Або ти або тебе

Темрява була пустою. Чорна пустка посеред небуття. Так мені здалося – абсолютне ніщо. І це було дивно, бо я гадала що померла, але все ще відчувала себе. І згодом я відчула якийсь поштовх. Щось намагалося достукатись до мене, відшукати серед темряви і витягнути з неї. Мене наче хтось потягнув за руку і я вмить розплющую очі.

Темрява стала більш зрозумілою, вималювалися контури сховища, де я була. Знадвору було чути тихі звуки, які були не типові для лісу. Я прислуховуюсь, перебираючи в пам’яті усі схожі звуки, коли зрештою розумію – це дарунок від спонсорів! Ось що за звуки порушували тишу та імовірно повернули мене з забуття.

Отже на мені ще не поставили хрест. Це приємно.

Я радію, відчуваючи неймовірне полегшення. Відчуття ейфорії охоплює моє тіло та свідомість так, наче я стала переможцем. Тієї ж миті я усвідомлюю, як сильно мені кортить ще жити.

Легенько потягуюсь: тіло задеревеніло, а на рух ще й відгукнулося біллю. Проте я мушу забрати те, що надіслали спонсори. Там обов’язково має бути щось корисне. Може ліки?

Знову потягуюсь, мружусь від неприємних відчуттів. А потім повільно починаю повзти зі свого сховища. Думки про те, що за мною можуть стежити, мене не хвилюють. В ці миті я сподіваюсь на краще.

Поки повзу, щосили прикушую губу, аби не видати зайвих звуків. Мені важко, а ще мені шалено болить, але я все ж добираюсь до виходу. Ззовні темно, тож я вірю що моя поява залишиться непоміченою. Я підвожуся спираючись на стіну, і помічаю невеличкий пакунок, що зачепився на виступ. Невпевненою рукою я тягнусь до невеликого контейнеру, на якому виведено моє ім’я – Тара. Одразу ж відкриваю контейнер, і ледь не впускаю його в пітьмі. Мені важко розібрати, що ж саме лежить на дні. Але відчувши кінчиками пальців холодний метал леза, я лише сумно посміхаюся.

– У вас чудове почуття гумору, – я виймаю ніж з контейнеру та кручу його в руці, – Бажаєте, щоб я билася? – питаю я, розуміючи, що мене зараз бачать мої спонсори, – Чи хочете, щоб я більше не мучилася? Га?

Мене охоплює така лють, що я навіть забуваю про рану, яка все ще потребує якогось лікування. Я зі всієї сили кидаю подалі контейнер, та повзу назад у своє сховище.

Байдуже, чи знайде хтось мій пустий контейнер чи ні. Мені все одно вже не жити. Я або помру до ранку від холоду та втрати крові, або сама наважуся вкоротити собі віку.

Я повертаюся у свій темний куток, де сподівалася тихо померти кількома хвилинами раніше. Тремтячі руки, все ще тримають ніж. Я роздивляюсь зброю, сподіваючись помітити щось незвичне. Але це просто ніж, який можна зустріти майже в кожному дистрикті: чорне руків’я та блискуче пряме лезо.

Торкаюсь пальцем леза, трохи сильніше притискаю, уявляючи як легко було б розрізати собі вени. Я бачила як одна з жінок в нашому дистрикті так вчинила з собою, коли її діти загинули на іграх – обоє в один той самий рік, на тих самих іграх. Коли її тіло виносили з будинку, вона виглядала такою спокійною. Може мені теж варто покінчити з усім?

Я прибираю пальці з леза. Ні, краще повільно загинути від холоду ніж, бути першим трибутом, який вкоротив собі віку на арені.

Тож я кладу ніж біля себе, та продовжую просто сидіти розмірковуючи над тим, скільки ще я протримаюся зі своєю раною, без харчів, тепла та ліків. Щоб я не вигадувала, більш ніж до ранку я не протягну. І ніж в пригоді мені нажаль не стане.

Очі знову поступово починають заплющуватись і разом з тим я починаю  втрачати відчуття реальності. Темрява сховища змішується з вигадкою. Стіни перетворюються на дерева. А потім мені здається, що я вдома, гріюся біля вогнища, що розвів батько. Стає так тепло, що мені кортить зняти куртку. Я тягнусь до ґудзиків на коміру, та дивний запах від якого зводить обличчя мене спиняє.

