Фанфіки українською мовою

    Я застібнула кулон на шиї й підстрибом збігла вниз сходами. Я відчувала, що стою на порозі нового етапу свого життя.

    Локвуд стояв у передпокої в своєму стильному довгому пальто. Почувши мої кроки на сходах, рвучко обернувся. Уважні темні очі метнулися до шиї, він побачив на мені кулон своєї матері і його обличчя розпливлося у м’якій і теплій усмішці, очі засяяли. Побачивши його, я трохи пригальмувала на сходинці, міцно вчепившись рукою в поруччя. Ось він стоїть там – такий рідний, такий МІЙ. Як же я люблю його! Ця думка потужним імпульсом пробігла від мозку до серця, а там вибухнула яскравим феєрверком.

    – Люсі… – почав було Локвуд. Але я не дала йому договорити. Зірвавшись з місця, я в кілька стрибків подолала залишок сходів, що розділяв нас, і на повному ходу налетіла на нього, обхопила за шию… Повісилася на шию Локвудові, що й казати.

    Він не очікував такого з мого боку, трохи похитнувся, але реакція досвідченого агента-парапсихолога далася взнаки: він встиг сміймати мене в обійми, обхопив обома руками. Одна його долоня лягла мені на талію, інша – на потилицю. Він міцно притис мене до себе, прошепотівши нерозбірливо моє ім’я.

    Ми ніколи ще не обіймалися ТАК. Звісно, коли Джордж повернувся після лікарні на Портленд-Роу, Локвуд вже обіймав мене. Але то були не ТАКІ обійми. Тоді ми шукали підтримки і полегшення один в одному. Тоді Локвуд не спав вже кілька діб, він був вкрай виснажений переживаннями за Джорджа і плануванням стежки за нашими ворогами, тому не зміг втримати себе у руках і проконтролювати свій порив. Дав слабину, як-то кажуть. Це було на нього геть не схоже. Якби він не був у той ранок таким змореним, він би ніколи не дозволив собі такої близькості зі мною. На мій жаль, треба сказати. Але тоді він несподівано обійняв мене, причому так, наче в цілому світі лише я могла втішити його біль, повернути сили. Я відчувала його важке дихання біля моєї щоки, відчувала, які напружені в нього плечі. Моє лице стало мокрим від сліз. Як мені хотілося тоді зняти з Локвуда хоча б часточку його смутку…

    Зараз наші обійми були іншими. Ми стверджували свої права один на одного. Показували, що ми хочемо бути разом не тільки в горі, а й в радості. Сьогодні, завтра – кожен день.

    Я обхопила Локвуда долонями за щоки і зблизька зазирнула в очі. Що це? Незворушний, холодний, врівноважений Локвуд був зараз збентежений? Я збентежила його? Люсі Карлайл – проста сільська дівчина, сьома сестра у великій родині, першокласна Слухачка, що вміє спілкуватися з привидами, висококласний агент, його компаньйонка та подруга… Я змусила його вуха почервоніти, очі засяяти, і знамениту Локвудову посмішку зробила такою розгубленою і невпевненою. Ха, чи то ще буде, подумала я, і притягнула його обличчя ще ближче до себе. Його губи були теплими і сухими, а мої, мабуть, жадібними і безсоромними. Надто довго я задивлялася на них здаля, надто довго уявляла, які вони можуть бути на дотик. Тепер я знаю. Вони офігенні. І я хочу ще, ще і ще! Щось здавлено бовкнувши, Локвуд перехопив мене зручніше, і… Я не пам’ятаю, скільки ми цілувалися. Але значно менше, ніж мені би хотілося. Локвуд перший відірвався від мене. Запустив довгі пальці у моє волосся, подивився серйозно і якось навіть наполегливо, хоча його дихання, як і моє, геть збилося з ритму.

    – Люсі, – тихо і твердо сказав він. – Люсі, – повторив, злегка струснувши мене, бо мої думки геть не хотіли фокусуватися ні на чому, окрім тільки-но пережитих відчуттів. – Люсі, я кохаю тебе.

