Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: ДженЧ/Ч

    Я стояв обабіч каміну, по-злодійському посміхаючись полум’ю, що розгорілося за мереживними чавунними ґратами. У в’язких руках вогню зникала ранкова газета «L’Affiche de Toulouse», яку я з волі випадку купив у одного хлопця на ринковій площі. Той був зовсім брудним, невмитим й нечесаним, ходив там туди-сюди, марно рвав горлянку, намагаючись перекричати навчених торгашів. «Куди йому до них», – подумав я і, пошкодувавши хлопця, взяв цілу купку газеток. Тепер не знаю, куди подіти цю la saleté (фр. гидоту)…

    Ще вісім газет лежало на обідньому столі. Я помітив, як добре поєднуються кавові сторінки з нашою з Робертом помаранчевою скатертиною… Колір у неї був справді прекрасний: ні кавові, ні винні плями не проступали на шовковому покривалі.

    Тепер мене не тішив ні естетичний колір газети, ні мій «лицарський» вчинок до юнака, ні тим більше зміст цієї ганьби французької журналістики. Уявляєте! Нахабники посміли оббрехати Роберта, та й ще й приписати, мовляв, той повинен «пролити світло на неприємну ситуацію». І ноги його не буде у цій шарлатанській газетці!

    Тільки від цієї думки рука моя стиснулася в кулак, і я трохи незграбно штовхнув найближчий стілець. Він проїхався набірним паркетом, видавши такий протяжний неприємний скрип, наче старі двері на горищі. У цей момент вхідні двері відчинилися. Я квапливо засунув стопку газет під скатертину – не найвдаліше рішення, але найшвидше. Я злякався, як би сам Роберт не прочитав ці побрехеньки, а ще гірше – не намагався б повернути своє добре ім’я. З цими журналістами так не можна… Одного разу відреагуєш – і можна забути про спокійне життя назавжди. Писатимуть і писатимуть, доки жертва сама не зізнається в бозна-чому.

    – Вирішив камін затопити? – замість привітання спитав Роберт, притягуючи мене до себе. – Задумав когось кремувати? Навіщо нам камін у квітні, mon coeur (фр. моє серце)?

    Його темні очі дивилися на мене з азартом, незримим викликом і навіть нахабством. Мені часто доводилося бачити цей вираз обличчя: на роботі, вдома чи на променаді. Він, мов дитина, хапався за нову іграшку-головоломку, крутив так і так, поки та не піддавалася і не розколювалася. І знову мосьє Мартен став гратися в детектива, походжаючи з боку на бік, з цікавістю заглядаючи в камін, який на той час уже догоряв.

    Напевно, у квартирі стало справді спекотно. І це не сховалося від погляду Роберта: він знову підійшов до мене упритул, пальцем зачіпаючи пару верхніх ґудзиків моєї кремової блузи. Чоловік зняв рукавичку й у своїй звичній манері підняв моє підборіддя, щоб як слід розглянути кожну зморшку, яка б змогла видати мене. Приховувати не було чого, але не маючи бажання переривати його захопливу забаву, я мовчав.

    – І навіщо тобі знадобився камін… – Роберт знову повернувся до вогню, задумливо чухаючи густу бороду.

    Несподівано він стрепенувся, ніби десь між напівзотлілим вугіллям з’явилося справжнє чортеня. Він сів на одне коліно, кочергою підчепивши найбільше дерево, кинуте майже перед самим його приходом. На мій подив, цього виявилося мало – він сунув руку прямо всередину каміна, трохи примружуючи очі від раптового болю.

    – Роберт! Що ти таке твориш? – я кинувся до нього, докоряючи собі за те, що дозволив детективу захопитися. – Що ти там побачив? А якщо тепер лишиться опік?

    Я обхопив його почервонілу від попелу долоню двома руками, обдмухуючи обпалені пальці. Під сажею шкіра почервоніла – не дивно, якщо там з’являться пухирі та почне облазити шкіра. Через подібні витівки наша кухонна шафа прямо-таки прогнулася під вагою ліків, мазей і мікстур. Небезпечне життя детектива зробило мене надто запасливим.

    – Тут уривок сторінки, – констатував Роберт те, про що я вже здогадався й сам. – Знаю, як ти дбайливо ставишся до книг, тож не смію припустити, що ти вирішив спалити томик-другий. Невже газета?                                                                                             – Що тебе так дивує? – я сів у крісло, що стояло біля самої стіни.                                           – Навіщо журналістові спалювати газети? Блюзнірство!                                                         – Знаю письменника, який і оком не моргнув, спалив цілий том своєї книги. Уявляєш? На батьківщині його назвали генієм, але я знаходжу того письменника дивакуватим, і навіть божевільним, – я зітхнув, обпершись на м’яку спинку крісла. – Я б із задоволенням показав тобі те, що мене так розлютило. Однак тепер це лише шматки.

