1 Глава

Вона уважно розглядала папери, на яких було вказано всі її дані. Рядок з написом “досвід роботи: чотири роки” впав в очі першим, другим — рядок з її рангом. 

— Чунін… — пошепки повторила вона і закусила губу. Додала, тільки голосніше, щоб почув хокаґе: — Коли наступний екзамен? 

— Читай далі, — він м’яко усміхнувся. 

Добрий знак для неї. 

“Невже мене нарешті прийняли? — вона встигла зрадіти, але не подала вигляду. Поспішні висновки, викликані уявним почуттям нарешті здобутої перемоги, згодом могли зіграти злий жарт, залишивши почуття розчарування та незавершеності. Тому було краще гнати такі думки геть, що й казати про крики радості чи усмішки”. 

Раніше вступ до обраного нею підрозділу містив багато складних етапів, витримати які могли далеко не всі. Після закінчення Третьої Світової, через нестачу людей не тільки серед Анбу, а й серед інших підрозділів, стало зрозумілим, що доведеться брати на службу хоча б когось, вже під час справи підвищуючи кваліфікацію новобранців. Тому перелік вимог зменшили, а складність тестувань понизили. Їй зовсім не лестило те, що зараз вона за своїм рангом підпадає під категорію “хоча б хтось”, але іншого шляху вступу на цей час не було. Її селищу потрібні люди, яких спокійно можна відправити на смертельно небезпечні місії. Вона ж має сили, щоб витримати будь-якого роду труднощі. Навіть якщо буде складно. Навіть якщо доведеться пролити за це свою й чужу кров.

Нарешті діставшись тієї частини паперу, де знаходилися результати тестувань, вона так і завмерла, не в змозі повірити. Фізична підготовка, психічний стан, інтелектуальні здібності, результати підготовчих тренувань… Все позитивно. Навіть не “мінімально”, що було характерно її рангу, а “середньо”. Можливо, ще з десяток тренувань від Ясуо-сана і вона стане джоніном? Тільки подумати, джонін в п’ятнадцять років! Проте була графа, що миттєво спустила її з небес в  реальність.

“Проблеми зі стресостійкістю. Як вони це взагалі зрозуміли?”

Вона скрупульозно перечитала висновок від фахівця ще декілька разів, водночас провертаючи в голові всі минулі події. Вона трималася стримано настільки, наскільки взагалі вміла. Можливо, вона надто нервово склала печаті? Завдання було на секунди, інакше й не вийшло б. Значить, справа не в цьому. 

“Я гукнула партнера, замість того, щоб показати жестом. Ще й вживши нецензурну лексику. Проблема точно в цьому”.

Вона хотіла заперечити, що завдання було складним, і що поки б вона згадувала необхідний жест, її партнер не тільки б побіг до кімнати, сповненої пасток, а й вбив би дитину. Не манекен, як на тренуваннях з підвищення кваліфікації. Справжню дитину, з крові й плоті.  Проте незабаром до неї прийшло усвідомлення: дійсно її помилка, не стрималася. В інших умовах це могло коштувати багатьох життів, в тому числі і її. Те, що вона уявила на місці цієї дитини свою сестру і, відповідно, злякалась ще більше, не мало стати настільки зрозумілим для інших. На полі бою, де за тобою спостерігає ворог, а не екзаменатори та партнер, це також могло стати великою помилкою. Тому в стресостійкості їй і поставили таку оцінку. Все справедливо, ніякої обману.

Швидко ознайомившись з рештою матеріалу, вона нарешті побачила те, чим марила ще з минулого року.

“Звання: рядова Утсукуші Хіромі… Тобто мене прийняли? Ну нарешті!”

Вона поклала папери на стіл навпроти себе і стримано усміхнулась хокаґе. Радість змішалася з боязким передчуттям служби. Серцебиття почастішало, від хвилювання ослабли ноги — впала, якби зараз стояла — і трепет піднявся вище, до грудей. Їй хотілося подякувати Мінато-сану. Щиро, по-людськи, без зайвих формальностей, адже саме він відрекомендовував їй людину, яка наставляла її протягом декількох місяців. І, що найважливіше, давала дійсні поради та проводила ефективні тренування. Мінато-сан вочевидь відчув її настрій, тому почав говорити першим, не давши сказати щось дивне.

