абсурд.

Неонова вивіска цілодобової крамниці контрастує на фоні темної вулиці. Очі від неї сліпить, краще вже йти в темноті. Але Сону йде до світла. Заходить всередину крамниці, дзвінок на вході нагадує про своє існування і гулом розливається по приміщенню. Сону йде до полиць із їжею. Він не голодний, але хоче відволіктися їдою. Бере звичайну воду й локшину зі смаком сиру. Сподівається, що зможе поїсти.

Підходить до каси, сплачує. За касовим апаратом втомлений від життя сорокарічний, як здається Сону, чоловік. Розбитий, знедолений, нещасливий. Сону не хоче дивитися на нього, Сону не хоче бачити таке майбутнє для себе. Тому Сону дивитися на локшину в руках, поки касир перераховує решту.

Вздовж панорамних вікон — столи зі стільцями. За столами майже порожньо. Тільки три з них заняті. Один — підлітком, що активно переписується з кимось, пережовуючи пончик і намагаючись читати якусь книжку одночасно, другий — закоханою парою, судячи з усього, що розглядають якісь кольорові журнали, активно жестикулюючи і обговорюючи, а третій — чоловіком, що заснув. Сону хотів би зараз спати. Але він займає столик. Вздовж панорамних вікон — столи зі стільцями. За столами майже порожньо. Тільки чотири з них зайняті. За четвертим — Сону, який хоче, щоб увесь цей магазин зник разом із людьми за тими трьома столиками, як зник касир.

Він взяв їжу, щоб шлунок не був порожнім, щоб не нив тягучим болем, який Сону не помічатиме, щоб не робити гірше принаймні здоров’ю. І щоб не просто так сидіти за столом у цілодобовому магазині. Щоб робити вигляд, що йому є чим зайнятися. Сону бажає так думати. Тому Сону зараз їсть.

Смак ніякий, або ж Сону так здається, але він їсть. Їсть, бо вже краще так, аніж занурюватися у тривожні думки, які точно наздоженуть його в темноті. Тому він хапається за неонову вивіску і їсть.

Рікі вважав, що у кожної живої людини у корі головного мозку знаходиться програвач вінілу, і цими безглуздими судженнями він завше ділився із Сону.

***

— Програвач один, просто пластинки різні! — казав він. — От у когось такого стабільного і зрозумілого олдскул, ну а у когось психоделічний рок…

— Боже, просто спи вже! — відповідав Сону посеред ночі, коли до будильника залишилося всього чотири години.

— Це ще від настрою залежить, звісно, але фон завжди один. От у мене зараз грає щось схоже на ноктюрн, — атмосфера ночі завжди личила Рікі, атмосфера темної прохолодної ночі десь на скелях біля бурхливого океану, де сам Рікі був яскравою зіркою, і з вигляду, на відміну від океану, здавався спокійним. Але зірки неспокійні, бурхливі і обпікаючі. Рікі теж неспокійний, бурхливий і обпікаючий. Тому вони із Сону і зійшлись. Одна зірка не обпече іншу, хоча й може зруйнувати.

— Вруби собі вже колискову в голові і засинай,— Кім захоплювався думками Нікі.

— А у тебе постійно звучить білий шум. Прострації і ти. Вічний дует. І тільки скажи, що це не так.

***

Сону не пам’ятає, що тоді відповів на це, але, скоріше за все, щось типу: “Спи”. Зараз він би сказав, що понад усе хоче залишитися в тому дні, разом з Рікі. Програвач вінілу глибоко в черепній коробці Сону увімкнувся. Скрип відчувався десь в серці, а поза серцем чулися звуки зірок. Рівномірний безлад.

І крах. Розбита на друзки пластинка. Сону здавалося, що його мобільний вже давно розрядився, але ні. Ось він, вібрує. Підіймати не хочеться, але він це зробить. Єдиний виняток — якщо це батьки. Але ні, не вони. Чонвон.

Кім мовчить, чекає слів Яна.

— Боже, гора з плечей. Цілодобовий? Слухай, я можу прийти, якщо ти не хочеш сидіти в нас. Будемо до ранку мовчати, якщо хочеш, а якщо хочеш, не заткнемося ні на секунду. Я візьму щось, не знаю що. Може пледи? Заліземо кудись на багатоповерхівку і чекатимемо на схід.

— Чонвон, не треба. Я в порядку. Сиджу, їм. Хвилин через 15 буду йти у задзеркалля. Спи спокійно, — ох, задзеркалля.

— Пообіцяй, — звучить з тієї сторони мобільного.

— Обіцяю.

— Я жахливий друг, — видихає Чонвон.

— Ну так. Це правда, — Сону хоче, щоб Ян не хвилювався, тому Сону продовжує грати.