    Моє серце пропустило кілька ударів, я рефлекторно затамувала подих – і від самих слів, які мріє почути від коханого кожна дівчина, і від того, як просто, але рішуче вони були сказані. Я інтуїтивно відчула, що Локвуд давно вже носив цю фразу у собі, пробував на смак. Вона не вирвалася випадково: він визнавав незаперечний факт, який був цілком очевидним, але потребував озвучування. Локвуд не посміхався жодною зі своїх блискучих усмішок і дивився просто на мене. Він очікував відповіді? Він нервував?

    Попри моє бажання, фізіономія у мене розпливлася у тріумфальній усмішці. Так, Локвуд кохає мене! Я не дозволяла собі навіть мріяти про це, але все ж, у глибині душі, не переставала сподіватися на те, що колись почую від нього ці слова. А тепер мені було так легко розтулити губи і прошепотіти:

    – Я теж люблю тебе, Локвуде!

    М’яка чарівна усмішка осяяла його темні очі і все обличчя. Він знову знайшов мої губи…

    – Ну нарешті!

    Джорджів голос змусив виринути із солодкої неги. Ми з Локвудом відліпили обличчя один від одного, але рук не розірвали.

    Джордж і Голлі, що саме визирнули з кухні в передпокій, зараз дивилися на нас і їх обличчя сяяли як свіженачищені сковороди.

    – Нарешті! Як довго ви збиралися, голубки! – повторив Джордж, а Голлі хіхікнула. А тоді підійшла, розкинула руки і обняла нас.

    – Як же я рада за вас! Обох… Ви так потрібні один одному, – розчулено прошепотіла вона. В очах її зблиснули сльози.

    – Ну тоді і я хочу обіймашок, – пробубонів Джордж і огорнув нас своїми сильними ручищами.

    Ми стояли так усі четверо, обійнявшись, і в той момент особисто я була найщасливішою людиною в усьому Лондоні.

    А потім ми йшли з Локвудом по Портленд-Роу. Він тримав мене за руку, я горнулася ближче до його ліктя. Час від часу ми споглядали один на одного і всміхалися.

    Потім пам’ятаю кутовий столик у світлій затишній кав’ярні. Останні промені західного сонця грають на Локвудовому обличчі і горнятках чаю між нами. Ми схилили голови один до одного, спершись ліктями на стіл.

    – Мені здається, я полюбив тебе з першого ж дня: десь між тим, як ти “слухала” дядьків ніж і Джорджеву чашку для зубних щіток, – неголосно казав Локвуд, м’яко дивлячись на мене і легко торкаючись кісточок моїх пальців. Ти була така сильна, незламна, втомлена, але рішуча. Як ти нас тоді прошпетила!.. Знаєш, у мене в той момент виникло таке відчуття, що якщо зараз ми приймемо тебе до агенції, ніщо для мене вже не буде, як раніше.

    – А як було раніше? – тихо запитала я. Мені хотілося максимально скористатися Локвудовою відвертістю – коли ще випаде така нагода!..

    Він задумливо і серйозно позирнув на мене.

    – Було порожньо. І холодно. І самотньо. І страшно, – уривчасто сказав він і опустив погляд на чай у чашці.

    – Розумієш, Люсі, я з 9 років був сам. Мені ніхто не підтикав ковдру, не читав казок на ніч, не бажав доброго ранку, не цілував, коли я приходив додому. Я не скаржуся зараз, – трошки наїжачився він. Все ж таки Локвуду було нелегко настільки відкриватися будь-кому, навіть мені.

    – Нагадай мені, і я все це надолужу, – сказала я, накриваючи його долоню своєю. – Сьогодні ж прочитаю тобі на ніч казку.

    Куточок Локвудових губ поповз вбік, очі зблиснули.

    – Я б волів почати з поцілунків, – промовив він і я відчула, що рожевію. В глибині його уважних очей, направлених зараз на мене, щось сколихнулося. Але він моргнув і продовжив.

    – Я не скаржуся. Зрештою я навчився жити без всього цього: без родини, без близьких… Іноді будинок здавався таким величезним і пустим, що кілька разів я подумував продати його і переїхати в меншу квартиру.

