Іноді, коли я мрію

But sometimes when I’m dreaming

(Але іноді, коли я мрію)

And I dream a lot these days

(А я мрію багато у ці дні)

I meet someone who understands

(Я зустрічаю когось, хто розуміє)

Who leads me through the haze

(Хто веде мене крізь туман)

– Agnetha Fältskog, Sometimes When I’m Dreaming

 

─── • . ·• 𖥸 • . ·• ───

Фей спить. І звісно, сни навідують її в цей час.

Все у темряві, але втішній. І, хоч вона нічого не бачить і навіть не рухається, почувається в безпеці.

Захищено.

Вона думає, що знаходиться у лікарні; вона може чути постійний звуковий сигнал і також щось прикріплене до її пальця.

Фей сподівається побачити себе у іншому місці, але вона ніколи не контролювала свої сни.

Іноді вона чує, як чоловік шепоче вибачення і благає про прощення. Він пахне дешевим лосьйоном після гоління з основним ароматом, але першим все ж таки відчувається запах собак і трави.

— Мені так шкода, Ебігейл, — кожного разу говорить він. — Будь ласка, пробач мені.

Їй цікаво, що він зробив.

Він Грішник.

Інші рази, вона відчуває тяжіння на ліжку, тепло рук, що тримають її. Пані має квітковий парфум і читає їй ніжним, мелодійним голосом.

— Сподіваюсь, тобі подобається Фланнері О’Коннор, — каже пані. — Я полюбляла її, коли була у твоєму віці.

Фей подобалась Фланнері О’Коннор.

Пані – Читачка.

Час від часу, заходив чоловік і дивився; Фей могла відчути, як його очі ріжуть її, ніби ножем.

— Я знаю, що ти допомагала йому, — звинувачує він. — Не думай, що ти злізла з гачка.

Вона боїться цього чоловіка. Він нагадує їй батька.

Він Обвинувач.

І, коли це не жоден з вище перелічених, це Філософ. Він приходить досить часто.

Він її найулюбленіший.

Він приходить і розповідає їй історії з давніх добрих часів, своїм тихим голосом з акцентом, переносячи Фей з її лікарського ліжка у інші часи, інші виміри. Потім він поверне її у ліжко та розкаже закінчення історій.

Фей цікавиться, через що він пройшов, щоб стати таким глибоким мудрецем. Вона не знає, чи хоче вона взагалі знати.

Грішник був сьогодні. Він почав зустріч зі звичного вибачення, але потім він подзвонив комусь.

А потім він дійсно засміявся.

Серце Фей здригається від почуття прихильності, щастя, що чує його сміх хоч раз.

У її кімнаті лунають кроки; глухий стукіт черевиків об плитку, що відлунюється в тихій кімнаті.

Коли Філософ починає розмову з Грішником, Фей знає, що її сон переходить у незвідану територію.

Вона розслабляється та слухає.

─── • . ·• 𖥸 • . ·• ───

 

Вілл дивиться, як дівчина спить у лікарняному ліжку і слухає звуковий сигнал її серцебиття.

Ебігейл Гоббс виглядає набагато молодшою за свої дійсні шістнадцять. На її надто худому обличчі залишився лише натяк на округлість, що робить її схожою на занедбану дитину. Вілл задається питанням, чи це через стрес від дострокового закінчення старшої школи, чи через знання про злочини свого батька, вона так сильно схудла.

Вбивця-грибник все ще на волі і забирає більшу частину часу, але щоразу, коли Вілл вільний, він тут, з Ебігейл. Він втратив рахунок того, скільки днів він спав біля неї, намагаючись захистити від монстрів, які вже її поглинули.

Єдина людина, яка знаходиться тут більше Вілла – це доктор Лектер. Його їм’я у журналі відвідувань щоранку і щовечора, принаймі на дві години, і його часто можна побачити біля ліжка Ебігейл, за письмом нотаток щодо своїх пацієнтів або малюючи. Він також читає їй; іноді Вілл засинає у своєму кріслі під мелодійний голос доктора Лектера, розповідаючого історію Ікара.