— Ти поганий, — Чонвон знає, що Сону зовсім не має сил і бажання розмовляти, знає, що цей Сону фальшивий, але і сам підтримує цю фальш, скидаючи дзвінок. Вистава. Невимовлене “дякую” гостро коле язик Кіма.

Програвач вінілу не запускається, натомість небажані спогади туманом заповнюють думки Сону.

***

— Слухайте, а якщо розмалювати вікна? — голос Чонвона розрізав шовкову тишу кімнати, — Ну, скоро осінь, знаєте, буде круто.

— Є ідеї? — Сону повернув голову до Яна, розглядаючи його повні захвату очі.

— Ні… Але через п’ять хвилин точно будуть, — підняв руку той, стискаючи і розтискаючи кулак. — Щоб я не один думав. Чув, Нікі?

— Ти підкидай ідеї, а я буду їх відкидати, — ліниво відповів японець.

— Ви неможливі. А ти чого смієшся?

Сону справді сміявся?

***

— Гей! — новий голос, Сону такого ще не чув. — Це ж ти? Той хлопець з пустки? — чи чув?

— Перепрошую? — один погляд, і все стало зрозуміло.

Сону міг думати лишень про одне: “Тільки не зараз. Ні. Ні, ні, будь ласка, не зараз”. Але це відбувається тут і зараз. Відбувається в цілодобовому, що своєю неоновою разючою вивіскою приваблює комарів. Відбувається із Сону, що хотів знайти спокій посеред гулу холодильників і незнайомих людей.

Вздовж панорамних вікон — столи зі стільцями. За столами майже порожньо. Тільки три з них зайняті. За третім Сону, що втомленим поглядом розглядає знайоме обличчя, поки це знайоме обличчя присідає навпроти нього.

— Вибач, що одразу неформально. Наскільки пам’ятаю, ти молодше.

Так, молодше. Кім згадав.

***

— Давай швидше, мені тут не подобається, — Сону тягнувся позаду Нікі, — тут смердить тухлістю і сирістю. І лайном, бляха. А ще тут темно і багато пилюки.

— Тут багато пилюки, тому що це бетонна пустка, Сону. Чого ти чекав? Троянд? Лаванди? Ми не в оранжереї, вибач.

— І взагалі, тобі не можна ходити в таких місцях, нагадую.

— Не бажано, але, — Рікі потрусив інгалятором перед обличчям Сону, — з ним можна все.

— Не все.

— Не скигли. Сам погодився залізти зі мною.

— Я не думав, що ця пустка настільки занедбана… До того ж, якби я не пішов з тобою, ти пішов би сам. Пішов би сам, зловив приступ, впав і все, погуляв. А так мені спокійніше, бо можу слідкувати за тобою, — незадоволеність в голосі змінилася турботою, але цього не почує ніхто окрім Рікі і оббитих бетонних стін.

— Добре, мамо, як скажеш, — Рікі усміхнувся м’яко, по-домашньому.

— Так і скажу, — у Сону ж усміхалися очі, щоправда через декілька секунд і його губи вигнулись у мимовільній усмішці. — Ми тут ненадовго і це не питання. Тобі не можна лазити по таких місцях.

— Краще б я тобі не казав, спокійніше б жилося.

— Не скигли. Сам розповів мені, — переможно посміхнувся старший, замовкаючи.

На занедбаній недобудованій багатоповерхівці справді смердить сирістю і лайном. Сону не знає, чому не прив’язав молодшого до крісла, щоб той не йшов чи принаймні не відволік чимось достатньо цікавим, щоб той забув, але Сону вже шкодує. У Рікі бронхіальна астма і чомусь це хвилює тільки Сону. Іноді Кіма дуже дратує ставлення японця до власного здоров’я. Іноді — майже завжди. Але чи хоче його хтось чути? І таке буває. Але чи часто? Це разовий бонус на місяць. Якщо за місяць його послухали більше одного разу — в наступні місяці його не будуть слухати взагалі. І в цьому є взаємозв’язок. Як мінімум, менше приступів, тому Рікі й розслабляється.

Зараз Нішимура в стані, який можна назвати ремісією, хоча це й не так. Нішимура вважає, що у нього ремісія. Сону ж каже, що відсутність приступів впродовж двох з половиною тижнів — не ремісія. Тому Сону зараз тут, на занедбаній пустці, яка колись мала стати домівкою для людей з грошима. Що ж, тепер це домівка для всього, але аж ніяк не для людей з грошима. Сону тут, тому що тут Нікі. Нікі тут, тому що його не зупиняє перспектива звалитися через приступ на уламки різного лайна. І кому тут гірше?

— Йдемо на другий поверх, — не зацікавлений думкою друга, Рікі взяв курс на сходи.

— Ще б ти запропонував щось інше, — Сону очікував цих слів.

