Частина 1. Розділ 2. Шипи та шкіра

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

Їхні спільні дні й ночі, наповнені поділеним на двох болем, завершилися грубо та раптово. Мабуть, Жнець досить оклигав, щоб взяти себе в руки, випустити отруйні шипи та відповідати грубістю та сарказмом на всі прояви турботи.

Ое́не продовжував піклуватись про свого підопічного та намагався зробити його життя якомога більш комфортним. «Я не збираюся ставитись до тебе як до об’єкту чи раба», – це Білий показував усіма своїми словами та діями. Але бачив, що його ставлення чомусь бісить Чорного.

Колишній ув’язнений постійно наголошував на своєму поневоленому становищі й геть відмовлявся приймати будь-яке людське обходження. То блазнував і поводився з настільки підкресленою покірністю, що Оене відчував себе шматком лайна й підлим рабовласником. То тримався нахабно й зухвало, глузував мало не з кожного слова, й Оене хотілося або грубо струсити перекованого, або ганебно бігти і ховатися від його отруйних словесних стріл.

«Невдячний! Забув уже, як я носив тебе до вбиральні й поїв із ложечки рідкою кашею?»

Хоча, можливо, саме в цьому й була справа. Чим більше турботи намагався проявляти Білий, тим більше отруєних сарказмом голок випускав у нього підопічний. Скінчилося тим, що Оене вдома звів спілкування з південцем до мінімуму і навіть не заходив до його кімнати.

«Може, його дратують прояви власної слабкості? Адже тебе теж розлютив той красень з острова Ом, коли запропонував допомогу…»

А ще, остаточно отямившись, Жнець підняв ментальний щит, і з того часу Оене не міг відчувати перекованого. Частково він був цьому радий, оскільки темрява в душі південця була часом нестерпною.

Грубість Чорного мала й одну позитивну сторону. Оене нарешті зібрався з духом і зачитав йому накази зі списку: «не робити спроб до втечі», «не вбивати без необхідності»…

Через три тижні колишній в’язень уперше вийшов на службу разом зі своїм куратором.

 

* * *

Однією з проблем спільного існування на одній території з перекованим було прибирання. На кухні, за традицією цієї квартири, панував неймовірний безлад. Оене акуратністю не відрізнявся, а Жнець за весь час не зробив жодного вкладу в підтримку чистоти. Якщо закінчувався незабруднений посуд – відмовлявся пити та їсти. Й Білому, в обов’язки якого входила підтримка життя в цьому кволому тілі (у тому числі за допомогою забезпечення цього тіла їжею), доводилося мити все самому.

Приблизно та ж історія відбувалася з одягом та ліжком. Жнець явно намагався допекти Білому, ігноруючи його побажання помитися, поголитися та перевдягтися. Одного дня їхнє протистояння закінчилося тим, що Оене вийшов із себе й у наказовому порядку звелів перекованому зробити всі необхідні гігієнічні процедури, хоча зазвичай намагався уникати наказів, обмежуючись проханнями.

– Ну от, так би й одразу. А то корчить із себе гуманіста. Зізнайтеся, пане Я-не такий: наказувати людині – це приємно, – з мерзенною усмішкою промуркотів Айнар, виходячи з ванної. Він був задоволений своєю провокацією, як дрібний демон, і його погляд ніби казав: «І цей раунд за мною! Поступово я виведу тебе на чисту воду».

Але принаймні він перестав смердіти.

– А тобі, схоже, це не так вже й неприємно, – пирхнув Білий, не на жарт розлютований поведінкою Женця. – Якщо ти такий любитель отримувати накази, то ось тобі ще один: завтра зранку на світанку віднесеш білизну до пральні. І мою теж, – Оене кивнув на купу в кутку, розвернувся й пішов до своєї кімнати, від душі грюкнувши дверима. По загривку пройшов знайомий холодок: наказ опікуна закарбовано у свідомості перекованого.

Але яке ж було здивування Білого, коли вранці, вийшовши з кімнати на годину пізніше світанку, він побачив Женця, що безтурботно медитує на кухонному столі, а в кутку – зовсім недоторкану купу білизни.

Здивування швидко змінилося панікою: він зміг? Південець зламав перековку?! Це ще нікому не вдавалося! Але… Це ж Чорний Жнець…

Оене забув, як дихати.

– А́йнаре… – обережно почав він після дуже довгих роздумів, що йому робити: надіслати швидкою поштою сигнал тривоги в Управління, або спробувати розібратися самому. – Як вийшло, що ти не відніс білизну? Вчора я відчув, як наказ відбився у твоїй енергетичній матриці.

Немає відповіді. Жнець так само медитує, сидячи на столі, схрестивши ноги.

– Айнаре! – вже більш вимогливо. Але, здається, в голосі починають прорізатись панічні нотки.

Цікаво, чи Жнець зміг звільнитися лише від одного наказу, чи від минулих теж? І якщо і від минулих, то чому він іще тут? І що він зробить? Напевно, перекований залишився, щоб поквитатися. Тоді чому дочекався, поки Оене прокинеться? Міг би перерізати йому горло уві сні, випатрати, а з нутрощів (за давньою своєю традицією) викласти інсталяцію. Як, наприклад, він вчинив колись зі священиком Церкви Тихої Радості. Тихі мали два храми на Овальних Островах, і якось Жнець навідався в один із них.

Ця інсталяція запам’яталася Оене найбільше. Художник місцевих охоронців Порядку постарався, зобразив усі найдрібніші деталі злочину так натурально, що блювати хотілося.

Отця Івара знайшли на вівтарі. Точніше, деякі частини отця. Решта Івара висіла насадженою на фалос величезної статуї Бога Віслюка, яка височіла праворуч. Пеніс священника, нарізаний прозоро-тонкими шматочками, був поданий на срібному блюді, як дорога веренська ковбаса. Очі та звільнені від шкіри тестікули волого поблискували в срібній ікорниці. Серветки для вишуканого святкування було зрізано із самого Івара. Столові прилади були виточені з кісток преподобного отця…

Жнець розплющив очі так раптово, що Оене здригнувся.

– Я все ще чекаю відповіді на своє запитання. – Оене постарався надати своєму голосу твердості.

Чорний Жнець не ворушився і дивився на нього впритул важким поглядом. Це тривало цілу вічність. Але коли Оене вже готовий був у паніці кинувся за швидким папером, перекований раптом зареготавсь, аж луна застрибала по кухні. Білого прибило до підлоги. «Сподіваюся, він уб’є мене швидко… Спочатку уб’є, а потім випатрає. Хоч би не навпаки…»

– Як-як? А ось так! – реготів південець, закидаючи голову і стукаючи руками по столу. – Ах, пане рабовласнику, бачили б ви свою пику! Просто помираю!

І раптом, різко перервавши регіт, 2052 одним гнучким рухом зістрибнув на підлогу, опинившись майже впритул до Білого.

– Бабах!

Для кращого ефекту ще й у долоні ляснув, майже перед обличчям Оене. А в того коліна стали ватними.

– Айнаре, не знаю, що ти збираєшся робити, але це не закінчиться нічим хорошим. Тебе обов’язково спіймають, і цього разу вже стратять. У кращому випадку.

Від хижої усмішки, що з’явилася на обличчі Женця, у Білого мало не зупинилося серце. Але й ця гримаса зникла так само раптово, як і її попередник – дикий регіт.

