Агафія

Робота написана на челендж «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки».

«Хто знав?» (пов Агафія) пов’язано з роботою авторки woodpecker ««Чи було це кохання?» (пов Лада)

Тихе журчання води, ласкаве проміння ранкового сонця, шелест дерев та трави. Я стояла біля джерела й дивилась в прозору воду. Раптом, хтось заговорив. Я озирнулась. На доріжці стояла чиясь тінь, переливаючись різними кольорами. Вона змінювала свою форму, приймаючи то обриси дівчини, то квітки, чи взагалі незрозумілих фігур. Я прокинулась.

В куточку почувся шерхіт. Зазвичай там спало чортеня, але зараз воно десь поділось, а на його місці булу лише декілька пелюсток якоїсь квітки. Знову щось принесло. Так як не колекціоную його знахідки, то вимела принесене на двір. Стоячи на порозі, я насолоджувалась світанком. Свіже, трохи прохолодне повітря, легенький вітерець, а в деревах ховались і співали пташки. І авжеж сусідка, яка веде корову на пасовище.

– Що, знову росу йдеш красти? – з глузливою посмішкою, вона прискорила свій крок.

– Йдіть собі! Бо й вашої корови молоко заберу! – сусідка кинула злий погляд через плече і погнала корову далі. Бісові діти, як в них ще є настрій сваритись в цей ранок. Поглянула під ноги, де на землі лежали пелюстки. І з чого він їх обірвав? Про те, байдикувати було нічого, я вмила обличчя й пішла на задній двір кормити курей та кролів. Мені все не йшло з голови те видіння. Сни вже давно не бачились, а от пророчі видіння – завжди будь ласка. Точно! Сьогодні має приїхати дівчина з міста, про це всі говорять, але чому саме я маю її зустріти? Ще перевіривши свою маленьку пасіку, все ж пішла до джерела.

Йти було не те що б далеко, але довгенько, й майже через все село. Зібравши на собі всі злі погляди жінок, й хтиві чоловіків, я нарешті дібралась доріжки, яка вела до джерела. Ще трохи. Сюди мало хто ходить, через чутки, що моя бабця прокляла воду. Більш розумні знають, що сталося, а занадто набожні, обходять це місце десятою дорогою. Все було як і у видінні. Дивлячись в кришталеву воду, й слухаючи лісовий шум, який розбиває журчання, моя рука несвідомо потягнулася до води, що б набрати. Я відпила, аж раптом почувся голос:

– Та хіба ж її можна ось так пити? – незнайома дівчина, із сумкою й замореним поглядом стояла неподалік. То тепер зрозуміло.

– Авжеж. Це джерельна вода. Ті хто тут живуть звикли до неї. – Я підвелась й підійшла ближче.

– То Ви місцева?

– Можна і так сказати, але, пані, я не настільки стара. Можна на «ти». – Сміх сам вирвався із грудей. – Агафія. – Коли я простягнула руку, дівчина подивилась кудись крізь неї й незграбно пожала.

– Лада. Я теж звідси, до рідних приїхала. – Лада кивнула на сумку.

– О, то ти дочка Симчуків. Все село гудить, що маєш приїхати.

– Та невже я така знаменитість? – дівчина здивувалась.

– А як же, всі хто зміг звідси вибратися – знаменитості. – Я хмикнула.

– Прошу, не перебільшуй. Я звичайна школярка.

– А що, школярки не бувають знаменитими?

– Не в моїй реальності. – Вона розсміялась, театрально поправивши волосся. Хах. – Ну, добре. Була рада знайомству, та маю йти далі. Сподіваюсь, ще зустрінемось.

– Обов’язково. – Цікаво.

