1. Каяття

ВІЧНІСТЬ У СПОКУТІ

 

«Відроди мене…. Загублену й чужу,

Дай напитися натхнення еліксиру.

Знов повірити в любов цілющу, щиру,

Подолати цю байдужості межу.»

Н. Бойко

 

Плутон її обманула.

У такому омріяному ілюзорному майбутньому не було ні казкового життя, ні щастя, ні миру… Весь шлях до такої бажаної корони, яка мала принести спокій планеті, що прокинулася після тисячолітнього сну, був залитий кров’ю. Земля була занадто привабливою для нових сил зла, і постійно піддавалася атакам ворогів, які бажали заволодіти самою планетою та Срібним Кристалом. Невщухаючий вогонь війни та короткі проміжки мирного часу, які воїни Землі витрачали на підготовку до захисту планети, повністю виснажували їх.

Цієї напруги не витримало і вічне кохання з Ендіміоном, яке Сереніті плекала у своїх мріях. Але реальність була більш прозаїчною. Наче крихка кришталева чаша, воно розбилося на мільйони скляних уламків, залишивши у серці лише спогади. Вони виявилися зовсім різними у дорослому подружньому житті, і ця прірва між ними лише збільшувалася. Король та королева  віддалилися один від одного одразу після народження Маленької Леді. Ендіміон все частіше волів залишатися наодинці, переживаючи все в собі, королева ж відчайдушно шукала союзників та нові джерела сили, які б допомогли земній армії.

Кришталевий Токіо все частіше занурювався у темряву і тишу, яка часто передвіщувала настання нової битви. Нео-Королева Сереніті застосовувала всю свою силу, щоб перемагати раз за разом, захищаючи магією Срібного Кристалу життя своїх друзів та жителів планети. Але і королева поступово слабшала, витрачаючи занадто багато енергії кожного разу, що призводило до все більших втрат на полі бою. Вже двічі вона використовувала силу Срібного Кристалу на повну, коли її друзі воїни-захисники гинули. У такому випадку Сереніті перемагала, повертаючи всіх полеглих і очищуючи Землю, але втрачала сили і впадала у сон на декілька місяців. Після останнього такого разу, королева більше не могла перевтілюватися. І все ж таки, перемога завжди була за Землянами.

Але ця битва була іншою.

Ворог видався занадто сильним, що спромігся навіть з першої атаки пробити захисний купол над планетою, який був створений воїнами. Небо почорніло від пилу та ворожих космічних кораблів, що спускалися на планету. Звуки вибухів здригали небеса та знищували будівлі на своєму шляху.

Нео-Королева Сереніті стояла у високого вікна в своїй тронній залі, вдивляючись у горизонт, який червонів від диму ворожої армії, що наближалася, знищуючи усе на своєму шляху. Вона давно відправила Сейлор Плутон з Маленькою Леді подалі від планети, адже розуміла, що ця війна буде вирішальною. І щоб не сталося, принцеса мала вижити.

Рука затремтіла і королева перевела стурбований погляд на свою долонь, де лежав розколотий Срібний Кристал. Його сила більше не представляла загрози для ворога.

Це було початком кінця. Ця битва мала стати для них останньою.

Королева з’явилася на полі битви разом з усіма воїнами. Вони билися відчайдушно та героїчно, але ворог виявився занадто сильним. Першою загинула Сейлор Марс, потім Венера, Сатурн і Юпітер. Ендіміон і Меркурій пали останніми, разом з Ураном і Нептун вони до останнього захищали людей. Палац був атакований, але королева Сереніті продовжувала воювати.

Коли ворог нарешті наблизився до неї і відбив останню атаку, Сереніті була збита з ніг, і падаючи на землю, вона втратила свою корону, що розбилася на десятки уламків. Холодна земля і розбите скло дерли її шкіру і сили піднятися вона вже не мала. Пил закривав густим туманом все навкруги і Сереніті навіть не могла розгледіти з якої сторони буде нанесений черговий удар.

