Алея Діаґон

Might be a sinner and I might be a saint

I’d like to be proud, but somehow I’m ashamed

Sweet little baby in a world full of pain

I gotta be honest, I don’t know if I could take it

The Neighborhood – “RIP 2 my Youth” 

Ранком п’ятниці Драко чекав на Слизорога, обмірковуючи свій перший вихід на Алею Діаґон і свій перший вихід з міністерського ярма. Починаючи з травня, він вимушений був перебувати вдома під їхнім постійним наглядом вдома, на допитах, на суді. Його виправдали, оскільки врахували, що він не вбив Дамблдора, не здав Гаррі та не вбив нікого під час битви за Гоґвортс. Однак він прийняв мітку цілком добровільно, завів смертежерів до школи, намагався вбити заклятим намистом, а згодом отруїти директора. Суд узяв до уваги, що Драко було шістнадцять, коли він прийняв мітку, а також можливий тиск з боку давніх членів смертежерської групи і кровних родичів Драко — Белатриси Лестранж та Люціуса Мелфоя. Спільнота чарівників була вкрай незадоволена таким вироком, але згодом за Драко швидко забули, переключившись на його батька. Мелфой старший отримав 70 років ув’язнення в Азкабані. Матері Драко, Нарцисі (уродженій Блек), пощастило трохи більше. Спочатку її засудили на 10 років за допомогу смертежерам і поширення дискримінації. Потім виявили нові факти — вона збрехала Волдемортові, що Поттер мертвий. Тепер вона чекала нового засідання суду в Азкабані.

Паличку Драко конфіскували, як і частину речей роду Блеків-Мелфоїв, поставили запечатувальні чари на двері, вікна і каміни. З початком осені він мав би відправитись на чарівничу службу — щось на кшталт виправних робіт для тих, хто нікого не вбив, але довіри в магічної спільноти не викликав. Натомість відправляють до школи. Може таке покарання страшніше на їхню думку? Не один Драко серед слизеринців тепер були “поза”. Поза магічного світу, поза чарами, поза розуміння звичайних людей. Пенсі Паркінсон займалась шиттям мантій вручну. Блейза Забіні вчасно відправили за кордон. Інші поховалися за іменами добрих напівкровних родичів. Ім’я Мелфоїв асоціюється з довгою кровожерливою ненавистю до бруднокровців, тож їх ніхто не став би захищати.

Все літо Драко переважно закривався в кімнаті, намагаючись отримати щось зі своєї магії без палички. Вдалося викликати дощ посеред кімнати і кілька разів накликати сверблячку на наглядачів.

В інший час він обмірковував як все сталось так швидко. Як він пішов до Гоґвортсу з надіями стати там зіркою, його надії зруйнувались об німб святого Поттера. Як він зненавидів Золоту Трійцю, Ґрифіндор і Дамблдора. Як почув про повернення Темного Лорда, підслуховуючи розмову між батьками. І як він, Драко, тепер мав стати головною надією родини, коли зголосився прийняти Чорну Мітку. Все змішалось в темному тумані. Привів смертежерів до школи — геніальний був план. Майже вбив Дамблдора. Це була перевірка для обраного. Хто як не він обраний? Все життя чекав на мить слави. Виконував накази батька, потім Волдеморта. Догодливе цуценятко чи ненажерливий монстр?