— Мої вітання, — він охайно склав папери в тоненьку папку і поклав зліва від себе.

— Дякую вам, хокаґе-сама, — Хіромі нахиляє голову вперед, таким чином кланяючись.

— Повертаючись до твого рангу: ти  просунутий чунін і цього достатньо для того, щоб працювати в Анбу. Тому екзамен на джоніна у твоєму випадку не є обов’язковим.

— Я хочу дійти до рангу джоніна, — рівно сказала вона, незабаром додавши: — Особисте бажання.

Мінато-сан нічого не відповів, натомість взявши до рук ще декілька паперів, які лежали на піраміді з різних талмудів та сувоїв.

— Тут написано, що ти добре володієш Технікою містичної руки або, якщо говорити простіше, Ірьоніндзюцу. Все правильно?

— Так, все правильно.

— Тоді ти маєш добре знатися на медицині, — вдумливо продовжував він. Цікаво тільки, чому не спитати про все прямо?  

— Все вірно. Як куноїчі я мушу мати мінімальні уявлення про людську анатомію, щоб знати, куди треба влучити для завдання різного ступеня шкоди.

— Проте, якщо ти володієш Технікою містичної руки, твої уявлення про людську анатомію мають бути більше ніж мінімальними.

— Так, — Хіромі кивнула, починаючи розуміти, до чого він веде розмову. — Я обрала підрозділ Анбу ще шість років назад, тому під час навчання медицини робила більше навантаження на польову хірургію. Окрім цього я непогано знаюся на травах, але це більш особисте захоплення.

— В кого навчалася?

— В Юміко-сан. Вона працює у відділі гінекології, але я думаю, що вам відомо наскільки вона багатогранний фахівець. 

— Я знайом з Юміко особисто, —  ніби сам для себе пробурмотів Мінато-сан і, кивнувши, продовжив свій допит: — Чому саме Анбу? Ти могла стати досить перспективним лікарем в госпіталі або ж ір’єніном.

Хіромі чекала на це питання. 

В екзаменаторів та її партнера ледве не відвисли щелепи, коли вона сказала, що прийшла саме в цей підрозділ свідомо, і що свідомо відмовилася від хоч і перспективної, але нудної за її мірками роботи в госпіталі. Батькам та друзям вона взагалі брехала, що збирається влаштуватися ір’єніном. Мама і так постійно переживала, коли вона тижнями не з’являлася вдома, а потім приходила і вдавала, що все в порядку, хоч нутрощі ледве не вивертало навиворіт від болю. Нацуко — її сестра — була чистою та доброю дитиною, яка точно не зрозуміла б, чому вона прагне вбивати інших людей, і вже тим паче не схвалила б її рішення. Батько страждав би від почуття провини перед дружиною, адже саме він дав доньці волю обирати. Друзі ж влаштували б їй скандал. Якщо не Джіро — його родина була тісно пов’язана з підрозділом Анбу, —  то Юріко… В грудях одразу починало щеміти, варто Хіромі було уявити, як вона починає плакати. Анбу для Юріко — точка неповернення, крайня міра, до якої вдаються лише глибоко відчайдушні люди. 

— Мій темперамент вимагає більшого, ніж цілодобово та безперервно лікувати постраждалих. В Анбу більше перспектив для особистого розвитку і, якщо вже бути відвертою, заробітна плата на службі тут набагато вища ніж будь-яка інша. Наостанок, випереджаючи вас, хочу сказати: з податковою системою я вже ознайомилася. 

— Ти вступила в Анбу заради грошей? — в лоб спитав Мінато-сан.

