Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: ДженЧ/Ч

    Кілька років тому я вирушила до Тулузи – міста на півдні Франції, четвертого за кількістю населення у країні. Складно сказати, чому я обрала саме його… Матінка стверджувала, що мені варто поїхати в серце Франції — Париж: подивитися на Ейфелеву вежу та собор Нотр-Дам-де-Парі, змальований у своїй величі в однойменній книзі Віктора Гюго.

    Вона хотіла отримати від мене якусь дрібничку після повернення додому і до останнього була впевнена, що все так і буде. Однак, сама того не чекаючи, я взяла квитки до Тулузи. Тоді в мені грало два почуття: бунтарський дух і непереборний потяг до нових емоцій. Варто було цим двом вибуховим зіллям з’єднатися, як здійнялася ціла буря, і мене викинуло на поріг аеропорту в місті, про існування якого я дізналася кілька тижнів тому.

    Тулуза зустріла мене привітно – сонце тільки піднялося над містом, коли я вперше потрапила на вузенькі вулички одного з найбільш європейських міст Франції. Тіло аж свербіло від утоми, мене хилило в сон. Я хотіла якнайшвидше знайти готель, де забронювала номер, але щоразу втикалася в стіну чергового будинку. Мені вже здавалося, що це місто — створення Дедала, а наприкінці шляху на мене чекає поєдинок із Мінотавром.

    Як на зло, це був ранок суботи: на вітринах магазинів та кафешок мерехтів лише напис «Fermé» — і жодної живої душі довкола. Кілька разів я помічала француженок і французів, що вигулювали своїх песиків, але надто вже сонними ті здавались на перший погляд. Я ж не монстрисько якесь, вирішила їх не чіпати. Та й французьку я знала погано… «Краще б мені зіткнутися з якимсь студентом-іноземцем», – подумала тоді.

    Сон потроху відступав, а думки заполонили лише захоплені вигуки. Не дарма Тулузу називають “La Ville Rose”, рожевим містом. У променях сонця, що лиш починало сходити, товсті цегляні стіни будинків забарвлювалися у персикові, ніжно-коралові кольори… М’який відтінок по-особливому виглядав на тлі штивного романського стилю — стилю середньовічних замків і фортець; такого грізного, готового вистояти будь-які природні катаклізми та війни.

    Не встигла я озирнутися, як опинилася біля головного католицького храму міста – базиліки Сен-Сернен. На перший погляд вона нічим не відрізнялася від інших великих будівель Тулузи: велика і міцна. Однак поряд з нею я почувала себе зовсім інакше, ніж у центрі міста чи біля аеропорту.

    Будівля велично прагнула вгору, але продовжувала самовіддано охороняти святині, що зберігалися в ньому. Храм нагадував мені голема — захисника міста, яким уславився його перший єпископ. Сатурнін Тулузкий приніс у місто християнство, але був варварсько страчений язичниками. Якщо вірити місцевим, мощі святого все ще зберігаються усередині базиліки.

    Біля однієї з арок будівлі розташувався блошиний ринок. Пристрасть, як я любила такі місця в дитинстві: допитувати торговців і розглядати всякі дрібнички. Ще цікавіше було губитися у натовпі. Щоправда, бабуся не сильно поділяла моєї пристрасті до подібних забав. Тепер мене за руку ніхто не тягнув, тому я почала ретельно розглядати різноманітні цяцянки, охайно виставлені на землі або невисоких столиках.

    Мабуть, іноземка схвилювала місцевих торговців — мене обступило щонайменше п’ятеро. Перший чоловік, на вигляд років п’ятдесяти, продавав кришталеві, тонкостінні келихи, чарки та склянки. Усі ці щедроти були дбайливо покладені всередину кількох великих ящиків, застелених старою тулузькою газеткою. Я прямо бачила, як якась почесна дама підносить до губ винний келих, елегантно роблячи невеликий ковток. Такі жінки зазвичай розтягували один келих міцного на весь вечір, кокетливо відповідаючи, що в іншому випадку їх хилить у сон.

    Мою увагу привернуло інше — стельовий світильник, розрахований на вісім великих свічок. Розуму не докладу, кому зараз може знадобитися така річ. Фарба на ньому сходила, а металеві квіти безрадісно опустили пупʼянки донизу. Щоб зайвий раз не давати надію продавцю, я пішла далі.

    Чим більше я знаходилася на ринку, тим більше дивувалася різноманітності виставленого товару: мальовничі картини, старі газети та журнали, вінтажні сукні та широкоплечі піджаки, антикварний годинник із зозулею… Мимоволі згадувалися наші блошині ринки та старенькі котрі, втративши всяку надію, на продаж виставляли свої почесні значки — єдине, чим свого часу могла віддячити союзна влада.

    Несподівано хтось схопив мене за руку, змусивши відразу обернутися. На низенькому стільчику сиділа бабуся, що згорбилася, наче героїня якогось фільму жахів: майже беззуба, з сивим, рідким волоссям і навислими на очі віками.

    — Знайшла собі щось? — спитала вона французькою.                                                                   — Ні, ось ходжу і придивляюся, — я трохи зам’ялася, але бабуся вже відпустила мою руку і почала ритися у великій сумці, що стояла поруч із нею. Я зацікавлено спостерігала за її копошінням.                                                                                                                — А як тобі таке? — незнайомка подала мені стару записну книжку в шкіряній, напевно, колись дорогій палітурці.

    Я без поспіху відкрила її, намагаючись не порвати й не пом’яти листів. Усередині було багато записок — якісь були написані в блокноті, а деякі окремо стирчали між сторінками. Між записами виднілися вирізки з газет і журналів, закреслені й нерідко виправлені чорнилом зверху. Я здивовано глянула на стареньку. На мить мені здалося, що вона зникла… Зазвичай у такі моменти головні герої історій знаходять дивні, прокляті дрібниці. Шкода, щоправда, я не така головна героїня: бабуся опинилася на своєму місці.

    — За десять євро віддам, якщо зараз забереш, — сказала вона, неприємно прицмокуючи пересохлими губами. — Мама моя зберігала цю книженцію в скрині, нікому не показувала. Кілька років тому її не стало, а я зовсім стара, щоб щось розгледіти там.                                                                                                                                           — Ви навіть не знаєте, кому вона належала?                                                                                   —  Як не знаю? —  Здивувалася крамарка. — Належала вона Модестайну Бонне — далекому нашому родичу та найнещаснішій людині, яку тільки-но бачила історія Тулузи.

    ***

     Прошу вибачити, що перериваю історію на такому моменті… Хочете дізнатися, як я відпочила? Прекрасно, спасибі. Подорож видалася по-справжньому чудовою, але наслідки її були ще кращими. Після повернення я почала перекладати записки Модестайна Бонне, того самого, про якого говорила стара. Я все ж таки купила у неї цей блокнот, щоправда, за дев’ять євро. Якби я тільки знала, який скарб опиниться у мене на руках, не почала б торгуватися. А так що зроблено, те зроблено.

    Тепер я хочу, щоб ви, шановні читачі, повернулися разом зі мною у 1859 рік — період розквіту Другої французької імперії. Хто стане нашим екскурсоводом? О, вважайте, нам казково пощастило! Нашим гідом на найближчу сотню сторінок стане сам автор щоденника, який дивом опинився в руках однієї занадто цікавої студентки.

     

    0 Коментарів