☾●☽

  Однієї зоряної ночі у себе в ліжку лежала дівчинка. Вона не могла заснути, бо її оточив рій жахливих думок :
—Я більше так не можу! Досить з мене. Я хочу піти звідси. Я дуже втомилась від цього життя… Я просто хочу, щоб усе це закінчилось…
В той самий час небом плила одна велика зірка. Почувши плач їй стало цікаво, хто це порушує нічну тишу?
—Привіт людське дитя. Чому ти тут плачеш? – запитала зірка.
—Хто… Хто це !? Чому я чую голос у своїй голові?!
—Пробач що налякала, маленька людино. Я просто стара зірка, яка почула твій плач. Чому ж ти так страждаєш? Чому готова опустили руки? Людське життя занадто коротке, щоб витрачати його на такі дурниці.
—Мені все одно! Я занадто втомлена, щоб продовжувати плисти, коли мене відносить тільки далі в море. В цьому не має сенсу. Результат буде однаковим.
—Та невже? Тоді чого ти досі тут? Чому ще не звільнилась від цього тягаря, та не відпочиваєш?
—Я… Я не знаю… Мені страшно.
—Ми усі боїмося остаточно зникнути, маленька смертно. Це нормально. Навіть така зірка як я іноді боїться перетворитись у зоряний пил. Тому замість того щоб марнувати час, зроби так, щоб про тебе пам’ятали. Ми по справжньому живі лише тоді, коли про нас пам’ятають. Борись, та доведи світові, що ти сильна, тебе так просто не зламати, та доведи, що не марно прожила це життя. Тоді можливо буде не так страшно зустріти кінець.
—І тоді я перестану боятись? Тоді я стану щасливою?
—Напевно. Ти сама маєш знайти відповіді на свої питання, — лагідно посміхаючись відповіла зірка.
—А тепер нам потрібно прощатись. Можливо ще побачимось, маленька дівчинко.
—Мене… Мене звати Тадія! А як звати вас?
—Муліфен. До зустрічі десь там, у ночі коли сяятимуть зірки.