Чорний різко занудьгував, схрестив руки на грудях, і плюхнувся задом на стіл, звісивши ноги і безтурботно теліпаючи ними в повітрі. Отака собі мила пустотлива дитина.

– Пане розвіднику, чи існують артефакти, здатні подарувати людині мізки, якщо їх немає?

– Що? – Оене аж рота відкрив.

Жнець пустив очі під лоба. Потім схилив голову набік, піднявши одну брову.

– Ну ж бо, подумайте. Кажуть, це не боляче.

– Я не розумію твоїх натяків. Скажи прямо. – голос-зрадник виявився до противного хрипким.

Жнець зітхнув так, ніби йому завдає нестерпних страждань спілкуватися з недоумкуватим.

– Я. Не. Знаю. Де. Пральня.

Від полегшення Білий мало не осів на підлогу. А перекований знову заїржав на весь голос. Не знаючи, що робити, Оене підхопив білизну, що валялася в кутку, й стрілою вилетів із дому…

 

* * *

Оене був лише курсантом Ядра, тож на «дорослі» завдання його ще не відправляли. Поки що Білий старанно вчився, намагаючись якнайкраще підготуватися до заліку, регулярно відвідував тренування з різних бойових мистецтв, допомагав наставниці з листами й інформаторіями та споглядав за роботою старших колег.

Столичне Управління Ядра займало велику п’ятиповерхову будівлю в одному з центральних районів Мере. Кабінет відділу, до якого належали Оене й Се, знаходився на четвертому поверсі. Власне, то був навіть не кабинет, а величезна кімната, яку співробітники жартома називали Залою Великих Звершень. Вона вміщала в себе сорок сім (із Женцем – уже сорок вісім) осіб, що підпорядковувалися Во – співробітнику Ядра з двадцятирічним стажем і без трьох пальців.

Крім начальницьких функцій Во виконував також роль наставника для чотирьох «ядерщиків». Однією з них (наймолодшою) була Се, яку добряк-учитель любив усією душею. Начальник відділу загалом був доброю й терплячою людиною, він не чіплявся до підлеглих через дрібниці, не підживлював еґо за рахунок своїх людей і не давав цього робити іншим. Оене подобалося працювати під його керівництвом.

Во виділив своїй улюблениці Се та її єдиному вихованцю Оене один із найзатишніших куточків Зали. Їхні два столи розташовувалися біля величезних вікон, що виходили на місто. З появою Женця столів не побільшало. Перекованому окремого робочого місця не годилося, але Чорний уподобав собі широке просторе підвіконня й, здавалося, був цілком задоволений.

Се принесла Чорному купу подушок і ковдр, у які південець кутався, якщо йому ставало холодно. Він міг там навіть спати, розтягнувшись майже на весь зріст – вікно було велике, і підвіконня було розміром майже з ліжко. Іноді Жнець споруджував собі з подушок якусь подобу трону й сидів, з висоти текстилю дивлячись на оточуючих працівників Ядра, як на гівно. Словом, ХС-2052 звив собі непогане гніздо.

Оене вже не так торопів у спілкуванні з перекованим, проте уникав залишатися з ним віч-на-віч, продовжуючи ховатися за Се і безбожно себе за це картаючи.

Зараз Чорний напівсидів у своєму кублі, підклавши під шию подушку. Женця все ще періодично мучили сильні головні болі. Але в цілому він виглядав скоріше бадьорим, ніж кволим.

– Якій їжі ти надаєш перевагу? – поцікавився в нього Оене, вкотре намагаючись встановити бодай подобу якогось людського контакту.

– А це важливо? У свого ножа ви теж питаєте, яким маслом його чистити, пане Оене? – Південець глузливо підняв брову.

Збитий з пантелику, Оене трохи помовчав розгублено. Він досі не міг вирішити, яку стратегію спілкування йому обрати стосовно своєї «зброї». До того ж, різкі, повні сарказму, відповіді Чорного його бентежили. Перекований був повний отрути і щедро ділився нею з усіма оточуючими. Оене трохи заздрив Се, яку манера спілкування південця анітрохи не зачіпала. Наставниця спілкувалася з ХС-2052 із незмінною дружелюбністю.

– Так, важливо. Якщо я цікавлюся, то це важливо.

– У ваших папірцях хіба не написано? – Жнець якраз відкусив величезний шматок пирога і не соромився говорити з повним ротом.

– Ні, не написано, – Оене вкотре стало соромно. Він подумав, що виглядає безглуздо у своїй незграбній турботі.

Чорний укотре глузливо хмикнув. Се мовчала, з цікавістю спостерігаючи за бесідою та неквапливо поїдаючи свою порцію пирога. Тонкі промінчики світла, просочуючись крізь напівопущені стулки віконниці, змушували її жмуритися, але вона не відверталась.

Оене дивився на неї й милувався. Комусь риси обличчя Се могли б здатися надто сухими й різкими: надмірно чітка лінія щелепи, точене підборіддя, тонкий ніс із вираженою горбинкою, брови врозліт, тонкі губи. Але з погляду Оене краса наставниці була досконала. Всі до єдиного риси її обличчя були ідеальними й пасували одна одній ідеально. Йому дуже хотілося бути схожим на неї. Ззовні та внутрішньо. Але єдине, що було у нього спільного з Се, – це дуже світле (майже до білого) волосся й прозоро-зеленого кольору очі, як і у багатьох урожденців Сірої Коси.

– А що у ваших папірцях ще не написано? – У Женця був талант: навіть дрібні рухи його вій – і ті вміли висловлювати глузування й зневагу. Оене в розмові з ним постійно почував себе нікчемним ідіотом.

Білий насупився. Він роздратовано відкусив від пирога і почав пришвидшено жувати, дивлячись у вікно. Чорний веселився. Се задумливо мовчала.

– Гранатова хворість захопила вже дві нові країни, – звернулася вона до Оене, – пошесть повільно, але вірно, пробирається до нас на схід.

– Я читав інформаторій.

– Що таке гранатова хворість? – зацікавився Жнець.

– Ти не знаєш? – здивувалася наставниця Білого.

– Пані Се, підземелля Обителі Порядку схожі на місце, куди охоче пускають глашатаїв із новинами?

– Такі вісті зазвичай просочуються і у в’язниці, – здавалося, Се анітрохи не зачіпає грубість колишнього в’язня 2052. – У людини, яка захворіла на гранатову хворість, на тілі з’являються грона бульбашок, наповнених кров’ю. Самі бульбашки відносно невеликі, розміром з зерно граната. Згодом подібні грона виступають не лише на шкірі, а й на внутрішніх поверхнях. Можеш уявити, як себе має болящий, у якого в горлі з’являється все більше «гранатових зерен».

Жнець мрійливо підняв очі до стелі, ніби хотів сказати: «Як шкода, що я сам не додумався до такого чудового способу зживати людей зі світу». Се не дивилася на злочинця, що кривлявся, вона супилася й кусала нижню губу.

– Чарівники не можуть нічого зробити, – продовжувала наставниця, – у них немає лікування. Все, на що вони здатні, це лише трохи полегшити страждання хворих. Жорстокий виклик. Довіра до Співдружності Магів падає. Правителі вже відкрито обговорюють рішення обмежити рух через кордони. Поки що невідомо, як саме передається пошесть. Тому ввезення товарів теж хочуть обмежити. Торговий Союз серйозно стурбований.

– І тільки срана Церква Тихої Радості почувається чудово! – не втримався Оене.