***

 – Ай! – по хаті знову носилось чортеня. Мале, пухнасте, завжди був мені схожий на курча, навіть ноги такі ж. Тільки чорне, безносе, з довгим тонким хвостом й поламаними рогами. Воно дісталося мені від бабці, разом з даром, то навіть не знаю, скільки йому років. В дитинстві, коли я ще не бачила нечисті, то уявляла його трохи іншим. Таким, як бачила в книжках. Але не дивлячись на його кволий зовнішній вигляд, він часто допомагає й виручає. І що дивно – майже завжди мовчить. Бувало фиркне, чи якесь слово кине і знову мовчить, хоч що питай. Ображається чи що. Але зараз було не до нього. Мені знову виділась та дівчина, але вже блукаючи в лісі. І навіщо то їй? Але робити було нічого, та й я сама хотіла з нею зустрітися. Коли приїжджає хтось новенький, завжди можна про щось поговорити. Тут майже немає з ким поспілкуватися, хоч село й доволі дружне, але мене вони не люблять. Ну і не треба.

– Йдеш зі мною? – чортеня різко зупинилось, напевно щось обдумало й лягло в свій куток. – Ну і сиди. – Показавши йому язик, я взяла кошик й пішла сама. Навіщо кошик? Для краси, та образу, а можливо й знайдеться щось корисне. Година була рання, але сонце вже добре гріло. Спочатку я вирішила перевірити, чи немає її біля джерела. Коли я все ж прийшла, там авжеж нікого не було. Оглянувши місцевість, присіла на каміння. Тут доволі затишно. Якби мені не треба було шукати Ладу, то я б залишилась тут подрімати. Але я вийшла на доріжку, йдучи далі в ліс.

– Йой, пані! – попереду виднілась фігура дівчини. Вона зупинилась й повернулась до мене. – Щось шукаєш? – я підійшла ближче.

– А, так. – Лада подивилась на порожню банку. – Я суниць хотіла назбирати.

– Он як. – я всміхнулась. – Яке співпадіння, я теж. Але тут ти нічого не знайдеш.– Махнувши рукою, десь в невідомому напрямі, я пішла вперед, сподіваючись, що Лада також пішла. – І не страшно тобі? – позаду чулись кроки.

– А має бути? – вона майже наздогнала мене.

– Йти в ліс з незнайомкою…

– Ну, ти справляєш враження хорошої людини. – Лада усміхнулась.

– Он як, ха-ха. Мені приємно це чути. – Дуже цікаво. – Давно переїхала в місто?

– Років з десяти, мабуть. Перебралась до тітки, пішла в іншу школу, бо нашу, сільську, якраз тоді закрили чи збирались закривати. Взагалі, трішки дивно не жити з батьками, але тітка цілком справляється, ще й спілкуватись на відстані зараз не проблема.

– Сумуєш за селом, за рідними?

– Якщо чесно, не знаю. Я не відчуваю недоліку спілкування з ними через постійні дзвінки чи повідомлення, тому за рідними не сумую. А за селом… Я була дитиною і мало що пам’ятаю, та приїздити сюди на літо подобається. А як давно ти тут?

– Років сім мабуть, точно не пам’ятаю. – Це і не було важливо. Адже життя поділилося на «до» та «після». І дати самі стерлись. Хах.

– Не буду розпитувати про причини, але чи не жалкуєш, що перебралась сюди?

– Якби в мене був вибір, то жалкувала б. А вийшло, як вийшло. – Деякий час ми йшли в тиші.

– Нам ще довго?

– Майже прийшли. – Йти було дійсно не довго, пару кроків.

– Оце так! – позаду почувся здивований голос Лади. – Навіть якщо декілька днів поспіль сюди ходити, то все не з’їсти!

– Щось мені підказує, що скоро їх тут не буде. – Лише гиготнувши, я пішла далі по ледь помітній стежці.

– Не впевнена, що пам’ятаю стежку.

– Нічого, ще встигнеш вивчити маршрут. – Вгледівши кущик, який мені найбільше подобається, я присіла, збираючи дрібні ягідки. Краєм ока помітила, що дівчина теж почала збирати. Не знаю, скільки часу пройшло, але здається, що ми обговорили все, що тільки можна було обговорити. І ось, я її трохи загубила.

