Знайди мене під кригою 5

Перелякані блакитні очі дивилися в перед, де стояла Женіна сусідка по під’їзду. Пенсіонерка Ліда Іванівна багато що бачила у своєму житті: розпад СРСР, революції, смерті близьких, летючі чоботи, але те як  з квартири навпроти випихують гримезного, вбраного в усе чорне, чоловіка, з криками «Ви змовились» і «Ти ***** брехло», бачила вперше.

Завмерши парубок прислухався. В цей момент двері ззаду відкрились і йому в спину прилетіло пальто, що важко впало на підлогу. Вхід у квартиру був зачинений хазяїном з голосним характерним звуком.

– Посварилися? – розуміючи промовила Ліда. Не мала за звичку лізти не у своє діло, але вона добре знала Женю і була трохи шокована такою його поведінкою.

– Та я щось… Він сам з собою посварився. – Спартак розвернувся і підняв елемент гардеробу, дбайливо струшуючи з нього бруд.

– Дай йому охолонути, – спокійно промовила стара, – в нас з чоловіком теж так було. Я просто залишала його обдумати цей конфлікт, гуляла по місту декілька годин, а потім приходила і ми вирішували проблему без вибуху емоцій і скандалу.

– І це було ефективним?

– Ну, я так зробила один раз, в останню нашу сварку, а через два дні він помер, – жіночка видала смішочок – але як варіант – звучить дієво.

Суббота ще деякий час дивився на милу пані, потім все таки одягнувся і кинувши тихе «Я зрозумів, дякую» побіг сходами вниз. Перед тим, щоб щось сказати товаришу, треба було проаналізувати ситуацію.

По-перше, під час емоційного монологу Женя не зробив акцент на орієнтації чи на тому, що почуття не взаємні. Тобто, йому не відмовили у почуттях.

По-друге, якщо Спартак правильно пам’ятає, той викрикував фрази про обман і Лізу. Можливо, вже була така ситуація і обпираючись на свій травматичний досвід він не здорово відреагував. Тому він вернеться до цієї квартири через декілька годин і почне з питання «Чому ти думаєш, що я збрехав?».

Наче до Субботи повернувся здоровий глузд, він знов може дивитися на події з холодною головою і приймати логічні рішення, але чомусь серце тихо нило. Воно очікувало на відторгнення, а отримало неоднозначну відповідь з криками.

Коли парубок вже був дома, чекаючи доставку їжі, йому в голову прийшла думка про те, що Женю потрібно попередити про візит і взагалі спитати чи той в стані вести важку розмову. Відправляючи повідомлення він був впевнений, що йому одразу дадуть відповідь, як завжди, але ні. Пройшло пів години, година, дві. Вже майже одинадцята година, їхати кудись вже запізно, навіть заради неслухняних кучерів та теплих обіймів.

Як тільки хлопець вже примирився з думкою, його телефон почав вібрувати. Дзвінок від Жені.

– Слухаю. – одразу відповів Спартак.

– Привіт, друже, тут таке діло, – по ту сторону говорив незнайомий чоловічий голос, – Женька так напився, що відмовляється йти до дому. Ми з друзями вже їдемо, а його хто забере?

– Добре, яка назва бару?

– Клуб «Штурвал».

– Ви їдьте, я скоро буду. – Швидко промовив Суббота і поклавши слухавку, набрав одразу таксі.

Як же він міг забути, що він втратив голову від людини, що кожне горе зап’є алкоголем. Тим, що зараз він побіжить за ним – ще одна зрада самого себе, вся піраміда принципів хиталась як човен в морі під час бурі.

«Пісня Dancin – Aaron Smith»

Музика лунала з усюди. Обличчя людей навколо розмивало, яскраві відблиски прожекторів сліпили очі, що не давало зрозуміти що відбувається з ним і біля нього. Ритмічно стрибав у біт якоїсь старої попсової пісні. Він чув її колись і намагається вслухатись в неї зараз. Пухнасте волосся було трохи вологе від поту, колючими пазурами било по очам, трохи перекриваючи кругозір. Тіло наче саме рухалося в дивному танці, інколи зачипаючи людей поряд.

