Фанфіки українською мовою

    Коли я вперше її побачив, я не зрозумів, якою цінною буде ця мить. Що колись я та усе близьке коло Різанда буде згадувати, якою вона була до перетворення. Проте навіть людиною вона була красивою. Мабудь таких жінок обирають заради затишку вдома. І не зрозумійте мене неправильно, я ніколи б не замкнув жінку вдома, нехай це і звично для іллірійців. Але я можу уявити, як прихожу до неї після довгого дня, їм їжу, котру вона приготувала, слухаю про її сад…

    Елейна – ніжна, така проста та сладна водночас.

    Але доля розпорядилась інакше. Доля зробила її іншою. Котел зробив її фейкою, подарував довге життя, як і її сестрі. Проте забрав у неї щось. Щось таке важливе, що робило Елейну самою собою.

    Перша мить після перетворення була наче кошмаром. Я досі не можу забути як її тендітне тіло вивалилося з Котлу, як від неї різко перестало віяти смертним життям. Її очі та погляд – позбавленний глузде та розуміння. Елейн перестала бути собою. Перестала бути тією дівчиною, від погляду на яку у мене все переверталося всередині.

    Пошматована долею, Елейна зробилася лялькою без вогню у погляді. Перший час вона погано їла, погано спала. Вона весь час проводила у своїй кімнаті, а її старша сестра Неста не підпускала нікого до неї, навіть її мейта…

    Люсьен…Я заздрив його становищу. Якби я був її мейтом…

    Про що я думаю? Мені потрібно зупинитися. Різ неодноразово казав мені, що я не маю так дивитися на неї, розмовляти з нею, бажати її. Але хіба я не маю права на приватність у своїй голові? Більшого я собі і не дозволяю. Ще з самого її перетворення ми вибудували систему, за якою намагаємося не влаштовувати для Елейн зайвих потрясін та проблем. Елейн не любить, коли до неї торкаються. Точніше – вона дивно на це реагує. І якщо Неста та Фейра ще можуть це робити без проблем, то сторонніх…Вона майже не сприймає.

    Я не хотів заздрити своїм братам, коли вони знайшли своїх мейтів серед сестер Арчерон. Проте це зводило мене з глузду. Я не міг нормально пересуватися будинком Вітру, бо то там то там був дух сексу Кассіана та Нести. А у міському будинку був Нікс – доказ любові Різа та Фейри.

    – Хочешь я покажу як розквітли троянди в моєму саду? – її голос був тихим, не таким живим, як колись. Проте вона вже почувала себе набагато краще. Вона любила проводити час з Ніксом, хоча боялася брати його на руки. Інколи вона з Нестою ходила по Веларісу та купувала щось для кулінарії.

    Досі дивує, як після всього вона залишилась такою. У цьому я бачив силу. Котел, втрата коханого нареченого, ці дивні ведіння, війна… – вони не відняли її любові до саду та кулінарії. Такі звичайні та жіночі справи.

    – Звичайно – я ховаю свої тіні глибше. Не хочу її налякати.

    Сьогодні у міському будинку були ми та Неста. Та приймала ванну місля тренування зранку. Це означало, що у мене є хвилин 20. Різ запізнювався…Мабудь через свого мейта. Я мав би докласти йому останні новини, які зміг здобути з земель людей. Але зустрів Елейн. Вона запропонувала випити чай, доки я чекаю. Вона сама його приготувала і подала разом із печивом.

    Ніколи не був фанатом печива, але коли це її рук справа – їм все до останньої крихти.

    Я подаю їй руку. Нехай Елейн більше не така худа, як була раніше, вона все ще тендітна та крихітна. Мені здається, що навіть вітер може зламати її тіло. Елейн обережно кладе свою руку в мою, трішки проходиться пальцями по моїм рубцям. А у мене мурахи бігають по спині від цього:

    – Ти залишишся на обід?

    – Ні, мені потрібно буде йти. – хоча я хочу залишитися.

    Вона переводить погляд з моєї руки вперед. Ми йдемо не спішно до саду. Від столової шлях проходить через невеличку кімнату. Там Елейн тримає речі для садівництва, а Нікс залишає деякі свої іграшки. Він не любить проводити час із нею наодинці, але йому подобається гратися у саду.