Несподівано вона почула гучний вибух, і яскраве світло повністю осліпило її. Останнє, що закарбувалося в пам’яті, що в ту мить атака ворога була відбита і вона відчула як хтось підхопив її на руки…

Королева прикинулась у невеликій темній кімнаті, яка зберіглася вцілілою у напівзруйнованому палаці, що зазнав краху коли здригнулася від удару ворога земля і його скляні уламки наче зірвалися з неба, встромляючись у гарячу землю. Вона не могла згадати як опинилася тут. Біль у грудях ще була досить сильною, але ран на тілі не було видно і її скривавлена сукня все ще зберігала непорушною тонку вишивку з білих перлин, чудом вцілілу на розірваному корсеті.

Вибухи десь вдалечині швидко дали зрозуміти, що битва ще не завершена. Обережно піднявшись з дивану, королева побачила високий силует у самого вікна, що стояв, спершись на стіну. Вона не могла не впізнати його. Серце шалено забилося в грудях, хоча їй давно здавалося, що вона не спроможна більше відчувати таких сильних емоцій, бо війна, яка принесла їй лише смерть та страждання, повністю спустошила її.

– Воїн! – покликала королева у темряву, і силует здригнувся від звуку її голосу. Спалахи вибухів у небі осяювали червоним заревом кімнату, і кришталеві прикраси на стінах дзвеніли від коливання стін.

– Ти знову приховала від мене. – чоловічий голос звучав розгнівано і холодно. – Ти обіцяла… хоча, – в його голосі розчарування, – чого варті твої обіцянки, Сереніті?

– Я не хотіла, щоб ти постраждав. – відповіла королева. Це була правда, вона намагалася віддалити його якомога далі від своєї війни.

– Твоя турбота недоцільна.

– І все ж…  Ти маєш покинути Землю! – більш виважено, але наказово говорить Сереніті.

– Ти не моя королева. Я не підкоряюся твоїм наказам. – різко відповів Воїн.

Сереніті відчула слабкість у тілі, опершись на стіл, і знову побачила яскравий спалах за вікном.

– Ти занадто знесилена. Тобі потрібно відпочити, – в його голосі мала би бути турбота, але він здався королеві занадто тривожним.

Зупинившись на мить, Сереніті знову відчула біль у тілі, але все одно обережно ступила на паркет, повільно підходячи до вікна. Порівнявшись з Воїном вона зрозуміла, що він кинувся їй на допомогу не встигнувши перевтілитися. Він завжди був занадто безрозсудним.

–  Сейя… – промовила вона тихо.

Почувши давно забуте ім‘я, що зірвалося з її вуст, він обернувся і вони нарешті зустрілися поглядами. Роки змінили його, і воїн, загартований у битвах, дуже мало нагадував їй того юного співака, що підкорював серця своєю посмішкою. Його колись звабливе обличчя було понівечено шрамами, але здавалось їй все таким же прекрасним. Але очі…

В його згаслих темних очах не було життя та блиску, наче чорний пил закрив яскраві зорі у синьому небі. В його погляді віддзеркалювався лише глибокий відбиток розірваної душі, де давно немає місця надії. У ньому більше не було світла. Лише темрява, що опанувала собі його напівживе серце, скалічене болем.

– Сейя… – вона шепоче його ім‘я з ніжністю, яку він від неї ніколи не чув, але навіть це не викликає емоцій. Це вже не має значення. Він занадто довго чекав, вона занадто довго мовчала.

Знову вибух за вікном. Сейя переводить стурбований погляд на небо, і Сереніті  бачить як його очі на мить спалахують блиском червоного світла, що вривається у темряву кімнати. Потім знову пітьма накриває його біле  обличчя, торкаючись застиглих блідих губ, які королева завжди мріяла поцілувати.

Ніхто і ніколи не знав,  що вона відчувала насправді і як вона сильно кохала його усі ці роки, зберігаючи у пам’яті його образ як щось найбільш цінне у її зламаному житті. Але вона не могла собі дозволити бути з ним. Вона не могла йому дозволити жити життям, яким жила вона, у війнах та страхах, у постійних битвах за Землю. Їй хотілося б, щоб він жив.