Останній рік пройшов у цих думках і постійному страху. Він не знав вже ні покірності Темному, ні довіри, ані надії. Йому хотілось, щоб усе закінчилось. І все закінчилось завдяки Поттеру. Волдеморт зник, помер, розтанув — і все стало добре. Для тих, нормальних, принаймні. Не тих, хто належить до “мічених”, ясна річ. Але все ж, Лорд пропав, а значить Драко міг більше не бути його слугою. І хто він тепер? Чий підлеглий? До якого кола належить? Батьки в Азкабані, друзів не було, родичів теж. Все на що він сподівався — що маму виправдають. Цікаво, чи захоче вона повертатись в будинок, де стільки місяців Темний Лорд просидів зі своєю зграєю? Драко не хотів там бути, але інших місць не було. Він сподівався, що мати обере інше житло, а те спалить, щоб те місце ніколи більше не звалося домом. Та щоб вона не вирішила, він не повернеться після школи в жоден дім Мелфоїв чи Блеків. Він хотів стерти всі свої фамільні окраси, весь колишній захват титулованістю. Все виявилось фікцією. Драко повільно закотив лівий рукав, щоб глянути на неї — огидне нагадування своєї сутності — змію, що виповзає з черепа. Посередені мітку перерізав шрам — це він намагався видерти її з руки одного серпневого ранку, вкравши паличку в наглядача. Він намагався також спепелити мітку ще в кінці травня, тож якщо придивитись чи провести рукою по шкірі — можна відчути маленькі шрами-кружечки, які він поставив, тицяючи жалючими і обпікаючими заклинаннями. Та це не допомогло. Мітка залишилась цілісінька.

У двері постукали, і Драко, сидівши в очікуванні на сходах, різко спустив рукав і встав. Йому зовсім не було тривожно, але всередині похололо. Відкрити двері у власному домі він не міг, адже не мав палички — це робили лише міністерські наглядачі, за допомогою запечатувальних чар ззовні. Ув’язнений у фамільному помісті, залежний від волі інших, він сидів у своїй кімнаті, роздивлявся речі, які втратили сенс без магії, та виходив, коли приносили їжу. Напередодні ввечері він отримав лист від Слизорога з нагадуванням про приїзд і остаточну дату повернення до Гоґвортсу — сьогодні. У відповідь він відправив інструкцію з розпечатування дверей.

Ось двері відкрились, в прохід протиснулось Слизорогове черевце в фіолетовій мантії, а потім і сам пан Горацій.

— Хлопче, вітаю! Це міністерство зовсім знахабніло! Тримають людей за тхорів. Як поживаєш?

Запиханий, з багровими щоками, він не переставав посміхатись і роззиратись довкола, шукаючи чи то багатства й убранства аристократії, чи то іконописів Лорда на стінах. Та все було чорне, пусте, виглядало старіше та брудніше ніж насправді. Цінних речей, як і всіх магічних предметів тут не було. Драко і зніяковів, і зрадів, побачивши чаклуна, який ніяк не виказав свого презирства, ба навіть здавався доброзичливим.

— Так, вітаю, пане професоре. Е-е-е… Нормально. Я зібрав вже всі речі, окрім книжок та палички, — він вказав на валізи звалені купою у підніжжя сходів.

— Яка підготовка! Це пречудово. Ми відправимось являнням. Сподіваюсь ти ще пам’ятаєш чари? Знаєш, Драко, я невимовно радий, що хтось зі слизеринців повертається.

— Так, напевно. Багато повернулось?

Він показав Драко рукою до вихода, пропускаючи його вперед, а сам змусив важезні валізи піднятися в повітря і поплисти слідом — до осіннього подвір’я.

— Не те, щоб багато. На твоєму курсі ти сам. Оскільки… Навчання багато хто пропустив з різних причин. Тож маємо тебе і кілька душ з різних курсів. Загалом близько дванадцяти студентів на даний момент. 

Достатньо багато, щоб створити гурток смертежерів і загрожувати цілій школі, — промайнуло в голові Драко. Так, певно, всі й вважають.

— Давай руку. У нас мало часу, — Слизоріг вказав на свій годинник на шиї і простягнув коротку пухкеньку руку.

Драко глянув на неї і згадав, як ледь не вбив цього чоловіка. Він міг випити отруєний мед, настояний в дубових діжках. Він схопився за липку руку і відчув давно забутий досвід явлення. Світла вулиця після темного двору домашнього маєтку осліплювала і лякала кількістю поспішавших кудись, зайнятих, радісних перехожих чарівників.

— Ти знаєш, що купляти? — прокричав Слизоріг, бо вулиця була значно гучнішою, ніж пам’ятав Драко.

— Так. Спочатку книги.