Лікарі почали зменшувати дозу ліків настільки, щоб Ебігейл могли екстубувати. Вони сказали, що вона прийде до тями за декілька днів. Вони кажуть, що вона не зможе сприймати навколишнє оточення.

Вілл цікавиться, чи слухає вона зараз.

— Мені шкода, Ебігейл, — сказав він, як і всі ті рази, коли приходив. — Ти заслуговуєш більшого, ніж оце все.

Вілл подивився на свій годинник та вилаявся.

Він мав намір відвідати Ебігейл перед тим, як піти на прийом до доктора Лектера, але зовсім втравив відчуття часу і вже запізнився на двадцять хвилин.

Він зітхає та набирає номер доктора Лектера. У слухавці чується два гудки.

— Доброго вечора, Вілле.

— Вечір, докторе Лектере. Я ненавиджу бути тим мудаком, який не приходить на зустріч, але ось він я. Мені правда шкода. Я відвідував Ебігейл та повністю втратив відчуття часу і це буде безглуздо їхати до вашого офісу зараз, коли я вже запізнився на більше, ніж двадцять хвилин і—

— Будь ласка, не хвилюйся, Вілле, — доктор Лектер перебиває його, перериваючи балаканину Вілла. — Я цілком розумію.

— Мені дійсно дуже шкода за це, — Вілл вибачається знов. — Це доволі грубо, чи не так?

— Доволі, — доктор Лектер сказав. Вілл може почути посмішку в його голосі. — Тож, і що тепер з цим робити?

Вілл знизує плечима, хоча й знає, що доктор Лектер не бачить його.

— Ну не знаю. Ти завжди можеш мене вбити, — жартує він.

Тихий сміх звучить біля його вуха.

— Спокусливо, Вілле, — дражниться психіатр. — Твоє вбивство було б таким трепітним, але, на жаль, це розбило б крихку маленьку чашечку Дядька Джека і тоді він прийшов би за мною.

Вілл починає сміятися. Він не може нічого з цим зробити. Доктор Лектер має сухе, дотепне почуття гумору, яке завжди подається недбало із відкритим обличчям. Його жарти настільки тонкі, що більшості людей їх важко вловити.

Вілл не більшість людей.

Доктор Лектер прочистив горло.

— Чи хочеш, щоб наша зустріч відбулась, незважаючи на це?

— Я не думав, що ви приймаєте по телефону, докторе, — Вілл підіймає брову.

— Не приймаю.

— Тоді як..?

Віллове питання так і залишається незакінченим, коли доктор Лектер заходить через двері.

— Привіт, Вілле, — говорить доктор Лектер, вдаючи, що це абсолютно нормально – їхати приблизно тридцять хвилин, щоб зустрітися зі своїм пацієнтом та відвідати випадкову дівчинку у комі після того, як її власний батько перерізав їй шию ножем. — Привіт, Ебігейл. Приємно бачити тебе знов.

Вона навіть не ворухнулася.

Доктор Лектер читає медичну карту, закріплену на спинці ліжка.

— Вигладаєш краще, — продовжує він. — Бачу, що тобі знизили дозу ліків. Може, ти скоро отямишся, хм?

Вілл спостерігає, як доктор Лектер почувається, як вдома у цій маленькій лікарняній палаті. Психіатр підтягує два стільця до ліжка Ебігейл та ставить їх на відстані приблизно трьох футів, один навпроти одного.

Він сідає на один із стільців й показує на інший.

— Будь ласка, приєднуйся до мене.

Вілл сів на запропонований стілець, дивлячись на Ебігейл.