Білий терпіти не міг цей зухвалий та жорстокий політеїстичний культ, що зародився далеко на заході, але намагався простягати свої мерзенні щупальці на схід. Ці ненаситні церковники уже підім’яли під себе всі країни Проклятого Кола, але й того їм було мало.

– Так. Кому зараз добре, то це Тихим. У розпачі люди все частіше звертаються до богів.

– І що боги? – Жнець накрутив на палець пасмо волосся. Згадка про Церкву Тихої Радості запалила в його очах холодний злий вогонь.

Се знизала плечима.

– Як мінімум, люди мають відчуття, що вони щось зробили для порятунку себе і своїх близьких. Схоже, наші спроби стримати поширення релігії Церкви зазнає невдачі. До того часу, як мине епідемія хворості, ми матимемо дуже сильного ворога, що розповсюдив свій вплив на весь Серединний Континент. І, можливо, навіть на обидва сусідні.

Жива уява Оене почала малювати спроби Церкви Тихої Радості пробратися на Північний Континент, де вже свого релігійного добра вистачає.

Ось припливають такі ченці-проповідники, наприклад, на батьківщину його пращурів. «Добридень, ми тут вам слово боже принесли. Зараз розповімо, яким богам ви тепер маєте поклонятися. Будьте ласкаві заплатити нам церковний податок, а також виділити в безстрокове користування сотню-дві найсильніших юнаків та півсотні найкрасивіших незайманих дівчат для задоволення Бога Віслюка та наших монастирських настоятелів».

А назустріч їм виходить орда сювеї́тів: «А чи не поплутали ви береги, добродії? Гроші нам самим, знаєте, знадобляться. Юнаки всі зайняті на будівництві наших безглуздих храмових споруд на славу великого боженьки Сюве́, а дівчат ми давним-давно вже відгойдали, тож дів у нас тепер годі й шукати…

– Чому ти посміхаєшся?

Оене виринув із яскравої картинки.

– Вибач, задумався. Уявив епічну битву Тихих із сювеїтами.

Се розсміялася.

– Жучила жаба гадюку! Сподіваюся, у цій битві не було переможців?

– Так, історія закінчується добре: всі померли.

Се знову засміялася, але в цьому сміху відчувався смуток.

Згадка сювеїтів була болісною для будь-якого жителя Сірої Коси, який знає історію своєї країни. Через жорстоку релігію культу Сюве пращурам Сірих довелося тікати з рідної землі та шукати притулку на Серединному Континенті.

Про те, кого їм довелося посунути з насидженого місця, щоб самим оселитися на їхній території, нині зазвичай воліли не згадувати. Час минав, екс-жителі півночі плодились і розмножувались, і сьогодні їхні нащадки населяли аж п’ять країн і почували себе досить-таки непогано. Й гуртом ненавиділи релігію Сюве, та й будь-яку іншу за компанію з нею.

Се посерйознішала.

– Якщо не придумаємо нічого радикального, то ризикуємо програти війну з Тихими. І тоді люди, потрапивши під владу Церкви, втратять права та свободи, які зараз є.

– До речі, чому б Сірій Косі офіційно не оголосити всі релігійні культи поза законом? Кожен спійманий на пропаганді – у в’язницю. У кращому випадку, – на обличчі Женця з’явилася зловісна крива посмішка.

Се похитала головою.

– Сіра Коса прагне бути флагманом людських прав і свобод. У тому числі свобода вибору переконань. Найнадійніший фундамент – це коли люди можуть вигадувати всяку нісенітницю, вірити в неї й убивати за неї, але не роблять цього, тому що це їхній свідомий вибір. Людство ніколи не почне по-справжньому розвиватися, доки покладатиметься на зовнішні авторитети, опори та обмеження.

Незважаючи на всю свою практичність, Се була трохи ідеалісткою.

– Але в Сірій Косі цей фундамент не такий надійний, як хотілося б, вірно? Дивно таке чути, адже Сірі – принципові безбожники.

– Останнім часом у декотрих є сумніви, – неохоче зізналася Се. – І якщо навіть наші громадяни починають прислухатися до марення Церкви, уяви, що відбувається в інших країнах.

– Кажуть, релігія з’явилася як спроба людей чимось пояснити свої страждання… – в Оене багато думок (і своїх, і чужих) крутилося в голові з цього приводу, але чомусь він видав одну з найневідповідніших до розмови.

Перекований, як водиться, пирхнув з презирством і закотив очі.

– Людською мерзенністю пояснюються ці страждання! У всякому разі, переважна більшість із них. Багато людей не можуть тримати свої мерзенні замашки при собі, тому їм потрібен хтось згори, щоб стримував їхні темні пориви. Інакше раби божі повбивають один одного швидше, ніж чернець-Тихий встигне до кінця дочитати молитву. До того ж, який чудовий інструмент для того, щоб отримати та утримати владу! Якби люди не воювали між собою, а дійсно співпрацювали, то переважна більшість проблем просто розсіялась би сама собою. А для тих, що залишились, швидко було б знайдено рішення. І все. Благополуччя досягнуто. Чому так складно? Яке шило в дупі заважає людям спростити собі життя?

Оене набрав був повітря, щоб вибухнути тирадою, але тут Се підняла руку в зупиняючому жесті.

– Гаразд, залишимо ці дискусії. – Оене закрив рота і невдоволено глянув на вчительку: «Чому вона зупинила розмову після монологу Женця, а своєму учневі не дала висловитися?» – Все одно зараз вони ні до чого не приведуть. У нас немає ідей, як відучити людей воювати один з одним і робити інші капості. Давайте вирішувати те, що можна вирішити.

– Наприклад? – поцікавився південець. – Ходімо підпалимо якийсь храм Тихих? Так? Ні? Ах, ну шкода, звісно… У них, до речі, в Сірій Косі вже є храми? Я довго перебував у в’язниці і, мабуть, багато пропустив.

– Ні, немає. Якогось офіційного представництва – теж. Це радує. Сподіваюся, так буде й надалі. Але є кілька неофіційних діячів. На перший погляд, вони автономні та діють поодинці. Один з одним не спілкуються. З будь-ким за межами Коси зв’язків не підтримують. Але я впевнена, що насправді це не так. Просто ми досі не можемо відстежити. Швидше за все, вони користуються швидкою поштою – а її неможливо перехопити.

– Прагну познайомитися з цими прекрасними людьми, – Жнець зворушливо склав долоні на грудях.

– Зараз я їх тобі представлю. Преподобний Кіре́нн. Урожденець заходу. Вік: приблизно сорок років. У столиці влаштувався близько року тому. До цього працював у глибинці, перебирався від селища до селища. Працює адресно, максимум може виступити перед зборами в десять-п’ятнадцять осіб, у когось вдома. Але це рідко. Зазвичай віддає перевагу розмові віч-на-віч. До речі, ось як виглядає пан преподобний.

Біля стіни заколихалося марево, на якому проступав портрет чоловіка з вкрай непримітною, як для мешканця своєї батьківщини, зовнішністю. Оене не був певен, що впізнав би Кіренна, якби зустрів десь у його рідних місцях.