Їй здавалося, що його кохання не витримає час, що розлука у тисячі світлових років та тисячоліть згасить полум’я в його серці і поступово зітре її образ із пам’яті. Що може означати для нього ця мить їхньої зустрічі, двох людей, пов’язаних обов’язком воїнів різних світів, різних галактик та різних доль?

Але незважаючи на роки розлуки, він спалахував зіркою на небі, з’являючись на полі битви біля королеви у той самий момент, коли їй була потрібна допомога, і воював за Землю. Він захищав не свою королеву, і продовжував це робити кожного разу коли Земля здригалася від нападу ворогів, заливаючись кров’ю.

Він завжди був з нею у хвилини біди. І хоч вони ніколи не зустрічалися у мирний час, вона знала, що він пам’ятає про неї.

– Ворог занадто сильний. Я заберу тебе звідси. – рішуче промовляє Сейя, вдивляючись у горизонт.

– Я благаю тебе, Сейя… – вона говорила тихо і дуже ніжно. – Захисти себе. Я зможу їх зупинити.

Він знову повернувся до неї, поглянувши в її блакитні очі. Її погляд такий турботливий і чуттєвий, Сейя вперше за стільки років відчуває її дотик, її запах, погляд.

Королева схиляється вперед, торкаючись рукою його пальців, що прикривають живіт і одразу відчуває холод. Опускаючи погляд вона бачить на своїй долоні його кров.

– Ні! Ні! – повторює вона, не в силах повірити в те, що бачить. – Тебе поранено! Ні! Ти не маєш тут бути, це небезпечно. Я зможу їх зупинити, я зможу все повернути!

Сереніті підвищує голос, але Сейя перехоплює її руки, намагаючись зупинити і привести до тями.

– Зупинити? Сереніті, тоді чому ти одна? Де Плутон? Де воїни?! Ендіміон?! – майже кричить він і вона вперше бачить в його очах страх. Але вона впевнена, що він вже знає відповідь. Страшну і жорстоку.

Нікого не залишилося.

 Королева стиснула пальцями його розірваний камізель, залишаючи на ньому криваві плями.

– Де Маленька Леді? Ми маємо захистити її!

–  Вона в безпеці. Її немає на Землі.

–  А твоя сила? Що з нею? Де Срібний Кристал? – Сейя переводить погляд нижче і обережно торкається рукою відкритого порізу на її шиї. – Твої рани не загоюються…

– Він є, я… – говорити неправду їй завжди було складно. – я використаю його.

Але Сейя все зрозумів. Він бачив в її очах жахливу правду. Його рука опустилася до її стиснутої долоні і він побачив в них уламки наймогутнішого артефакту планети. Саме в цю мить її залізна витримка дала збій, її погляд втратив ясність і вона наче полинула у спогади страшної загибелі всіх захисників планети.

Ще мить і Сереніті знесилено падає вниз, але Сейя встигає підхопити її на руки, відчуваючи як сили залишають королеву. Вона була настільки слаба, що не перенесе міжпланетної подорожі.

Він готовий був кричати від безсилля, стискаючи її тіло в своїх руках. Навіть зараз він не в змозі був забрати її, врятувати, захистити. Кров з його рани продовжувала сочитися, але Воїн не помічав цього.

– Сейя, прошу… ти маєш врятувати себе. – прошепотіла вона знесилено. – Ти знаєш, що може статися найстрашніше.

Він осів з нею на коліна у вікна, тримаючи її на своїх руках.

– Що може статися, Сереніті? – він торкнувся її золотого локону на тонкому плечі. – Я прожив без тебе вічність… ніщо не може бути гіршим за це.

Звуки вибухів за вікном ставали все гучнішими і Сейя дістав свій жезл для перевтілення, стиснувши його в руках.

– Я захищу тебе, все буде добре. – тихо сказав він, опустивши погляд на її тремтячі скривавлені пальці, які міцно тримали тріснувший срібний кристал.

Вона перевела свій погляд на нього і знову побачила його сині очі.

