Частина 2. Розділ 3. Радощі сімейного життя

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

Trigger Warning! Неграфічний опис групового зґвалтування. Небажана вагітність.

_ _ _

Чим ближче майбутнє подружжя Єлі́до під’їжджало до фамільного маєтку Каффа, тим похмурішою ставала Джорджі. А коли карета загуркотіла бруківкою, якою була вимощена дорога замкової алеї, дівчина остаточно занепала духом.

– Не хочу їх бачити. Усіх.

Джо схрестила руки на грудях. Вона з подивом розуміла, що ні краплі не скучила за домом і не горіла бажанням зустрічатися з рідними, навіть із сестрами й матір’ю. Дівчину несподівано наздогнало усвідомлення того, наскільки чужою була для неї власна родина.

– Заспокойся, кохана, адже я з тобою. Я не дам тебе скривдити. До того ж, тепер їм нема за що на тебе гніватися, і повторно відправляти тебе в монастир ніхто не збирається.

Живучи в батьківському замку, Джо не особливо замислювалася над тим, який він має вигляд, і чи подобається їй взагалі. Але тепер, побувавши в інших краях і освіживши сприйняття, дівчина зрозуміла, наскільки її пригнічує приземкувата архітектура півночі: широкі статечні вежі з пласкими дахами, маленькі вікна, що пропускають мізерну кількість світла, повна відсутність будь-якого натяку на витонченість. Скупо. Практично. Нудно. Замок сім’ї Германніо теж не носив на собі зайвого – не було ліпних фігур на фасаді або химерних колон, але в ньому навіть бійниці були обрамлені так, що це тішило око, а вікна були високі й широкі.

Джорджі з великим небажанням переставляла ноги, поки вони з доктором ішли до Зали Бенкетів, де мало зустрітися за вечерею все майбутнє сімейство Каффа-Єлідо. Вона оглядала замок, сподіваючись побачити хоч якісь зміни, але не знаходила їх. Здавалося, подих життя не торкається цього похмурого місця.

– Нобіль Германніо Єлідо і його наречена метрессі Джорджіє! – Маестро Церемоній так само лускав від гордості, оголошуючи прибулих.

– Вітаю вас, шановний нобіле! – прогримів барон Каффа. – Прошу вас зробити мені честь і зайняти місце почесного гостя за моїм столом!

Доктор пройшов до вказаного місця і посадив Джорджі поруч із собою.

– Шановний бароне Каффа, оскільки ми з вами скоро породичаємося, то я насмілюся просити вас називати мене Германніо, – доктор чемно вклонився.

– Я, своєю чергою, наважуся попросити вас звати мене батьком! – Барон розреготався й одним ковтком осушив цілий кубок мелетти. Лакей, що прислуговував за столом, тут же знову наповнив посудину величезних розмірів. – Піднімаю тост. За молодих! За їхній щасливий шлюб, довге життя і здорових дітей!

Потекла звичайна світська балаканина, і Джо почала потроху розслаблятися. Вона крадькома пострілювала очима навколо. Мати лагідно посміхалася, то з обожнюванням дивлячись на батька, то з вдячністю – на лікаря. Сестри перешіптувалися про щось своє, навіть не глянувши на майбутню наречену. Інша рідня і замкові дармоїди, які називають себе двірськими, пили, поглинали їжу і з ентузіазмом підтримували порожні розмови.

Нікому не було діла до Джорджі, і вона з полегшенням перевела дух.

Наприкінці нудного вечора був нашвидкуруч проведений обряд передачі дівиці Каффа доктору Єлідо. А також оголошено, що молоді завтра опівдні скріплять свій союз перед богами. Із цим усі й розійшлися.

Розряджений лакей показав майбутнім молодятам дорогу. На порозі кімнати Джорджі доктор із жалем зупинився.

– Люба, мені дуже шкода залишати вас саму, але того вимагають правила пристойності. Мужайтеся, кохана моя Джорджі! Щойно буде підписано всі папери, ми поїдемо звідси.

– Чекаю-не дочекаюся! На добраніч, Германніо.

Джорджі роздяглася і забралася на величезне гостьове ліжко під величезну гостьову ковдру. Вона вже приготувалася була до безсонної ночі, сповненої тривог і побоювань, але одразу ж заснула, тільки-но схиливши голову на подушку і згорнувшись клубочком.