– Преподобний обробляє доул і породіль. Іноді – вдало. – Се скривилася. – Роздає якісь брязкальця, які нібито допомагають вдало розродитися, а також закликають благодать на новонародженого. Йдемо далі. Преподобний Де́рріш. Урожденець південного заходу. Вік – близько тридцяти. Владний, схильний до жорстокості. Що цікаво, чародій. Хоча у всіх країнах, які перебувать під суттєвим впливом Церкви Тихої Радості, магія офіційно заборонена. Нам невідомо, як поєднує пан преподобний чари та служіння богам, але до нас не доходили відомості, щоб він використовував свій дар. Можливо, преподобний у даний період свого життя просто не може застосовувати магію. Наші інформатори повідомляють, що Дерріш любить прикраси, зокрема, браслети. Носить їх по кілька штук на обох руках. Хтозна, може, серед них є й хеларові.

Біля стіни знову заколихалося марево, складаючись у портрет молодого чоловіка. Смиренний вираз пасував його обличчю не більше, ніж сідло корові. Жорстка лінія рота, повні прихованої ненависті очі під зведеними до перенісся бровами. Руки переплетені, але пальці стиснуті з такою силою, ніби преподобний подумки душить незгодних.

– Цей спеціалізується на домах розпусти. Більш активний у плані соціальному та політичному. Періодично відвідує відкриті дискусії. Вважає, що проституція – вгодна богам і державі справа, й не варто оголошувати її поза законом. Мовляв, проституйовані жінки – чи не героїні нашого часу стоять на варті душевного спокою громадян. І якщо таки заборонити це, то суспільство порине в темряву, тому що не зможе впоратися зі своєю темною основою. – обличчя Се потемніло. – А ще він справжня мерзота. Періодично відвідує різні борделі, й після його відвідувань жінки, які його «обслуговують», тиждень не можуть не те, що «працювати», а й просто ходити.

Се стиснула щелепи. Картинка-марево здригнулася і ожила. Дерріш схопився за горло, обличчя скривилося в гримасі страждання, з-під руки потекли червоні струмки.

Наставниця ніколи не носила перед Оене ментального щита. Чи то не вміла ставити, чи то не вважала за потрібне, – Білий так і не наважився запитати про причину. Тож зараз він відчував холодну злість, яка піднімалася в душі Се.

У Во були дуже своєрідні уявлення про те, як навчати свою вихованку. Тому наставниця Оене проходила практику, ймовірно, у всіх службах, які тільки існують у Сірій Косі. У тому числі і в Обителі Порядку. Півроку у відділі розслідувань сильно змінили уявлення Се про суспільні звичаї. Вона розповідала Білому, що нікого не вбивають так часто і так жорстоко, як дружин, коханок та повій. Інші категорії населення сильно відстають від них у цьому «почесному» змаганні.

Оене був упевнений, що живий інтерес Се до так званого «жіночого питання» обумовлений також і її специфічними відносинами з дядьком. Та й звичаї провінційних містечок також не завжди були до вподоби волелюбній дівчинці з розвиненим почуттям справедливості. Се іноді розповідала такі історії з життя глибинки, що у Білого волосся на голові ворушилось. Наставниця народилася і виросла на південному заході Сірої Коси. Щоб дістатися столиці, їй довелося наодинці пройти через усю країну, і дорогою вона бачила багато того, що прискорює дорослішання людини.

 

* * *

Оене повернувся додому з тренування втомленим та пригніченим. Його показники значно впали, причому обвалилося все й одразу: сила, витривалість, швидкість, влучність. І медитації почали даватися ще важче.

«Це можуть бути відстрочені наслідки перекування. Адже на тебе це також вплинуло. Не хвилюйся, скоро все відновиться», – втішала його Се. Але Білий усе одно шаленів. Він і без того ніколи не був задоволений своїми результатами, а тут така чудова нагода зжерти себе живцем! Тим паче що після обряду минуло більше місяця, і навіть у ХС-2052 вже пройшли його періодична лихоманка та головний біль. Принаймні, зовні він виглядав цілком здоровим.

Почуваючись зовсім знесиленим, Оене кинув сумку в коридорі й поплентався на кухню. На обідньому столі лежав Жнець і плював у стелю. Буквально. Потік слини, вилітаючи з його рота, з тихим плюхом вбивався в побілку над його головою. У повітрі пахло магією.

Куратор перекованого підвів голову. На стелі мокрим по білому було виведено контури чоловічого статевого органу. Малюнок було майже закінчено. «Відмінно, тренування відразу двох Джерел: коли ти маг Води, то можеш генерувати нескінченну кількість слини, а коли ти ще й маг Повітря, то направити плювок у потрібне місце на стелі не важко».

Несподівано, замість роздратування витівка 2052 породила в Білому ледь відчутний, але все ж таки сплеск мотивації помедитувати. Тим більше, що сьогодні він іще цього не робив.

– Чудово, Айнар, продовжуй, – на ходу похвалив він Женця (цілком щиро), пройшов у свою кімнату й вмостився на ліжку в позі зосередження.

«У тебе занадто багато енергії. Парадоксально, але сильнішим магам важче опанувати чари. Чим потужніший потік, тим важче його контролювати. Тому постарайся знизити рівень ефіру», – колись порадила йому Се.

То була дивна практика. Зазвичай чародії навпаки всіма правдами й неправдами намагалися рівень свого ефіру підняти. Але, виявляється, підручники зберегли також чимало методів для зниження.

Білий цього разу швидко ввійшов у потрібний стан. І вирішив сьогодні спробувати нову техніку вгамування енергії. Він з’єднався зі своїми Джерелами – природніми стихіями, з яких черпав ефір. Повітря в головному слоті, знову Повітря – в допоміжному. Потоки вітру заколисали Оене. Виникло відчуття, ніби він на гойдалці.

І тут згадалася мама. Цей непрошений і ретельно гнаний спогад раптово став перед Білим, і прогнати його ніяк не виходило…

 

Маленький Оене вищить від захоплення, крутиться на гойдалці і просить: «Сильніше!» Мама посміхається, але каже: «Ні, небезпечно, ти впадеш». На її руках браслети. Мама взагалі дуже любила браслети. А маленький Оене (тоді ще не Білий) любив перебирати їх і розглядати.

Згодом він теж почав носити браслети. Щоправда, не для краси…

 

Білого викинуло з медитації так раптово, що він мало не завалився на бік. На очі навернулися сльози, хоча Оене не міг пригадати, коли плакав за мамою востаннє. Почуття самотності, зазвичай таке рідне та звичне, цього разу різануло холодним лезом.

 

* * *

Вони вийшли (хоча правильніше сказати: виповзли) з тренувального залу в освіжаючу темряву передмістя. За спиною світився вікнами тренувальний ангар Ядра. Далеко попереду майоріли вогні столиці.

Це було перше тренування Женця з того часу, як він зазнав перекування. І перше за багато років, які він провів у в’язниці.

Після заняття 2052 відчував себе трохи кепсько. Зараз він ішов, наїжачившись, щільніше загортаючись у легку куртку. Схрестив руки на грудях і болісно мружився, намагаючись ухилитися від світла ліхтарів, що висіли біля ангара. Мабуть, континентальна квітнева ніч здавалася теплолюбивому південцю холодною.

Білий зняв свою куртку і простягнув Женцю.

– Ось, вдягни.

Жодної реакції у відповідь.

– Як ти почуваєшся, Айнаре? Може, візьмемо ящерів? Або … – Оене скривився, – самохід?

– Як забажаєте. Я цілком здатний дійти на своїх двох. – 2052 процідив це крізь зуби, не повертаючи голови.

– То ящіри чи самохід? – Білий спробував додати до голосу жорстких ноток.

Чорний вишкірився і, нарешті, обернувся до Білого.