У цю саму мить яскравий спалах світла осліпив королеву і вона одразу відчула міцні обійми, які закрили її від сильного удару та потоку розбитого скла, який дощем вкривав все навколо. Потім був гучний вибух і удар такої сили, що королеву накрила темрява.

Біль.

Біль був таким сильним, що навіть відкрити очі їй здавалося невимовною натугою. Повіки були наче налиті свинцем і королева швидко зрозуміла, що це була застигла кров на її обличчі, адже цей їдкий запах в‘їдався аж під саму шкіру. Перше, що вона побачила – це чорне нічне небо, обсипане мільярдами яскравих зірок, які безмовно вдивлялися у прекрасне обличчя Білої Королеви, що лежала на уламках колись пишного та недосяжного у своїй величі палацу.

Вони програли.

Цей страшний вирок поступово опановується у її свідомості. Але змиритися з ним вона не може.

Сереніті злегка підвелася, ігноруючи гострий біль в тілі, понівеченого від вибуху і падіння на уламки. Її тепер майже чорна сукня була залита кров’ю і та сама вишивка з перлин на корсеті тепер була повністю розірвана, як символ краху її могутності та влади. Але вона вціліла знову. Знову смерть забрала не її, а того, кого вона намагалася захистити все своє життя.

Сереніті повернула голову туди, де лежав Воїн, закривший її собою та  віддавший за неї своє життя. Його кохання до неї виявилося набагато сильнішим, ніж вона могла уявити. Серце розірвалося у грудях від болю, але сльози так і не підступили до її очей, бо у неї більше не залишилось сили на них. Скляний погляд безцільно блукав по його білим губам та навіки закритим очам, поховавшим в темряві їхній синій океан. Навіть смерть не змогла зруйнувати його красу. Срібні сережки були залиті кров’ю як і його розірваний одяг, а у застиглій руці лежав розбитий жезл для перевтілення.

Сереніті торкнулась його холодної шкіри тремтячими пальцями, припадаючи до його зледенілих губ своїми вустами. Які холодні!…. Вона обійняла його, поклавши свою голову на його груди, де більше не було чути живого серця, що завжди шаленіло від її близькості. Колись вона відмовилася від нього добровільно, принесши у жертву своє кохання до нього на вівтар свого майбутнього з іншим, заради власної долі, заради миру на планеті. І зараз весь світ перестав існувати для неї разом з останнім ударом його серця. Серця, де жила лише вона…

Пережити його смерть виявилося найстрашнішім її покаранням.

Королева стисла в руці уламки Срібного Кристалу. Вона була занадто слабкою, щоб знову повернути до життя всіх полеглих воїнів, щоб перемогти нового ворога. Рани на її тілі кровоточили, але болю вона вже не відчувала.

Вона більше не могла боротися, вона більше не хотіла жити. Все, що в неї залишилось – це срібний кристал, що все ще зігрівав її долонь. Якби вона могла щось забажати для себе, вона б повернулася назад, в той час, коли всі були живі, коли вона була щасливою.

Закривши очі, королева сильніше стисла Кристал у своїй руці, обіймаючи мертве тіло Воїна.

 ***

– Усаґі…

Голос лунає наче десь в далечині, крізь темряву.

– Усаґі!

Серце стискається від болю. Адже цей голос був таким рідним.

– Усаґі! Скільки можна спати?

Дівочий сміх проривається крізь сон. І вона нарешті розплющує очі.

– Прокинулася! – веселий голос Мінако, що стоїть над нею, звучить вже так реально і голосно.

– Мінако… – шепоче Усаґі дивлячись на усміхнене обличчя подруги, і сльози течуть з її очей.

– Мінако! – кричить Усаґі, міцно обіймаючи подругу у пориві.

Вона жива, ціла. Усаґі обіймає подругу, щосили стискаючи її в обіймах.

– Ти задушиш мене! – сміється блондинка, теж обіймаючи принцесу. – Я ще потрібна Ятену на завтрашньому концерті.