— Я думав, що мені стане легше, побачивши її такою. Кожен раз, коли я приходжу, думаю, що, можливо, вона прокинеться, що знов буде здоровою, що я якось допоможу її впоратись з цим. Іноді я заходжу та сподіваюсь, що все це просто поганий сон і вона вдома, щаслива. Я дозволяю собі вірити, що я сплю, доки не заходжу у її палату. А потім зайду і вона… — він замовкає та махає рукою на сплячу дівчину.

Доктор Лектер спостерігає за ним.

— Ти маєш прийняти, що тобі не сниться, що ти не спиш. Ти маєш примиритися з правдою.

— І яка ж правда, докторе Лектере? — Вілл уникає повгляду в очі.

— Що ти вбив Ґаррета Джейкоба Гоббса.

Голова Вілла впала на його руки.

— Це моя провина. Я не знаю, чи я взагалі зможу колись подивитися їй у очі. Але я хочу. Я хочу, щоб вона подивилась на мене, побачила мене та дозволила допомогти пройти через це.

— Ти відчуваєш відповідальність за неї.

— Ну.. Так. Я думаю, що так, — Вілл незручно поворухнувся.

— Це має сенс. Ти врятував їй життя. Ти також зробив її сиротою. Такі дії супроводжуються почуттям емоційної відповідальності.

Вілл здригається від нагадування.

— Ти там теж був, — він втягнув голову в плечі. — Чи відчуваєш ти якусь емоційну відповідальність?

Він дивується, коли доктор Дектер киває.

— Так, — доктор Лектер упевнено заявляє.

— Я відчуваю приголомшливу кількість емоційної відповідальності. Бачити, як ми врятували її життя і водночас зруйнували його. Здається, що наш обов’язок – виправити те, що ми зламали.

— Але ми не можемо виправити її мертвого батька.

— Ні. Але я іноді уявляю, що зцілюю, даючи їй здорові відносини з батьківською фігурою, — признає доктор Лектер.

Брови Вілла, здається, підскакують до небес.

— Ти хочеш бути її батьком?

— А ти – ні?

— Ні! — Вілл інстинктивно захищається. — Ні.

Доктор Лектер підіймає брову

— Ні. Добре, можливо? Можливо.

Вілл зітхає на погляд доктора Лектера.

— Добре! Так, — він визнає це так, ніби його катували.

Задоволена посмішка з’явилася на обличчі доктора Лектера.

— Тепер ми її батьки, Вілле.

Очі Вілла зяють.

— Якого біса?

Він краєм ока помічає рух і крутить головою та швидко, що його шия болить.

Ебігейл пересувається на ліжку, згинаючи та розгинаючи пальці.

І її очі відкриті.

 

─── • . ·• 𖥸 • . ·• ───

Фей слухає Грішника та Філософа. Вона не може зрозуміти більшу частину того, що вони говорять, але їй подобаються спокійні тембри їх голосів. Вони гармонійно переплітаються і нагадують їй дні, проведені під ковдрою з братами, дивлячись телевізор.

Голоси також звучать знайомо, але вона не може згадати, де могла їх чути.

Можливо вона згадає, коли розплющить свої очі.

Величезними зусиллями, Фей відкриває очі. Вона на мить дивиться на стелю, помітивши тріщину в плитці прямо над головою.

Її погляд ліниво блукає по кімнаті, розглядаючи зелені стіни та брунатну підлогу, а потім зупиняється на двох чоловіках, що сидять у кріслах біля її ліжка.

У Грішника кудряве каштанове волосся і схоже, що йому треба поспати день чи два. Він вдягнений у зелену куртку та джинси. Мабуть, він спав у своєму одязі. Його рот злегка відкритий і його брови високо підняті над яскраво-блакитними очима.

Фей цікавиться, що стало причиною такого погляду.

Навпроти Грішника, Філософ посміхається. Його бурштинові очі весело танцюють над елегантними вилицями. Він, на відміну від іншого, старанно зібраний, у костюмі-трійці та з ретельно укладеним сірувато-русявим волоссям.

Фей зітхає й розминає пальці, її погляд повертається до тріснутої плитки над нею.