Вони зайшли до книжкової крамниці, де Драко, намагаючись не привертати уваги, але Слизорогові габарати в цьому не допомагали, швидко зібрав стос необхідних книг. Підходячи на касу для оплати, він намагався мати максимально доброзичливий,  незагрозлий вигляд. Приємна молода відьма з рум’янцем і вогняно-рудим волоссям за стійкою продавців навіть не глянула на нього, прийняла гроші і швидко пішла, нічого не сказавши. Виходячи з крамниці, Драко почув за своєю спиною: “Не можу повірити, що смертежерських дітей пускають в школу!” “Він і сам смертежер” — відповів низький чоловічий голос. “Чого вони взагалі не в Азкабані!” — скрикнула жінка, судячи з голосу – похилого віку. Двері крамниці гучно гупнули за Драко.

Хоча вони витратили не більше ніж півгодини, Слизоріг запихався і розчервонівся ще більше.

— Як щодо зупинки в Дірявому Казані? Маслопива хочеться. День спекотний, — сказав він.

Драко лише кивнув, розуміючи, що шепотів за спиною побільшає, але у натовпі є надія, що про нього не згадають. Слизоріг замовив два маслопива і вмостився в куточок, де стояло добротне крісло з різьбленими підлокітниками, яке ніби на нього й чекало. Драко вмостився на стілець навпроти.

— Ну, як поживаєш, Драко? Можеш поділитись усім, чим хочеш з деканом свого факультету, — гордо мовив він, розправивши плечі.

Драко мовчав. Маслопиво стояло поперек горла. Він сподівався, що тутешній шум не дасть їм змоги поговорити, але Слизоріг не відступав:

— Маєш сумніви?

— А ви їх не маєте? — надто агресивно відповів він запитанням на запитання.

— Що ж. Я сумніваюся, звичайно. Здебільшого про долю факультету і своє здоров’я. Та мої страхи не порівняти зі страхами 18-річного юнака, чи не так?

— Чи не сумніваєтесь ви, що повернення слизеринців, особливо таких як я, це небезпека для Гоґвортсу?

Слизоріг закашлявся після великого ковтка маслопива, але відповів:

— Не варто вертатись до минулого, юначе!

— Але ж ви самі бачите, що…

— Я вчив сотні чаклунів. Та що там сотні! Може й тисячі. Якщо питання у Слизерині, то офіційно заявляю, що він має багато чудових, талановитих вихованців! Кому як не мені знати! Понад 50 років практики! А якщо ж ти говориш стосовно себе. То це залежить більшою мірою від тебе.

— Всі бачать…

— Так, так, знаю добре, що вони бачать, — нетерпляче перебивав професор, — що хочуть — те й бачать. Це ярма, які вони на тебе вішають, а ти й скачеш! Знаєш, що сказав мені Ґреґір Маркович?

— Я не знаю, хто це.

— Тю-ю-ю. Ґреґір був відомим винахідником. Створив кілька непоганих зіллів. Теж, між іншим, зі Слизерину. Так от, він сказав, що йому ніхто так в житті не допоміг як я. А знаєш як? Я назвав його найбільшим нездарою на моїй пам’яті — чим я, звісно, не пишаюсь — коли на другому курсі він спалив мою улюблену мантію на одному з уроків. Так от, він сказав, що те клеймо “нездари” він носив з собою в серці, поки не зробив зі своїх експериментів геніальне зілля — так і назвав — зілля нездарства. Хи-хи-хи, — захлинався з реготу Слизоріг. — Я до чого. А до того, що клеймо сказане старим дурнем він перетворив на інструмент, на ідею, на натхнення!

В якогось винахідника не вийшло зілля і його обізвали нездарою. А в Драко не вийшло не стати смертежером. Яке є слово для цього? Безвихідь? Несприятливі життєві обставини? Сукупність дуже поганих рішень і чистокровності?

— Але чого мене взагалі повертають?

— Я не збираюсь обговорювати твоє повернення. Сприймай це як другий шанс, а не жалкуй, що тебе не покарали.

— Професоре?

Той кивнув.