    У мене в горлі з’явився комок. Я уявила маленького покинутого хлопчика у величезному будинку на Портленд-Роу і очі защипало. Але я зморгнула непрохані сльози і продовжила слухати.

    – І всі ці самотні роки моє серце вкривалося кригою. Я будував навколо нього кілометри захисних мурів. Я не хотів, щоб хтось завдавав мені болю. Я не хотів ні з ким зближуватись.

    Він на мить замружився, а тоді кинув на мене швидкий погляд з-під вій: чи розумію я. Я розуміла.

    – Потім з’явився Джордж. Ми з ним одразу потоваришували. Він не був настирливим, не задавав питань – мені з ним було легко. І я вже був не один. А коли у нас оселилася ти… – Локвуд затнувся, і повів рукою, підбираючи слова. – Я не знаю, як так трапилось, але з твоєю появою я став відчувати смак до життя.

    – Ти і сама знаєш, Люсі, що давним-давно я вирішив зробити справою свого життя боротьбу із привидами. Я не розраховував, та й не хотів прожити довго. Єдине, чого мені хотілося, це забрати з собою на той світ якомога більше Гостей.

    Я мовчала. Я прекрасно знала це.

    – Але коли у нас з’явилася ти, я став знаходити просту радість в ранкових чаюваннях разом із вами з Джорджем; у тому, щоб їхати з тобою на завдання в нічному таксі й крадькома дивитися на твій профіль, повернутий до протилежного вікна. Коли я гортав журнали у бібліотеці, я постійно прислуховувався до твоїх кроків у будинку і жадав, щоб ти зайшла і посиділа зі мною…

    Локвуд ненадовго змовк, знову швидко позирнувши на мене.

    – Мені теж постійно хотілося бути поруч із тобою, – просто сказала я.

    Він лагідно посміхнувся.

    – Я знаю, Люсі. Так, я знаю це, – повторив Локвуд, швидким рухом перехопивши мою руку, яку я хотіла обурено відсмикнути. Значить, він від самого початку знав про мої почуття до нього?.. – Але, люба, – ласкаве слово вперше вирвалося з його вуст і він трохи затнувся, – я просто не міг кинутися вниз головою у вир почуттів до тебе. Я не дозволяв собі. Хоч мені цього і хотілося. Дуже. – Знову цей прямий серйозний погляд. Локвуд зараз вперше відкривав мені своє серце, і робив це щиро і відверто. Всі маски скинуто.

    – Поруч із тобою, Люсі, я почав відчувати, як льодова корка на моєму серці поступово починає розтавати. А через неї проростає зелена травка. Спочатку ця проталина була з вушко голки, потім – з п’ятипенсовик, потім – з долоньку, – він сам посміхнувся своїм наївним порівнянням. Я погладила пальцем його зап’ясток, наче кажучи: “Я розумію, любий, продовжуй”.

    Він помовчав.

    – Це було дуже приємно, правда. Але зовсім не входило в мої плани. Я не збирався жити довго на цьому світі, і мені не хотілося залишати після себе нікого, хто горював би за мною так само, як я горював за своєю родиною.

    Знову цей зрадницький комок у горлі. Я відсьорбнула чаю.

    – І тому я почав сторонитися тебе. Поява Голлі в цьому допомогла. Ти бісилася, ревнувала…

    – Нічого я не ревнувала, – скрикнула я.

    Він засміявся і поцілував мої руки.

    – Ну звісно, ні. Я помилився, – але його хитрі очиці казали геть про інше. – Справа у тім, що чим далі, тим гірше я міг контролювати себе, коли ти знаходилася поруч. Мене буквально роздирало від бажання тримати тебе за руку, обіймати, коли я заходжу до кухні, а ти схилилась над мийкою, дізнатися, яка ти на смак і як ти будеш дихати, якщо поцілувати тебе за вушком…

    Локвуд раптом знітився, швидко поглянув на мене з-під пасми волосся, що звично впала йому на лоба, відкашлявся. Його збентеження було таким зворушливим, що я розпливлася в щасливій і безсоромній посмішці.

