Авіазавод, очерет, пилорама

– І що воно? – запитав Русий, шмигаючи носом. – Розповіси, як це тобі три пальці відхреначило?  

Вітер хитав вже зсохлий очерет, поміж якого сиділи чоловіки. Було холодно, як і належить бути погоді восени. Двійка, котрий марно намагався розпалити багаття, підняв очі догори, вишукуючи у хмарах спогади. 

– Та як же, по простому. Працював свого часу на лісопильні недалеко од Буковелі. От там вже й.. 

– О, то виходить ти браконьєрив? А з виду такий пристойний чолов’яга. – обізвався парубок, який не так давно щось вишукував в рюкзаку, а вже проштрикував злісним поглядом старшого. 

– Не кіпішуй, Зелений. Ти ж сам із себе екоактивіст і вереге- вегетаріанець, тьфу, а консерви за обидві щоки уплітаєш, ги-ги. – кинув насмішку Русий. 

– Не розумієте ви нічого. Ці ж консерви невідомо якого складу, певно, один папір. 

– Ну так-так. Ось, чистою українською папір “свинина” та “яловичина”. Такий би папір кожен день їсти, ги-ги. 

За мить в Русого полетіло якесь сміття, котре Двійка одразу ж підібрав.  

– О, ось і на розпал є матеріал. Папір-непапір, а консервами багаття не розпалиш. А щодо Буковелі.. У дев’яності часи інші були, вдома будь-яка копійка потрібна була.  

– Інші часи.. Ніби зараз ліпше.. – пробурмотів Зелений. Йому було дев’ятнадцять, наймолодший з усіх присутніх, та й ті не розуміли, що його потягнуло сюди. Всі просто промовчали. В кожного була своя причина знаходитись тут. Гроші, мрії, гроші, цілі.. Авіазавод, який на думку групи, був наповнений усілякими цінними речами, стояв аж за тринадцять кілометрів, а вже темніло. От і вирішили перечекати ніч в очереті. 

– Ну так, що там з лісопильнею? 

– Та нічого. – Двійка закашлявся, відганяючи від себе дим щойно розпаленого полум’я. – По молодості своїй був дурним, вирішив якнайшвидше роботу зробити й додому поїхати. А не бачив, куди рука поїхала, а з нею і три пальці на пилорамі всьо – відрізало.  

Старий чолов’яга простягнув руку з двома пальцями, показуючи її, немов якийсь трофей, іншою дістаючи з кишені майже пусту пачку цигарок з пошарпаною запальничкою. Остання виглядала старшою за свого власника. 

– Ото вже дивина, – ляснув Русий в долоні, не приховуючи здивованого обличчя. – Поділишся цигаркою? Після такої історії закурити те що треба. 

– Ця остання, тому вибачай. 

Зелений глянув на старого з-під лоба нахмуреним поглядом. 

– Вір-не вір – у нього кожна сигарета остання. Де ви їх тільки берете? – відкривши звідкілясь надибану банку консерв, хлопець тикнув пальцем в бік старого. 

– Звідки можна звідти й беру. Доживеш до мого віку – зрозумієш. 

– Е ні, я не палю. 

– В такій справі не палити – зневага до перших. 

– Ніби я тих перших знав. – скептично кинув Зелений. 

– Ще дознаєш, малий. А з таким норовом ще й згинеш десь в кущах або вихорі. 

– Мене мати навчила, як не згинути.. 

Русий розреготався: 

– Так ти мамин синочок виходить? Ги-ги. Чого ж ти сюди поліз, а не лишився під спідницею? 

– Русий, заспокойся, – почав Двійка. – Ти сам тільки прийшов сюди, тому не заривайся. Ба може, цей малий Ока, а він навіть в свої дванадцять знав більше од тебе. 

– Тц, скажеш також. – Чоловік розлючено кинув палиць в багаття.  

Вогонь весело затріщав, а розмовники стихли, вслухаючись у свист вітру, який все гойдав очерет.