– Самохід? Бажаєте покататися на трупі чиєїсь улюбленої бабусі?

Оене спалахнув.

– Особисто я ненавиджу самоходи й намагаюся ними не користуватись. Але зараз я готовий зробити виняток. Заради тебе.

2052 глузливо пирхнув і нічого не відповів.

– Ну як знаєш. – розлютився Білий. – Тоді йдемо пішки.

Оене натягнув назад куртку і поспішив у бік Мере, задавши досить бадьорий темп. Він сильно виклався на тренуванні й почувався втомленим, але зараз його гнала вперед злість і бажання досадити перекованому, який на всі прояви турботи вперто відповідав капостями.

Жорстокості Білого вистачило навряд чи на чверть дороги до міської межі. «Ну досить! Не можна його мучити!» Оене зупинився й обернувся до Женця, що якимось чином примудрився триматися за ним на відстані не більше кроку.

– Ти як?

Чорний не відповів. Обминув Оене і, не зменшуючи темпу, пішов уперед. Білий примостився за ним, вирішивши підлаштовуватись під його крок.

– Може, зменшити темп?

– Ви втомилися, пане хазяїн?

– Я – ні, – збрехав Оене, розлютившись, як завжди, на «хазяїна». – А ось ти – втомився.

– Аніскільки. Але якщо ви накажете, я йтиму повільніше.

– Іди, як хочеш.

Південець прискорив крок.

«Задача. Якось йшли два втомлені ідіоти з передмістя в Мере зі швидкістю з-останніх-сил кілометрів на годину. Питання: чи встигнуть вони дійти до міста, перш ніж остаточно втомляться та впадуть?..»

Наступного ранку Жнець ледве витяг себе з ліжка. Був робочий день, і Оене зі своєю «зброєю» слід було прибути за розкладом до Управління Ядра на роботу.

– Як ти себе почуваєш? Може, залишимося вдома? – запропонував Білий.

Південець проігнорував питання і зайнявся приготуванням кави.

– Твої кава з вівсянкою на столі, – сказав Оене.

Зазвичай Чорний не цурався їжі, але зараз він навіть не поворухнувся.

«Як нерозумно. Що він хоче довести? І кому?»

Сніданок пройшов мовчки. Перекований пив власноруч приготовану каву. Мабуть, сподівався хоч якось підбадьоритись. Або за звичкою. Білий чув, що південці можуть заливатись кавою цілодобово, і в день середньостатистичний житель південних країн може випити чи не два літри. Його підопічний ці чутки цілком виправдовував.

– Айнаре, тобі треба поїсти. Не можна жити на одній каві. Ти не протримаєшся й кількох днів, як знову зляжеш.

– Дякую, пане рабовласник, я не голодний. Але якщо ви мені накажете…

– Та кінчай уже кривлятись! – визвірився Білий. – Все, ми сьогодні нікуди не йдемо! Можеш від’їдатися й відсипатися, а можеш голодувати й виснажувати себе… Загалом, використовуй цей час на власний розсуд.

Зачинившись у кімнаті й відправивши повідомлення Се швидкою поштою, Білий взявся за підручники.

Жнець упирався цілий день. Увечері таки з’їв вівсянку, яку Оене приготував уранці.

 

Наступного дня Оене вирішив, що перекований виглядає досить добре, щоб прогулятися до Управління.

– А люди не на жарт розлютовані, – із задоволенням констатував Жнець, поки вони з Білим намагалися обминути натовп демонстрантів, що перекрили центральну вулицю.

«Усім померлим – гідне поводження!»

«Самоходи – зло!»

«Скасувати переробку тіл!»

«Я не хочу, щоб тіло мого батька перетворили на машину!»

«Доступна кремація, а не утилізація!»

У Білого серце стискалося, коли вони проходили повз людей із плакатами. Оене цілком поділяв почуття протестувальників, хоч і розумів, яку проблему намагається вирішити уряд у такий специфічний спосіб як переробка мертвої плоті у великі самохідні механізми.

– Все одно бридко все це!

– Що саме? – зацікавлено запитав Жнець.

Оене зрозумів, що висловив свою останню думку вголос.

– Утилізація тіл. Я начебто розумію, що це логічно. Все одно тіло більше не потрібне мертвим людям. Але живим воно знадобиться. Рівень розвитку транспорту – велика проблема не лише Сірої Коси, а й усього континенту. Можливо навіть усього світу. Але все одно… Я не знаю… Якось усе це бридко. Ці самоходи…

– Якщо небіжчики допомагають вирішити транспортну проблему, і тим самим приносять благо тим, хто живе, тоді чому ж утилізують не всіх? Чому тоді можна викупити родича у держави, заплативши величезну суму, й провести в останню путь по-людськи?

– Ну і це теж… – буркнув Білий. – А ти? Невже ти також проти самохідних механізмів?

– Пан Оене вирішив поцікавитися моєю скромною думкою?

– А на що це, гадаєш, схоже? Ти досить добре знаєш нашу мову, щоб зрозуміти зміст моїх слів, – Оене уїв Женця в його ж манері. Він не знав, чи порадіти такому «особистісному зростанню», чи поставити собі «мінус» за те, що опускається до стилю спілкування 2052.

– Моя думка така: грошові мішки, що виробляють самохідні механізми, – шматки гівна. Вони чудово влаштувалися. Люди повинні з трусів вистрибувати, щоб знайти суму, потрібну аби мати право не здавати родича на м’ясо. А за якою ціною скуповують у держави «сировину» власники заводів? Мабуть, ще й дотації отримують – за великий внесок у розвиток суспільства.

Білий здивувався.

– Я думав, це саме по-твоєму. Цінічно. Практично. Людина померла – тіло їй більше не потрібно, нехай піде в ужиток.

Жнець круто розвернувся, загородивши дорогу Оене. Білий трохи з ніг його не збив. Під пекельним поглядом Чорного він позадкував. Кулаки південця були стиснуті, й на мить Білому здалося, що перекований його вдарить. Запізно спало на думку, що він не давав своїй «зброї» наказу: «ніколи не намагайся начистити свистка своєму куратору». Тільки наказ не намагатись його вбити.

Жнець зробив крок уперед. Оене довелося зробити крок назад.

– Та ви вдумайтесь! Тіла людей належать державі. По факту. І ваше теж, Оене! Ви не належите собі. За життя ви батрачите на можновладців, вирішуючи проблеми, які вони вигадують для вас. Ви вирішуєте їхні проблеми. Не ваші. Ви займаєтеся речами, які не мають відношення до вашого справжнього життя.

Від звичайної манери спілкування перекованого не залишилося й сліду. Оене зауважив, що на емоціях урожденець півдня заговорив мовою Сірої Коси навіть краще, ніж багато хто з іммігрантів, які спеціально вивчають її й намагаються якнайшвидше влитися в нове суспільство.

– Держава завжди у виграші. Вона отримує або сировину для виробництва, або гроші. Як там щодо вашого грьобаного Маніфесту Державності та Громадянства? Кожен типу має право на життя? А як щодо права на смерть? Як щодо права на власне тіло? Жалюгідні люди, ви хором засуджуєте канібалізм. А чим вся ця самохідна промисловість краща? – Жнець увійшов у раж і майже кричав. – Скільки людей мають можливість викупити тіла своїх близьких із лап держави? Ви ніколи не цікавилися цим питанням, Оене? Двадцять дев’ять! Двадцять дев’ять сраних відсотків! Люди беруть кредити, які виплачують потім роками!

