I. Про випасання кіз

Пасти кіз мені подобалося. Вони кумедно хапали вологими губами поодинокі зелені листочки серед пожухлої трави,  чухали боки до колючої огорожі (на ній завжди залишалися шерстинки, і я збирала їх, уявляючи, що це золоте руно).  Інколи вони розбредались у різні сторони, застрягали у чагарниках, підкрадались ззаду і жували край моєї кофти, та це все одно була найкраща робота. 

Баба казала, я надто доросла для неї. 

– Припиняти до плоту, і ніде не дінуться, – бурчала вона. – А ти б помогла картоплю чистити на обід. В мене від холодної води ниють руки. 

Я не хотіла чистити картоплю. Чи сидіти в хаті, коли небо холодне і синє, а бура трава вкрита росою, наче кришталевою павутиною. Ягоди терену чорніють між голими колючками, а дикі яблука ледь тримаються на покручених гілках. З одного боку тягнеться паркан із ржавих дротів, з іншого – не то рів, не то струмок, порослий рогозом. Потрібно перейти через пусті подвір’я, минути дерев’яний місток, і – якщо не обертатися назад – відкривається світ, яким не ступала людська нога. 

Під холодним сонцем тремтять втомленим золотом верби. Я прив’язую кіз під ними, і вони жадібно кидаються до опалого листя. Ближче до води, в одвічній сутіні, трава ще зелена, але кози її не люблять. Я сідаю на повалене дерево. У кишені лежить яблуко і сухарі; я перебираю їх пальцями, думаю: з’їсти зараз чи лишити на потім. 

На мить закриваю очі і мрію, щоб тиша була абсолютною. Сотні років тому людство вимерло, лишилося зовсім мало, розкиданих по світу, таких, як я, дітей природи і спокою. Я не знала, що таке електроенергія, багатоповерхівки, швидкісні поїзди. Ніколи не чула,як прорізає небо літак, вдалині гудуть заводи, але тиша… Ні, її не було. За спиною дзюрчить струмок, сухий рогоз шелестить от вітру, кози голосно жують траву, перебирають копитцями… Я дістаю яблуко і теж порушую тишу. 

Найважче – змусити кіз йти додому. За селом неходжені поля, дикі плодоносні дерева, кущі, обплетені в’юнком. Ніяких стін і дверей на замку, полохливих кур і запаху прілої соломи… 

Я тягну найстаршу козу, поки не затерпають руки. Піде вона – піде і решта. Вони ж полохливі – страх. Кусають один одного, беруть на роги, але тримаються купи. Найкраще в такому випадку приберегти шмат хліба або сухар і дати старій козі. Хліб у них асоціюються з домом, м’яким сіном і теплою водою:  кози враз згадують, що вони домашні, але я з’їла всі сухарі – на свіжому повітрі завжди прокидається апетит. 

Поки я тягну її через місток, уявляю, як зажену кіз у стайню і дам їм напитися. Потім подою стару козу. Від стайні до хати двадцять кроків, і майже на кожному з них хтось з котів кинеться під ноги – так вони просять молока. Я буду йти і дивитися вниз: на вкрите пінкою молоко в старій мисці, на смугасті котячі спинки, холодну під тонким шаром інею землю… 

Моя уява не веде мене далі. Інколи приємно знати, що ти – остання людина на планеті, твоя хатина поросла мохом і хризантемами, і на тисячі, сотні тисяч кілометрів немає нікого, лише ти і природа. Та інколи знати таке сумно. І я веду кіз, зосередивши  погляд на густій коричневій шерсті на їх округлих боках, але більше ні на чому. 

Інколи ми пасемо кіз разом з мамою. Там для одної людини мало роботи, а для двох ще менше. Це швидше спосіб поговорити по душах. Мама дістає з кишені печиво, питає, як справи у школі, а я все дивлюся на неї, у темній шерстяній хустині, старій червоній куртці поверх кількох светрів; на ногах галоші, губи – обвітрені. Вона бере мене за руку, і я скрикую: “ай, в тебе такі долоні дряпучі! Вона знічено ховає свої натруджені, порепані руки в кишені. Я достатньо маленька, щоб мені не було соромно. 