Здалеку, ніби крізь воду, вона чує розмову чоловіків, але вона надто втомлена, щоб зрозуміти їх.

Долоня торкається її щоки і Фей похмуро відкриває очі, дивуючись, коли вона їх закрила. Рука груба, в мозолях, але так ніжно тримає її обличчя.

— Привіт, Ебігейл, — тихо каже Грішник. — Приємно тебе бачити. Ти знаєш, де зараз знаходишся?

— Лікарня, — вона обережно відповідає. Її язик прилип до ньоба та важко рухається.

Він кліпає очима, не розуміючи її, перед тим, як його очі загоряться.

— Так, ти у лікарні. Дуже добре. Ти пам’ятаєш мене?

— Грішник, — каже вона, спираючись на його руку.

Він розгублено морщиться. Може він не почув?

— Грішник, — повторює вона. — Грішник.

 

─── • . ·• 𖥸 • . ·• ───

 

Вілл уважно стежить за Ебігейл, враховуючи кожну дрібницю.

Її очі відкриті й намагаються зосередитися, хоча її погляд часто повертається до стелі.

Він кладе руку на її обличчя, і вона повільно кліпає очима до того, як повернути голову в його сторону.

— Привіт, Ебігейл. Приємно бачити, що ти отямилася. Ти знаєш де зараз знаходишся?

Вона говорить, злегка відкриваючи рота.

— Ллль…ааррр…нннь…ааа.

— Я думаю, вона говорить «Лікарня», Вілле, — висуває здогадку доктор Лектер, коли Віллові треба більше часу, щоб відповісти.

Правильно. Авжеш.

— Так, ти у лікарні. Дуже добре, — хвалить Вілл, помічаючи, як вайлувато вона посміхається на нього. — Ти пам’ятаєш мене?

Він сумнівається, що це так.

Ебігейл вимовляє довгий звук «хххххх».

Вілл дивиться на доктора Лектера, повністю розгублений, тільки для того, щоб побачити розгубленість у відповідь.

— Гххх..рііі… — Ебігейл намагається знов. — Гххх..іііі…ннииик.

Вілл збентежено дивиться.

Ніжна рука на його плечі змушує Вілла підскочити. Доктор Лектер притягнув два стільці збоку від ліжка і жестом показує Віллові сісти.

Доктор Лектер кладе свою руку на руку Ебігейл. Її погляд зупиняється на ньому, перш ніж посмішка трохи розширюється.

— Ффффф…ссссс… — вимовляє вона.

Очі Вілла розширюються від усвідомлення.

— Вона назвала нас, — каже він уголос. — Не наші справжні імена, — уточнює він, побачивши збентежене обличчя доктора Лектера. — Моє починається на «Г», а твоє на «Ф», я думаю.

— Захоплююче, — видихає доктор Лектер. — Вона, певною мірою, має пам’ятати наші візити достатньо, щоб розрізнити нас. Так само, як ми назвали її «своєю», вона назвала «своїми» нас.

Ебігейл також назвала Алану та Джека.

Вілл дізнається про це через декілька днів, коли Алана зайде в палату, тримаючи в руках свою антологію Фланері О‘Коннор.

Ебігейл повільно повертає свою голову на звук і її очі блимають від упізнавання.

— Чшии..таач..кааа.

— Вона назвала нас, — Вілл інформує Алану, що стоїть з широко розплющеними очима. — Не впевнен як саме, але вона зустрічає мене з одним і тим самим звуком. Доктора Лектера також.

Алана м’яко посміхається та починає читати.

В той самий день Джек вривається в палату, коли Ебігейл спить.

— Доктор Блум сказала, що Ебігейл Гоббс прокинулась, — буркоче він. — Я тут, щоб допитати її.

— Вона зараз спить. Та вона не без свідомості, — хмуриться Вілл.

— І ти зараз мені кажеш, що я їхав сюди півтори години дарма? — вимагає Джек.