–  Їй наснився поганий сон, – звучить інший голос зовсім поряд.

Усаґі обертається і бачить всіх воїнів живими і вцілілими. Сприйняття реальності швидко приходить до неї. Вона стримається, щоб не видати себе, але сльози зупинити їй не вдається. Сейлор Мун знову у минулому. Інтуїтивно вона дивиться на долонь, де ще нещодавно лежав Срібний Кристал, потім торкається брошки на формі, відчуваючи що її сила знову з нею.

– Вчора була важка битва з ворогом, ти втомлена, Усаґі. – виважено констатує Амі, – тобі потрібно відпочити. Думаю, сьогодні ми підемо в Корону без тебе.

⁃ Вона права, у нас попереду ще так багато битв, – Макото торкається її плеча, посміхаючись.

Усаґі дивиться в сяючі очі друзів і не може вимовити ні слова. Вони знову у школі, битва з Галаксією ще тільки попереду, і їхні мрії про щасливе майбутнє все ще такі оманливі. Вона не може їм сказати правду, не може знищити те, у що вони вірять. Принаймні не зараз…

У клас забігають інші учні, всі щось обговорюють, складають на стіл книжки і сміються. Усаґі повертає голову до вікна, роздивляючись рожеві квіти сакури, що купаються у теплих сонячних променях, а крізь відкрите вікно у клас пробирається м’який вітерець з квітковим ароматом. Стримуватися їй дедалі складніше, але подруги, які стоять поряд, не мають бачити її сліз та змін, які відбулися. Прийде час, і вона відкриється їм. Але… їй так хочеться хоч трохи насолодитися цим мирним життям.

Усаґі піднімається з місця і проходить до дверей класу, залишаючи подруг позаду.

– Тобі вже краще, Усаґі? – вона чує стурбований голос Амі.

Блондинка обертається, посміхаючись.

– Так! Дякую вам! Я дуже щаслива!

Вона швидко йде коридором, оминаючи десятки щасливих учнів, які вже збирались додому після важкого навчального дня. Їхні обличчя, голоси, погляди миготять перед нею, але вона бажаю бачити одне єдине обличчя.

Відкривши двері у внутрішній двір школи, Усаґі завмирає. Там на лавочці, недалеко від дерева сакури, стоять Старлайти у їхньому земному втіленні.

Серце просто розривається від щастя. Вона знову бачить його. Сейя сидить на високому виступі, щось жваво обговорюючи і сперечаюсь з Ятеном. Шкільна уніформа розстібнута у шиї, як він завжди любив, темне волосся, зібране у хвіст і сережки у вигляді напівмісяця сяють у променях весняного сонця. Такий юний і такий безпечний. Його посмішка ще така щира, він такий відкритий та самовпевнений.

Усаґі як зачарована підходить до них, і він нарешті помічає її, зустрічаючись з нею поглядами.

– Оданго… – вимовляє він і це ім‘я звучить так ніжно, як щось далеке, рідне, у саме серце.

Вона не в змозі відірвати від нього погляд, наче від цього залежить її життя.  Стрибнувши на землю, Сейя миттєво підбігає до неї, будучи явно здивованим її несподіваною появою тут, але безмежно радий. Він явно хвилюється від їхньої несподіваною зустрічі.

– Ти все ж вирішила погодитися на мою пропозицію? – хитро посміхається він, і його щоки вкриває м’який рум’янець.

Він дивиться на неї своїм яскравим, жагучим поглядом. В ньому стільки життя, легкості, світла, яке осяює його чисту душу і палаюче серце.

Він ще не знає, що це за полум’я всередині, яке розростається, збуджуючи його кров. Він ще не усвідомлює як сильно він її кохає…

– Сейя… – її шепіт завмирає на губах, а блакитні блискучі, мов весняне небо, очі, невпинно ловлять його погляд. Вона не знає, чи бачить він зміни в її, на перший погляд, радісних очах. Адже там, за цим блакитним дзеркалом її очей прихована непроглядна пітьма надломленої душі, зневіра у свої сили, у справедливість і у щасливе майбутнє, якого, як вона вже знає, не існує. Там приховані спогади про смерть і втрати, які змінили її назавжди.