Жнець замовк. Він усе ще стискав кулаки й буравив Оене поглядом. Білий закляк від несподіванки й не знав, що сказати.

– Все правильно, хлопче! – раптово встряв у розмову протестувальник із плакатом «Руки геть від наших тіл!» – Я три роки виплачував сраний кредит, аби тільки мого батька кремували по-людськи. Усім! Померлим! Гідне! Поводження! – почав скандувати демонстрант разом із натовпом.

Жнець різко розвернувся і попрямував до Управління. Оене наздогнав його, коли вони вибралися з юрби. Білий йшов трохи позаду, засунувши руки в кишені. Йому було ніяково. І він ще не відійшов від промови Женця. Хоч 2052 і не опустив ментального щита, й Оене не вбирав за допомогою дару його емоцій, проте для нього це було схоже на емоційне тріпання. Білий почував себе так, ніби то він, Оене з дому Білої Тіні, винен у тому, що в державі панують такі порядки. Його душила образа, яка казна-звідки взялася. Але він не міг би заперечити жодного слова Женця.

Так вони й мовчали аж до Управління.

 

«Бути не може. Це чийсь дурний жарт!»

Оене перевірив підпис на конверті. Безперечно, повідомлення про результати іспитів було адресоване йому. З серцем, що шалено б’ється, він вклав повідомлення в конверт, акуратно закрив його й холодними тремтячими руками поклав на стіл. Він відчував, що в нього горять щоки, але руки холодні, як льоди Північного Континенту. Оене приклав крижані долоні до обличчя, щоб хоч якось охолонути.

Жнець із цікавістю спостерігав за ним зі свого сідала на підвіконні.

«Треба буде сходити в навчальний центр і перевірити ще раз. Цього не може бути…»

– Тобі вже надійшли результати іспитів? – Оене не помітив, як увійшла Се. – Дай подивитись!

Оене рвучко схопив конверт, склав (правильніше буде: скомкав) та засунув у кишеню.

– Так. Але там, безперечно, якась помилка. Я зараз піду й уточню, скільки балів я набрав насправді.

Секретарка навчального відділу подивилася на Оене, як на ідіота, звірилася із записами й підтвердила, що у повідомленні все правильно.

«І що тепер?..»

Оене зрозумів, що він не був морально готовий до такого повороту подій. Хоча, здавалося б, що такого…

На ватних ногах Оене дійшов назад до Управління й піднявся на четвертий поверх. Насправді йому хотілося втекти подалі, спалити злощасний листок… Як безглуздо! Він повинен сказати Се, вона – його наставниця.

– Ну що, перевірив іще раз? – Се була вся на нервах і в нетерпінні ходила між столами.

Разом з нею до Оене обернулися й інші мешканці Зали Великих Звершень, яких Се напевно підняла на вуха. Усі з цікавістю чекали на оголошення результатів.

Білий у житті не почував себе так безглуздо. Навіть у розмовах із Женцем. Вуха і щоки в нього палахкотіли червоним полум’ям, ніби всередині намалося відкритись Джерело Вогню.

– У навчальному центрі підтвердили… Але я все одно гадаю, що це якась помилка.

– Та годі тобі, двієчнику! Навчальний центр не помиляється! – підколов Хе́іо, котрий з якоїсь причини вважав, що сусідство їхніх робочих столів дає йому право нескінченно підколювати Оене. Хеіо рік тому отримав статус охе́і – повного співробітника Ядра і, схоже, переживав цей момент тріумфу й досі. Надмірно галасливий, надмірно високий, оброслий гривою білого кучерявого волосся, яке роняв за собою скрізь, куди б не прийшов. Хеіо шукав будь-який привід пожартувати з Білого, чим викликав у того часом неабиякі негативні переживання. Зокрема, тому що Оене даром дотепності був обділений геть-чисто, й ніколи не міг гідно відповісти.

– Прийми й розслабся, малий. Це життя. Іноді в ньому буває місце поразкам. – кабінетний філософ Вел (нерозлучний друг Хеіо), природно, не зміг не вставити свій вагомий коментар.

– Давай вже, не тягни! Показуй.

– Загалом… – Оене не знав, що сказати. – Ось … – він простяг наставниці листа з результатами. Та обпекла його нетерплячим поглядом, вихопила конверт, дістала сповіщення й пробігла очима рядками.

– Якась помилка, кажеш? – вона суворо глянула на Білого. – Можна я тебе вдарю? Ідіот! – Заволала Се й кинулася йому на шию. – Вищий бал з усіх предметів! Народ, він набрав «п’ятисотку»!

– Чудова робота, малий! Не чекав від тебе навіть «триста», але ти мене здивував! – Хеіо підскочив до Білого і в пориві радості (як не дивно, щирої) ляснув його по спині.

– Чудова робота, Се! Зробиш із хлопця зірку відділу! – підхопив Ме́ніел, головний шибеник Зали Великих Звершень.

– «П’ятисотка»? Молодець! – до привітань приєдналася й решта Зали.

Щоки палали. Оене стояв, опустивши очі, ніяково відповідаючи на рукостискання колег. Він досі не міг повірити, що набрав більше трьохсот. Вищий бал був для нього настільки недосяжною мрією, що Білий навіть і думати про це не наважувався. У його уяві «п’ятисотка» та «Оене» могли існувати в одному реченні тільки з часткою «не».

– Це треба відзначити! – урочисто промовив Во, що страшенно зрадів новому відміннику у відділі. – Ходімо після роботи до «Меча переможця»!

– Я не можу, у мене тренування, – заперечив Оене, але його ніхто не слухав.

 

На тренування він таки втік. Дочекався, поки про нього поговорять і поки за нього вип’ють пару разів (це сталося доволі швидко). Вийшов провітритися – і попрямував до виходу з міста, у бік тренувального центру.

Білий зітхнув вільніше. Він не дуже любив перебувати серед людей. Не тільки з огляду на свій фоновий дар, «завдяки» якому він вбирав навколишній емоційний фон, як губка. Але й просто через властивості характеру. До того ж він відчував дивний страх, що ось-ось прийде повідомлення з навчального центру, в якому секретар вибачиться і скаже, мовляв, ми поплутали, учень набрав не 500, а 200, не набрав прохідного балу і має бути відрахований. Оене майже бачив, як у розпал бенкету приходить ця новина. Усі раптом затихають, опускають келихи з пінним елем і докірливо дивляться на Білого.

Оене зауважив, що Жнець чорною тінню слідує за ним. 2052 теж знемагав у таверні.

У тренувальному центрі було напрочуд людно, хоча час був пізній. Малі зали були зайняті, тож довелося йти у великий. Оене не надто комфортно почував себе там. Йому здавалося, що чим менше народу бачить його недоладні рухи під час тренувань, тим краще.

Вони з Чорним перевдяглися й вийшли до зали.

– Я хочу потренуватись один, – сказав Оене.

Жнець байдуже знизав плечима й пішов у інший кінець зали місити манекенів.

Білий розім’явся, відчуваючи, що тіло сьогодні наче дубове. Зробив невеликий цикл ЗФП. І втомлено опустився на пісок. Здавалося, посиденьки в таверні випили з нього всю силу, і він не міг зосередитись.

– Доброго вечора, пане Оене. Як ваше плече?

Білий обернувся на голос. До нього прямував красень з острова Ом. Той самий.

