Абстинентний синдром

Абстинентний синдром — прояв фізичних (тілесних) та психічних розладів, які розвиваються у пацієнтів із залежністю від психоактивних речовин (наприклад, алкоголю, наркотиків) через деякий час після припинення або зменшення дози прийому препаратів, що формують залежність.

Структура абстинентного синдрому включає психічні (патопсихологічні) та фізичні (тілесні або сомато-вегетативні) симптоми. Клінічні ознаки абстинентного синдрому мають свої особливості, які можуть вказувати на прийом конкретного препарату. У клінічній картині абстинентного синдрому спостерігаються неприємні фізичні відчуття, які нагадують отруєння, фізична слабкість, біль, підвищене серцебиття, пітливість, тривога, а також психічні прояви — безсоння, галюцинації, суїцидальні думки, збудження, страх, іноді епілептичні напади та агресія.

   Уже десяту годину роздивляюся сіру брудну стелю. Мене не страшить буцигарня, нари або похльобки. Мені все одно, що в перший же день можуть пустити по кругу, з моєю то зовнішністю. Мені без різниці, вбꞌють мене там, чи я подохну сам. Мене страшить лиш одна річ – що повільно пробирається піл шкіру. ЛОМКА….

Ну привіт, рідненька. Я знаю тебе напамꞌять. Кожне твоє виявлення, слабку і сильну сторону. Я абсолютно обеззброєний перед тобою. Ти ж абсолютна влада наді мною. Скільки разів за останні два роки ми зустрічалися? Десять, двадцять, п’ятдесят?

По-справжньому, тільки тричі. Але які вони були?! Ти знищила мене повністю. Мабуть, дуже гордишся собою? Ти  – диявол, і харчуєшся біллю людей. Але більше всього тобі подобається нагадувати, що люди самі винні. Ти випила мене до дна, висосала всю душу. Як же ти радієш, коли хтось не витримує і знищує себе. Як же ти полюбляєш, коли люди, тільки-но поглянувши на тебе одним оком, готові на все заради однієї дози. Як же ти любуєшся собою, коли руйнуєш бізнес, сімꞌї, здоровꞌя, штовхаєш на злочини, крадіжки, навіть на вбивство. Коли люди готові віддати всі гроші, продати рідних та близьких. Але більше всього ти любиш душі. Що таке гроші і сімꞌї, коли люди віддають свої душі? Чоловічки готові на будь-які, наймерзенніші вчинки, лиш би не бачити тебе. Але я… Я для тебе найулюбленіша розвага.

В цей момент ти розквітаєш, як ракова пухлина. Коли маленькі чоловічки молять про допомогу від Бога, А ти прямо умиляєшся, знаючи, що Бог давно залишив їх. І зараз існуєте тільки ви вдвох. Захоплююся тобою і твоєю силою. Видивляєшся всі принципи та заборони і спостерігаєш, як чоловічки заради тебе їх зраджують. Ні одне почуття на світі не має такої титанічної сили. Чудове почуття. Завдяки йому заповнюються психіатричні лікарні та морги.

Скільки ми не бачилися? В останній раз ми провели разом тиждень? Я намагався боротися з тобою, поки не зрозумів, що занадто слабкий, і віддав в твої руки віжки управління. Ох і розважалася ти тоді! Мабуть, задоволена собою. Непогана була робота. Після того, я почав вживати вдвічі більше.

Ну що стала на порозі?  Заходь. З чого почнемо? Сльози, лихорадка, біль, думки про самогубство? Та ні – це ти любиш залишати на останок. Почнемо з легкого катування? Роздратованість, страх, нервоз? Ось саме те, що нам потрібно.

Наодинці ми надовго. Так що не соромся, проходь, почувай себе, як вдома. Хоча про що я? Ти повсюди, як вдома. Що тобі запропонувати для веселощів? Сльози, крики, стогін? Може, галюцинації? Ти знаєш, насправді, я хотів запропонувати угоду: ти не ображайся, але я хочу зустрітися з тобою в останнє. Ти б не могла зробити для мене послугу? Ти трепаєш мене по-повній, робиш все, що подобається, забираєш мою душу. А взамін, коли я зможу відключитися, ти зробиш так, що б я більше не прокинувся. Будь ласка подумай, дорогенька. Ну що ж, приємно провести час, моя улюблена ломка….

**************

З кожною хвилиною мені стає все гірше. Здається, що камера стає меншою, і стіни зараз роздавлять мене, а звуки все гучнішими. Не зважаючи, що я увесь спітнів, мені дуже холодно. Мабуть, зараз ранок, адже мені кинули якусь тарілку з лайном, від її вигляду мене вивернуло разів п’ять. Ще розлад шлунку, я в прямому сенсі, не можу злізти з унітазу.