    Сад поза будинком – повністю її рук справа. Вона посадила кожну рослину, кожну квітку, та навіть обрала дерева. У неї було якесть чуття прекрасного, коли мова заходила про сад. Її слух – тендітніший від фейського, наче міг слухати слова рослин та саджати їх поряд з сусідами, котрих ті хотіли бачити.

    Біля будинку – кусти пишні та високі, вони майже дістають до вікон будинку, котрий почиває на палях. Після йдуть довгі смуги з квітками з права, а зліва – трави, котрі вона використовує на кухні.

    Ми спускаємося по сходах і я йду на крок попереду. Вона нижче мене, навіть коли стоїть на дві сходинки вище. Я пильную за її ступнями. Сьогодні вона в шовкових балетках блакитного кольору, вони пасують до її простої, легкої сукні, котра відтіняється напівпрозорими блискучими вставками на рукавах. Я бачу її лікті – вони такі чіткі. Нагадування, що колись вона мала проблеми з їжею. Тоді тримати її руку було ще важче. Я майже не стискав пальців.

    – Про що ти завжди думаєшь? – вона як завжди помічає, що я не просто мовчу, а думаю. Чи знає Елейн, що я думаю про неї?

    – Про те, як не натрапити на Кассіана та Несту, коли буду повертатися в будинок Вітру.

    Вона посміхнулася одними вустами:

    – Відповідь на це не знаю навіть я. – проте що вона мала на увазі я не розумів до кінця. Я дивився на її вуста та думав не про свого побратима. Коли я був поряд з Елейн я взагалі ні про що не міг думати.

    Від сходинок іде хвиляста доріжка. Елейн веде мене до дальньої частини саду. Її рука досі покоїться у моїй. Можливо це звичка з минулого. Зараз можна не боятися, що вона впаде чи знепритомніє. Але це одна з хитрощів, яку я дозволяю собі, коли хочу бути ближчим до неї.

    – На наступному тижні…- вона хоче щось сказати, проте втрачає логіку своїх слів, думає про щось, що не тут і не зараз.

    Я вже звик. Всі звикли. Це дивно. Інколи це лякає Нікса і він плаче, але Фейра ніколи не злиться на Елейн.

    Через декілька секунд вона виринає з ведінь. Тепер вона знову зі мною і я зустрічаю її мьякою посмішкою:

    – На наступному тижні ти?

    – Буду на морі з Фейрою та Ніксом. – вона не запрошує мене, але завжди каже про свої плани. Навіщо? Я намагаюсь думати, що вона хоче, щоб я знав, де вона знаходиться, щоб я не хвилювався.

    – Це чудово. Літо спекотне цього року. – я відчуваю крилами сонце, своєю маківкою голови.

    -Доволі…- вона залишає цю тему і я не намагаюсь питати ще.

    Завертаючи біля фонтану на право, ми проходимо до краю саду. Коли цей будинок обирали, ніхто не думав, що Елейн так швидко перестане вистачати місця.

    Троянди вона посадила біля самого кінця, бо Фейра не дуже любить ці квити. Елейн обрала білі та помаранчеві сорти. Букети з них прикрашають міський будинок.

    – Я посадила новий кущ вже давно, проте він тільки декілька днів назад почав розквітати… – вона дійшла до кінця доріжки і пройшла повз дорослі кущі, опиняючись поза нами, як за маленькою стіною. Проте наші руки все ще поєднані, вони наче місток над білими трояндами:

    – Сюди… – вона тягне. Хоча її сил не вистачає навіть щоб висмикнути свою руку від моєї. Але я йду вперед.

    За кущами майже немає місця. Вона присідає до земля, я за нею також. Моє плече торкається стіні – межі саду. Елейн сидить перед мною. Тут тісно. Але я радий, що можу бути біля неї. Мої крила підняти вверх. Я прикриваю нас у тінь. Елейн нічого не каже, доки перевіряє квітки, котрі вона хотіла мені показати. Проте я їх не бачу, передімною її маківка.