– Доброго вечора, пане Ло́ем. – Білий підвівся на ноги. – Після того, як ви зробили диво, – воно почувається дуже непогано.

– Я радий це чути, – посміхнувся Лоем. – Ви розминаєтеся, чи вже заминаєтесь?

– Перше, – похнюпився Білий.

Красень розсміявся.

– Щось обмаль ентузіазму я спостерігаю!

– Сьогодні мій тотем – кабачок, – зітхнув Білий.

– Якщо дозволите, я спробую вас розворушити.

Оене любив боротьбу. Жорсткий контакт двох тіл, найвища напруга м’язів у спробі утримати зчеплення чи від нього звільнитись.

Лоем, мабуть, боротьбу теж любив. І перемогти його було нелегко. Красень боровся з азартом і захопленням, які поступово зарядили і його суперника.

Вони каталися ареною, піднімаючи хмарки піску.

Білий здавлено застогнав, коли Лоем узяв його в жорстке зчеплення, але примудрився викрутитися і замість того, щоб бути покладеним на лопатки, виявився притиснутим обличчям до арени. «Чудово. І що тепер?»

– Здаєтеся, Оене?

– Ще чого! – вигукнув Білий, заодно з’ївши піску.

Він закрутився, намагаючись звільнитися, але красунчик тримав міцно. Оене надихався пилу й закашлявся.

– Здаєтеся?

– Ні… А-а-а!

Цього разу Білий уже не стримався й закричав.

Лоем відразу відпустив його. Білий сів на піску, притискаючи руку до себе.

– Прошу вибачення! Ви в порядку? – Красень стурбовано сів поруч і торкнувся плеча Білого. – Вибачте будь ласка. Іноді я надто захоплююсь.

– Та все гаразд, це я винен, треба було одразу здаватись. – Оене посміхнувся і поворушив рукою. Болю майже немає. Начебто, нічого не пошкоджено.

– Ну як? Болить? – Лоему явно було прикро.

– Ні. Як там казав мій тренер із боротьби?.. «Борцю не боляче, борцю приємно».

Лоем підвівся, потім подав руку Білому.

– Як чесна людина, я тепер маю змастити вас маззю і закріпити парочку зцілюючих артефактів. Навіть якщо зараз не болить, то може заболіти згодом. Такі речі краще не запускати.

– Дякую, пане Лоем. Я швидко сполоснуся – й бігом до вас.

Білий пропустив момент, коли перестав відчувати незручність поряд із новим знайомим. Лоем умів привернути до себе й створити невимушену атмосферу. «Ще б пак, Дім Дубового Листа – гніздо, звідки виходили у світ найкращі дипломати».

А ще красень з острову Ом, певне, не опускав ментального щита, тому не засмічував Оене ефір своїми емоціями.

Руки Лоема були гарячими, мазь – холодною… Оене вмить покрився мурашками. Від задоволення він заплющив очі. «Шкода, що я не маг часу. Я продовжив би ці хвилини до нескінченності…»

– Готово. – Лоем примотав на Білого останній артефакт. І трохи довше, ніж слід, затримав його руку у своїй… Чи Білому здалося?.. – Сподіваюсь, я хоча б частково спокутував свою провину.

– Все в порядку. Правда. – Білий ніяково вивільнив руку і почав одягатись.

– Ви зараз у Мере? Як щодо заглянути в «Відьмин Ріг» дорогою?

Оене знову відчув зніяковіння.

– Ні-ні, будь ласка, тільки не ще одна таверна… Справа в тому, що я… Тільки…

– А, Лоем! – промову Білого перебив потужний бас. – Ну все, тут тобі й кінець прийшов! Хапай свій меч. Ти мені обіцяв бій. Тремти, сьогодні з арени ти виповзеш.

– Привіт, Ведмідю, – Красунчик зі сміхом обернувся до володаря громового голосу. – Привіт, Тене. Привіт Видро.

До них підійшли двоє хлопців і дівчина, всі тепло привіталися з Лоемом, жартуючи і дружньо підколюючи одне одного. Красень представив усіх, делікатно опустивши ім’я Дому Оене.

Нові колеги щиро були раді бачити Лоема. Оене це не тільки побачив, а й відчув. Білий подумав, що, швидше за все, його новий знайомий дуже популярний. Він раптом відчув свій повсякденний смуток, який його відвідував щоразу, коли він бачив людей у компаніях. Оене намагався влитися хоч кудись, але так і не зміг відчути причетності до жодної групи. «Але ж для такого не потрібна магія. Чому я не можу бути, як вони? Чого мені для цього бракує? Що в мені зламано?» Подібні питання Білий ставив собі вже не перший рік і не міг знайти на них відповідей.

– Перепрошую, мені час іти, – сказав Білий, намагаючись не видати свою ніяковість. – Мені ще треба знайти свого… товариша.

 

День, що здавався нескінченним, підходив до завершення, і Оене був готовий подякувати за це всім неіснуючим богам. Він страшенно втомився, але був при цьому дуже збуджений. Почалося все з грьобаних самоходів і нестерпного Женця, який, мабуть, ототожнює Оене з усіма недоліками Сірої Коси, а то й усього світу. А закінчилося черговим нагадуванням про те, що Білий самотній, ніби на цій землі ніколи не існувало людей, окрім нього.

Жнець вийшов із ванної, принісши з собою аромат кориці. Й Оене раптово вирішив зіпсувати собі день іще більше.

– Айнаре, будь ласка, сядь. Потрібно поговорити.

Чорний, звісно, глянув на нього, як на гівно. Але сів навпроти за кухонний стіл.

– Айнаре, – Оене запнувся, намагаючись якнайточніше підібрати слова. – Я можу поговорити з тобою серйозно? Без того, щоб ти включав своє єхидство, сарказм і… решту всіх неприємних речей? Загалом ми можемо поговорити без шипів?

Жнець бридко посміхнувся.

– Без шипів, кажете?

– Я не знаю, як сказати точніше. Але мені здається, ти зрозумів, що я мав на увазі.

Жнець смиренно склав руки на животі.

– Що ж, давайте спробуємо, пане Оене.

– Ні, так не піде. Ти, як і раніше, кривляєшся. І не називай мене «паном» і на «ви».

– Якщо раб звертатиметься до свого хазяїна як до рівного, то це буде надто нешанобливо з його боку. Пропоную не порушувати субординацію.

Оене відчув, як у ньому здіймається злість.

– Ти не раб, – сказав він твердо, намагаючись упіймати погляд Женця. Але той картинно відводив очі.

– Яке ж, на вашу думку, визначення цього поняття, пане Оене? Хіба «людина, яка позбавлена свободи волі та поведінки, силою зовнішніх обставин змушена виконувати накази іншого, не маючи можливості ухилитися чи відмовитися» – це не характеризує раба?

Оене схопився, перекинувши стілець.

– Ти вбивав людей! Різав жорстоко, потрошив їх, роблячи свої мерзенні інсталяції. Я бачив кілька спогадів, бачив малюнки з місць злочину, мені показували твоє так зване «мистецтво».

– Це не мистецтво, це послання, – вставив Жнець і надув губи в удаваній образі.

Оене проігнорував.