— В мені, як і в будь-якому жителю країни Вогню присутній альтруїзм: я прагну бути корисною та захищати тих, хто мені дорогий. Проте це не надто переконливий аргумент для того, щоб наражати себе на таку небезпеку. Я маю рацію? — дочекавшись кивка, вона продовжила: — Адже з такими підвищеними намірами я могла, як ви вже встигли зазначити, служити ір’єніном. Вступити в ряди Анбу я могла ще за однією причиною — довести, що жінкам для успіху не завжди потрібно лягти під чоловіків. Такі наміри вже ближче до моїх моральних принципів. Що до грошей… Я не можу бити себе в груди й кричати, що гроші для мене не головне, але так само я не можу сказати, що прийшла тільки заради них. Скоріше, це одна з трьох найважливіших причин, але точно не головна. 

— Екзамен на джоніна проводиться кожні два тижні. Найближчий наступного вівторка. Заявку можна залишити до цих вихідних, — Мінато-сан коротко подивився на календар, що висів на правій стіні. Червоним була позначена сьогоднішній день — понеділок. 

Найближчий місяць обіцяв бути завантаженим, а тому Хіромі вирішила відкласти екзамен на потім. Вдячно кивнувши, вона продовжила:

— Хто буде моїм капітаном? 

Рядові дуже рідко працювали поодинці. Можна сказати, що рядові, працюючі самі на себе, були винятком з правил. Зазвичай самостійно вони виконували завдання лише за розпорядженням свого капітана. 

— Капітан Ро. Ви в одній віковій категорії. Маєте полагодити. 

Хіромі здивувалася. Спочатку через те, що Мінато-сан видав їй персональну інформацію капітана Ро, а потім вже через те, що він був в одній віковій категорії з нею. Тобто йому мало бути від тринадцяти до шістнадцяти років. Та навіть якщо йому буде вісімнадцять, цього все одно дуже мало для того, щоб керувати ціллю командою! А йому стовідсотково менше ніж вісімнадцять. 

Її хвилювання, благо, залишилося непоміченим, адже, витримавши коротку паузу, Мінато-сан продовжив:

— Прибуток залежатиме від складності та тривалості місії, фіксованої суми немає. Є тільки приблизний цінопис, але ти вже з ним знайома. І тепер останнє питання. Воно стосується твоєї здібності перевтілюватися в кіцуне.

— Це звичайне ґендзюцу, — Хіромі усміхнулась, ледве помітно розтягнувши кутики рота. 

— Чудово. Що ж, на цьому все. За обмундируванням зайдеш через два дні, можливо в той самий день відправишся на першу місію. Це, — він простягнув їй невелику червону папку, — може залишиться з тобою. А це, — поглядом вказуючи на іншу, товщу папку, продовжив він, — залишиться в резиденції хокаґе. 

— Де мені забрати своє об..?

В кабінет хтось постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов всередину. 

— Хокаґе-сама, вам лист Сунаґакуре.

— Терміновий? — Мінато-сан одразу ж перемістив увагу на шинобі, що увірвався до його кабінету. Кивком в бік Хіромі, він дав знак, що вона може йти. 

Оминувши юнака, обличчя якого вона навіть не встигла розгледіти, Хіромі вийшла до коридору. Зовні всі двері були однаковими, а тому вже через кілька хвилин вона усвідомила безглуздість ідеї знайти кабінет видачі обмундирування. 

Всередині її переповнювала радість. Як би не хотілося цього позбутися, вона не могла. Як не радіти тому, що всі кістки було зламано не даремно? Що рік спроб і постійних помилок принесли користь? Що тренування ті дійсно змінили її? І що за її труд тепер платитимуть не три копійки й два рьо? Таке треба було відсвяткувати, нарешті давши собі можливість перепочити. Вже на часі було зустрітися з друзями, повечеряти за одним столом з батьками та сестрою, а потім… Відіспатися. Десять годин безперервного сну, на які вона заслужила кров’ю і сльозам болю. 

Це почуття щастя було настільки сильне, що замість серця билось в грудях о ребра, розповсюджуючись по всьому тілу венами. Опинившись на вулиці, Хіромі міцно притиснула папку до грудей і повільно порахувала до п’яти.

