непомітно

прошуто знаходить себе в абсурдній ситуації: вони з різотто неро сплять в одному ліжку. більше того, вони з різотто неро (ну точно якась нечиста сила!) пара! прошуто в сріблі волосся неро бачить відблиск тисячолітнього айсбергу, а саму себе – таким собі титаніком середнього класу.

як вона могла непомітно врізатися (утріскатися, увігнатися, влипнути, в’їб…) у різотто неро – залишається таємницею (справді як? типу ви взагалі бачили різотто неро?), звісно, бо ж хіба то прошуто повинна знати.

неро уві сні дихає зовсим тихо, навіть не сопить, на лобі нема звичайної складки, місяць м’яко торкається її красивого обличчя та плеча – прошуто хоче провести рукою, щоб зловити промені. хоча брови нахмурені, напевно, бачить якийсь сон – прошуто сподівається, що спокійний, і це просто її типова похмурість, за якою неро ховає почуття.

прошуто зосереджено розглядає чужу руку на своїй талії. не те щоб вона жахалася стосунків – насправді так, жахалася – її витримують достатньо часу для подібного, і це дуже нервує: за ступенем нервовсті ситуація на рівні з тими ніяковими історіями з четвертого класу.

у кінці кінців прошуто вирішує справлятися перевіреними методами. вона обережно висковзує з ліжка, бере сигарети із запальничкою та виходить на балкон.

на свіжому повітрі легше не стає – взагалі-то й не повинно було, але надіїї є надії. прошуто заліпає на попільничку. у мозгу без затримок випливає спогад, у якому різотто дарує їй цю саму попільничку та пропозицію жити разом. романтика моменту б’є прошуто похоронним у голову, і вона надто пізно усвідомлює власну радісну посмішку – і це нервує, дуже нервує.

неро виходить на балкон нечутно.

– щось сталося? – питає вона, дивлячись на сигарету прошуто. сама прошуто здригається – як ця величезна жінка може бути такою тихою – і струшує попіл.

– я дуже раптово зрозуміла, що в нас усе по-справжньому, – відповідає прошуто. вона підгинає пальці на ногах та трішки зминає тканину піжамних штанів вільною від сигарети рукою.

неро киває – більше для себе, напевно, бо зір її розфукосований: дуже хоче спати. посміхається – напевно, знов чомусь у своїй голові – та прохає не затримуватися. після – іде знов під ковдру, тихенько бурчить на магнітні бурі, від яких у неї знов болять суглоби.

прошуто знаходить себе дурнувато посміхаючись їй услід. вона зітхає: як можна було пропустити час, коли вони зводили своє “по-справжньому”? ніби це “по-справжньому” було з самого початку, ніби неро й не лукавила. ця думка затягує в себе поступово (коли сигарета майже закінчена), як сипучі піски.

хоча прошуто й здається, що вона скоріше в торнадо, ніж у пустелі: усе довкола небезпечно кружляє, перепади тиску, самі лише перенавантаження й розриви усяких капілярів, і прошуто, здається, зараз розплющить, розірве на маленькі прошутинки. але образ у голові змінюється: різотто неро у траурному костюмі з чорними бубонцями вкладає на труну прошуто шовкову хустку та втирає сльози; поруч стоїть гіяччо та співає мелодію хору “на кого ти нас залишаєш, батько наш” з опери “борис годунов” – і прошуто здригається від цієї картинки.

– будь ласка, якщо я помру, не дай гіяччо співати на моєму похороні, – залазячи під ковдру, говорить прошуто. неро звичним рухом обіймає її та сонно мугикає у відповідь. – і ще, надягни парадний костюм, без бубонців.

– я думала, тобі подобаються мої бубонці, – бурчить кудись у волосся прошуто неро.

– вони як вартість мрт.

– що ти маєш на увазі?

– без них не можна, але було б краще, якби вони не існували.

неро тихо сміється, а в кінці кінців вони сходяться на думці, що прошуто все ж таки має деяку слабкість по відношенню до бубонців на костюмі капо. сама ж неро зізнається, що свисток, який прошуто іноді надягає, наштовхує її на деякі думки не дуже гідного характеру, і прошуто обіцяє їй поговорити про це.

непомітно, вони засинають, обійнявшись, щоб зранку прокинутись та зрозуміти, що вони живуть своє краще життя (а також що було б куди гірше, якщо б гіяччо знала про існування російських опер).