– Ну що, вже набрала?

– Так. Ти теж? – з широкого куща неподалік визирнула Лада.

– Ще трішки лишилось. – Кошик був майже повним, але не достатньо. Як на мене.

– Може допомогти?

– Ні, дякую. Я швиденько. – Почухавши вухо чортеняті, яке все ж прийшло, я продовжила збирати.

– Ого! – за спиною почувся вигук. – Моя подруга точно запостила б таке фото в соцмережі.

– Хах. – Не те що б я була проти соцмереж, але ставилась до них холодно. Ба більше, в мене навіть телефону немає.

– Шкода, що я не взяла телефон.

– Наступного разу сфотографуєш. – Я піднялася й поправила сукню, яка трохи зім’ялась.

– Наступного? – як не дивно, здивований голос Лади мене здивував.

– Ти ж казала, що погано стежку запам’ятала. Чи вже не потрібно? – я посміхнулась.

– Ні, звичайно потрібно. Якщо в тебе буде час то я залюбки. – Здавалося, вона сяє від щастя.

– От і добре. Йдемо?

– Так.

Ми вийшли до широкої стежки, все ще розмовляючи про все і ні про що. Але прогулянка підходила до кінця. Як і ми, до мого будинку. І здається, хтось знову не запам’ятав дороги.

– Ось, це мій будинок. Запам’ятаєш?

– Сподіваюсь. – Дівчина почесала потилицю.

– Тоді приходь якось, поворожу тобі.

– А справді можна?

– Звичайно, я не із ввічливості запрошую.

– Дякую. Тоді до зустрічі.

– Бувай. – дівчина огледіла вулицю й пішла. Що ж, суниця сама себе не засушить, курі не нагодуються, а чортеня так і буде зносити верхи. Ще раз поглянувши на дівчину, яка була вже доволі далеко, я ввійшла в двір. Їй явно сказали, що я відьма. Але чому вона не відсторонилась, як інші?

***

– Не хочеш погадати? – втомлені, але з ягодами, ми повертались додому. Так хотілось ще порозмовляти, багато чого сказати, але вже сутеніло. Пора розходитись.

– Га? На що?

– На кохання, чи майбутнє, наприклад.

– На кавовій гущі? – вона стомлено всміхнулась.

– А чому ні? Доволі просте гадання.

– То це запрошення на каву? – Лада пограла бровами й легенько штовхнула мене.

– Можна і так сказати. – Сміючись, ми дійшли до виходу з лісу. – Що ж. Мені в іншу сторону. – Мені зовсім не хотілося розлучатися. Хотілося ще побути з нею. Знову ось так піти і до ранку розмовляти.

– Так. – Лада не спішила додому. – То… запрошення ще в силі? – вона поглянула мені в очі. Мені здавалася, що моє серце от-от вискочить з грудей, а легені наповнились чимось ніжним і теплим. Та що зі мною?…

– Так… Приходь, коли заманеться, я  майже завжди дома, то ж… – чи то втома на мене так діє, чи вже якась нечисть причепилась. Потрібно почистити себе, та й хату, за одно.

– Добре. Як щодо завтра?

– Так, думаю чудово. – Вона широко всміхнулась.

– То ж, до завтра.

– До завтра, пані. – Все ще з усмішкою, вона попростувала додому. – Я буду чекати. – І я, яка дивилась їй в слід й теж посміхалась.

***

– Дехто не дуже сміливий чекає біля двору. – Я була здивована розміром фрази чортеняти. Хах. Я вийшла в двір відчинивши ворітця.

– Не заважатиму? – перед мною стояла Лада з досить задумливим виразом обличчя.

– Ні, проходь в двір. – Я відійшла в бік, що б пропустити дівчину.

– А в тебе пса немає? – вона огледіла двір.