Під шкірою все чешеться, відчуття, ніби мурахи розривають мꞌязи, тіло кидає в різні сторони, ніби зараз станеться епілептичний напад, сльози і соплі котяться по обличчю. Ні, мені не жаль себе, єдине бажання – не вийти живим з цієї кімнати. Той світ за вікном уже не має ніякого значення. Все про що я мрію – найскоріша смерть. Просто, щоб більше нічого не відчувати. Господи, невже я так багато прошу? Благаю, я просто хочу померти, щоб не відчувати цієї болі. Болять всі зуби, челюсті, обличчя, всі кістки, ніби дроблять маленькими молоточками.

Мене знову викликали в якусь кімнату. Я абсолютно не слухав, що мені говорять. Ніби-то, це був адвокат, який задавав забагато запитань і настоював на угоді. Пропонував варіанти виходу. Виходу? Куди і навіщо? Життя за стінами цієї споруди для мене закінчено, а в стінах дотліває.

Відключившись від розмови повністю, я намагався напрягти свій мозок, щоб він знайшов спосіб закінчити це все. У мене є два виходи: спробувати розбити голову об стіну, або чимось задушити себе. Перший варіант не підходить, так як мене можуть почути і зупинити. А я не хочу ще більше запитань. Тоді мене точно чекатиме божевільня. А гірше, ніж там, нема ніде. Це в п’ять разів страшніше вꞌязниці і ломки. Звідти не одна людина не вибереться здоровою. А перспектива доживати інвалідом-овочем мене не цікавить. Привꞌязування рук, чистка організму, прискорення ломки і тонна психотропних ліків  – і все це в оточенні повних психів.

Оу, треба ще згадати про скотч-терапію. Це, коли ти з чимсь не згодний, тебе просто зв’язують скотчем і кидають в холодний підвал на кілька днів.  Нема способу легше переламатися. Ломка є ломка. Вона не буває приємною і безболісною. Якщо ти переживеш її сам, прощайся із мізками. Якщо ні….загалом, цей варіант я і роздумую.

Цей придурок не замовкає, а в мене відчуття бензопили в голові. Я вже не можу винести його трепання.

– Знаєте що, пане адвокат. Та пішов ти нахуй! – кидаю байдужий виклик.

– Та що  ви собі дозволяєте?! – адвокат розкриває рота, як німа риба, прикладуючи долоню до грудей.

Я тикнув йому два середніх пальця прямо в морду. Мене швидко відвели. Нарешті. Тепер я можу придумати чим себе прикінчити. Сльози уже не бігли. Я плакав по-справжньому. Мене скрючувало так, що я стогнав на всю дільницю. Звичайно ж, ніхто не звертав уваги. Частий випадок. Мені терміново потрібно зупинити цей жах. Від болю мене вивертало 12 разів.

На вулиці ніч, нормальні люди сплять. Наркомани залишені  такої розкоші, особливо, коли закінчується прийом наркотиків. Я чітко відчуваю, що більше не можу витерпіти ні хвилини.

Єдине, що спало мені на думку – це придушити себе сорочкою. Я завжди говорив – коли стане зовсім нестерпно, ти завжди можеш вибрати смерть. Пꞌять хвилин муки, і ти вільний від цього пекла. Я дуже сильно схопив себе за шию і почав давити на горло. Чи то жалість до самого себе, чи недостаток сили, але все, що я добився – це німі хрипи.

Блядь. Я просто хочу перестати відчувати цю біль. Невже це сука так складно. Я просто хочу зникнути, не прокинутись, щоб ці думки замовкли. Ось моє справжнє останнє бажання. Я ридав від безвиході. Відчуваю, як потроху сходжу з розуму. Я просто хочу померти, будь ласка.

Знімаю тюремну сорочку. Треба придумати за що її зачепити. Холодно, та це не головне. Очі шукають хоч щось, що б могло допомогти. Ніжка від нар – низько, вікно-високо. Думай, Луі. Думай. Ти завжди знаходив вихід. Тремтячими руками протягую рукав через ручку дверей, прив’язую до іншого рукава. Це має подіяти, протягую голову і що є сили давлю.

**************

Прокидаюся від власного стогону. Як жаль, але я явно не помер, тому що кожну кістку ніби розбивають молотом Тора, горло саднить, а холодно так, буцім-то я лежу в мінус п’ятдесят на морозі. Мене дуже сильно трясе. Може, мене вхопить приступ епілепсії, і я проковтну язика. Це був би ідеальний варіант. Качаюся на підлозі камери в різні сторони, скиглю. Я навіть убити себе не можу, чому все так складно?

Коли я дізнався, що мама хворіє, вважав себе винним, намагався кинути самостійно. Дивився відео, читав статті, ходив на збори анонімних наркоманів, слухав тих, хто зміг сам переламатись і досягнув вершин. Але все до одного місця, коли ти зіштовхуєшся з реальним синдромом відміни. В цей момент дуже швидко забуваються всі обіцянки, цілі і принципи. В цей момент тобі дійсно стає плювати на своїх близьких. Та що там казати – тобі плювати на увесь світ. Якщо буде потрібно, ти і дитину вдариш, і дорослого прибꞌєш. Лишень дістати рятівної отрути.