Йому було погано, дуже погано. Його мати можливо мертва, батько за гратами, а Спартак… Хто дає гарантії що він не бреше? Все буде як тоді, коли йому в коханні зізналася дівчина, в них було наче справжнє кохання, а потім його серце розтовкли. Хто ж міг подумати що Ліза на таке здатна – підговорити людину на такий жорстокий жарт. «Боже, за що це мені»

Сльози проступили і втікали від зелено-карих очей по довгим віям. Голова ритмічно похитувалась в такт якоїсь безглуздої пісні про любов і танці. Женя не любить танцювати. А ще не любить коли йому брешуть, покидають і не дають спокійно дихати. Він не любить дивитися в блакитні озера навпроти і  думати-гадати, чи не жорстоко вони жартують над ним. Навіщо холодному і егоїстичному Субботі приносити йому чай з медом, слухати про годинник, бігати за ним по університету і шукати в «курілці». Це не природньо для нього.

«Dancin’ is what to do, dancin’s when I think of you»

(«Танцювати – це те що я роблю, танцювати, коли я думаю про тебе»)

П’янка атмосфера вже збивала з ніг, тіло билося в жарі.

«Dancin’s what clears my soul, dancin’s what makes me whole»

(«Танцювати – це те, що очищає мою душу, танцювати – це те, що робить мене цілісним»)

Все навколо вологе і тепле, яскраві кольори контрастували на фоні темних силуетів людей поряд, таких самих як він.

«Every time when i look in your eyes, i smile with pride, happy that you’re mine»

(«Кожен раз, коли я дивлюсь в твої очі, з гордістю посміхаюся, щасливий, що ти мій»)

Всі билися в незрозумілому танці. Так було краще, ніж одному в холодній квартирі. «Ніякої депресії, ти просто слабкий»

«Joy in love, your love is true i know. You are the best thing that has happened to me»

(«Радість у коханні, твоя любов справжня, я знаю. Ти найкраще, що зі мною сталося»)

Він не любить танцювати, але зараз він частина цілого хаотичного організму. Губиться в просторі і часі, забуваючи все що було. З марення його витягує сильна рука. Якийсь чолов’яга витягує його з натовпу, бурчить собі під ніс не зрозумілі фрази паралельно закидуючи руку Жені собі на плечі. Останній не пручався. Якесь здоровило тягне його до автівки, змученого, заплаканого та п’яного. Сівши у таксі Женя нарешті мав владу над простором, тому вирішив розгледіти обличчя «няньки», яка вивела його з клубу. В темному салоні не те щоб добре видно, але розгледівши Янович трохи жахнувся. Бліда шкіра обрамлена строгими гранями обличчя, світле коротке волосся, слухняно зализане на один бік, чорні тунелі у вухах, які суперечили класичному костюму і пальто. Його Спартак сидить поряд і зосереджено дивиться в перед, на дорогу.

З ним не говорили, не чіпали, на нього навіть не дивились. Женя впав на спинку сидіння і почав дивитися у своє вікно, що запотіло. Розпеченою шкірою пальців він доторкнувся до холодної поверхні. Малюючи кривенький смайлик, тихо наспівував:

– Dancin’ is what to do, dancin’s when I think of you…

Спартак завів товариша в квартиру. Дорогою від таксі до дверей той намагався щось наспівувати, але язик заплітався. Пісня грала лише в його голові.

– Так, не забуть закрити за мною двері, мені у сусідки просити ключи вже пізно.

– Спартачку, подивись на мене. – Сказав високий хлопчина, що ледь тримався на ногах. На нього і правда не впало жодного погляду.

– Завтра ми поговоримо про те що сталося, а зараз я йду.

– Дивись на мене, покидьку! – Янович худими руками охопив та повернув обличчя друга до себе. Трохи налякані і такі сумні очі намагалися стримати переживання. – Боже, вибач. Звісно… Ти мені не брехав, так?

Після легкого кивка Женя не встояв на місті, рвучко приблизився до чужих губ. Сухих, зі смаком кави. Йому відповіли, але через декілька секунд легко відштовхнули.

– Я розумію що ти відчуваєш і, можливо, навіть те, чому ти кричав на мене тоді, але ми поговоримо про це потім. Ти п’яний, проспись і напиши мені завтра. Що б не сталося, я не зміню свою думку щодо тебе.