– Нема, лише чорт. – Я розсміялась, поглянувши на чортеня, яке сиділо на порозі.

– Це гумор такий? – промовчавши, я відчинила двері, пропускаючи Ладу в дім.

– Проходь, сідай. – Я крутнулась на місці, й вказала на стілець. – На чому ти б хотіла поворожити? – підійшовши до широкого столу, який був в сусідній кімнаті, я дістала з дерев’яної скриньки шматочок воску.

***

– На воскові, раз ти його тримаєш. – Лада сіла на стілець, який стояв біля столу, оглядаючи кімнату.

– А чому ні? Авжеж, не достатньо точний радник, але хоча б не збреше. – Я дістала мисочку, віск й понесла до столу. – Тримай. І думай, про того, кого кохаєш. Фактично, ми все ж будемо дивитися в майбутнє. А тепер тихо і думай лише про нього. Про те, що б ти хотіла дізнатися.

Вже сутеніло, а в хаті була лише свічка, яка освітлювала обличчя Лади. Вона зосереджено м’яла віск, іноді кусаючи губу. В її очах блискав вогник, роблячи їх живими і від цього такими гарними. В світлі свічки, вони здавалися волошковими. Цікаво, які вони насправді?  Деякі пасма волосся, вибилися й знову заважали їй, обрамляючи кругленькі щічки, які придавали їй дитячого вигляду. Хоча вона і є дитина.

– Готово. – Шепіт вивів мене з думок.

– Тепер його треба розтопити над свічкою. – Я подала їй маленький залізний ополоничок. Віск швидко розтопився. – Тепер виливай у воду. – Плавним і обережним рухом, вона поступово виливала віск. – Так, що ж тут… – Віск став приймати химерних форм. Цікаво.

– Що там? – Так же шепочучи, Лада приблизилась, майже торкаючись мого обличчя своїм, заглядаючи в миску. Під оком я помітила маленьку родимку. Тоненькі вії, в деяких місцях трохи прим’яті, маленькі зморшки під очима…

– Ох, тут… – я відірвалась від споглядання її обличчя, й подивилась на віск. – Я бачу тут жінку. Дивлячись яким було питання, відповіді будуть різними. Отже, якщо любовні справи, то в тебе є суперниця. – Її посмішка одразу пропала, а обличчя, здавалося, посірішало. Обережно витягнувши віск, я покрутила його, розглядаючи. На іншій стороні, можна було вгледіти ножа. – Ще є ніж. Символ роз’єднання з кимось близьким.  – Точно можу сказати, що спільного майбутнього у вас немає.

– Я зрозуміла… – Її можна було зрозуміти. Почути таке, коли  ти когось любиш.

– Підеш додому? – Прибрала посуд й підійшла до неї. Мені хотілось заспокоїти її, обійняти.

– Так, вже піду. – Вона піднялась, а мені не залишалось нічого як лише провести її.

***

 Не знаю навіщо, але я шукала зустрічі з Ладою. Це було не так складно, адже село маленьке і що б зустріти когось знайомого достатньо просто вийти до магазину, чи прогулюватись вулицями.  Але мені не було сенсу й натхнення вигадувати якісь причини «випадкової» зустрічі, то ж я просто зайшла до магазину, де вона купувала продукти.

– Добридень, пані! – Дівчина, разом з продавщицею здригнулися.

– Навзаєм. – Лада усміхнулась, й почала збирати продукти в пакет. Лице продавщиці перекосилось, брови зійшлися, утворивши між ними складку, кутики губ чи не доставали до підборіддя, а в очах читалась неприязнь.

– Будете так хмуритись – дуже скоро постарієте. – Підморгнувши, я пішла в слід за Ладою, яка вже вийшла з магазину. – Десь йдеш?

– Ще потрібно дещо купити, а потім додому.

– А після? Може плани якісь маєш? – Мені хотілося з нею поговорити. Про будь що. Але ми вже тиждень як не бачились.