Я так і не зміг побороти себе. Занадто слабкий для цього, заспокоючи себе тим, що про всяк випадок, я завжди зможу прикінчити себе. Але тепер і цю можливість у мене забрали. Все, що я маю – це чотири стіни, брудна підлога і запалений мозок. Тренери говорять, що потрібно відволіктися. На що? Пляму на стіні чи на павука в кутку? Чи на купу, що наблював пару годин назад, чи на вивчення швів на штанах, чи на те, як хтось хропить? Останнє прямо дуже допоможе.

Поки я злісно веду переговори в своїй голові, в кутку щось поворухнулося. Від переляку я якимсь дивом підскочив на ноги. Мені страшно. Сідаю на ліжко, притискаючи коліна до себе. Мене настільки трусить, що стукіт зубів розноситься по всьому коридору. З кутка починає щось рухатися. Зажмурююсь, боюсь того, що побачу. На моє жирне волосся лягає тепла долоня і легенько погладжує. Не рухаюсь. Очі не розплющую. Моє підборіддя ніжно беруть в руки і підіймають вверх.

– Г..гг, Гаррі?

Він так ніжно посміхається до мене  і проводить великим пальцем по нижній губі. В цей момент я навіть не відчуваю болю. Що він тут робить? Як він пробрався? Він же нереальний. Але чому я відчуваю рідний запах, чую його дихання і відчуваю дотики на губах? Його кучері щекочуть моє обличчя. Він сідає мені на коліна, обіймаючи стегнами.

Я боюся рухати хоч одним мꞌязом. Якщо він зникне або знову відштовхне мене? Його язик проходиться по моїм губам і проникає всередину. Ісусе, який же він солодкий, мꞌякий та ніжний. Не витримую та сильно притискаю його до себе. Мені так добре. Його губи рухаються так ідеально, а стегна. Господи, що він витворяє. Я розчиняюсь в ньому, блукаючи руками по всім доступним місцям тіла. Гладжу його стегна, талію, спину, груди, проникаю під футболку.

Мені знову стає катастрофічно мало його. Правою рукою хапаю волосся і нахиляю голову, щоб поцілувати фарфорову шию. Він відкидає голову і хрипло стогне. Цей хлопець хоче звести мене з розуму. Лівою рукою підіймаю футболку і цілую ідеальний торс. Я більше не можу. Розстібаю ґудзик на штанах і проникаю в труси. ОГО. Такого розміру я не очікував. Нахиляю його.

Іііі. Господи, як же боляче. Скручуюся на підлозі. Не встигаю навіть зрозуміти – це був сон чи галюцинації. Більше схоже на останнє. Бꞌю кулаком в стіну, і ще раз, і іще, поки він не стає повністю кривавим. Це ніщо в порівнянні з тим, що відбувається всередині мене. Тіло розриває на куски. Господи, ну хоч трішки. Мені потрібно лиш хвилину відпочинку. Мені потрібно відключитися. Сльози градом. Господи прошу, припини це. Вбий мене, забери, зроби хоч щось, щоб я втратив свідомість. Молю тебе, хоч хвилину перерви. Припини це…

За що? За що ти так зі мною? Навіщо я взагалі доторкнувся до цього порошку? Чому мені не жилося спокійно? Ненавиджу себе, проклинаю. Щоб я згнив від цього лайна. Яка ж я мерзота. Ти на самому дні, Луі, і тобі ніколи звідси не вибратися. Тобі не стати нормальною людиною. Ти не заслуговуєш життя. Ти навіть не заслуговуєш смерті. Все, що ти заслуговуєш – ця біль і брудна підлога камери.

– Ааааа. Допоможііііііть, – шепочу, але ніхто не почує. Я у власній в’язниці свого тіла та розуму. Як же тяжко. Господи, ні про що не прошу – тільки дай мені смерті. Молю: почуй мене. Прошу. Прошу… Лишень не прокинутися. Лиш би не прокинутися. Відключитись. Мені просто потрібно відключитися. Думай про щось хороше. Губи Гаррі. Кучері, ямочки, очі, шия, талія, живіт. Уяви, ніби цілуєш кожен міліметр його шкіри, як би він крутився і стогнав моє іꞌмя. Про щось приємне: море, сонце, пляж, масаж, какао, тако, Гаррі. Думай про Гаррі. Гаррі – це добре. Гаррі – це приємно.

*******************

Мабуть, мені все-таки вдалося відключитися на кілька годин, але не пощасливилося подохнути, так як я розплющую очі – все та ж біль, все той же психоз, і все та ж сорочка, зав’язана на ручці. Якщо мене не найобує пам’ять, то сьогодні третій день. Говорять, що ломка достигає піку  саме в цей період. Мені не краще і не гірше. Мені так само хуйово. Наче б то, суд сьогодні має вибрати міру покарання. Це, без сумніву, радує. Молюсь, нарешті, потрапити в справжню буцигарню,  доєбатися до найгіршого хулігана і отримати заточку під ребро. Або мене затрахають до смерті. Там набагато більше можливостей здохнути чим в одиночній камері.