Сейя робить крок до неї, не відриваючи погляду, наче відчуваючи, що щось не так. Він вдивляється в її очі, шукаючи відповідь і його посмішка потроху сходить з обличчя.

– Оданго, все добре? – з хвилюванням у голосі питає він, коли бачить як сльози з’являються в її очах. Вона не може вимовити ні слова, роздивляючись його світле обличчя, сині очі і звабливі губи. Їй хочеться його торкнутися, щоб впевнитися, що це не омана, що все відбувається наспраді. В її новій реальності. Він живий, він знову поряд, і за вікном не чутно вибухів і темрява не вкриває його силует.

–  Сейя… – його ім’я має солодкий присмак на її губах. – Пробач мені за все.

Вона говорить це так щиро, стискаючи долоні на грудях, і не відриваючи погляд від його пронизливих очей. Їй все одно, що він подумає, і їй вже давно не цікаво, що подумають інші. Вона просто хотіла це сказати йому, вона так довго чекала на нього. Все давно втратило сенс і вона як ніколи впевнена, що хоче змінити все, на що спроможна.

– Не знаю за що, але якщо ти хочеш, щоб я тебе пробачив, то ти маєш все ж погодитися на побачення зі мною. Я обіцяю, що…

– Так, так! Я згодна!  – посміхається вона, і бачить як його очі здивовано збільшуються у розмірах, адже Сейя явно приголомшений її відповіддю. Всього декілька секунду йому знадобилося, щоб осягнути, все, що відбувається з ними зараз.

– Тоді не витрачаємо ні хвилини! – захоплено вигукує він, не стримуючи радісну посмішку. Його очі сяють від щастя.

Тільки зараз Усаґі ловить себе на думці, що ніколи не бачила його таким щасливим. Від цього серце знову болісно колить всередині.

Він обережно торкається її руки, і вона одразу у відповідь стискає його долонь в емоційному пориві. Дихання перехоплює і його погляд тепер спалахує вогнем. Він нахиляється до неї так близько, як може собі дозволити:

– Я вкраду тебе до самого вечора, – шепоче він, майже торкаючись губами її віску.

– Тільки якщо буде багато морозива, – тихо сміється Усаґі, насолоджуючись тим, як Сейя не в змозі стримати емоцій, і їй здається, що ще мить, і він поцілує прямо тут на очах у всіх.

– Все, що захочеш, Оданго! – посміхається співак, і тягне її за руку за собою на очах шокованих друзів.

 ***

За вікном завиває лютий вітер, погрожуючи у будь-яку мить увірватися у маленьку затишну кімнату разом з холодним дощем, що розмиває на тонкому склі вогні нічного Токіо. Темні штори майже повністю закрили вікно, але вони не в змозі стримати яскраві спалахи світла блискавок, що розрізають ножем чорне небо. Тепле електричне сяйво маленької лампи мерехтить в напівтемній кімнаті, ховаючись у складках розкиданого по підлозі одягу, і обережно торкаючись стіни, де ловить у свій полон дві тіні…

Він переплітає свої пальці з її, стискаючи її тонкі долоні. Він цілує її палко і пристрасно, наче це в останній раз, наче він не в силах насититися нею, не в силах опанувати свою божевільну жагу до неї. Її довге золоте волосся розсипано на білих простирадлах, опалених жаром їхніх тіл, і він шаленіє від запаху її шкіри, її голосу, її погляду. Він цілує її знову і знову, притискаючи до ліжка своїм тілом, щоб потонути в ній, забутися, напитися її коханням, від якого паморочиться голова. Лише з нею він по-справжньому забувається, насолоджуючись такою здавалось би нездійсненною реальністю, де вони разом. Для нього не існує світу поза цією кімнатою, де Усаґі нарешті належить лише йому.

Вона цілує його шию, торкаючись м’якого волосся і, закриває очі, розчиняючись у полум’ї його пристрасті, яку він ніколи не вмів контролювати з нею. Він нестриманий, палкий і закоханий, і біля нього їй все частіше здається, що вона може бути щасливою.