– Батькам по господарству допомогти треба. – Вона так і не подивилась на мене. Не зупинилась, ба навіть ходу не збавила. Декілька секунд ми йшли в тиші.

– Тебе щось турбує.

– Що? Ні, все добре. – Лише кинула на мене короткий погляд.

– Це не питання. – Після… я навіть не знаю після чого, але Лада мене… уникає.

– Заморилась трохи.

– Щось інше. – Я зупинилась. Нарешті, вона теж зупинилась і поглянула на мене. Тепер я знову могла подивитись на неї. Але замість того веселого погляду, яким вона завжди дивилась на мене, тепер її очі потускніли, синці стали більшими, а погляд стомленим.

– З батьками посварилась. – Вона розвернулась і продовжила йти.

– Не добре обманювати. – Я все ще стояла й дивилась їй в слід. – Я буду чекати. – Не впевнена, що вона почула, але це скоріше нагадування собі.

Не хоче розповідати то й не треба. Коли настане час, вона сама розповість. Я поглянула вгору. Був полудень і дивитись вгору не дуже приємно. Та і спекотно отак стояти. Що ж, пора додому.

***

Посеред пустки, стояла барвна фігура, постійно змінюючи свою форму. Нарешті, я знайшла в цій химері Ладу. Раптом все змінилося на місце, де ми вперше зустрілись, але замість джерела – висохла яма, всіяна дивними квітами. Я озирнулась навколо..  Лада почала кашляти, з рота полилась кров, впереміш з пелюстками, а сама дівчина поступово перетворилась на квіти. Я прокинулась.

– Знову сниться дивне? – Чортеня сиділо на стільці й чепурилось.

– То слів нема. – Я поправила сорочку, й підійшла до дзеркала. О, ну так, волосся розтріпане, очі ледь видно, про те, синці гарно лягли під ними, сорочка все ще перекручена.

– Ти гукала Ладу. – Він розчісував гребінцем своє хутро. Ми не бачились вже… Скільки? Не пам’ятаю. І всяке було під час видінь, але що б говорити уві сні… І чому квіти?

– Що ж, спочатку кури.

Впоравшись біля хати, переодяглась в своє улюблене довге, чорне плаття, взяла деякі трави, та свічки. Розставивши їх по підлозі в хаотичному порядку, підпалила в’язку й кинула її в маленький казан. Давно не практикувала подібне, але я хотіла дізнатися, що з Ладою. Цьому мене навчила знайома бабці, в якої я деякий час вчилась. Я бачу видіння у снах, не контролюючи їх, але за допомогою своєрідної медитації, можна було дізнатися конкретне питання, чи навіть майбутнє. Сівши на підлогу, я заплющила очі, починаючи повторювати своє питання. І… закашлялась. Відчуття, наче в горлі щось є, і це заважало дихати. Але все так само різко закінчилось, як і почалось. Лише в роті залишився присмак крові і свіжої трави. Коли я поглянула на чортеня, воно мирно собі спало в кутку. Дивно. Все ж я вирішила продовжити. Зосередитись було чомусь складно, але через декілька віршів, я нарешті заснула.

Те саме джерело, Лада. І поле всіяне крокусами. Вона повертається до мене й посміхається. Я хочу підійти до неї, але вона починає кашляти. Кашляти кров’ю впереміш з фіолетовими пелюстками. Я хотіла допомогти, але неначе невидима стіна не дозволяла. Дуже стрімко почалась пожежа і… Темрява. Я прокинулась. Чортеня вдавало вигляд, що спить, а моє серце калаталося так, що дихати стало важко. Вперше, від смерті бабці, я боялася. І чому… я теж кашляю?