Вони порахували, що я надто агресивний, і несу небезпеку оточуючим. Ха-ха. Треба якось встати і одягнути сорочку. Не хочу зайвих запитань від цих уєбанів. Я все ще на підлозі, але це мене не хвилює. Куди більше, мене цікавить, куди відправлять далі по етапу, і як доіснувати до кінечної миті.

Цікаво, пекло дійсно існує? Хоча, чи може бути ще гірше? Сумніваюся. Я з насолодою відправлюсь в пекло. В будь-якому випадку там буде краще, ніж тут.

Ці долбойоби дійсно думають, що я плачу від страху. Уже двадцять хвилин іде суд. Я не відповів ні на одне запитання і ігнорую всі зацікавлені погляди. Мене трусить, і сльозяться очі. Ці чоловічки співчувають мені. Чекають, що я розридаюсь в каятті і буду молити помилувати.

Знали б ці присяжні, скільки хімії я прийняв за останні роки, і скільки натворив лютої херні. Вони  точно тоді  не жаліли б. Мені смішно від цього цирку. Вони хоч здогадуються, наскільки мені похуй. Прослуховую те, що говорить суддя. Стукіт. Це типу все? Мене ведуть в камеру. Я навіть зміг видавити  подобу усмішки. Скоро все закінчиться. Скоро.. Я буду в сирій землі.

– Томлінсоне, потрібно комусь подзвонити? – мене приставляють обличчям до стіни.

– Нікому.

– Можливо, повідомити близьких про розмір застави? – він востаннє дивиться на мене, перед тим, як заштовхати в камеру.

– Про яку суму йде мова? – байдуже запитую.

Очі копа стають круглими, він обертає мене до себе.

– Тридцять тисяч.

– Ну ніхуя собі. Вони там зовсім збожеволіли? Звідки у смертних людей такі гроші? – регочу, як божевільний.

Навіть, якщо б я захотів попросити у когось допомоги, у моїх знайомих нема таких коштів.

– Нікому.

*************

Як же я ненавиджу тебе, Луі Томлінсоне. Як же я ненавиджу тебе, чортовий ти виблядок. Чому ти не утопив себе прямо у тому парку. Єдине вірне рішення за твоє нікчемне життя. Хочу обійняти Стайлса. На який хрін він тобі здався? Обійняв? Тепер лежи і мучайся. Скільки разів у тебе була можливість прикінчити себе: передоз, утопитись, перерізати вени. Вибирай, не хочу. Ні, потрібно було опинитися у в`язниці, що навіть убити себе нічим. На що ти себе прирік?

Я сидів на підлозі і розважав себе монологами. Що зараз: вечір, ранок, ніч? Я абсолютно втратив лік часу і простору. Мені все одно він був не потрібен. Я перепробував всі способи придушити себе. Один раз навіть приклався головою об стіну, в надії відключитись. В камери знову кинули подібне до їжі. Мені не порахувати, скільки разів я блював і не міг злізти з унітазу, скільки разів я бив стіни до мꞌяса, скільки разів я проклинав і жалів себе. Скільки молив Бога і плакав, в надії, що похлинусь сльозами або блювотою, мене схопить епілепсія або, хоча б, втрачу свідомість.

Я навіть придумав свою молитву, в якій прошу про скоршу смерть. Зараз я лежав калачиком на підлозі, плакав і співав пошепки? “Порааа, вмирааати, Луі, пора помиииирати. Помри. Скоріше помри. Помри Луі, помри”.

Я вже не розумію, де починається і закінчується біль, я сам немов клубок болі. Все відбувається в реальності, чи це мої галюцинації, як з Гаррі. Я хочу померти, чи вже помер і  ридаю в пеклі?  Уявляю, як погружаюся під воду в тому озері в парку. Затримую дихання. Світло-русяве волосся розвиваються, бульбашки йдуть з носа. Блакитні очі стають лазурними. Мені вже важко дихати, але я не збираюся винирювати. Ніколи. Тут тихо, спокійно і тепло. Тут нема ніякого абсистетного синдрому. Тут смерть. Така солодка і довгожадана. Хочеться вдихнути, тіло потребує кисню. Ні – він мені не потрібен, мертві не дихають. Як же добре. Так спокійно… Розслабляюся і закриваю очі.

– Томлінсоне, на вихід.

*************

Зейн та Гаррі стоять в холлі. Як тільки бачать мене, підбігають та роздивляються.

– Ти як, дружище? – вони по-черзі обіймають мене. Це знову галюцинації? Я сплю? Якого хєра відбувається? Дивлюсь на них, як баран, навіть не можу запитати, що вони тут роблять? Гаррі усаджує мене на переднє сидіння. Пристібає. Швидко обігнувши машину, сідає за руль. Ну нічого собі, цей чорний джип – його тачка?