    – Обіцяю, що ти дізнаєшся про все це найближчим часом, – грайливо промурмотіла я. Згодна, зваблива спокусниця – не зовсім моє амплуа, але й обставини зараз були геть неординарні. Як виключення згодиться. Я все ще не могла стримати усмішки. Локвуд мріяв про мене в ТОМУ самому сенсі! Дива, та й годі!

    – Коротше, – продовжив Локвуд, трошки опанувавши себе, – коли ти пішла, все скінчилося.

    – Як мені здалося, тебе не надто засмутив мій уход, – сказала я, – в будь-якому разі, виду ти не подав.

    Локвуд відсьорбнув трошки чаю. Подивився на мене в притул. В очах заграло щось недобре. Звинувачення? Образа? Він насупив брови, піджав губи.

    – Мені важко підібрати слова для того, що я відчував тоді, коли ти нас покинула, – поволі почав він. – Я знову відчув себе тим маленьким хлопчиком, якого покинули всі, кого він любив і хто любив його. Ти наче переступила через мене і пішла собі далі, залишивши мене валятися на узбіччі як непотріб. Це було справді жорстоко з твого боку, Люсі.

    Так, він звинувачує мене. Досі не пробачив? Невже я так сильно поранила його?

    – Мені тоді здалося, що ту проталинку в моєму серці, де щойно зазеленіла трава, вкотре скувало кригою. Тепер вже назавжди. Мені знову не хотілося більше нічого, крім вбити якомога більше привидів, поки якийсь із них не прикінчив мене. Так, то була дуже сумна зима, Люсі, – зітхнув Локвуд.

    – А ти, – спитав він раптом, – невже не згадувала нас… мене? Тобі швидко вдалося залишити позаду все, що було у нас на Портленд-Роу?

    – Я згадувала вас… тебе не частіше, ніж пару разів на годину, – криво посміхнулась я. – Вночі трошки рідше.

    Локвуд усміхнувся мені у відповідь.

    – Значить я не помилився, коли сказав, що всі ми тоді зазнали удару… – Він трохи помовчав. – Але ж і довелося мені повмовляти тебе повернутися, хоча б і на один день! Ти виявила тоді всю свою упертість!

    – Ти не ті слова підбирав.

    – Та невже? І які ж слова могли б тебе умовити?

    – Наприклад, такі: “Люсі, я ДУЖЕ сумую за тобою, мені погано без тебе, прошу, повертайся до мене”, – сказала я. Локвуд на це лише пирхнув і закотив очі.

    – Це зовсім не мій стиль!

    – Але це було б набагато дієвіше, ніж навіть робота від самої Пенелопи Фіттес.

    Локвуд неголосно розсміявся і ніжно стиснув мою долоню.

    – Також у тебе був шанс сказати мені хоч ЩОСЬ того ранку, після сутички з людожером із Ілінга. Чому ти нічого не сказав? Я подумала, що байдужа тобі. Тим паче, коли Пенелопа сказала, що запросив ти мене на її прохання.

    Локвуд тяжко зітхнув.

    – Це не так просто, як ти думаєш, – вмовляти таку вперту особу, як Люсі Карлайл. Ти стільки разів сказала мені, що не зацікавлена у поверненні до нас, що фрілансером ти й заробляєш більше і почуваєшся більш незалежною… Мені просто не стало тоді духу, Люсі. Я так боявся вкотре почути від тебе відмову… Намагався, але не зміг заговорити, – сумно сказав Локвуд.

    Я трошки помовчала.

    – Знаєш, – сказала я, – ти ЗАВЖДИ поводився так, наче я для тебе нічого не значу. Ти постійно казав лише про те, що ми команда, що ми гарно працюємо разом, що гуртом нам все під силу. Але ж ти не міг не розуміти (сам зізнався!), що я чекала від тебе інших слів? Тоді чому ані півсловом не показав, що я для тебе значу трошки більше, ніж проста напарниця? Чесно кажучи, я і зараз не до кінця вірю в те, що ти говориш. Мені здається, це все мені сниться.

    Локвуд кинув на мене здивований і трошки спантеличений погляд, несолідно похлопав віями, моргнувши, відкрив і закрив рот.