Сухий бетон шуршить на підошвах, холодний післязимовий вітер продуває всюди, де є можливість, Сону глибше засовує руки в кишені. Нікі зацікавлено підсвічує їм шлях ліхтарем.

— Дивись, — показує на явно використані шприци японець, — це було очікувано, скажи.

— Не лізь туди і дивись, де ступаєш.

— Нудний ти.

— Просто рятую тобі життя.

— Я просив?

 

— Ні, твоя мама. Мені за це ж платять, як-не-як. Ти надто мало поки прожив, треба ще трохи.

— Несмішні в тебе жарти.

— Ну, мабуть тому, що я не жартую.

В якійсь із сусідніх кімнат просвистів вітер, Сону ступив ближче до Нікі, щоб схопитися за край рукава куртки друга.

— Страшно?

— Тривожно.

Кольорові від графіті стіни насправді дуже цікаво розглядати. Розглядати, шукати приховані сенси. Вони ж точно є в словах “Джеюн — довбаний шматок лайна”. Так чи інакше, в цьому є своя атмосфера. Графіті, тривожний вітер, Нікі під боком і Сону, що звинувачує себе в тому, що ця жахлива забаганка японця йому насправді подобається.

— Дивись, це ще свіже, — Нішимура показував на малюнок, який можна було сприйняти за сніжинку.

— М? Ти як це зрозумів?

— Та я цей, — Рікі показав на брудний від фарби палець, — забруднився трішки, — усмішка з’явилася на лиці хлопця, чиста рука ж розминала шию.

— Боже, ти б ще до тих шприців поліз, — тривога Сону почала зростати. Яка ж Нікі ще дитина.

— Я не говорив, що не зроблю цього, — підморгнувши, той пішов далі.

Сону не пішов далі. Сону закляк. Він стояв і думав про те, що окрім них тут ще хтось є. Або в будівлі, яка, варто признатися, є доволі великою, п’ять недобудованих поверхів, як-не-як, або на території. Чомусь хлопець не розглядав варіанту, в якому цей “художник” давно вже втік. Щось всередині не дозволяло розглядати такий варіант. Можливо, страх того, що буде далі? Чи не можливо? Не можливо. Страх невідомого лякає всіх, страх того, на що ти не можеш повпливати, що не можеш контролювати, що може потенційно нашкодити тобі.

— Нікі… — в горлі сухо, — Чуєш… — тривога почала поглинати його з головою, — Нікі, йди сюди… — голос ставав все тихішим, — Я не хочу тут бути… — повільний крок в сторону кімнати, до якої зайшов Нішимура, — рухайся, давай, — думки кидались від одного кутка свідомості до іншого, серце пробивало грудну клітку. Сону не безпричинно страшно. Сону страшно з цілком логічної причини. Але чи раціональний його страх?

— Знаєш, в одну секунду я вирішив, що хочу налякати тебе, — Рікі вийшов до Сону, — але потім побачив світло від ліхтарика в кущах біля будинку і зрозумів, що це я той, кого налякали.

— Світло?..

— Вони рухалось, Сону

— Ми звідси забираємося. Негайно.

Істерика. Те, що Сону так ненавидить.

— Заспокойся, треба подумати, як звідси вийти непоміченими, — Нікі м’яко взяв Сону за плечі.

— Ми вийдемо через вікно на першому поверсі, — Сону скинув руки Нікі, йому це зараз не потрібно.

— Вийдемо зі сторони, з якої зайшли, світло я бачив у протилежному боці.

Тихий шепіт відбивався від бетонних стін. Звуки зі сторони сходів розрізали повітря.

— Блять.

У голові Кіма крутилось одне: або тікаємо зараз, або ховаємось тут. Він не встиг зробити ні одного, ні іншого, — Нікі схопив його за руку. Нікі хотів сказати, що зараз вони йдуть до сходів, що в сусідній кімнаті просто немає виходу, як і в них у цій ситуації. Але не сказав. Не сказав, бо зараз треба прислухатися, а не говорити.

Крок. Другий. Третій. І от вони біля сходів, з гуркотом у вухах спостерігають за тим, як світло від тьмяного ліхтарика променями падає на сходи, що ведуть вгору.

Крок у сторону спуску і ось воно. Крик.

— Боже, блять! — затикаючи собі рота, невідомий хлопець посвітив на Рікі і Сону ліхтарем.

— Заткнись! — стукнув по потилиці того інший, якого Кім навіть не помітив до цього. — Ви бачили?

— Бачили що?.. — тремтячим від несподіванки голосом запитав Сону.

— Сюди йде охоронець. Не хочете потрапити до поліції — тікайте.

— Та ми… якраз збиралися.

— Тоді не стійте.