– Як ти себе почуваєш? – ой, а можна ще солодше? Я був у в’язниці, а не на війні. Дивлюсь на нього, не моргаючи. – Може, варто поїхати в лікарню? – ще тихіше і м’якіше. Бере мене за руку. Значить він все знає. Уйобок Зейн розповів все. Чому всі завжди вирішують за мене?

– А, може, вам піти нахуй? –  сіпаю руку, намагаюся вийти, двері заблоковані. Серйозно? – Що за хуйня відбувається? Я не просив…

– Якщо ти ще раз скажеш, що не просив нас про допомогу, я вмажу тобі. – Зейн. Як же він мене бісить. Як же вони мене бісять. Поки  трепаюся з ними, я б  міг уже добігти до точки та попросити в борг порошку, або хоча б бути на пів дороги до Маркуса.

– Що ви від мене хочете? – складаю руки на грудях, відвертаючись.

–  Просто відвезти тебе додому, – посміхається кудрява манда.

– У мене нема блядського дому, Гаррі. Марк давно вигнав мене.

Дві хвилини мовчання. Вони колись перестануть здивовано витріщатися? Гаррі заводить машину і вивертає на дорогу.

– Взагалі-то, я мав на увазі свій дім. Тепер ти живеш там. –  Господи, ці хлопці спілкуються зі своїм розумом? Чому вони так пристали до мене? Зажмурююся.

– Просто зупину тачку, Гаррі, – втомлено видихаю.

Робить вигляд, що не чує. Ми проїжджаємо квартали, де точно можна знайти недорогий толковий порошок. Намагаюся залишатися спокійним.

– Будь ласка, випусти мене, – на тон вище.

Нуль, вмикає радіо, додає гучності і красивим голосом підспівує. Та він блядь знущається? Я закипаю, краще тобі не бачити мене в гніві, кучерява мошонка. Ти не уявляєш, які монстри живуть всередині Луі Томлінсона, коли йому потрібна доза. Роблю музику тихіше, він додає. З усієї сили бꞌю в плече.

– Та зупини ти йобану тачку!

Він різко ударяє по гальмам. Я ледве не пробиваю лобовуху головою. Дякую за пасок безпеки. Стайлс хапає мене за шкирки і притискає до вікна.

– Слухай сюди, Луісе. З цього моменту ти будеш слухати мене. Якщо ти ще раз витвориш якусь хуйню, я за себе не ручаюся. Я не збираюся носитись з тобою, як Зейн. Не хочеш по-доброму, буде по-поганому. Не хочеш сидіти спокійно, зв’яжемо, не можеш тримати рот на замку, заклеїмо. Я тобі таке солодке життя влаштую, що в’язниця буде здаватися раєм. Ти мене зрозумів?

Ну ніхуя собі. Це дійсно він? Він може бути таким? Вау. Він просто…секс… Гаррі хоче, щоб я його слухався? Якщо він буде отак дивитись на мене, я хочу сидіти у нього на колінах і шепотіти брудні слова на вушко. Він просто неймовірний. Що він там ще говорив? Звꞌяже? Оу, Господи. Так… Звꞌяже і відляпає по дупці? Я би багато віддав за це. Опускаю погляд на його пухлі губи і відчуваю, як мій кадик рухається вверх-вниз. Давить.

– Ти мене зрозумів? – намагається бути жорстким, але очі і голос видає. Беру його за руки.

– Добре. До тебе, так до тебе.

********************

Мені терміново потрібно було придумати спосіб, як дістати наркотики. Я сидів у Гаррі на кухні, переді мною стояли улюблені млинці з чорницею і какао. По ідеї, це мало б викликати апетит. Але при одній думці про їжу, нудило так, ніби в шлунку працював ескалатор.

Хлопці про щось шепотілися в іншій кімнаті. Сподіватися, що вони говорили не про мене – було безглуздо. Зейн точно сповістив Гаррі про наркоту, і у них явно був план. Скоріш за все, вони думали, якщо я витерпів три дні, то справа вже в кишені. Я не збирався розкривати всі карти. Допомогти придбати мені порошок вони явно не намірювались. Тому мені потрібно було зіграти роль, що я почуваюся нормально, і швидше вибратися надвір. Припустимо, що мені потрібне свіже повітря після в’язниці або зустрітися з дівчиною, або ще якусь нісенітницю, лиш би ці двоє повірили.

– Ти впевнений, що ви самі справитеся? Точно не потрібна моя допомога? – пакистанець стурбовано заглядає на кухню, ніби я бляха міг випаритися звідси.

– Зейн, все нормально. Я подзвоню, коли чого. Відпочивай, у нас був складний день, – Гаррі стукає його по плечі.

– Тільки обов’язково мені дзвони, в будь-який час і по будь-якому питанню. – Малик підозріло виглядує з-за плеча Стайлса. – Бувай, Луі.

– Гарного вечора, Зейні, – з останніх сил натягую посмішку. Це на краще. Одного вмовити легше.

Кучерявий сідає напроти.

– Як ти себе почуваєш? – він це кожні п’ять хвилин запитувати буде? Хуйово. Дуже хуйово. Так, як почуває себе наркоман на третій день ломки. Мені терміново потрібна доза, а не світські розмовки.