 В ту мить коли блискавка занадто сильно раптом розриває небо і вривається осліплюючим світлом до кімнати, Усаґі різко розплющує очі, інстинктивно до нестями стиснувши руку Сейї. Образи минулого спалахують в її пам’яті і вона знову відчуває той самий удар і вибух, який вбив Воїна, що віддав за неї своє життя. Давно забутий страх знову охоплює її, стискаючи горло, і раптом небажані сльози виступають на блакитних очах.

Він відчуває це одразу. Її біль наче проходить крізь його тіло.

Сейя стискає пальцями її обличчя, з тривогою вдивляючись в її потемнілі блакитні очі, в яких застиг страх.

– Все добре, Оданго, я з тобою, – шепоче він на емоціях.

І Усаґі переводить погляд на нього, відчуваючи як холонуть його пальці і як зривається з ритму серце в його грудях. Його погляд в цю мить здається їй інакшим, наче вона знову бачить Сейю з майбутнього, що стоїть у тому напівзруйнованому палаці, зі скаліченої долею, в душі якого давно згасло світло. В цю мить в його живих очах промайнула пітьма, і вона впізнає в них тінь невимовного болю, що віддзеркалювався в його очах в той трагічний день.

Вона вже бачила цей погляд…

Сейя завмирає, відчувши як вона несміливо торкається його обличчя, дивлячись на нього зовсім інакше, поглядом сповненим каяття. Але він перехоплює її долонь, відвертаючись.

Піднявшись, Сейя сідає біля неї у самого підголів’я ліжка. Його волосся спадає на широкі оголені плечі, а срібні сережки мерехтять у світлі лампи. Прикривши стомлено очі, він відкидає голову назад, припадаючи до холодної стіни.

Вперше за весь вечір між ними тиша, яку перериває лише звук дощу за вікном.

– Як давно до тебе повернулася пам’ять? – тихо питає Усаґі, відсторонено роздивлячись мерехтіння світла на білій стелі.

– Достатньо давно. – коротко відповідає він.

Усаґі стискає в руках простирадло, відчуваючи як сльози торкаються її теплих губ.

– Що ти бачиш уві сні?

– Тебе. В тій білій сукні в крові на моїх руках… і твої очі… – його голос зривається і він підхоплює дихання, намагаючись позбутися жахливих спогадів. – В твоїх очах так багато болю і зневіри. І я не в змозі тебе врятувати….

Його голос наче лунає з майбутнього, вона відчуває нарешті його внутрішній страх, навіяний спогадами, той самий, страх, який вона відчувала в їхню останню зустріч у майбутньому.

Усаґі піднімається, прикриваючи оголене тіло тонкою сорочкою, і торкається босими ногами холодної підлоги. Їй більше не потрібно вдавати безтурботну дівчину, вона нарешті може бути собою.

Ці три роки з ним стали найщасливішими в її житті за всю прожиту вічність. Сейя не розлучався з нею ні на мить, і вона просто забулася в його обіймах, повірила, що може бути щасливою завжди.

Знову спалах блискавки і осліплююче світло всього на мить заливає стіни кімнати. Усаґі здається, що вона чує звуки скла і падіння кам’яних колон у тронній залі, крики воїнів та скрегіт металу. Перед нею знову повстають спогади майбутнього, омиті в крові і стражданнях. Вона не може їх позбутися.

– Я постійно чую їхні крики, бачу як вони гинуть, я бачу тебе…мертвим… і я наче відчуваю Срібний Кристал в моїй руці, – її плечі здригаються від сліз, – але коли я прокидаюся.. то нічого цього немає, всі живі і майбутнє здається лише страшним сном… Але я знаю, що це не сон.

Вона обіймає себе за плечі, намагаючись втамувати відчуття провини за неспроможність захистити тих, кого любить, і ця провина душить її, отруюючи кожний подих.

