Я заспіваю двічі рядки про те, що..

 You give me reason to live

You give me reason to love…

Joe Cocker  “You can live your head on”

Може, це мені здається, але твоя посмішка схожа на сонячні промені – така ж само м’якенька, тепла, сяюча…

Ти ввижаєшся мені у випадкових пішоходах, що навіть не замислюються, коли раптово налітають на мене у годину пік, кажучи оте своє буденне “вибач”. Ти щоранку заглядаєш у мої вікна, мовби чекаючи, коли я прокинусь. І ось, щойно сонце завиднілося над обрієм, я прокидаюся, бо хтось тихесенько постукав у шибку. Вдивляюся у ранкову тишу і бачу – то не ти, а всього лиш крихітна синичка, примостившись на відкритій на ніч кватирці, вистукує одній їй відомі сигнали. То не ти… То прикмета така є – незабаром з’являться якісь новини. Вірніше за все – лист. Пташка, спіймавши на собі мій затамований погляд, перелякано здіймається у повітря і, ніби зрозумівши щось, зникає у вранішньому промені.

Та робити одненько нема що – все одно я вже не зможу заснути. Вдихнувши на повні груди, я взуваю улюблені капці та чімчикую до дверей. Треба прочинити усенькі двері, впускаючи ранок до оселі, такий на початку холодний, але все ж таки свіжий, разючий, усміхнений…

Кажуть, зараз у моді тонкі, дзвінкі та прозорі. Заримована іронія, надто властива загалові, щоб бути більше правдою, аніж звичайнісінькою пародією на схиблену сучасність. А який ти? Чи відповідаєш ти модним нормам отого пихатого і хтивого сьогодення? Здається, що відповідаєш, і якнайкраще – гарний, стрункий, ти звично ловиш на собі різнокольорові погляди дівчат.

Але може, і виникає цілком закономірне питання – як саме ти виглядаєш? Можливо, надто звичайно, але є в цьому деякий шарм. Трохи старший за мене, дещо… та що там дещо – значно вищий від мене, а взагалі-то ти – карооке хлоп’я із вороною гривою догляненого волосся. Зараз, думається мені, ти засмагліший від того, яким був півтори місяці тому. Стоїш собі на балконі на висоті десь четвертого поверху, зодягнений у спортивні шорти та широку футболку із чудернацьким написом на грудях, ковтаєш фруктовий сік із улюбленої чашки, потім ставиш її на перила і думаєш про щось своє, роздивляючись дивні візерунки тіней, що відбиваються від сріблястих листочків тополі, що мовчазно притулилася у дворі тієї багатоповерхівки, де т живеш. Я не знаю, про що оті твої думки – це над моїх сил, та я б і не хотіла того дізнатися.

День за днем минув перший тиждень, слідком за ним – другий, так зрештою минув і місяць. Із дня у день я лиш безцільно вмиваюся, розчісую волосся, чищу зуби, їм та п’ю, фарбую нігті та у мовчазному шурхотінні літнього саду загоряю. Іноді у самотні вечори я читаю книжки, читаю до тих пір, аж поки не засинаю під мирне буркотіння радіоприймача, а десь через півгодини прокидаюся, бо окрім мене вимкнути його нікому. Отож, як і кожної ночі я поринаю у чорну безодню. Якщо пощастить, цієї ночі ми з тобою зустрінемося…

Чому всі гарні речі добігають кінця? Оце чому мені саме зараз згадалася сумна пісенька іноземки Неллі Фуртадо “All Good Things Come To An End”. Бо прокинулась. Серед глупої ночі. А ти таки мені наснився. Такий само усміхнений, трохи несміливий, але до біса красивий. І у тих твоїх мирових шортах та майці. Ну хоч убий, а така вже, бачте, у мене бідна нічна фантазія – коли мозок спить, нічого краще за оту літяну одіж придумати не вмію…

Ми сиділи на березі якогось озера чи річки, хто знає, і був вечір. У комишах шурхотіли якісь птахи, може, що качки, а можливо, ще якась пірната дивина. Сиділи ми власне на дерев’яному причалі. Знаєте, схожий він був на ті причали із малюнків селянських малярів, що до таких дерев’яних споруд рибалки зазвичай прив’язують свої не менш дерев’яні незграбні човни. У моєму сні не було ані човнів, ані рибалок, лише ми удвох, що сиділи і, дивлячись у прозору глибину, гойдали ногами.