– Нормально. Для чого…?

Він різко перебиває мене.

– Я наберу тобі ванну, –  йде.

Дві секунди, і я біля дверей, ключ не стирчить, обдивляюся всю територію поруч. Нема. Значить, він забрав його з собою. Це починає нагнітати. Він що збирається тримати мене під замком? Із однієї камери в іншу? Бреду на кухню. Це буде не так просто…

– Буде готово через 10 хвилин. Можеш взяти мої речі, – він просто сяє доброзичливістю. Але що ж поробиш, я козел по масті.

– Гаррі, мені потрібно вийти, – я стримую себе титанічними зусиллями.

І тут я знову бачу цей переляканий оленячий погляд. Він знає. Він все зрозумів. Кучерявий здогадується, що зараз почнеться. Даремно він погодився. Нянька для наркомана – не кожен в змозі витримати. Тримається. Робить вигляд, що шукає щось в кухонній шафі. Падає на дурника.

– Навіщо? – голос здригається

– Подихати свіжим повітрям. Одиночна камера, і все таке. Та і цигарки треба купити. Може дівку підчеплю…- я тараторю, як стрекоза крильцями.

Давай, давай же. Я знаю – у тебе ангельське серце. Намагаюся мило посміхнутися і піднімаю брови в очікуванні. Дістає цигарки, кидає на стіл і відчиняє вікно.

– Дівки почекають.

От кучерява сука. Він серйозно думає, що може мене зупинити? Це просто смішно. Я три дні подихав в буцигарні, щоб цей придурок зупинив мене якимись ключами? Ціжу крізь зуби, ледве стримуючись.

– Гарррі, просто дай мені ключі.

– А це…. Ні ні ні, – вмикає кавоварку, тихо мугикаючи мелодію під носа.

Даремно. Зараз я, в кращому випадку, просто силою заберу ключа, а в гіршому – він вилетить в це вікно з третього поверху. Він хоч розуміє з ким має справу? На що спроможна людина, щоб дістати дозу? Стискаю кулаки до оніміння. Зараз бомбоне. Ох, Хаззе, жаль мені тебе. З кожною секундою в мені росте ненависть. Кидаюсь в його сторону і мене міцно стискають в обіймах. Так, що я не можу зробити ні одного руху.

– Лу. Сонечко. Я розумію, як тобі важко. Я знаю, що дуже боляче. Але будь ласка потерпи. Я обіцяю, що скоро все пройде. Я буду поряд, буду тебе підтримувати, зроблю для тебе все. Я хочу, щоб ти жив. Заради мами, сестер, Зейна. Заради нас. Ми все зможемо. Хіба нас можна зламати наркотиками? Будь ласка, милий, ти тільки тримайся. Молю тебе.

Він гладить великими, гарячими долонями по спині, посилаючи у вухо теплі потоки повітря. Відчуваю, як злість випаровується. Потрохи розслабляюсь. На очі навертаються сльози. Мені так хотілося вірити в його слова, так хотілося залишитися в цих турботливих руках. Знаю, що цій людині можна довірити своє життя. Надіюсь, я не допущу ще раз ту саму помилку, бо відчуваю, як кладу в його величезні теплі долоні свою душу. І якщо він її відпустить, більше її не збереш. Він завжди знав, як мене заспокоїти, які слова підібрати, і зараз він ламає всі мої барикади, які я будував роками. Вони рухнули, варто йому було поглянути на них своїми аквамариновими очами.

*************

Ми лежимо в його ліжку. Я прийняв ванну, і Гаррі, в буквальному сенсі, одягнув та вклав мене. Мені дуже погано, але ванна трохи допомогла. Він обіймає мене, як ведмедик, і гладить по спині.

– Ми ще обꞌїздимо з тобою пів світу, перетрахаємо купу дівок і відвідаємо тисячі концертів. Все буде добре, ось побачиш. Спина до спини, пам’ятаєш, як в дитинстві? – його голос низький, хриплий. Він окутує мене. Я м’яко  тону в ньому. Хочу поселитися в ньому. Чи хочу, щоб він поселився в мені. Хочу, щоб цей голос належав тільки мені.

– Угуи, – я зариваюся носом в рідні кучері, руками чіпляюся за футболку. І в цей момент  розумію, що можу набагато більше. Він сказав, що все пройде, що залишилося недовго, і треба лишень трохи потерпіти. І я вірю йому. Лишень би він отак обіймав мене перед сном і шепотів на вушко.

– Ти не один…

************

Та пробачить мені Гаррі, але вся романтика вечору розсіялася, коли, прокинувшись уночі, я відчув, що симптоми подвоїлися. Через сон кристалізується одна думка – не можу витримати ні секунди більше. Сльози застилають очі, мене трясе і нудить. Стогін виривається з грудей, але я якомога тихше вибираюся з рук кучерявого, одягаю його чорні джинси і світшот. Ключ. Де б він міг бути… обшукую всі кишені, тумбочки,  коробки. Дивлюся в таких місцях, де нормальна людина і не здогадалася б сховати.

