In spite of how the world decides to see my life

Історія про не такого вже й Богом даного Богдана. Та не такого вже й святого Свята.

red – survive said the Prophet

Богдан вважає, що єдине виправдання для Бога полягає в тому, що його не існує.

09:50.

– Що в тебе нового?

Страшенно злиться та намагається вирівняти збите дихання, на периферії свідомості розуміючи – вона хвилюється. Це нормально. Вона його мама.

– Та слухаю я тебе, мам, слухаю, – каже, притримуючи телефон, що нагрівся між холодною вушною раковиною і плечем.

Відчуває, що шия починає неприємно затікати. А вона далі його гукає.

– Ну, нічого особливого.. пам’ятаєш мого сусіда? У нього, виявляється, молодший брат є. Мій ровесник.

Чує краєм вуха, як холодна сталь ножа стикається з дерев’яною дошкою. Чути, як у каструлі кипить вода. Вона готує. Напевно суп.

Ймовірно, що зараз він має відчувати щось приємне, тепле. Щось, що нагадувало б йому безтурботне дитинство, але ні. Нічого подібного. Ці звуки викликають у ньому дивні почуття. Аж ніяк не те, що має відчувати нормальна людина.

09:52.

Вирішує, все-таки, ліниво спустити ноги з ліжка, ледве торкаючись підлоги. Спирається на руку позаду себе, другою, нарешті, притримує телефон і без особливого інтересу розглядає паркет. Кидає секундний погляд на тапки сірого кольору, і внутрішньочерепний голос іронічно зауважує: дивись, прямо під колір твого нікчемного життя. Ха.

– Вже подружився з ним?

Ну і нахіба? Ну і нахіба він згадав про нього? Рука, яка весь цей час служила йому опорою, до побілілих кісточок стискає світле простирадло.

Міцно зажмурюється, потім розплющує очі, піднімаючи голову, яку не зрозуміло яким чином весь цей час тримає потерпаюча шия. Богдан потуплює погляд прямо у вікно, а потім мимоволі помічає: літня жінка стоїть посередині дороги та активно жестикулює руками, щось явно невдоволено переказуючи своєму співрозмовнику.

Живучи на першому поверсі він часто стає свідком багатьох ні разу йому не цікавих подій. А інші вбачають їх дуже навіть цікавими. Це певно і нормально – люди ж. А він що? А що цікаво йому? Що? Хто.

– Мм, та, знайомі. Ма, мені треба збиратися на пари. Наберу пізніше. –

відчуває, як стінки горла починають стискатися. Здається, ось-ось і його виверне навиворіт, оголюючи всі нутрощі.

Два короткі, але наполегливі стуки  кулаком у надто тонку стіну над ліжком. Ці стогни не дають йому банально спокійно думати. Його нудить. Чому вона така гучна?

Згадує власну теплу в’язку кров на пальцях і не може зробити новий ковток повітря. Все в мить зупинилося.

Він не хоче. Не хоче. Не хоче. Вже фантомно відчуває в роті неприємний смак жовчі в перемішку з дешевою розчинною кавою. Він ж більше нічим і не харчується. Весь його повноцінний раціон і складається із кави. Ну, а коли вже дуже гарний настрій і хочеться жити, раціон поповнюється якимось дешевим фаст-фудом.

Подумки благає, та ось, кого? Та ось, навіщо? В Бога ж він ще з восьмого класу не вірує. Не вірить же?

09:57.

Чомусь в мить стало темно. Морок. Навіть сонячні проміння, які декілька с секунд тому танцювали на не заправленому ліжку, зникли.

Виходить у коридор і ця сама гнітюча темрява починає з неймовірним натиском давити на нього. Стіни звужуються. Перед очима все пливе.

Чомусь так важко подолати ці чортові кілька кроків, щоб відкрити двері у ванну, яка, здається, так далеко. Кишечник перекручується тугим вузлом. Повітря закінчується. Він так сильно ненавидить темні приміщення.

Вже забув про свою початкову мету і намагається тепер намацати вже що завгодно, аби знову не відключитися від цієї чортової чергової панічної атаки.

36, 37, 38.. темно.

Він повільно розплющує очі, відчуваючи, як праве передпліччя впирається в такі гострі ребра, ніби їх не розділяє шкіра та футболка. Неприємно.

Намагається піднятися – безуспішно. Сил дивом вистачає, щоб дихати та кліпати.

Зібравши всі сили, яких у нього і не було, підносить ближче до обличчя ліве зап’ястя  і вдивляється в циферблат смарт-годинника. 16:08.

Ну, зате пари сьогодні Всесвіт йому скасував.