    – Дивись… – примʼявши юбку своєї сукні дівчина показує мені невеличкий кущик, котрий більше схожий на сухі поодинокі палиці, втикнуті в землю. Темні, вони тримають лише пьять бутонів… Бутони синіх троянд.

    Я застигаю. У грудях чомусь стає боляче не секунду. Вони сині як мої сифони…

    – Вони сині як твої сифони – каже Елейн, нагинаючись назад, щоб мені було краще видно.

    – Дійсно. – протягнувши руку повз її шиї, я торкаюсь пелюстків. Сифон на моїй ладоні трішки темніший, бо знаходиться у режимі спокою. Але я можу уявити, як би вони сяяли.

    Елейн повертає голову, майже торкаючись моєї шкіряної форми. Вона знову замирає, але я по оча бачу, що зараз її голови не торкаються ведіння. А потім вона ще трішки обертається до мене.

    В грудях не вистачає повітря. Я дивлюсь донизу, в її карі очі. Не бачу там ні страху ні відрази. Проте не бачу і зацікавленності.

    Тиша довкола нас натякає на час, котрий залишився, доки не прилетів Різ. Якщо він побаче нас у такій позі, десь тут у саду, то буде сварливо кидатися словами. Я знаю, що він хоче як краще…Але як я можу бути обачливим поряд з Елейн?

    – Це для тебе я їх посадила… Я зроблю букет із ними та з білими трояндами…Може додам аспідістру…

    – Кого? – дивне слово викидає мене на берег. Я не знаю назв всіх її рослин.

    – Це таке листове…хм…- вона обертається ще більше до мене і я бачу по її позі, що вона хоче встати. Простіше показати рослину, ніж пояснити, як вона виглядає.

    – Стривай…- я торкаюсь її талії, хочу зупинити. Елейн одразу спиняється і дивиться більше здивовано.

    Руку я одразу прибираю і стискаю в кулак, щоб більше не торкатися Елейн, доки вона сама не дозволить. Я розгублений. Дивлюсь на її тендітні вуста, які трішки розкрилися від подиву, на тонкі світлі брови, на шкіру з тінню засмаги. Тільки у очі не дивлюсь, бо боюсь побачити там ненависть чи страх…

    – Неста ще у себе…А Різ ще далеко. У тебе ще є час. – вона киває в сторону саду. Вона мабудь хоче показати мені ту дивну рослину, котру б вона використала б для букету з синіми трояндами.

    Але мені хочется думати, що вона каже про час, в який ми будемо самі. Коли нас ніхто не побачить.

    – І як багато у нас часу?

    – Можливо хвилин 10.

    – Це дуже мало.

    – Дивлячись для чого…- вона знову посміхається. Тепер я помічаю блиск в її очах.

    Вона пожартувала, щоб мені не було так ніяково? Яка ж вона мила.

    Від її спроби виправити мою помилку я можу нарешті подивитися в її обличча. Також посміхаюсь. Елейн тримає поспішку й далі, бачучи, що я знову можу дихати. А потім її погляд падає на мої вуста.

    9 хвилин.

    Я опускаю одне крило трішки нижче. Тінь від нього скриває наші обличча.

    – А про що ти зараз думаешь? – вона нічого не каже про те, як я подаюся ближче, як між нами залишається зовсім трішки вільного місця.

    – Про те що у нас мало часу.

    – Чому ж.. У нас багато часу. Хіба фейці не живуть довше людей? Якщо людям здається, що у них багато часу, то у нас його взагалі нескінченно багато. Просто деякі фейці не вміють його займати…- під тінню мого крила вона розмовляє більше. Інколи її прориває. Колись вона розповіла меня весь сюжет книги, яку вона тільки почала читати. Так дивно. Вона інколи знає, про що там буде йти мова, але все одно буде читати її.

    – Але все таки…

    – Неста не буде спускатися обідати зараз. Вона буде довго збиратися. А Різ спілкується з Фейрою.

    Вона знову каже, хто що робить. Вона бачить та чує. Вона все знає. Може вона знає і те, що робимо зараз ми?

    – А що робимо ми?

    – Ми ховаємося у саду.

    – Чому?