Ти вдивлявся у дзеркальне моє відображення і намагався вгадати колір моїх очей. Дурний, невже ти не знаєш, що вони так само, як і твої – карі? Сміючись, я обертаюсь до тебе і вдивляюся уже у справжні, не віддзеркалені, що карі до нестями, – твої очі, що їх обрамлено довгими віями. Хлопче, навіщо тобі такі очі? Не дивись на мене, не треба, бо відчуваю, що навіть думки мої німіють у цю мить. Посмішка злітає з мого обличчя, і я відвертаюся, безсила під твоїм поглядом.

Не чутно мені ні шурхоту води, яку збаламутив якийсь окунь, ні зойків чайок, бозна звідки тут з’явившихся, ні свого власного дихання. І очі не бачать. Однак один лиш дотик міняє все на світі. І здогадавсь же ти поцілувати мене у вухо! Дурник справжній, ось ти хто! За сценарієм треба розізлитися і врешті решт добряче помститися, бо від твого отого дзвінкого цілунка я тепер насправді на праве вухо майже оглухла. А я чомусь натомість лише штовхаю тебе кулаком у плече. Усього лиш навсього. Ти падаєш долі, готовий захиститися від майбутніх стусанів повернутими до мене долонями. Ну що ж, я тебе не примушувала, зрештою, ти сам винен. Прийшов час розкопувати сокиру війни.

Але я зрозуміла, що цей бій я програла. І програла саме тієї миті, коли ти легко перехопив мої зап’ястки, і вже я лежала на спині, а ти схилився наді мною, і щойно я розкрила рота, аби сказати, що це все нечесно, ти цикнув на мене. Але!.. Знов та сама малина. Що за чортівня? Я задивовано мовчки дивлюся на тебе, спостерігаю, як зорі граються у твоєму волоссі, але це ненадовго. Твоє обличчя затуляє мені світ – небо, зорі, все…

Знову неочікуваний цілунок. Зовсім не палкий, не пристрасний, що зупиняє усі мої бажання щодо балачок. Мене чомусь зовсім не дивує оцей твій дитячий поцілунок, такий подобається навіть більше за отой, що витягує з легенів увесь подих і триває до легенького стогону. Цей інший. М’якіший, ніжніший, тепліший, простіший…

Ти лягаєш поруч і обіймаєш мене своїми величезними руками. Я люблю твої обійми, бо знаю, що огорнувшись ними мов м’якою ковдрою я ніколи не змерзну. І хай небо впаде додолу, я жодного разу не злякаюсь, бо твої руки сховають мене від цієї напасті.

Ось ти обережненько нахиливсь над самим моїм вухом і щось шепочеш. Але я не можу розібрати жодного слова, бо голос твій забиває якесь дзижчання. Чорти б забрали того комара, якому надумалось мене вкусити серед ночі. Відмахуючись від дурної комахи, я заплуталась у простирадлах і лиш тоді до мене дійшло, що видіння обірвалося.

Накрившись із головою, я намагаюсь схопити рештки того сну і дослухати, що ти мені шепотів.