Ебігейл розплющує очі. Вона пронизливо виє, нагадуючи Віллу його собак, коли ті пораняться.

— Джеку, тобі треба вийти, — говорить Вілл, очі  зосереджені на переляканій дівчинці. — Ебігейл не хоче тебе бачити.

Джек пильно дивиться на Вілла, потім на Ебігейл, яка ухиляється від нього.

— Добре. Але ти зателефонуєш мені, коли вона прийде до тями і ні секундою пізніше, — з цими словами він знову виривається, залишивши Вілла втішати Ебігейл.

— Мені дуже шкода через нього, — заспокоюючи каже Вілл. — Він переживає сильний стрес і зривається на нас.

Очі Ебігейл переміщаються зі стелі на обличчя Вілла набагато швидше, ніж будь-коли раніше, і він розуміє, що вона плаче.

— Ооб…ввии… — вона гикає, схлипуючи, її плечі здіймаються. Вона приблизно в трьох секундах від повномасштабної панічної атаки.

О, чорт.

Вілл тримає її обличчя своїми долонями й гладить великими пальцями її вилиці, витираючи сльозу.

— Тсссс. Ти в порядку, Ебігейл. Ти в безпеці.

Він відчуває, як вона здригається, але не відштовхує його.

Вілл продовжує витирати її сльози та ніжно заспокоювати, доки вона не засинає; її рот стиснутий у нещасну лінію.

— Я скоро повернуся, — шепоче він сплячій Ебігейл. — Сьогодні ми спіймаємо Стемметса. Я обов’язково завітаю завтра.

Не минуло й трьох годин, як Вілл мчить коридорами лікарні, доки не знаходить Стемметса, що везе Ебігейл до виходу.

Він підіймає свій пістолет і стріляє, а потім біжить до Ебігейл, абсолютно не зворушений болісним криком Стемметса.

— Я думав, що ти можеш розуміти мене! — Стемментс задихається.

Вілл безжалісно дивиться вниз.

— Я не можу.

Він ігнорує іншого чоловіка, оглядаючи Ебігейл, шукаючи травми.

На його жах, вона при тямі та охоплена панікою.

Вілл обіймає її, коли вона гіпервентилює, однією рукою підтримуючи її голову, а іншою потираючи спину, поки її швидке дихання не уповільниться до глибоких повних вдихів.

— Я тримаю тебе.

Ебігейл зариває обличчя у його шию й дихає. Лише тоді Вілл відчуває, як вона розслабилася в його руках. Вона видає сонний звук і притискається ближче.

Вілл замовкає, насолоджуючись відчуттям Ебігейл у його обіймах. Здається, вона задоволена тим, що він її тримає.

Вона повільно кліпах очима, її вії щекочуть шию Вілла і вона видихає щасливий «Ффілл..оссс…» звук, а потім біля його плеча стає доктор Лектер.

— Вілл, Ебігейл. Я так рад, що ви обидва в порядку.

Вілл обережно вкладає Ебігейл у ліжко й повертається, посміхаючись.

— Ми в порядку, Ганнібале.

Ганнібал ніжно посміхається, його очі блищать.

— Я радий, — благоговійно видихає він.

Ебігейл видає щасливий звук, майже муркоче, і незграбно простягає руку. Вона вільно стискає руку Вілла й тягнеться до Ганнібала.  Вона складає їхні руки і кладе їх собі за голову, а потім перекочується на бік, використовуючи їхні руки як подушку.

Рука Ганнібала тепла й сильна поруч із Вілловою, і він відчуває, як нагрівається його обличчя.

Ганнібал сміється, мудак.

Вільною рукою Вілл витирає обличчя, а потім показує середній палець, посміхаючись, коли Ганнібал сміється, голосно й вільно.

Він знає, що найближчими днями на них чекає пекло, але поки що вони в безпеці та щасливі.  Таке відчуття, ніби він уві сні.

Вілл не хоче прокидатися.