– Я сміюся і радію, дивлюся їм в очі і мовчу, бо не можу зізнатися.  Не можу сказати, що на них у майбутньому чекає лише смерть… І що прийде час, коли захистити їх я не зможу.

Муки пам’яті тягнуть її у безодню, і Усаґі щосили стискає закриті очі, намагаючись позбутися спогадів.

Сейя тихо підходить до неї і його руки обережно торкаються її волосся. Вона відчуває як він нахиляється і цілує золотий локон на її виску. Але Усаґі не знаходить в собі сили подивитися на нього. Пальцями Сейя ніжно проводить по її шиї і бере у теплі долоні її обличчя, піднімаючи її голову і заставляючи її подивитися на нього.

– Оданго, прошу, поглянь на мене, – благає він, ніжно погладжуючи її ніжну шкіру.

Усаґі піднімає свої блискучі від сліз блакитні очі і зустрічається з ним поглядом.

– Послухай мене,  – в його голосі стільки ніжності та турботи, – ти вже змінила наше майбутнє і продовжуєш це робити. У нас з тобою є достатньо часу, щоб підготуватися і вистояти. Ми зможемо це зробити! На цей раз ми переможемо. Я обіцяю тобі, Сереніті….

Цей чуттєвий і глибокий погляд, його ніжний дотик та голос, що досягає самого серця… В ньому стільки сили та впевненості, в ньому є те, що вже давно згасло в ній: віра у нове майбутнє.

– Невже ти мені пробачив? – питає Усаґі, вдивляючись у його очі, намагаючись знайти в них хоч натяк на сумління. – Я принесла тобі стільки страждань і навіть зараз через мене ти відрікся від своєї власної долі, планети… А я лише виправляю свої помилки, і знову поводжуся егоїстично, дозволяючи собі бути з тобою. Хоча не маю на це права.

Вона кладе свої руки на його долоні, що притримують її обличчя, ледве торкаючись її губ. В його синіх очах – бурхливе море у світлі срібних зірок. І вона хоче потонути в них…

– Я вкрала тебе у долі, захотіла відчути себе щасливою, хоча б на цей короткий відрізок часу, поки не прийде майбутнє, – її голос затихає, – поки не посяду трон.

Одинока сльоза знову розсікає її ніжну шкіру і вона не може відвести погляд від його чарівних очей. Їм не судилося бути разом ні в минулому, ні в майбутньому. Два воїни з різних світів, що зустрілися на одну мить в їхньому вічному житті. Він зійшов зі свого шляху, щоб піти з нею, заплативши високу ціну за своє бажання бути з нею. Але він ще може все змінити, він може все повернути…

Сейя нахиляється ближче до неї і вона відчуває його гарячий подих на тонкому виску, де шалено пульсує кров. Він прикриває очі, і ледве торкаючись губами її шкіри, спускається до її вуст.

– Я готовий прожити лише цей короткий відрізок часу, але з тобою. – його шепіт наче порятунок із тієї темряви, яка захопила її, – у будь-якому вимірі, часовому просторі, планеті, я все одно буду тебе кохати.

Її очі знову наповнюються сльозами і вона відчуває як його пальці нестримано тонуть у її волоссі. Він різко притягує її і припадає палким поцілунком до її вуст, цілуючи їх з такою пристрастю, на яку він був спроможний, вкладаючи у цей поцілунок усю силу своїх почуттів до неї,  які палають вогнем у його серці, осяюючи його душу. Це полум’я зцілює його рани, очищує від темряви та смутку, і він вже знає, що це полум’я не зможе загасити навіть розлука у тисячі років.

На вулиці все ще лютує гроза, і дощ, підсилений вітром, люто б’ється у вікно. Спалахи блискавок стають все слабкішими, і звуки грому поступово тануть в далечині.

Сейя шалено цілує її плечі і шепоче палкі слова, які збуджують кров і дозволять забутися. В її серці вперше за ці роки зароджується паросток надії, який дарує перший промінь. Бо серце, що охоплено коханням, не може дозволити померти надії на нове майбутнє.

Адже темрява завжди осяюється світлом.