Той самий причал із грубого дерева, загладжений підошвами сотен ніг. Знов вечір. І все-таки вдалося. Лиш тебе вже немає поряд, ти пішов. Стогін образи невідомо на що безпомічно виривається з грудей, але ти вже мене не чуєш. Доки мене не було, ти просто узяв та пішов. Безсила над подіями, ладна розплакатися, я так само як і ти, підвелася і, опустивши похнюпленого погляду, рушила якнайдалі від цього солодкого вечору, від цього дерев”яного причалу, від спогадів про те, що минуло лише мить тому, лишивши лиш легенький вітерець, що тепер мені був подібний до зимових поривів. Заплющую очі. Мені сумно і холодно. Розплющую очі і бачу стелю власної кімнати. А ні, то не спальня, хоч спросонку здалося, що я саме там. Я вже і забула, що ввечері від самотності на думку спало перебратися на диван у вітальні. Ага, стіна тут праворуч, а не ліворуч, як у спальні. Холодна… Але ж я прокинулась. І цього разу мені не хочеться засинати, та і не зможу. Розкинувши руки по сторонах, релаксуючи у нічній пітьмі, я почала уявляти тебе. Цього разу ти був зодягнений у довгі чорні штани, так само чорну шовкову сорочку. Уява розстібнула воріт сорочини, ніби та хизувалася міцною шиєю того, хто так незвично одягнений. На лівиці срібно виблискую ланцюжок твого браслету. Очі твої затягнуті якимсь легким туманом, бо дивишся ти у невідому далечінь, такий серйозний і шалено сексуальний…

Прозора завіса впала з моїх наївних оченят, і я знову побачила до біса реальну стелю. І отак завжди. Як то кажуть, на самому цікавому місці. Як у серіалах. Але це, нажаль, не єдиний недолік тих багато чисельних серіалів, що цікавлять виключно пенсіонерів та їх малих нічого не розуміючих онуків. Нехай ото дивляться свою “Любов, грозу і пеліканів” чи що краще. Тьху, як ото понавигадують назв, аж плюватися хочеться, бо, нажаль, різноманіттям тут і не пахне.

Ти диви, знову песимізмом повіяло. А це ось від того, що я сама, серед ночі не сплю і не маю кого розбудити.

…Сьогодні я придбала дві прості білі хустинки. Одну залишу собі, а іншу вишию для тебе. Хоч шиттям я займалася досить давно, але тоді в мене це добре виходило, тож завадити мені може лише відсутність потрібних ниток. Ага, у старій пластмасовій коробці, що їй завтра пообіді сто років виповнюється, є все, що заманеться – від застібок-кнопочок і ґудзиків, що нагадують чудернацькі квіткові пуп”янки, до ниток неймовірних кольорів та голок будь-якого калібру. Ось. Певно, що шовкові нитки додадуть візерункові якусь загадку. Червоно-сіру таку загадку.

Зав’язавши із невеличким зусиллям вузлик на надзвичайно слизькій нитці, я врешті решт проколола білу тканину у саменькому куточку. Видно, то вже стало однією з моїх особливо характерних рис, навколишні вже давно до цього звикли, що я будь-якої миті можу почати думати про щось, забуваючи про все інше. Тож і не дивно, що цього разу я мало не нанизала як оту намистину на нитку свого пальця. Широко розплющеними очима я дивлюся, як маленька краплина крові набігає і зрештою падає на саму середину білої хустки. Це тривало чи цілу вічність, чи два рази по вічності, але я однаково не встигла ані витерти крапельку, ані прибрати хустину. Білу тканину було зіпсовано, і настрій мимоволі як вивітрився. Лиш зім’явши хустку і вкинувши її у стару коробку, я згадала, що в мене не вийшло би вишити для тебе ініціали. Я згадала, що не знаю навіть, як тебе звуть…

Якось ввечері мобільник затремтів і заспівав своєї одвічної пісеньки. Навіть не подивившись на дисплей, я зняла слухавку:

– Так?

– Ти вийдеш сьогодні? – запитав мене найприємніший у світ чоловічий голос. Вийдеш? Дивлячись куди… Заміж? Я тихо собі млію.

Ледь не знепритомнівши від того голосу, я, нокаутована у найлегший спосіб, все ж таки знайшла у собі рештки сил на одне-одненьке питання, на яке вже знаю відповідь.

– А… а хто це?

– Подруго, тебе хтось вкусив, чи ще що? – обізвалась слухавка вже дзвінким дівочим голоском. – Не впізнала? То ти виходиш гуляти чи ні?

– Ну… – замукала я, приголомшена. – Мені треба зібратися, зрештою…

– Ну то збирайся, я хвилин за двадцять заскочу по тебе. Побачимося!