– Це шукаєш? – обертаюся і оскаженілим поглядом дивлюся на руку Стайлса. Мені здається, що цей кусок металу світиться, немов святиня. Ось він – мій вихід, моє спасіння.

– Гаррі будь ласка дай ключа. Зрозумій, мені дуже боляче, – повільно підбираюся, наче хижак, не відводячи погляду від руки.

– Лу, залишилося зовсім трохи. Скоро все пройде, потерпи. Ми все зможемо, ти сильніший від цього.

Цей придурок зовсім не розуміє, про що говорить. Я не можу терпіти ні хвилини, ні секунди. Це нестерпно. Мені просто потрібен блядський ключ. Мені потрібна лише маленька одна доза, щоб стало хоча б на каплю легше. Невже він не доганяє?

– Я чув всю цю хуйню, Гаррі, тисячу разів. Мені дуже болить, ти розумієш, – я рухаюся до нього, він від мене. Крок вперед, крок назад.

– Я знаю, сонечко. Я знаю. Це пройде, потерпи. Будь ласка, будь си…

– Ніхуя ти не знаєш, блядський педик, – з усього маху бꞌю його в живіт і вихвачую металевий виріб. Двері, замок, ключ. Руки трясуться, і я не можу попасти в замок. Скоро все закінчиться. Одна маленька доза, і стане легше. Потрібно пройти лише пару кварталів.

Мене відкидають від дверей, я падаю на підлогу. Ключ вилітає з рук. Він підіймає його і… Я вбꞌю його. Він дійсно це зробив? Я не вірю. Цей долбойоб  відрізав мій останній вихід.  Зачиняє вікно. І Везувій, що плавився в мені, вивергається в повній силі. Валю його на підлогу і починаю місити. Отримую кілька ударів у віддачу, але я їх не відчуваю. Бꞌю в живіт, груди, обличчя. Шкодую в ту ж секунду, але не зупиняюсь. Цей гівнюк знищив мене. Він бажає мені смерті? Я його прикінчу.

В зелених очах стоять сльози. З носа і губи тече кров, і він щось говорить, але я не можу розібрати. Продовжую молотити його. І нарешті мій слух прорізає:

– Зупинись, Лу. Мені боляче.

Падаю поряд без сил і згрібаю його в обійми. Він намагається відштовхнути мене, а я притискаю ще ближче. Тягаю по підлозі, як ляльку, і просто розриваюся в риданнях. Плотина, що тримала тисячі тон води, тріснула, і зараз я заливаю Гаррі слізьми, як п’ятирічна дівчинка.

– Пробач, Хазза. Мій маленький, мій хлопчик. Любий, будь ласка пробач. Мій ангелочок. Я такий мерзотник. Будь ласка, милий, пробач, – цілую очі, ніс, губи, скроні, волосся. Він не реагує, не рухається, дивиться в одну точку. Моє обличчя в його крові, його в моїх сльозах. Притискаю його тіло так, що ребра, мабуть, скоро тріснуть. Він лежить в одних боксерах, і я цілую кожен міліметр шкіри. Плечі, шию, ніжно погладжую талію, спину, живіт. Все, що я відчуваю – це біль і Гаррі, страх і Гаррі, темноту і Гаррі, любов і Гаррі, ломку і Гаррі.

І мені хочеться винирнути з першого почуття і повністю окунутися в друге. Я хочу потонути в Гаррі. Намагаюся залізти йому під шкіру, пустити себе по його венам. Мої руки вивчають кожен вигин його тіла, а губи і язик залишають відмітини. Він тяжко дихає, а я абсолютно нічого не розумію. Що за почуття у мене в грудях і внизу живота..? Мозок відключається, і я тану в його прекрасному запаху, в ніжній шкірі в його важких подихах.

І тільки коли прикусую праву ключицю, і чую напівкрик-напівстогін, трохи приходжу в себе. Усвідомлюю, що я до без тями збуджений, і  трусь пахом об його стегна. Його очі дикі, а дихання збилося, як після кросу.

Я хочу його. Я хочу хлопця. О Господи, я хочу Гаррі. Ніжно опускаю руку на його проміжність і оу… Він збуджений не менше мене. Ми зараз… А що ми взагалі зараз? Маємо переспати? Чи хотіли переспати? Не знаю як він, а я точно настроєний. Не знаю, як у чоловіків це працює, та і не важливо. Я просто хочу бути якомога ближче до нього. Моя рука все ще на його члені. Стискаю. Стогін. Моє тіло різко реагує. Впиваюся в губи. Стогін. Це вже мій. Упираюся лобом.

– Хазза, я так хо….

– Я принесу води.

