Авантюра

Замальовка повністю витримана в стилі нуар, є відсилки до класичних фільмів.

https://t.me/fanficsdeclaudette – тут анотації фанфіків, картинки і т.д.

Плече все ще болить від удару, серце вистрибує з грудей, але я  вбігаю в темну кімнату. Руки трусяться, неуважно сиплю чайну заварку в розмальовану чашку і ледь не давлюся окропом. Кидаюся до планшета, але за кілька секунд передумую і сідаю за ноутбук – замість холодного сенсора мені більше заходить стукотіння клавіш (може друкарську машинку купити і насолоджуватися автентизмом?).  Дуже добре, що я живу одна і ніхто не завадить мені записати цю всю історію. Поки є час.

Моя (вже) колишня робота в агенції з продажу рекламних вивісок особливо цікавою не була ніколи. Я приймала замовлення і спілкувалася з клієнтами. Один із них – високомірний молодик з різким іменем Захар Браз – приходив до нас щотижня, замовляв плакати для виставок та картинних галерей, намагався вести короткі формальні розмови. Я ніколи особливо не цікавилася його родом занять, ввічливо посміхалася і ввічливо ховала гроші в шухляду та поверталася на кухню пити розчинне капучино з рогаликом.

– Ілоно, ти не хотіла б мені допомогти в одній дуже цікавій справі? Обіцяю – винагорода буде достойною, – спитав він якось перед закриттям контори  таємничим тоном, коли вже понад місяць ходив до нашої тісної агенції.

– А це взагалі законно? – я скептично повела бровою. – І чому саме я?

– Я бачив твій закритий щоденник на анонімному форумі і знаю, що ти цікавишся історією. А мій, так би мовити, проект, якраз зв’язаний з історією.

-Аномімний форум, не банальний Інстаграм?! Містере, ви мене лякаєте, – ошелешено напівзапитально протягнула я.

-Повір, мій рівень розвитку значно перевищує твій, – він зловив мій ошелешений погляд і продовжив вибачливим тоном, – маю на увазі, що ти доволі розумна особа і можеш зробити своє життя цікавішим. І прибутковішим.

– Ну говори, але тільки не про якісь мережеві маркетинги, а про щось відразу прибуткове, – вже всі розійшлися і я була готова почути щось на кшталт написання тексту для чергової виставки чи розміщення оголошень на онлайн-платформах.

Але почуте мене вразило.

Я попрощалася з Захаром, зачинила двері агенції і покрокувала темною вулицею до трамвайної зупинки, обдумуючи отриману інформацію. Падав дощ, місяць вряди-годи вигулькував з-понад темних низьких хмар, з найближчого генделика лунала дебільна музика, чиїсь крики та дзенькіт посуду.

Я повернулася в свою маленьку квартирку, зрадівши тому, що можна нарешті заварити міцної кави та забути про головний біль. Зранку я завжди пила чай, а ввечері – каву, тим самим ігноруючи стандарти. Просто ще один виклик штампам, котрими майорить життя обивателів цього клятого міста.

Захар розповів неймовірну історію, від котрої я ледь не впала на офісний стілець. Що він перебуває у пошуках «лазурного янгола з арфою» – це надзвичайно рідкісна статуетка, єдина в своєму роді – більше янголів з лазуритовими крильми ніде не виготовляли – оригінальний екземпляр якої належав Іванові Мазепі. Впродовж останніх століть статуетка переходила з рук в руки, її чудом вберегли від російських загарбників.

У 20 столітті вона опинилася у власності Симона Петлюри, останні сплутані відомості про її місцезнаходження датувалися початком-серединою нульових – начебто вона виставлялася в швейцарському музеї як «прес-пап’є Марії-Антуанетти». Спочатку я скептично міряла поглядом Захара, не вірячи в цю напівміфічну історію на рівні «золота Полуботка», але чорна шкіряна папка, котра містила кілька замальовок 18 століття, дагеротипне зображення кінця 19 і кілька відносно нещодавніх фото з якогось музею зі змазаним німецьким підписом, котрий я ледве прочитала, довела реальність цього неймовірного гарного і витонченого об’єкту.

Я дивилася в відчинене вікно на примарне світло ліхтаря, не відчуваючи холодного повітря, котре вже добряче покусувало плечі та змушувало мурашок танцювати гопака по моїй блідющій шкірі, котра майже не знала сонця. Захар пропонував мені щось неймовірне – стати постачальницею інформації про історію статуетки.

Думки вирували в голові і натикалися одна на одну як алкаші на гулянці. Мені було запропоновано переговорити з 13 людьми, котрі мешкали в різних містечках нашої області. Всі ці люди були істориками з науковими роботами, музеєзнавцями та колишніми шукачами різних напівміфічних речей – на мій превеликий подив, такі існували. Всі вони мали якусь інформацію про цю загадкову статуетку – про її історію, власників або приписувані їй потойбічні властивості. За словами Захара – у нього обмаль часу, а я, як людина з добре підвішеним язиком, мала б зустрічатися з цими персонами і записувати всю відому інформацію про історію «лазурного янгола». За кожну вдалу зустріч він обіцяв 100 доларів – непоганий додатковий заробіток і якийсь азарт у одноманітних буднях. Тим більше – після прибуття статуетки він планував продати її закордон – багатим колекціонерам, котрі не зважають навіть на війну, але котрі хочуть знати все про те, що купують. Ці жителі західних країн завжди такі.

На папірці стояла сума з шістьома нулями умовних одиниць. За інформаторство мені було обіцяно 20 000 доларів і підтверджено розпискою, котру я засунула в сумочку.

Я ще раз глянула на крикливу неонову рекламу вдалині. Чи була тут якась підстава? Не знаю. Як мала прибути статуетка і звідки, якщо про неї так мало відомо?  Загадка. Але я вирішила – вступаю в цю гру. Рішення в голові клацнуло одночасно з грюкотом вікна, котре я зачинила.