***

Хто ж знав, що так буде. Я сиділа за столом, перед відкритою книгою, яку перечитала вже декілька разів. На підлозі також лежали книги. І ні в одній з них не було нічого, що схоже на моє видіння. В кутку так само шуршало чортеня. Коли я хотіла поглянути на нього, несподівано закашлялась. Дихати було нічим, в очах все плило. Я сіла на підлогу, тримаючись за горло, яке здавалося, рвало щось зсередини. Декілька секунд без свідомості, були вічністю. Нарешті, коли кашель закінчився, і думати стало легше, побачила на підлозі декілька пелюсток. Я поглянула на чортеня.

– Знову ти приніс? – піднялась й підійшла до нього. Воно мовчало. Як і завжди. Вхопивши віника, я щосили вдарила по ньому. Але воно продовжило лежати в кутку, зіщуливши очі, посміхаючись.

– Ти сама знаєш, що це за пелюстки. – Чортеня скрутилось калачиком й закрило хвостом очі. – І знаєш чим це закінчиться. – Єхидно хихикнувши, він робив вигляд, що спить.

– Паскудник! – я жбурнула в нього віник, повертаючись до пелюсток. Віник був тут ні до чого, що б кидатись ним, але я не знала що робити. Напевно для початку – прибрати пелюстки. Я не хотіла приймати цього. Ще з самого початку. Як би ж я тільки не пішла тоді до джерела…

– То зустріла б її десь в селі. – Чортеня відкрило одне око, глузливо посміхаючись.

– Замовчи, паскудник! – я знову хотіла замахнутись на нього. Але віник випав з рук на підлогу. В грудях стало гаряче й боляче. Всередині все стискалось так, ніби лоза обплітає легені, серце. Нутрощі скручувались у болючий вузол. Дихати знову стало важко, а горло рвали пелюстки.

Вкотре згадавши про знайому покійної бабусі, я вирішила поїхати до неї.  Вона точно мала знати, що з Ладою та мною відбувається.

***

Все теж тихе журчання води, теж джерело. таж Лада, яка знову розповідала про щось. але дещо змінилося. Можливо вітер став холоднішим, а ліс більш шумним.

– Ладо… – Вона повернулася до мене. − А ти знаєш, як помирають відьми? – Я дивилась в її очі. Звичайні очі, але водночас такі гарні й привабливі. Світло блакитні, з ледь помітними зеленими прожилками. Ледь помітні синці під ними, вії, бездонні зіниці. Очі, в яких читалась стурбованість і повне нерозуміння питання. Очі, які я скоро більше ніколи не побачу.

– Ні… – Тихо відповівши, Лада відвела погляд.

– Вони вмирають довго і болісно… Тим, кому пощастило, вони передають свій дар іншому, й спокійно помирають. Як моя бабця. Я тому й приїхала сюди. Що б перейняти дар і позбавити її страждань. − Я відкинулась на землю. Я не відчувала ні жалю, ні шкоди.

– До чого… Ти не помреш так! – вона знову дивилася мені в очі.

– Я знаю… Я знаю. – Видихнувши, я заплющила очі. – Я їду до знайомої… На декілька днів.

– Навіщо? – таке дурне питання. Дурне, але краще, ніж мовчання.

– Провідати. – Я розсміялась.

***

 Ось нарешті я стою перед дверима своєї старої знайомої. Вона навчала мене на початку. Ще досі пам’ятаю терпкий запах табаку, хвої й холоду. Вона як морозне, ранкове повітря, захоплює дихання. Її гострі, блакитні очі. Вуста, які завжди були нафарбовані чорним, які тримали цигарку, які постійно всміхаються і не знаєш, чи рада вона тебе вітати, чи прокляне.