Якого? Прямо зараз? Він знущається? Блядь, він що втік? Звичайно ж утік. Ти спочатку його побив, а потім хотів трахнути. Якщо лайно в твоїй голові цілодобово, то це не означає, що і в інших також. До того ж, він просив не цілувати його. Два рази. «Я зробив все, Луі, щоб забути тебе. Я більше ніколи не стану на ці граблі. Мені достатньо одного розбитого серця. Я ледве зібрав себе заново. Тепер мені це не потрібно. Тому, будь такий ласкавий, тримай свої руки і губи подалі від мене».

Але ж він хотів цього. Чому він знову відштовхнув мене? Йому мене жаль? Або він злякався? Давно я так нікого не хотів. Що зі мною? Це через наркотики? Заспокойся, Луі, просто в тебе давно нікого не було.

*********************

– Гаррі, я помру?… – на вулиці майже світло. Ми вдруге за цю ніч лежали на його ліжку і намагалися заснути. Стайлс дав мені снодійні, змив з нас кров і знову уклав в свої обійми, заспокоюючи поглажуванням по спині і шепотінням в вушко.

– Я говорив з лікарем. Від цього неможливо померти, – голос…Його голос. Він мурчить в мені. Я живу в ньому.

– Ти говорив з лікарем? Про мене? – здивовано посміхаюся, заглядаючи в очі. Вони такі красиві, з ледь помітним блиском від вуличних ліхтарів.

– Ти думаєш, я залишив би тебе вдома, не будучи впевненим, що це безпечно? Звичайно, краще було б у лікарні, але так як ти ярий її противник, я вирішив не травмувати тебе ще більше, – він ніжно посміхається у відповідь. Опускаю погляд на малинові губи. Я і їх хочу забрати жити в собі.

– Нема різниці в лікарні ти чи вдома, тобі однаково хєрово. Єдине, що вони вливають в тебе купу заспокійливого, – зариваюся у шию, торкаючись губами.

– І виводять токсини, – повчає мене мій милий хлопчик.

– Якщо їм щось не подобається, вони прив’язують, – я не можу без викликів та спорів. Але, чомусь, мені хочеться з ним погоджуватися.

– Знаю. Тому і залишив тебе вдома, – він ще міцніше притискає до себе.

– Що ще говорив лікар? – очі заплющуються.

– Що тобі потрібна тепла розслаблююча ванна, пити побільше рідини, турбота і спокій. А в інтернеті я читав, що допомагає музика.

– Ти навіть інтернет обшарив? – носом прокладаю доріжки на шиї, так приємно знову відчувати рідний запах.

– Аякже.

– Це правда скоро закінчиться? – я вірю йому, я хочу йому вірити.

– Обіцяю, – шепоче. Так приємно знову тримати його в обіймах.

– Навіщо ти це робиш? Навіщо допомагаєш мені? – я не чую відповіді, очі заплющуються, провалююсь в довгоочікуваний сон.

**************

Чорна кімната. Під ногами вода. Де це я? Це рай? Пекло? Сон чи реальність? Оглядаюсь по сторонам. Нічого і нікого. Безкінечна пустота. Тут тихо, спокійно і… моторошно. Що потрібно зробити? Для чого я тут? Роблю кілька кроків по воді…Мама….?

Вона нічого не говорить, дивиться з сумною усмішкою. Це і правда вона. Така красива та рідна. Хочу її обійняти. Скільки ми вже не бачилися? Роблю крок вперед, але її силует віддаляється. Що ж, видно, мені не вдасться доторкнутися до неї.

– Мам, я так сумую. Я нарешті потрапив у рай? Тепер ми будемо разом? – мовчить, – Мені так важко, мамо. Як би я хотів, щоб ти забрала мене до себе. У мене нема сил, щоб боротися. Ця біль знищує. Я більше не можу. Все що у мене є – це біль та пустота. Якби ти тільки знала, як я хочу, щоб це закінчилося. Мені нічого не треба, лише заснути і померти безболісно. Допоможи мені, матусю. Я більше не хочу так мучитись. Нехай, це все закінчиться.  Ти ж бачиш там Бога? Передай йому, що я дуже хочу до вас. Мені більше нічого робити на цій землі. Я ж більше не прокинуся? Ти прийшла за мною? Ти так потрібна мені.

Її силует віддаляється, і я зміг доторкнутися лише краєм мізинця до її світлої сукні.

– Ні! Не йди! Мамо, не залишай мене одного! Я нікому тут не потрібен! Я більше не витримаю. Забери мене!  – Біжу за нею, але чим ближче я наближаюся, тим швидше вона починає зникати

– Будь ласка не залишай мене! Ти не можеш знову зникнути…

Пуста кімната. Нікого і нічого. Тут тихо, спокійно та …моторошно. Я плачу на колінах в калюжі.

– Луі, Луі, прокинься! – Я знову ридаю в обіймах Стайлса.

– Не покидай мене! Не залишай мене одного, – я хапаюся за нього, притискаю ще ближче, вдихаю рідних запах, торкаюся кучерів, кусаю за тонку шию. Мені треба відчути його. Треба знати, що він тут. Треба знати, що я тут, поряд з ним.

– Ніколи! Обіцяю!

І я вперше за довгий час відчуваю себе вдома.