— Камі, так! Так, так, так! — з широкою усмішкою на обличчі прокричала вона і декілька разів підстрибнула на місці. Жінка, що проходила повз, кинула на неї косий погляд і, буркнувши собі під ніс щось про “шинобі-самогубців”, прискорила крок. 

“Ну і йди собі! В мене зато заробітна плата висока і хороше страхування, — подумки огризнулася Хіромі, але свого підвищеного настрою не втратила”.

Коли Хіромі йшла до резиденції хокаґе, вже починало світати, а зараз сонце взагалі світило на всю. Від довгого перебування на відкритій місцевості починало пекти в плечі. Тому, простоявши під вежею близько п’яти хвилин, вона вирушила до помешкання мізу. 

Шкіра в Хіромі була блідою і від того дуже чутливою. Синці залишалися від мінімального натиску, а опіки від сонця стали настільки буденною справою, що вона майже не звертала на них уваги. Звичайно, вона намагалась запобігти їх появі, по можливості ховаючись від сонячних променів та використовуючи спеціальні креми. Можливо, вона не робила б цього — кожна дія потребувала часу, що могло вносити зовсім незручні зміни в певний план дій, — але користі від постійних опіків було мало. Точніше не було зовсім і Хіромі розуміла це, як медик. Що до синців, то цьому вона ніяк не могла запобігти, така вже в неї професія. Все, що їй залишалося — варити мазі від них. 

Знаходячись на землі вона мала більше шансів сховатися від сонця, адже повсюди були домівлі й магазини з великими дахами, спроможними надати прихисток. Але пересуваючись не під дахами, а по дахах, Хіромі могла набагато швидше дістатися помешкання. Вибір був очевидним. 

За стільки років помешкання Мізу аж ніяк не змінилося і це чомусь завжди викликало в Хіромі усмішку. Щоразу вона обводила пальцями вирізьблені малюнки, мимоволі повертаючись туди, звідки все почалося. В дитинство. Іноді, коли вона стояла біля дверей, розглядаючи їх, їй здавалося, ніби нічого й не змінилося. Ось вона — жива та здорова, — ось акули й морські коники, каппи, фунаюреї, ґанґі козо… Ось її друзі — веселі й незмінно рідні, — а ось незмінна комбінація печатей для входу в помешкання. Ось її родина — любляча, завжди готова підтримати, — а ось майстерня, сповнена різними матеріалами для виготовлення кімоно та викроями.

— Чого стоїш, як вкопана? — з роздумів її витягнув голос подруги. Він донісся не прям над вухом і по відчуттях вона стояла десь у двох метрах від неї.

— Юріко! — радісно скрикнула Хіромі й, швидко розвернувшись на п’ятах, здолала відстань між ними. — Яка ж я рада тебе бачити! — вона розкинула руки в сторони, спонукаючи до обіймів, але подруга не квапилася, що було нехарактерним для неї. Ніби чогось чекала. Або когось. — Джіро, —  вона опустила руки й сама собі посміхнулась, — ти став краще приховувати чакру, я спершу навіть не відчула, — вона вже хотіла розгорнутися назад, щоб побачити його самовдоволене обличчя, але друг діяв вміліше і швидше. Він накинувся на неї зі спини, заключаючи в міцні дружні обійми. До нього долучилась і Юріко.

— Ну годі! — друзі накинулись на неї з обоз боків, не лишаючи змоги капітулювати. Хіромі не любила надмірної тактильності друзів, але сховавши язика за зубами терпіла — цим людям можна. — Я зараз задихнуся! — терпіла, якщо це тривало недовго.

—  Ти два місяці постійно десь зникала, ми майже не бачилися, так що мовчи, — з напускною сердитістю буркнула Юріко, Джіро ж підтримав її тихим “угу”. 

Юріко була дуже балакучою. Її рот ніколи не закривався, навіть тоді, коли це дійсно було необхідно. Останнє слово завжди мало лишатися за нею, навіть якщо вона була неправа. В цьому дівчата частково були схожі, тільки Хіромі більш-менш вміла відчувати, коли це під час, а коли все ж буде краще замовчати. Проте ця якість подруги не робила її дурніше. Юріко зналася на багатьох темах, мала власну думку, яка часом дуже сильно контрастувала з думкою інших. Завжди весела, Юріко вміла бути серйозною. Раз на сто, але в точку.