– Чого чекаєш? – сиплий голос і густий дим вивели мене зі спогадів. – Проходь. – За димом, майже нічого не було видно. Все ж, я ввійшла. В дім майже не попадало світло, але деякі обриси можна було побачити. Пахло чимось солодким і дим ніяк не заважав дихати, навіть навпаки – стало легше. – Очі звикнуть. – В проході кімнати стояла висока, статна жінка, одягнена в довгу білу сорочку, а її довге, кучеряве й чорне як смола волосся спадало на голі плечі, огортаючи її силует. Тепер вишневі вуста тримали самокрутку. А очі, здається, навіть світились в темряві. – Ти ж по ділу прийшла? – вона махнула рукою й зайшла вглиб хати. – Сідай. – Жінка похлопала по спинці стільця.

– Мені треба декого вилікувати… −  Я сіла за стіл. – Я навіть назви хвороби не знаю, то ж я приїхала з надією, що ти допоможеш. – На столі лежало різне зілля. Я взяла одну пелюстку якоїсь квітки й скрутила її.

– То розказуй. – Вона сіла навпроти, збивши попіл в химерну попільницю.

– Вона кашляє квітами. Я не знаю через що, і чому так. – Її проникливі, гострі очі дивились на мене, пронизуючи душу.

– Любов робить нас слабкими. – Вона затягнулася димом. – І ти це знаєш. Я вважала, що ти навіть зможеш перевершити мене. – Погасивши цигарку об попільницю, жінка подивилась мені в очі. – І це плата, за твою необачність і ліки. Я не буду тебе лікувати. – Вона піднялась й підійшла до стіни, де висіли сухі віники зілля. Витягнувши декілька сухих гілочок з різних букетів, виклала на папір, який був розписаний різними символами. Я не знала, що від неї чекати. Я не бачила ні її сили, ні енергії. Можливо я стала занадто слабкою?…

– Я не розумію про що ти. Тим не менш, зараз не про мене. – Авжеж, я розуміла, про що вона. Але не хотіла цього усвідомлювати. Просто не хотіла. Так легше.

– Все ти розумієш. Ти ж бачиш майбутнє. А це, – вона повернулась і покрутила суху, химерну гілочку на якій була така ж химерна, але жива квітка. – Те, що може врятувати лише одного. Ця квітка є лише у мене. Одної мене на всьому світі, уявляєш? – поклала квітку перед мною й сперлась на стіл. – І дістати її було дуже і дуже важко. Відриваю від серця. – Жінка наблизила своє лице до мене. – Ти впевнена, що хочеш врятувати смертну? А не своє життя? Ми могли б відправитись за ще однією, разом. Я б могла взяти тебе в учениці, знову. – Вона торкнулась моєї щоки. – То ж питаю ще раз: ти дійсно хочеш проміняти життя обдарованої відьми, якій ще жити і жити, на життя смертної, яка тобі не те що «спасибі» не скаже, не згадає ніколи?

– Я її кохаю. – Нарешті я зізналась. Сама собі.

– А! Кохання-блювання! – Вона відштовхнула моє обличчя тонкими пальцями, й зло загорнула квітку до іншої трави. – Кохання це не те, що я зараз спостерігаю. Це хворе бажання покінчити з собою, заради смертної.

– Але ж ти теж кохаєш. – В її словах була правда. І це не змінить мого рішення. Хай як там буде. Відьма повернулась.

– Так… Але я кохаю себе і життя. – Вона простягнула мені згорток. – І в мене немає бажання помирати за щось. – Вона сіла навпроти. – В тебе сил майже немає. Можливо, дай я проведу?

– Ні. Це моє діло. – Я не довіряю їй. Я не бачу її.

– То ти геть слабка… – Вона підпалила цигарку. – Ну, то слухай: коли небо сліпе, й зорі вийдуть, знайди місцину, де вам ніхто не завадить. Я не думаю, що в тебе будуть ще сили щось запам’ятовувати, то ж слова напишу тобі окремо. – Вона огледіла кімнату в пошуках папірця, але не знайшла, то ж почала писати на згортку. – Тобі потрібно буде заговорити чотири камені, на яких потрібно й палити вогнище. Коли дівчина буде сидіти біля нього, кинь в нього квітку й чекай, поки догорить. До останньої вуглинки. – Жінка знову підсунула згорток до мене.

