щиро твій

Моя найрідніша Лю,

Зорі сьогодні тихі, мовчать ,мов партизани, й лиш кидають зрідка відблиски світла на пригнічені душі людей. Вони не говорять до мене , хай як наполегливо ти їх не просила. Та знаєш мені не сумно, небесні володарі дарують спокій моєму серцю , закривають темінню очі й огортають тишею. Я сподіваюсь , що твоє небо ,Серденько, сьогодні теж тихе, що сон міцно кутає твої плечі , а всі туги вже давно змиті сльозами.

Любасю,…

Я не знаю скільки ще пробуду в запасі, не знаю чи дочекаюсь тут твоєї відповіді, мені не відомо , що буде завтра і чи настане воно взагалі.

Знаєш…

У напрямку до частини  ми минали опустіле село. Вікна усюди були потрощені, хати ледь стояли , тримаючи свої розбиті стіни…Дим, о як багато звідусіль диму.. Чорний , їдкий до неможливості , він отруював нам очі. Лише дійшовши до центральної площі зрозуміли ми його природу. Посеред дороги пригніченим осиротілим насипом нагромаджені були сотні мертвих тіл. Жінки, діти, літні…Палали червоним, розпадались прямо на наших очах. А сморід який . Любо, як же смердить виявляється смерть.

Я стояв там, посеред дороги і був не в змозі відвести погляду від сотні колись ще людей. Мені ввижалось , що це ми із тобою лежимо на самому вершечку , в пекельних обіймах , згораємо заживо. Страх заполонив серце, стиснув груди . Очі , налиті сльозами, все ще пекло від задушливого смогу. Так виглядала невідома нам ще тварюка – війна.

Пам’ятаю , чиїсь руки сіпнули мене за плече, нажахана мовчазна колона взялась до лопат . Мої руки не слухались, я відгортав ними землю в цілковитому заціпенінні.  З того моменту я більше не вірив в Бога, не вірив в людей і в світ. Всю ніч не стулив очей , зі стелі марились мені руки ,які не так давно я власноруч хоронив.

Сідаючи писати листа , я не мав наміру страхати тебе цими спогадами. Та мені бракне сил давати тобі хибні надії. Тобі страшно, я відчуваю . Мені теж. Лю, мені теж до нестями страшно. Пам’ятаєш ту ситцеву хустинку , що ти дала її мені повесні? Я цілую її щоночі ,уявляючи твої вуста , тішу себе спогадами…Травневе поле, зеленюща трава і ми. Сидимо на нагрітій сонцем землі й слухаємо пташок. Ти саме склала екзамени , дихаєш на повну , смієшся з життя й насуплених людей міста. Вони не розділяють твоїх уявлень , не бігають світами і не розуміють зірок , мабуть від того такі тобі смішні.

–  Траві певно боляче , що ми сидимо на ній . Он глянь, ті хлопчаки ,мов ошпарені, ганяють з боку в бік, і не чують як зелена вона кричить під їх ногами, – раптово видаєш ти. З такою серйозністю , що я часом гублюся , забуваючи слова.

– Ти здатна зрозуміти тяготи існування трави , та не людей, – навмисне кидаю я. Знаю, що обуришся, знаю, що заломиш брови і зрештою знайдеш десятки контаргументів.

– Люди не здатні себе зрозуміти , як ті олімпійці , женуться вони за усвідомленням буття власного тіла . Це все одно що намагатись наздогнати блискавку на авто. Хіба ні? – смієшся.

Як же ш гарно ти смієшся. Бельмочеш щось про всесвіт душі, а я ловлю сонячні відблиски твого золотавого волосся , воно пахне мені сонцем , теплом і кавою.

Найбільше від усього бракне мені твого тепла, Любо. Здається , що вічна темінь накрила світ і лиш твої долоні здатні привабити світло назад. Ну ось, ти затягла мене в марево власних метафор, навчила мови невідомої людям, а я і незчувся .

Сумую .

Бережи наших рідних і свій зоряний світ.

Щиро твій Кама.