    – Бо ти хочуш мене поцілувати.

    Це наче ковток холодної води у спеку. Вона розуміє, що я хочу зробити. Вона бачить це, чи відчуває, як відчувають люди чи фейці. Мої крила стискають її ще більше. Елейн відчувається тендітною жертвою, котру я спіймав у клітку. Але сама дівчина навіть не розуміє цього.

    – А ти хочеш поцілуватися?

    – Так.

    Я одразу її цілую. Світ довкола трішки сповільнюється. Наче перед тим, як нанести удар я відчуваю і бачу…Бачу її обличча, вуста та очі. Вона бачить мене і не боїться.

    А я боюсь, щоб її ведіння не накинулися на її думки скоріше за мене, щоб не вкрали її знову. Часу зовсім мало.

    Поцілунок короткий. Я подаюсь назад та перевіряю, як вона себе відчуває. Елейн не виглядає наляканою:

    – У тебе щетина… – це все, що її потурбувало. Тому мені простіше на душі.

    Я розкриваю крила і світло падає на її шкіру. Біля мʼяких губ я бачу невеличкий червоний слід. Навіть моя щетина може залишити на ній сліди. Це нагадує, яка вона тендітна.

    Великим пальцем я торкаюсь залишенного мною сліда. Елейна не рухається, проте дихання стає глибшим. Навіть попри шрами на руках я відчуваю ніжність її шкіри. Інші пальці торкаються шкіри її горла. Це схоже на сон.

    – Це те, про що ти думав. – вона не питає, а стверджує.

    – Так… – зізнаюся тихо, але вона чує.

    – Про що ще ти думав? Бодай раз…

    – Немає нічого, повʼязане із тобою, про що я міг думати лише один раз.

    – Як і про те, що я слабка?

    – Я ніколи не думав про тебе так. Я думав, що ти сильна. Сильніша за мене.

    – Тоді чому?

    Вона не договорює. Я швидко дивлюсь на її обличча, відволікаючись від руки, від її губ.

    Очі Елейн живі. Живі як колись до Котла.

    – Бо ти не належиш мені.

    – І не належу йому. Я сама по собі. Я своя.

    Ці слова змушують мене втрачати сили на спротив:

    – Знаешь, про що ще я думав багато разів?

    Я хотів зробити цей жест романтичним. Але Елейн наче поза романтикою. Можливо вона і розуміє яке довге тепер може бути її життя, проте інколи вона, як і її сестри, робить щось притаманне лише людям.

    Вона сама бере мою руку та кладе на свою талію, плине до мене і намагається обійняти. І доки я замираю, боючися збити цей сон, вона торкається мого крила позаду. Проводить пальцями і торкається так сміливо. А я дозволяю. Бо мабудь вона єдина жінка, котрій я можу це дозвлити. Бо це Елейн.

    – Я думала про це.

    – Багато разів?

    – Десь 6.

    Я знову посміхаюся. Хоча від її пальців у мене все зводить знизу. І доки вона так близько, я червонію.

    – Тепер ти дивишся на мене інакше.

    – Бо ти доторкаешся до мене там…

    – Я б хотіла, щоб ти дивився так на мене частіше. Тільки ти не думаеш, що я зламаюсь знов.

    Мені стає не по мобі. Її слова…Це не правда, мабудь…Я не думаю, що вона зламається знов. Але я й не вірю, що вона повністю ціла зараз. Та хіба я колись би став для неї загрозою? Ніколи.

    Я подаюсь вперед, обережно підтримуючи спину Елейн, доки не кладу її на землю. Елейн піддається і розкидає руки, її коліна підіймаються і я просто гладу свою руку на її груди. Там де сердце. Чую ритм. Він швидкий.

    – Тебе ніщо не зламає знов. Я не дам.

    – Я вірю тобі.

    Як вона може вірити мені? Мені, тому, хто встає між жінкою та її мейтом? Мені, тому, хто попри прохання свого Лорда та друга – торкається і дивиться на неї так? Мені…

    – Азріель…Подивись на мене. – рукою вона підіймає моє обличча, пальці проходяться по моїй щетині та ласкаво притримує щоку.