    – Коли ми стояли у кільці і я сказала, що не переживу твоєї смерті, що ти відповів? “Ну, зі своїм способом життя я все одно довго не протягну, тому давай попрацюємо разом хоча б до моєї наглої смерті”. Чи знав ти, який біль завдав мені цими словами? – спитала я, так і не дочекавшись від нього відповіді.

    – Справа у тім, Люсі, що тоді я й справді був готовий померти найближчим часом, – сказав він нарешті буденним тоном, наче повідомляв, що купив до вечері хліба. Я коротко схлипнула і неелегантним різьким рухом витерла під носом.

    – Та щоб тебе, Локвуде! – кинула різко. – Може ти і зараз налаштований так само? Тоді скажи це прямо зараз і ми розійдемось, поки не пізно. Не хочу обмивати твій блідий труп після доторку привида і ховати тебе у тій пустій могилі біля твоєї сім’ї! – Сльози вже текли у мене по щоках. – Я люблю тебе, Локвуде, але якщо цього недостатньо для того, щоб змусити тебе жити, то краще скажи про це прямо зараз!

    Він сіпнувся, різко стиснув мої руки (доволі сильно, треба сказати), промовив дивлячись мені прямо в очі відчайдушним поглядом:

    – Люсі… Люсі, серденько, по-перше, нікуди я тебе вже не пущу. Нікуди. А по-друге, невже ти ще не зрозуміла, що я обрав життя і… тебе? Назавжди! Ми так багато з тобою пройшли разом. Ми закрили всі свої борги перед всесвітом. Я не відчуваю більше провини перед батьками чи Джесікою за те, що я вижив, а вони померли. Я знаю, вони були б щасливі за мене, за нас. Я жалкую лише про те, що вони ніколи не зможуть познайомитися з тобою, але я певен, вони б дякували тобі за те, що ти врятувала мене. Так, Люсі, – продовжував Локвуд, у якого наче греблю прорвало, – ти врятувала мене від смерті, від небуття, від пекучої самотності, від страху. Своєю відданістю, своєю силою, своєю любов’ю ти і буквально, і фігурально витягла мене з того світу. І не один раз. Тепер я більше не збираюся, наче Орфей, озиратися назад, жалкувати за тим, що не збулося, не справдилося. Тепер я хочу йти тільки вперед, з тобою. Ти скаржишся, що я був надто стриманим і не показував своїх почуттів, не говорив про них… Може й так. Але ж слова важать не так вже й багато. Зате я обіцяю тобі таку відданість і любов з мого боку, таке піклування і повагу, що у тебе більше ніколи не виникне запитання, чи люблю я тебе.

    Локвуд зупинився, важко дихаючи. Така довга промова про почуття не була для нього характерною і вочевидь далася йому непросто. Я дивилась на нього, а він дивився на мене. Очі його палали. Він очікував відповіді й не був до кінця впевнений у тому, якою вона буде. Я дозволила собі трошки посміхнутись, відчуваючи рідкісну мить влади над Локвудом – завжди таким незворушним, спокійним, невразливим. Зараз він не був таким. І це мене тішило, хоча такі почуття і не робили мені честі, але я нічого не могла з цим вдіяти.

    – Люсі, скажи що-небудь, – попрохав нарешті Локвуд, так і не дочекавшись моєї відповіді. – Ти згодна бути зі мною?

    – Ентоні, – сказала я, мабуть вперше у житті називаючи його на ім’я, – Ентоні, скажи, чого ми досі сидимо у цій клятій кав’ярні? Будь ласка, відведи мене нарешті додому. Я вже не можу дочекатися, щоб почати повертати тобі всі поцілунки і пестощі, які ти не встиг отримати у дитинстві.

    Його посмішка могла б осяяти пів земної кулі, і я звично потонула в її сяйві.

     

    2 Коментаря

    1. May 31, '23 at 00:51

      Вибач автор, але одягати можна одежу: сорочку, штани, спідницю, костюм, плащ, пальто тощо. Також забезпечувати одягом кого-небудь чи покривати повер
      ню чогось. А от щодо аксесуарів — шапка, окуляри, намисто, наручники – усе це надівають.

       
      1. @Eugenia MagMay 31, '23 at 15:44

        Безперечно, ви праві! Дякую за уважність:)