Джіро був чудовим слухачем, тому розмовляв менше. Особливо в присутності обох подруг, даючи їм можливість виговоритися. Коли Хіромі більшість часу кидала тільки обривисті репліки, Юріко розповідала багато і в усіх подробиця. Розмова, що почалася з обговорення яблук, могла вже через п’ять хвилин скінчитися з підсумком “ось як я набила собі першу шишку”. Так вміла тільки Юріко. Вони завжди жартували з цього приводу. Якось навіть сказали, що в Юріко надто швидко складаються послідовні ланцюжки, а вона, сміючись, чомусь згадала ланцюжок птахів в небі. Слово за слово і після цього Джіро почав називати її “пташка-говорушка”. Спочатку це звучало дивно і до болів кумедно, але з часом приїлося, закріпилося за Юріко, як отой лопух на одязі. Намертво, не відірвати.

— Сподіваюся, ти хоча б зараз не втечеш, — сердито продовжувала Юріко. 

— Не втечу. Можете відпускати, — Хіромі нервово засміялася і спробувала витягнути руки вперед — не вийшло. 

— Чесно? Чи просто намагаєшся нас здихатися? Ти диви мені, з під землі дістану! 

— Все чесно. В мене два дні вихідних. 

— В нас якесь свято? Весілля? Інавгурація хокаґе? Чи ми день народження Нацуко пропустили? — Юріко перемістила сповнений жаху погляд на свого хлопця. Той помахав головою, заперечуючи. — Тоді що? Я здаюся. Джіро, а що ти думаєш? 

— Здогадуюся. 

— Хотіла б я почути ці здогадки, — вона весело хихикнула. — Я склала іспит, але недостатньо добре для Анбу, — без жодного зізріння совісті збрехала вона. Її сфера діяльності вимагала скритності. Навіть батькам та друзям не можна казати про свою належність до Анбу. Якщо надійде наказ вбити, наприклад, матір подруги, вона, як Анбу, муситиме цей наказ виконати. Але головним було те, щоб подруга не зрозуміла, що саме вона вбивця її матері. Фактично, Хіромі була найманою вбивцею, тільки працювала легально. 

— Тебе не взяли? — Джіро насупився, усміхнувшись додав: — Не вірю. 

— Я згодна з Джіро. Ти надто щасливою виглядаєш. 

— Ви не дали мені договорити, — Хіромі закотила очі й знову заворушилася на місці, намагаючись вивільнитися. Марно. 

— Уважно слухаємо.

— Мене ір’єніном взяли. 

— Сподіваюся, що в госпіталь? — з надією спитала Юріко.

— Не сподівайся. 

— Ти ж обіцяла, що не будеш наражати себе на небезпеку! Так нечесно… — друзі, ніби зговорившись, водночас відпустили її та дивилися однаково дошкульними поглядами.

— Ми домовлялися, що я буду ір’єніном. Де саме — в умовах не було вказано, так що все чесно, —  вона провела долонею по одязі, намагаючись струсити невидимий пил, і привела дихання до норми. Провини вона поки що не відчувала. Відповідальність —  неодмінно. Страх перед розкриттям таємниці також був присутнім. Брехати друзям не хотілося, можливо, вона й не брехала б, якби не зобов’язання на новому місті роботи. Сказала б правду в очі. Неприємну, сумну, але правду. Договір про нерозголошення було підписано ще півроку тому, перед першою спробою пройти вступний екзамен. Та брехати доведеться. Вже довелося.

“Для їх же безпеки, — заспокоїла себе Хіромі, сподіваючись, що її миттєве збентеження лишилося непоміченим”.

— Я приніс сувій, який ти просила, — вмить діставши з підсумка невеличкий сувій, Джіро простягнув його подрузі й змірив її подальші дії уважним поглядом.