– І все? – Я була здивована простотою ритуалу.

– Хоч квітка й не має якихось сильних властивостей, за нею все ж полює нечисть. Як тільки ти вийдеш з нею за межі мого дому – її всі почують. То ж будь обережна. І все ж зроби навколо вас коло із солі. Про всяк випадок.

Коли я вже виходила, відьма раптом мене окликнула.

– Дівчина не має торкатись квітки. Ні квітки, ні трав.

– А що буде?

– Просто прослідкуй за цим. Все, йди.

– Дякую. – Вона нічого не відповіла. Лише посміхнулась.

***

– Ладо? – Ми пили каву й мовчали. Я хотіла багато чого сказати, запитати і водночас хотілось просто посидіти. Я не знала як і з чого почати. – Хотіла б побачити, як я чаклую?

– Чому ні. – Вона відпила напою. – А коли?

– Сьогодні. Якраз молодий місяць, всі справи.

– Вночі? – Її очі загорілись.

– Ну, я сьогодні планувала лягти до дванадцятої. – І бажано прокинутись зранку.

– Оу… А коли тоді?

– Можна навіть зараз. – Прибравши порожні чашки, я стала збирати все, що потрібно було для ритуалу.

– А що це? – Лада підійшла до столу, де лежав кошик зі згортком та потягнулася до нього. – Ай! – інстинктивно, я ляснула їй по руці.

– Просто, то не можна чіпати… – Я дивилась на неї, вона на мене… – В нього занадто сильна енергетика, тобі може стати погано… – Вигадувати на ходу, то не моя стихія, але я й сама не знала, що буде.

– А, зрозуміло. – Вона потерла вдарену руку. В кутку почулось тихеньке хихотіння. Паскудник. Ото повернемось додому…

Зібравши все до купи, ми вирушили. Йшли в тиші. Але й сил говорити зовсім не було. Нарешті доріжка.

– Сідай. – Поклавши кошик на землю, я дістала сіль. – Будь де, на землі. – я усміхнулась. – Стільців тут не передбачається. – Лада хихотнула. Як мені хотілося торкнутись цієї посмішки. До болю. Дихати знову ставало важко, а горло дерли квіти. Тільки не зараз. Чудом себе опанувавши, я зробила коло з солі. Підпаливши сухі трави, поклала їх на заздалегідь заговорене каміння. Лада з цікавістю за всім спостерігала. Витягнувши настоянку, я налила її в маленьке горня.

– Випий… Для захисту. – Лада випила зілля, а за колом почулось фиркання. Теоретично, я не брехала. Мені не потрібно було, що б вона щось пам’ятала. Так буде краще для всіх. Най думає, що то був сон. Її погляд став туманним, а тіло й обличчя – розслабленим. Чудово. Діставши квітку, я покрутила її в руці, роздивляючись. Чомусь було сумно. Боляче й сумно. Я кинула квітку в вогнище. Воно на мить розгорілось, а потім знову почало тліти. Диму було чимало, але заговорений купол, не давав йому вийти за межі. Лади майже не було видно за димом, але я сподівалася, що все спрацює. Коли я переймала дар, я теж сподівалася. Сподівалася, що я більше не закохаюся. Мені більше не прийдеться когось покидати. Відьма мала рацію, але хто ж знав, що серце вибере її.

Хоч це і були сухі гілочки, але тліли вони достатнього довго. І ось, дим розсіявся. Я розірвала коло.

– Відведи її додому. Бажано в ліжко. – Звернулася я до чортеняти. Воно лише знову фиркнуло, й повело Ладу із хащів. А я залишилася біля вже ледь тліючого багаття, з яким дотлівали мої сили. Вперше, за всі ці роки я заплакала. Я не хотіла її покидати. Не хотіла, що б вона мене забула. Горло знову почали дерти квіти.