— Я отруїв ваш напій. Ну, не цей і не зараз, — поспішно додав Драко, бо Слизоріг вже завмер з кухлем маслопива на півдорозі до рота. — Тоді. На шостому курсі. Пляшка, що мала дістатись Дамблдору.

— Я знаю, — так і не зробивши ковтка, бухнув кухоль на стіл і гикнув. — Це був надзвичайно жахливий вчинок. Ніхто тоді не загинув, хоча Воленбі був близький… Та що ж. Прикрий вчинок. Я сподіваюсь, ти не збираєшся це повторювати? — по-доброму всміхнувся він, в очах ковзнула тінь страху.

— Ні, — тільки і зміг видавити Драко.

— Ми всі знаємо, як легко іноді йти за чужими ідеями, — задумливо мовив професор, зітхаючи. — Та як важко створювати власні. Мені все одно, чому ти це робив, якщо зараз ти готовий прийняти відповідальність і змінити свої дії.

— Відповідальність?

— О, юначе, вона вже прийшла. Залишилось її прийняти. Вона чатує на тебе на кожному кроці, в кожному косому погляді презирства. Та коли ти перестанеш її боятися — ти її приймеш. І гордо скажеш всім, хто ти є! — виголосив він так, що сусідні столики почали звертати увагу.

— Ходімо, професоре. Мені треба ще взяти паличку.

Вони вийшли на вулицю, розпечену теплом. Драко похмуро крокуючи, намагався іти повільно, щоб Слизоріг не відставав. Крамничка Олівандера залишилась такою ж самою старезною і таємничою, як він пам’ятав в дитинстві. Олівандер ніяк не зреагував на його появу — ані всміхнувся, ані розлютився. Навіть потис руку йому та Слизорогу і почав підшукувати палички.

Вони провели в крамниці добрих хвилин сорок. Слизоріг встиг зачепити кілька стосів паличок, які розсипались по всій крамниці, а після невдалих спроб всістись де-небудь непомітно, вийшов на вулицю. Драко теж втомився. Здавалось, палички одна за одною відмовлялись від нього, прямо як люди відвертали обличчя і хмурили брови.

— Таке вже бувало колись? — Драко втрачав терпіння.

— Не переживайте, бувало і 4, і 5 годин, і більше. Вона десь є. Вона вас знайде.

— Та скільки вже можна?!

— Я гадаю, що складним чарівникам треба складні палички, — він подав йому темно-багрову паличку дуже дивної форми зіг-зага.

Драко помотав головою в знак того, що це не вона. Знову.

— Це добре чи погано?

— Ні те, ні інше, містере Мелфою, ні те, ні інше.

— А може бути, що жодна паличка не хоче обирати чарівника?

— Я такого ще не зустрічав, — недоречно посміявся Олівандер. — Паличка не обирає за кількістю добрих чи поганих вчинків, якщо ви про це. Це не суддя. І немає такого як погана паличка чи добра. Вони бувають тільки своїми чи чужими. Той факт, — казав він, задираючись по сходинкам до самої стелі, — що ми не знайшли вашу паличку свідчить лише про той факт, — спускався він у руках з запиленою коробочкою, — що вона добре ховається.

Драко взяв цю коробочку, як і півсотні коробочок до того. Всередині лежала паличка з світло-сірою товстою рукояткою і темнішим стрижнем, що звужувався до гострого кінчика. З товстішого боку була вибоїна у вигляді круглого заглиблення. Півхвилини йому хотілося на неї просто дивитись, а потім він обережно торкнувся до теплої рукоятки, яка віддала заряд всьому тілу, ніби хтось рідний обійняв його після довгої розлуки. Олівандер задоволено всміхнувся.

— Палички подібні до своїх господарів.

— А що це за заглиблення? – вказав Драко на дірочку в білій рукояті.

— Черви, знаєте. Прогризають хороші дерева. Але це прикрашає паличку, чи не так? 13 дюймів, англійський дуб, стрижень — волосина однорога. Зроблена ще моїм дідом, вона довго чекала на вас.

— Дякую, пане Олівандер.