Десь з місяць тому Хіромі дізналася про існування мемуарів, написаних одним талановитим медиком, що існував ще понад двохсот років тому. Особливість і відмінність цього медика від інших ір’єнінів полягала в тому, що він лікував не використовуючи чакру, тільки природні й доступні будь-якій людині ресурси. З часом його рукописи забулися, адже на заміну ним прийшли інші, на думку фахівців ефективніші методи. Хіромі спочатку розпитувала Юміко, свою колишню наставницю, але вона лише бурмотіла щось про ненадійність подібного. Хіромі не ставила слова сенсейя під сумнів, але цікавість до матеріалу зростала з геометричною прогресією. Під час останньої прогулянки з друзями, вона згадала про рукописи та про те, як сильно їй кортіло з ними ознайомитися. От тоді Джіро й запропонував їй свою допомогу. Хоч його клан не був великим, а за своєю впливовістю й поготів не стояв поруч з Учіха, доступ до деяких привілеїв вони все ж таки мали, як, наприклад, велика приватна бібліотека.

— Це, само собою, стисла версія оригіналу. Деяка інформація взагалі відсутня. Тут я, на жаль, більше нічим не допоможу, — він розвів руками в сторону і міцно стулив губи. 

Хіромі декілька секунд потримала сувій в руках, незабаром розгорнувши його. Пробіглась очима по змісту, зачепившись ненадовго на кожному з рецептів. 

“Снодійне… лаванда, чебрець, м’ятна олія, сон-трава”.

— Дуже дякую, — в декілька швидких рухів сховавши сувій у настегенній сумці, вона підвела на друга сповнені вдячності очі.  — Як я можу з тобою розрахуватися?

— Ніяк, — він знизав плечима у відповідь. — Ти моя подруга, так що це безоплатно.

— Ні, так не годиться… Давай тоді я вас відведу в Ічіраку?

— Ми тільки нещодавно поснідали, тому не сьогодні вже.

— Ти знову залишилася з Джіро? — Хіромі вдала, ніби здивована. 

— Він мене вчив перетворювати чакру в стихію, але я не розрахувала з силами й від перенапруження втратила свідомість. Я почувала себе дуже погано, коли прийшла до тями, тому й залишилася, — вона сором’язливо подивилася вниз, на свої сандалі. Її щоки трохи почервоніли. Джіро, побачивши це і здолавши сум’яття, підійшов ближче, щоб покласти свою руку їй на спину. Хіромі простежила за його діями, але цей жест помітила не одразу — надто охайними та обережними були його дії. 

“Вже не тільки цілуєтеся? — подумки хихикала Хіромі”.

— Я зрозуміла, — далі допитуватись вона не стала, хоч і хотіла. Відтоді, як вони зізналися одне одному в коханні, минуло вже три роки. І всі ці роки вона не втручалася в їх справи — особисті кордони друзів стояли понад усе. До того ж їм вже було шістнадцять. Віку згоди вони обидва досягли, так що нічого кримінального в їх стосунках не було. Залишалося тільки радіти за них. 

— Чому ми стоїмо посеред дороги? — схаменулась Юрико і, перш ніж відійти в бік, ненав’язливо торкнулася руки Джіро.  

— Тому, що коли я прийшла до помешкання ви накинулись на мене і не відпускали, — поспішила нагадати Хіромі. 

— Ти могла нас відштовхнути, якщо тобі це не подобається. Хто з нас тут чунін, а? — лихо посміхаючись зазначила Юріко. — Так що не прикидайся, ніби ми не залишили тобі вибору.

Хіромі тяжко зітхнула. Що правда то правда, нічого не додати. 

— Підемо на полігон? — запропонував Джіро. 

— Ні-ні! Точно не сьогодні. Я останній місяць ледве не прописалася там. Треба відпочити перед роботою.

— Тоді, куди підемо?

— До мене. Батьки в майстерні, сестра в школі, тому садок вільний. Можемо посидіти там. Розкажете, що у вас цікавого.

— Ой, в нас стільки всього накопичилося! Так, Джіро?..

 

тгк: (https://t.me/zatyshnakhatka)