– Погано виглядає, – голос я чую наче поруч, та якась частина мене усвідомлює, що це лише в моїй голові.

На мене дивиться брат і його обличчя напрочуд спокійне.

– Мені не можна спати, – промовляю я вголос. Постать брата зникає і навколо знову лише темрява сховища.

– Тоді тобі варто розплющити очі, – це слова брата, але на цей раз їх промовляю я сама.

Я здригаюсь від пробудження. Мари скінчилися.

Знадвору чути звук обережних кроків. Я хапаю ніж, притискаю до себе і намагаюсь дихати якомога тихо та спокійно. В цю мить я чомусь вірю, що це маленьке лезо, розміром з мою долонь, може мене якось врятувати.

Кроки стають дедалі ближчими. Вхід в сховище затуляє чиєсь тіло. Я затамовую подих. Фігура стоїть не рухаючись, наче прислухаючись чи роздивляючись пітьму.

Та невже мене вб’ють?! Невже вони не могли зачекати ще трохи. Невже їм кортить забруднити ще сильніше свої криваві руки?

Хтось починає повільно забиратися у темряву. Але він прямує не у мій бік – його тіло пробирається у інший кут сховища, де значно більше місця. Тепер нас розділяє напівзруйнована стіна, і я на щастя лишаюся непоміченою. Мене дивує, що цей трибут не використовує світла, аби роздивитися сховище. Хоча може в нього і не має того світла, хтозна.

Коли нарешті він дістається стіни, я чую як відкривається сумка. А тоді я починаю розрізняти кольори та текстури – сховище освітлене. Якомога тихіше тягнуся до краю стіни, аби визирнути та поглянути на трибута по сусідству.

Це хлопчик з дванадцятого дистрикту. Я здивована, що він досі живий. Малі діти майже завжди гинуть першими. І майже ніколи не виграють. Проте він виявився напрочуд вдалим, або ж хитрим.

Він розламав дві зігріваючих пластини, які давали як світло так і тепло і тепер просто витріщався перед собою. Той кут, де він сидить знаходиться далі від виходу, то ж це світло навряд чи хтось помітить. А отже більше гостей не має бути.

Я повертаюся на своє місце. Мабуть це було сплановано. Творці цьогорічних  ігр знали, що він прямує до мене. А враховуючи на те, що я спокійно вбивала всіх трибутів яких зустрічала, вони сподівалися на те, що я вб’ю і цього. Тож якщо я наважуся, і їм сподобається це дійство, може тоді вони надішлють мені ліки?

Я все ще міцно тримаю руків’я ножа, та це стає дедалі важче робити. Тож я опускаю руку.

Цей хлопець мій шанс на перемогу, я повинна вбити його. Все зводиться до простого правила – або я, або він, чи не так?

Та я втомлена і знесилена. А ще я чую тихенькі схлипування. Заплющую очі і згадую – дванадцятий дистрикт дівчинка чотирнадцяти років і хлопчик дванадцяти років. Найменший трибут на цих іграх. Розплющую очі і знову визираю з-за стіни. Хлопець сидів обійнявши коліна, ховаючи за ними обличчя.

Легка здобич. Та я не мисливець, а він не звір. Ми обоє лише діти, яким дуже не пощастило опинитися на цій клятій арені, у цьому похмурому сховку.

Я легенько перевожу подих. Якщо хочу вижити, то не маю іншого вибору. Як діяти швидко, то він не почує і не помітить мене. Навіть якщо він має зброю, йому не впоратись. Я більша за нього. Тож лишається лише зібратися з силами.

Гучні фанфари знадвору змушують мене здригнутися. Клятий гімн Панему, під який віддавали шану полеглим трибутам. Мені не видно їх обличчя, що виводились на великому екрані в небі над ареною. Та я пам’ятаю тих що вбила власноруч. І тепер я збираюся додати до них ще одне.

Поки мелодія долина знадвору, я користуюся цією можливість, аби якомога тихіше підвестись. Коли нарешті гімн вщухає – я на ногах, спираюсь на стіну і знову міцно тримаю ніж в руках. Роблю крок зі свого сховку і хлопець вмить піднімає голову, неначе наляканий кролик. Наші очі зустрілися. В його я бачу страх, але не звірячий, який був у інших трибутів. Я завмираю. Цікаво, що він бачить в моїх очах?