    – Це я вирішую, що для мене погано, а що добре. Не мої сестри. І якщо мені добре з тобою, то їм потрібно буде це прийняти.

    Але я так не можу. Просто не можу. Прийняти, що така як вона і такий як я..

    Стає тяжко. Я лягаю головою на її живіт. Прикраваю очі та просто дихаю її ароматом, який перемішується з ароматами троянд довкола.

    – Це не було б чимось поганим, якщо нам добре проводити час разом..

    – А потім?

    – М? – питання про майбутне її завжди ставили в якийсь анабіозний стан. Наче я питав про те, коли сонце перестане світити, а місяць перестане вспливати вночі в небі.

    Я відчуваю запах її бажання. Не складно зрозуміти, про що вона думає зараз. І мені складно не думати про це також:

    – Це те, що ти хочеш?

    – Із тобою.

    Так спокійно і буденно. Наче ми обираємо, який чай будемо пити. Чи може питаємо, хто хоче зʼїсти останній шматочок торту.

    Я хочу.

    Відкривши очі я трішки закидаю голову назад. Перед мною здіймаються її груди. Під тканиною сукні вона носить ще білизну. Але сьогодні жарко. Тканина тонка. А я бачу на вершинах два набряклих соски. Це божевілля як гарно.

    Елейн кладе руки на мою голову і пестить обережно. Наче це вона може мене зламати. Я був би все одно щасливий, якби навіть пав би від її руки.

    Спираючись на одну руку я знову підіймаюся над нею. Обережно тягну тканину сукні з її різьких плечей. Елейна дихає важче. А я здається взагалі не дихаю, коли тягну плаття донизу.

    Вона допомагає. Сама долає останню перешкоду і відкривається для мене. Я ловлю вустами її правий сосок, наче не хочу показивати небу. На смак Елейн солодка і приємна. Я перекочую його язиком і намагаюсь насолодитися. Тягну губами.

    Елейн скигле і я наляканий цим звуком, бо він неймовірний і я не можу змусити себе зупинитися. Я можу лише допомогти це закінчити одним вірним шляхом.

    Доки одною рукою я тримаюся за світ, іншою я торкаюсь вершини її стегон. Навіть через тканину я відчуваю слабку пульсацію. Порівнюючи із тим, як швидко заходиться моє сердце – там лише ритм для танцю.

    – Я не зламаюсь..- нагадує вона і тому я підло підбираюсь під юбку і долаю останню перепону.

    Волога. Волога і таємнича. Хочется побачити, але я не можу відірватися від її грудей. Тому я пещу її пальцем. Елейн веде себе тихо, тільки трішки рухається підімною, неначе намагається втекти від пальців. Але я не дам.

    Я ловлю її, поринаючи у неї одним пальцем і Елейн тихенько скигле знов. Впирається в мої плечі руками і я піддаюсь, залишаючи її груди.

    Вона лихо для мене.

    – Щетина… – вона потирає місце, яке я пестив губами. Довкола соска все червоне, а сам він вологий та набрякший.

    Але мій палець вона стискає сильніше і рухає стегнами на зустріч. Я на декілька хвилин достаю його, замінюючи на інший. Елейн відкриває рота, щоб вібрати більше повітря. І тоді я запускаю обидва пальці.

    Цей звук, який вона видає – його неможливо спіймати. Він тонкий, тихий..Але я ніколи його не забуду. Навіть якщо зорі дозволять мені колись почути його знов.

    Пальцями рухаю ритмічно. Вона колихається підімною. Дивиться в мої очі та заворожує мене. Моя смерть в її подихах. Кожен раз, коли повітря полишає її легені – я перестаю жити. Тому я намагаюсь зробити її дихання частішим, щоб смерті було менше, ніж життя.

    Одним поглядом на мої губи вона дає зрозуміти, чого хоче. Я цілую її, облизую її губи, поринаю глибше. Але вона невдовзі знову скигле. Прямо вустами я ловлю її звуки. Не одразу розумію, що саме повинен зробити, доки пальці не стискає нею.

    Я шокований. А Елейн трясется. Я відчуваю як волога та палка, вона нарешті позбулася напруги. Це я зробив. Я.