    Роберт допитливо підняв брову, але в ту ж мить на його похмурому обличчі знову запанувала усмішка. Він притис мене до столу так, що кілька книг впали, потягнувши за собою і тканину. Не встиг я відреагувати, як мій дорогий детектив завів мені руку за спину і вихопив газетки, яких більше не приховувала наша прекрасна скатертина. Який успіх… Можу посперечатися, він наївно вирішив мене спокусити й випитати про спалені газети, але тепер, коли в його руках такий скарб, він ніколи не зізнається у своїх примітивних хитрощах.

    Я бачив, як мсьє Мартен швиденько пробігає очима це журналістське диво, але, на мій подив, залишився навіть надто спокійним. Кілька разів, якщо я, звичайно, не дочув, він навіть глузливо хмикнув. І що його могло так розвеселити? Борги? Загадковий мсьє Х? Я з нетерпінням чекав, доки він дочитає до кінця.

    – Не знаєш, хто міг залишити такий коментар? – детектив тицьнув пальцем в абзац, де було написано про інкогніто.                                                                                                        – Не маю уявлення, – і це була чиста правда. – Однак, здається, він вважає себе дуже підкованим у наших сімейних справах.

    Після слів «сімейні справи» Роберт задоволено усміхнувся, наче лінивий кіт, якого погладили за вушком. Йому подобалося, коли я ненароком називав його своїм чоловіком, а нашу квартиру – сімейним гніздечком. Усі його близькі давно померли, а далеких родичів розкидало по всій Франції та навіть за її межами. Я відчував усю важливість і серйозність своїх слів, але ніяк не міг зупинитися – аж надто він тішився.

    – Хтось, хто знає про наші фінанси, – задумався Роберт і опустився на крісло. – З клієнтами я ніколи не розмовляю про те, як у мене на особистому. Зі знайомих у цьому місті лише фельдшер та кілька куховарок, але ті не стали б скаржитися на своїх постійних відвідувачів.

    І він був абсолютно правий. Ми жили дуже відлюдкуватим життям: не заводили знайомств, рідко ходили в галереї, театри… Чим займається ще провінційна богема? Ми часто проводили час у своєму «гніздечку», але навіть попри це, у тих колах Роберта знали дуже добре. Жіночки з дорогоцінними вкраденими прикрасами або недосвідчені молодики, що борються за свою спадщину – часті гості в будинку детектива.

    – Ти не переймайся тільки, добре? – я примостився на бильці крісла, пальцями розчісуючи каштанові кучері мсьє Мартена. – Уже завтра нашої ноги тут не буде.         – Ах, ти звичайно маєш рацію, – Роберт зітхнув, і десь у глибині моєї душі оселилася невпевненість у своїх словах, – але як я можу поїхати, знаючи, що про мене пускають такі плітки? Звичайно, заробляю я зараз не так добре, але щоб тікати від боргів! Ну ні! Детектив – прямий поборник закону, а вони виставили мене якимось недосвідченим хлопчиськом, марнотратом!

    Він спробував підвестися, але я загородив йому дорогу. Варто мені було опустити руки на його талію, тіло чоловіка обм’якло, стало слухняним і таким «тягучим», наче свіжа глина під руками досвідченого гончаря. Але погляд усе ще відрізнявся особливою рішучістю… Не було сумніву: відпусти я його – і він одразу зірветься у видавництво. Повірити не можу, що хвилину тому мені здавалося, що Роберту зовсім не цікаві описані в статейці плітки.

    – Думаєш, мені вдасться знайти гідну роботу у Бордо? – спитав він невпевнено, притискаючись до мене всім тілом.

    Його дихання пестило мою шию, злегка лоскочучи шкіру. Я трохи нахилив голову, щоб перервати його чергову гру, але це не зупинило Роберта. Він торкнувся губами моїх ключиць, покусуючи кісточки, а я міг лише радіти, що тепер він точно нікуди не піде … Принаймні найближчу годину.

    – Ayant risqué une fois-on peut rester heureux toute la vie (фр. Якось ризикнувши – можна залишитися щасливим на все життя).                                                                                 – Якщо ти так вважаєш… – міркував Роберт. – Я сподіватимусь, що завтра нам супроводжуватиме лише сонячна погода.

     

    1 Коментар

    1. Sep 14, '22 at 09:25

      Дуже рада будь-яким коментарям, тому велкам

       
    Note