Його руки тягнуться до сумки.

– Не раджу тобі рухатись.

Руку з ножем, я виставила перед собою. Намагаюсь стояти рівно та непохитно, та відчуваю, що ледь втримую власне тіло. Я дивлюсь на нього якомога холодніше. Почувши мій твердий голос, хлопець заціп. Третій день ігор, не дивно що він боїться вже геть усього.

– Ти вб’єш мене, – це не звучить як питання.

Я мовчки роблю крок до нього, а він просто дивиться на мене і на ніж, що надто гарно блищить у світлі помаранчевих пластин.

Мені стає ще важче триматися. Переступаю з ноги на ногу. Він міг скористатися цією миттю аби втекти, але він нічого не робить. Дивиться і наче щось шукає в мені. Від його погляду я почуваюся недобре. Стискаю міцніше ніж. Пальці чомусь німіють. Я не відвожу погляду від хлопця. Та чим більше я дивлюсь на нього, тим прозорішим стає усвідомлення – я не зможу вбити його.

Зиркаю вбік його сумки і холодно питаю:

– Маєш мотузку?

– Так, у сумці.

– Штовхни мені її. Але без дурощів.

Він тягнеться до сумки, закриває її і жбурляє у мій бік. Все без звуку, без питання, і без тремтіння. Все це занадто просто, тож я пильную хлопця, поки відкриваю сумку. Я не знаю його, не знаю на що він здатен. Можливо він маленький хитрун, що накинеться на мене, щойно я розслаблюсь.

Мені боляче нахилятися і взагалі рухатися. Руки, тремтять, хай як би я не намагалася це приховати. Хлопець це помітив, він мусив це помітити. Але я продовжую вдавати з себе сильну та небезпечну.

Нарешті знаходжу у сумці мотузку, та кидаю йому.

– Обв’язуй навколо ніг та рук, – наказую я.

– Ти не вб’єш мене? – з сумнівом питає він.

– Роби як я кажу. Мовчки.

Він сидячи, накидає навколо литок мотузку, потім повторює петлю. Складає мотузку вдвічі і просуває крізь неї руки, затягує зубами. Я спостерігаю за ним і його рухи здаються мені вправними, надто вправними як для дванадцятирічного хлопця. Тепер мотузка видається дурною ідеєю, бо я не маю сумнівів, що він з легкістю вибереться з неї, який би вузол я не зав’язала.

Але все ж я наближаюся до нього. Ніж я заправила за пояс. Хлопець спочатку дивиться мені в очі, а потім опускає погляд на мої руки, які перев’язували його петлі та вузли, і стягували та зав’язували мотузку на його тілі. Помітивши мій скривавлений одяг, він обережно промовляє:

– Мабуть це дуже боляче.

– Те що я не вбила тебе одразу, не робить нас приятелями.

– Але ж…

– Стули пельку, – роздратовано відповідаю я. Мені не подобаються мої вузли. Вони надто слабі. Але інших я не в змозі зав’язати. Я оглядаю його з голови до ніг і кивнувши сама собі роблю крок назад та привалююся до стіни. Ноги підкошуються і я сповзаю на підлогу.

– Я можу бути корисним, – тихенько промовляє він.

– Слухай, дванадцятий, з тебе користі лише на наживку, для інших трьох. Тож не мрій, що станеш переможцем.

Я кидаю це йому, аби лише він замовк. Він налякано дивиться на мене. До мене повільно доходить сенс моїх слів – зробити з когось наживку – це жахливо. Та я не уявляю, що змогла б зробити подібне. Ні зараз, ні в будь який інший момент свого життя. Я не монстр, та він цього не знає. Тож в його очах знову блистять сльози.

Чудово. Він знову плаче.

Я кривлюсь. Та не від його сліз, а від болю, який розриває все моє тіло. Тепло, що дають платини – від них мій стан погіршився. Я замружуюсь, та це не допомагає. Починає боліти голова.

Я тягнусь до сумки хлопця, та в очах темніє. Чую, як щось падає, і на останок розумію, що впала саме я. В голові проноситься думка:

«Це кінець»