    – Ось бачиш. Я ціла. – а ще румяна та жива, з поглядом живої та щасливої дівчини, котру я так давно небачив.

    Елейн.

    Він дістає пальці та дивиться на них якось дивно. Моє тіло слабке після оргазму і тому я просто спостерігаю, як він облизує їх. Як очі його закочуються до неба.

    Азрієль дуже гарний, коли щасливий.

    Ілірієць сам приводить мій одяг у порядок, навіть намагається зробити щось із моєю зачіскою. Але це не до часу. Бо я чую як Неста у будинку вже взуває туфлі, а десь за горою крила Різа хлещуть вітер. Скоро він перенесеться над будинком. Нам потрібно швидше вернутися до будинку. Бо якщо хтось побачить – Аз буде погано себе почувати. Він вважає, що його бажання погані.

    Ноги майже не тримають, доки ми йдемо назад до будинку. Він тримає мою руку і посміхається, дивлячись під поги.

    – Про що ти думаешь тепер?

    – Про те, що мені потрібно поголитися.

    – Добра думка. Бо я б не хотіла, щоб моя шкіра піклась, коли б я купалася б у морі.

    Він зупиняється. Зупиняється, як це роблять фейці. Наче статуя чи гора. Я дивлюсь на це як на виставу. Чекаю, докі він зрозуміє, що я хочу більшого. Що я хочу, щоб він дивився на мене так, як ніхто не дивиться. Як на нормальну людину.

    На даху будинку приземляється Різ.

    Неста йде по коридору. Вони зараз зустрінуться.

    Чую, як вона шипить на нього, бо Різ занадто любʼязний. Неста мабудь думає, що він має питатися, перш ніж прийти до свого ж дому та поторбувати її.

    – Прийдеш ще на чай?

    – Так, через два дні зможу прийти.

    У нього завжди є справи. Але я знаю та чую, де він, навіть якщо Аз літає за стіною.

    Він відпускає мене на кухні. Тінь грає біля його шиї. Вона схожа на якогось звіра, котрий ховається біля володаря. Аз трішки сповільнюється, щоб пропустити мою сестру.

    – День добрий. – він також любʼязний. Каже такі самі слова як і Різ. Від цього я посміхаюся. Азрієль же не чув..

    Вона тяжко зітхає замість відповіді, але киває йому. Аз їй подобається. Вона його спершу терпіла, але вона бачила не раз, що він хороший.

    Неста стомлена, навіть після ванної. Тому я готую новий чай для неї.

    – У тебе вся спина у землі. Ти що впала? – якби не втома від тренування, то її голос був би ще більш стурбований.

    Я чую як на сходах у Азріеля сердце зупиняється.

    – Дивилась на небо в саду.

    – Ось як…- вона обережна. Неста думає, що це якесь ведіння. Але я відкидала усі думки, щоб не пропустити ані миті разом із Азом.

    – А небо дивилось на мене так, наче любить мене.

    – І на що це схоже?

    Азрієль ще на сходах. Він також слухає.

    – Це схоже… На те як на мене дивиться Він.

     

     

    3 Коментаря

    1. Apr 5, '24 at 09:50

      Яка чудова робота!! Така мила, тендітна, дуже якісна!! Ніби прочитала уривок з оригінальної книги!! Сподіваюсь будете писати ще!💖

       
    2. Dec 26, '22 at 23:59

      Вау! Це неймовірна робота. Автор, ви велика молодець. Мій улюблений пейрінг, на жаль, майже зовсім не розкритий в книга
      . Здається, що в майбутні
      також розкриття не планується, тому залишається тішитися у свої
      фантазія
      та читати такі прекрасні фф. Сподіваюся, що ви плануєте писати далі. 💖💖💖

       
      1. @Fovka RinaDec 27, '22 at 01:00

        Дякую за теплі слова.
        Ї
        пейринг для мене дивний, але я розумію, як і чому вони могли б бути разом і я бачу ї
        більшою парою, ніж Азрієля та Гвін, чи як правильно їїзвали. Хочу інколи Елейна мене бісила у книзі ))