Я дала відбій. Ось і получіть-розпишіться, мила панянко, ви щойно з’їхали з глузду. Нормальним людям жіночі голоси чоловічими не маряться. А от і ні – не щойно, давно вже схиблена. І з цим, звиняйте, нічого вже не поробиш. Крім того, в мене часу на це немає, бо треба на гульки милитися.

Так, шовкова суконька вже на мені, тепер нафарбував би хтось очі, мені ліньки. Ну годі! Трохи того, ще небагато оцього, ще разочок змахнути тушшю – і готово вам. Ну що, можна таким поглядом зачарувати? “Можна” – підморгнули із люстра твої нестримно карі очі і одразу ж зникли. Кляте дзеркало! Дивлюся на себе, а бачу геть іншу людину, більш того – хлопця… Усе, розпустила волосся, взула сандалики і йду. Не буду чекати на подругу, бо несила вже, ще хвилина, і я зовсім втрачу свідомість.

Завжди є два шляхи – відволіктися на якусь дурничку у натовпі шумних однолітків, потім поринути у цей галас із головою і забутися, або ж залишитися наодинці із собою і бачити, як твій дах повільно з’їжджає. Синя і клята червона пігулки, нехай їм обом грець. Мені втрачати однаково нічого, тож я обрала другий варіант, розібралася із подругою, помахала іншим ручкою і вирушила додому, де ти не можеш на мене чекати.

А хто знає, може ти на півградуси за картою правіше за мене, в тихенькому закордонному ліску, скидаєш із плечей рюкзак, аби встановити намета, бо незабаром треба тобі вкладатися спати. Мене цікавить, що покладено у твій наплічник. Ясна річ, сірники, питна водичка, мотузок про всяк випадок, чудернацький ніж із виделкою та відкривач кою для консервів, які також тут поруч, ще якісь корисні речі, так потрібні під час походів. Там же, на самісінькім дні лежать, обережно складені, твої крила. Ах ось чому ти, екстримале, не боїшся дертися по скелях без страховки! Ясна річ, ніким іншим ти просто не можеш бути.

Годі! Я в пітьмі намацала вимикач, і цієї ж миті кімнату залило яскравим електричним світлом. За розкладом – швиденько позбавитися від макіяжу, пірнути в улюблену довгу майку, увімкнути радіо та завалитися на диван. Дідько, світло ще ж горить! Треба підводитись. Добре, що я не цукрова, а усього лиш лінива, а то б давно к чортам розсипалася.

Агов-агов, любий приймачу! От і знову ми з тобою наодинці. Що, кажеш, надіслати SMSку на оценький номер? Пісню замовити? Залиш собі, чи я колись сама тобі заспіваю. Хоч двічі.

Отож… Добродію Люкс-ефеме! Поставте мені красивий сон… На ваш смак, але щоб про того сонячного принца, ви, звісно, знаєте, кого я маю на увазі.  Якщо ми сьогодні зустрінемось, то присягаюся, що мені не забракне сміливості сказати, що я його люблю. Як не сьогодні, то завтра. Як не завтра, то іншого дня, бо я не збираюся класти свою мрію на поличку.

А чи існуєш ти взагалі, Принце? Чи я настільки хвора, що вигадала тебе? Нехай все летить під три чорти, якщо ти уявлений. Але ж ти просто не можеш не бути! Звісно ж, ти існуєш. Моя фантазія не настільки багата, щоб змалювати тебе такого. І ти можеш виявитись зовсім не таким, як тебе уявляла. Звісно ж, я не про зовнішність. Хто тебе знає…

Я знаю. І ти не будеш гіршим, бо сонячні принци поганими не бувають. І десь на них чекають їхні сонячні принцеси…

А чи знаєш ти про моє існування? Може, знаєш, а може, що ні. Лиш це мені невідомо. Проте, Принце, я відшукаю тебе, шукатиму, доки стане сил. Ти побачиш вранішній бурштиновий промінь, що я його вплету у своє волосся. І тоді твоя Сонячна Принцеса скаже, що давно вже тебе кохає. Із того найпершого разу, як ти з’явився в її снах…