Ми сидимо у тиші, поки кози не розбредаються. Потім хтось починає розмову, і слова вилітають з мого рота, але думками я далеко. Є щось печальне у житті на віддаленому хуторі у середні віки. Тривожне і красиве. Я роками не бачу нікого, крім мами і кіз, маленького городу і безмежних полів довкола. Світ небезпечний і дикий; колись я вирушу йому назустріч, але поки моє життя схоже на золотий, приглушений сон, де з усіх турбот – назбирати ягід терену і обліпихи на чай, і не поколотися. А потім не потовкти їх у кишені, поки ведеш кіз додому. 

Я часто говорю з козами, знаючи, що ніхто не чує. Майже кожне ім’я придумане мною, але лише стара коза відкликається на своє. 

Я кажу: Лада, йди сюди, і вона повертає до мене коричневу морду. З рота стирчить пучок непережованої трави, око здивовано розглядає мої – порожні-  руки, і  дуже швидко коза втрачає до мене інтерес. 

Я кажу їм: пасіться тихо, без собаки я не зможу відігнати вовків. 

Неподалік їх пасовища – могила нашого пса. Ми з мамою самі його хоронили, по черзі копали могилу, а потім я втикала поруч хрест із комишів. Там все давно поросло травою, а хрест з’їли кози, та я без проблем знайду це місце: між двома вербами і дикою яблунею, ближче до води, але перед зарослями кропиви. 

Я ламаю заквітчану тернову гілку і несу туди. Намагаюся уявити, що наш пес загинув у сутичці з вовками, які тероризують село, чи, хоча б, здох від старості, але не можу. Я більше не дитина. Обертаюсь спиною до села, дивлюся в холодну далечінь весняного вечора, на чорні зорані поля, минулорічні скирти сіна, чорно-білі плями корів на пасовищах. Мружусь від призахіднього сонця… Пора вирушати у путь: скоро літо, кози будуть мати вдосталь їжі, коти теж не пропадуть. Можливо, в інших краях живуть ельфи, я не остання в своєму  роді. Самотність – тягар, який я несу вже багато років, стара і втомлена, не в силах змусити себе рухатися далі. Це юне лице бачило сотні життів; дерева виростали з маленьких кісточок, кидали тінь на мою хижину, скрючувались і вмирали, а я все жила і жила… Так, час гнати кіз додому і збиратися в дорогу. 

Хліб, сушене м’ясо, минулорічні яблука, ковдра, ніж… Я жонглюю в голові речима й бережно складаю їх в уявну сумку по дорозі додому, та ось місток пройдений, закинуте подвір’я, коротка дорога повз чужі будинки і я вдома. Мама питає, чому  я так довго, баба кличе мити руки і накривати на стіл. “Я сирників нажарила, каже вона, будеш з варенням чи зі сметаною?” 

Я збираю в голові усі фантазії, народжені полем, тишею і роками, за які змінилось так багато і зовсім нічого. Картинки накладаються одна на одну, звуки рояться у вухах. 

Коза виривається з моїх маленьких рук, і залізний ланцюг голосно б’ється по мосту. Я ховаю в кишені гарні червоні листочки, та забуваю про них і вони засихають. Туман напливає густим молоком; моя в’язана кофта вся в будяках; шипшина яскраво-червона і тверда, наче рубіни: я збираю її в кишеню бабі на чай. Кози бачать вдалині маму і починають голосно мекати. Вербовий листок крутиться в повітрі десятки разів, перш ніж впасти на землю. Наша кішка полює на мишей, я окликаю її, та вона тікає геть. Як же її звали? Коза трясе головою, і вуха голосно бьються до морди. Сухе листя під ногами розсипається на попіл. Сонце вдалині червоне і холодне – завтра буде вітряно. У всій цій кропиві, чортополосі, бур’янах і кротових норах – прозора, невимовна краса. Я бачу її настільки ясно, крізь роки, кілометри, і верениця моїх фантазій – ельфи, одинокий хутір, останні люди – тьмяніє на їх фоні. Аж поки я не втрачаю можливість уявляти хоч щось. 

– Зі сметаною і з варенням, – відповідаю бабі. – Мама дрова коле, піду покличу її, поки зовсім не стемніло.  

Ніч з 22 на 23.12.20