– Оце твоя свобода волі? Завдавати людям болю? Коли засвербить в одному місці й руки зачешуться, – позбавляти життя будь-кого, хто тобі здасться підходящою жертвою? – Білий майже кричав: – Ти злочинець, який відбуває покарання за те зло, яке накоїв! Ти зазіхнув на волю інших. На їхнє право бути живими та здоровими. То що тебе дивує? Чим ти невдоволений? Ти своїми ж руками заклав не один камінь у фундамент цієї системи «хто сильніший, той і правий». Чому ти дивуєшся, що хтось іще сильніший застосував силу проти тебе? Ти ідіот. Тебе вграла ця ж сама система, для підтримки якої ти так багато зробив. Ти й подібні до тебе «хижаки» перетворюють світ на лайно.

Оене побачив, як від гніву перекосилося обличчя ХС-2052. Смагляві щоки зашарілися. Жнець скочив на ноги, в свою чергу відправивши стілець у нокаут.

– Так, хижаки, які вихваляють грубу силу та ієрархію, перетворюють світ на лайно. Вони всюди. І чому вони ще не покарані? І чи будуть? Га, пане Оене? Я можу вам відповісти: ні, не будуть. Тому що ця грьобана система, яку ви згадали, збудована ними й для них. Що може зупинити їх? Хто чи що може покарати те зло, яке вони роблять на кожному кроці? Хто чи що може запобігти тому злу, яке вони вчинять у майбутньому? Скажіть мені, пане розумнику!

– Чи не ти? – Оене краєм свідомості зазначив, що надав обличчю один з наймерзенніших і найуїдливіших виразів з арсеналу Женця.

– А чому б і ні? – Дедалі більше розпалювався Чорний.

– Ідейний вбивця. Як це мило.

Жнець сперся долонями на стіл і погрозливо насунувся на Оене. В його очах горіла шалена лють фанатика. В інший час Оене злякався б і відступив, але зараз він сам був розлючений не на жарт.

– Ви сказали, що я підтримую цю систему. Але я її ненавиджу. Ви сказали, що я вбивав просто тому, що мені хотілося вбивати. Але я прибирав тільки тих, хто заслуговував на смерть. Ви сказали, що я чинив зло. Але я очищував світ від зла. На мене наліпили тавро терориста – але я лише очищав країни від скверни: від диктаторів, які випивали свій народ насухо, від торговців, які наче паразити заполоняли собою весь життєвий простір. Я показував багатіям, що зажерлися, що їхнє становище не вічне, і в будь-який момент їхнє майно може зникнути. І що експлуатація людей, у яких немає вибору, може призвести до плачевних наслідків.

– І хто ж вам дав таке право, пане вершителю правосуддя? – мерзенно посміхнувся Оене, в свою чергу подаючись назустріч перекованому.

Вони стояли майже ніс до носа, схрестивши погляди.

– Я взяв його сам.

– На якій підставі? Ти що, особливий?

– Хтось же має відновити справедливість!

В голові Оене роїлося багато уїдливих фраз, які він міг би кинути у відповідь. Але не став. Слова Женця знаходили глибокий відгук у душі Білого. Екс-ув’язнений ХС-2052 немовби озвучував його думки. До того ж, Оене цілком міг зрозуміти цю ненависть раба до того, хто став його хазяїном. Не любити того, кому маєш підкорятись, – це логічно й природньо. Яке Білий має право чогось вимагати від свого підопічного?

Гнів Оене почав згасати. Не підживлювальна опором, лють Жнеца теж вщухала. Вони, як і раніше, дивилися один на одного впритул. Кожен з новою цікавістю вивчав співрозмовника.

– Я міг би заперечувати тобі, Айнар. Але це було б лицемірством з мого боку, – на Оене напала страшна туга. Як і завжди, коли він намагався знайти вихід із цього стану соціальної несправедливості, і розумів, що виходу немає. «Зараз справді неможливо щось зробити. Спершу багато людей мають змінитися».

– Я можу дати вам відповідь по кожній зі своїх жертв, яку я засудив, – тихо сказав Жнець. – Щодо жертв випадкових, то, можливо, ви й маєте рацію. Хтось із моряків, судна яких ми брали на абордаж, міг виявитися не шматком гівна. Хтось із охорони палаців диктаторів міг виявитися нормальною людиною. Хоча особисто я маю сумнів. Зазвичай усі люди з того середовища – ті ще мерзоти. Я завжди намагався не завдавати зла людям, у яких зла не бачив.

Оене відійшов від столу, схрестив руки на грудях, і заходив по кухні. Думки пролітали в його голові, обганяючи одна одну.

Жнець підняв перекинутий стілець і сів, як зазвичай обійнявши коліна і вперши погляд у підлогу.

Оене облишив міряти кроками кімнату. Він теж підняв свій стілець і сів навпроти перекованого. Й вирішив зробити ще одну спробу достукатися до Женця.

– Айнаре. Я все ж хочу тебе дещо запитати. Користуючись нагодою, поки ти не натягнув назад свою маску. Можу припустити, що подібні питання можуть здаватися тобі… знущанням, лицемірством… демонстрацією влади. Але насправді вони такими не є. Не для мене.

Жнець ніяк не реагував. Оене вирішив, що це сприятливий знак, і можна продовжити.

– Я не можу змінити твого становища. Я не можу змінити закони Сірої Коси та міжнародні закони Великого Союзу, для яких ти офіційно – терорист і вбивця. Я можу лише запропонувати тобі якісь дрібні речі, які, можливо, допоможуть зробити твоє життя не таким лайновим. Я справді хочу якось покращити становище.

Жнець, як і раніше, не реагував, дивлячись невидячим поглядом кудись крізь підлогу.

– Якщо тобі буде від цього легше, то зізнаюся, що в цому є й егоїстичний мотив. Я хочу полегшити життя собі.

– Неприємно щодня бачити кислу пику? – без виразу спитав Чорний. – Чому для катів так важливо, щоб їхня жертва виявляла радість від насильства, якого вона зазнає?

– Айнаре, мене самого обтяжує моє становище. Зізнаюся, я не хотів бути твоїм піклувальником… як ти висловився – хазяїном… І не хочу. Але – як є. – Білий знизав плечима. – Там, в Обителі Порядку, я навіть сподівався, що ти відмовишся. Знайдеш спосіб викрутитись. Мені неприємно когось примушувати. Неприємно тримати на ланцюзі. Мене обтяжує влада, навіть у таких невеликих кількостях. Багато хто вбачає в цьому безхарактерність. Та нехай. Мені наплювати. Якщо вже відверто, то відносини «опікун-перекований» – це черговий камінь у фундамент цієї гнилої системи.

Білий похитався на стільці.

– Навіщо я тобі все це говорю? В надії, що якщо викладу тобі свої внутрішні мотиви, ти не реагуватимеш… так. Ну, як завжди. Загалом, що я хотів спитати. Я можу хоч щось зробити для тебе? Щоб тобі не було так шалено сумно.

Жнець, як і раніше, не ворушився.

– З чого ви взяли, що мені сумно?

– Ти хочеш сказати, що я помиляюся, і ти задоволений своїм життям?

Повисла тиша. Але зовсім не напружена і не млосна, як могло б бути при подібних розмовах. Обидва сиділи, несподівано притихлі та занурені у свої думки. Оене раптом усвідомив, що Жнець під час розмови говорив мовою Коси куди краще, ніж зазвичай. Як і тоді, коли вони проходили через юрбу протестувальників.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Для більш наочної ілюстрації: на цій карті відмічено країни, які входять до складу так званого Проклятого Кола й перебувають під владою Церкви Тихої Радості. Для орієнтиру Сіра Коса зафарбована зеленим.

Загальний вид Серединного Континенту та околиць (політична карта):