 

Настільки тихо Кім ще ніколи не рухався. Вони з Нішимурою не знали куди тікати, тому вони йшли за двома незнайомцями, яким чомусь вирішили довіритись. Незнайомці явно не були надто задоволені компанією двох переляканих підлітків, але обставини не дозволяли сперечатися.

Спустившись сходами, «компанія» нишком дійшла до протилежного від місця, де бачили охоронця, вікна.

— Будемо лізти через нього, — вищий незнайомець підштовхнув друга до вікна, — я полізу останнім.

Серце калатало в грудях, шум захоплював думки, єдине, що ще можна було розчути: «А що, якщо це їх шприци там валялися, а що, якщо це їх треба боятися — цих незнайомців?». Але все, що Сону міг робити — повторювати за Нікі, який поліз через вікно після одного з незнайомців і не заважати цим незнайомцям рятувати їх від поліції.

«— А якщо це пастка? А якщо у Нікі зараз почнеться приступ? Блять, та для чого ми сюди взагалі полізли?!»

Сону злився, страх відійшов, як тільки останній з «компанії» опинився за стінами будівлі. Сону хотів наїхати на всіх: Нікі, незнайомців і навіть цього довбаного охоронця. Чи зробив Сону щось з цього? Ні. Натомість Сону швидким але обережним кроком почав відходити від пустки все далі й далі, як це робив Нішимура. Нішимура в свою чергу повторював за хлопцем попереду.

Через черговий десяток кроків вони опинилися на безпечній від пустки відстані — її пошарпана сіра стіна виднілася в гілках дерев достатньо далеко, щоб у разі виявлення охоронцем у них не виникнуло ніяких проблем. У «компанії» панувала тиша, чулися тільки звуки природи і далекий відгомін машин, але аж ніяк не слова, що складаються у речення. Ще хвилина мовчання, погляди, що стрибали від одного хлопця до іншого, і остаточно внормоване дихання, як це бовдур заговорив першим. Кім захотів його стукнути.

— Блять, я вже думав морально починати готуватися до поліцейської камери! Боже, це було так!.. Чуєш, Сону, я навіть приступ не зловив! Пишаюся собою… — Сону не любив стримуватися у власних бажаннях, тому наступне, що почулося від Нікі — скиглення від болю в потилиці.

— Ідіота кусок.

Запанувала чергова тиша. Треба було подякувати, Сону розумів це. Як мінімум за те, що ці хлопці не виявилися маніяками.

— А ви… — Кім почав видавлювати з себе слова, — ви наче не вперше таким займаєтесь.

— Ну так, бували випадки, — відповів нижчий з незнайомців. — А у вас, я так розумію, це вперше.

— І сподіваюся востаннє, — косо зиркнувши в сторону Нішимури, відповів Сону.

— По скільки вам? Виглядаєте як діти. А, мене звуть Шим Джеюн, а цього — Пак Сонхун.

— Я Кім Сону, мені 16, а цього, — вкотре скосивши погляд на Нікі, Сону продовжив, — цього чотирнадцятирічного ідіота звуть Нішимура Рікі.

— Діти, — узагальнив Джеюн.

— Сам не сильно старше, — пирхнув хлопець, якого назвали Сонхуном. Шим явно хотів посперечатися, але Пак просто не дав йому цього зробити, заговоривши голосніше, — нам по 17.

— Приємно, — Сону ледь схилив голову, намагаючись бути привітним зі старшими. — Дякуємо, що допомогли не влізти в проблеми.

— Так, дякуємо, — підтакував збоку японець.

— Та ви самі поплелись за нами, — усміхнувшись, зауважив Сонхун.

— А ми могли бути обдовбаними наркоманами, — озвучив недавню думку Сону Джеюн.

— Ну нам пощастило, — відповів Рікі, звільняючи Сону від потреби щось видумувати. — Перспектива йти за можливими наркоманами здалася нам більш безпечною, аніж потрапити до поліції.

— Ну, вас можна зрозуміти.

— Ми вже мабуть підемо. Ще раз дякуємо, — Кім потягнув японця за рукав куртки, бо ж Нікі не послухається, якщо його не примусити, Нікі ж ще надто дитячий.

— Ага, бувайте, — кивнув Сонхун.

— На майбутнє, ця пустка охороняється, тому шукайте ті, до яких охоронців не приставили, щоб тікати від наркоманів і серійників, а не дядьок у формі, — саркастично зауважив Джеюн.

— Ідіот, — тяжко видихнув Пак.

***

— Нагадай своє ім’я…

— Кім Сону, — неохоче відповів хлопець, — а Ваше?..

— Пак Сонхун. Звертайся на «ти», ми майже однолітки.

Точно, Пак Сонхун, хлопець, який допомагав їм втекти. Сону хотів би взагалі не звертатися.

Що за абсурд.