– Джорджієтто! Вставай уже, скоро весілля! Скільки можна спати, сонько?!

Майбутня наречена насилу відкрила одне око. Побачила матір і натовп служниць, що увірвався за нею. Останні внесли безглузду білу хмару, інкрустовану дерев’яну скриньку і білі туфлі. Джо зрозуміла, що це фамільне весільне приладдя.

Вона з небажанням вилізла з ліжка й одразу ж потрапила в оборот. Спочатку її потягли в умивальну кімнату, де довго всією юрбою терли й відмивали, журячись з приводу її шрамів і одвічної худорлявості, яка не личить знатним панянкам. Потім дівчину довго причісували, бідкаючись на недостатню довжину її волосся, з якого не можна було зробити жодної гідної зачіски. Потім Джорджі довго одягали. Виявилося, що у старовинного весільного вбрання немає ні ґудзиків, ні гачків, ні навіть зав’язок, тому сукню і спідниці доводилося просто зшивати прямо на тілі. Потім слідував довгий і болісний вибір прикрас.

Нарешті, коли Джо зовсім змучилася і майже втратила терпіння, мати оголосила її готовою до одруження і повела до фамільної каплиці. Дорогою до них приєдналися сестри Джорджієтти, «придворні дами», фрейліни, – і зрештою до каплиці увірвався цілий натовп жінок, які урочисто галасували. Біля входу Джорджі підхопив під руку барон Каффа і повів до церемонного вівтаря, де чекав доктор Германніо, кілька чоловіків, одягнених у чорне, і троє служителів Церкви.

Головний священик виголосив молитву. Потім ще одну. Потім ще одну. І… ще?! Головним покровителем сімейства Каффа був Бог Глибокодумства, що був за своєю божественною природою дуже жадібний до словоблуддя. Усі обряди на його честь вирізнялися величезним потоком слів і займали страшенно багато часу.

У Джорджі голова запаморочилася від задухи і шуму (гості були веселі і перемовлялися між собою, навіть не спромагаючись знизити голос). До того ж жахливе весільне вбрання не давало нормально вдихнути. Загорнута в десяток шарів тканини, Джорджі почувалася личинкою хробака. Хотілося пити. Вона пошукала очима Германніо: він стояв біля вівтаря, щасливий, і витав надто високо в хмарах, аби звертати увагу на наречену. «Гей ти, а ну глянь на мене! Якого демона ти на мене навіть не дивишся?!» Джо розлютилася. Їй потрібна була хоча б моральна підтримка, щоб пережити цю церемонію і не втратити свідомість.

Нарешті, доктор відволікся від своїх щасливих мрій і поглянув на Джо. Вона насупилася і відвернулася. Наречений зробив благальний вираз обличчя і почав старанно ловити погляд своєї ненаглядної. Джорджі ще похмурилася трохи, але потім охолола і навіть посміхнулася. Потім картинно закотила очі, показуючи, в якому вона «захваті» від того, що відбувається. Доктор поглядом відповів їй: «Тримайся!». Джо картинно притисла руку до серця і схилила голову.

Ця гра поглядів і жестів допомогла їй скоротати час до довгоочікуваного: «Оголошую вас чоловіком і дружиною перед Богами». Офіційну церемонію було завершено. Тепер Джорджі стала власністю чоловіка.

Натовп хлинув геть із каплиці та потік у сад, де були накриті столи. Гості з завзяттям, гідним кращого застосування, накинулися на хмільну мелетту – і феноменально швидко нажлуктились. Джо та Германніо раз у раз змушували виконувати безглузді обряди для молодят на кшталт: «а тепер чоловік однією рукою має зав’язати навколо зап’ястя дружини білу нитку, тоді першим народиться хлопчик».

Барон Каффа надудлився більше за інших гостей, розбив кілька тарілок і облич. Рази три прямо за столом побилися «придворні». Наречена не могла й хвилини просидіти спокійно, щоб до неї не підійшов якийсь гість або гостя, не почали цілуватися і читати моралі про те, як їй потрібно догоджати чоловікові, як поводитися в першу шлюбну ніч, що можна відповідати чоловікові, а що не можна, який у неї обов’язок перед богами і батьківщиною, і як вони всі хочуть якнайшвидше бути присутніми на хрестинах першого онука барона Каффи…

Джо не могла дочекатися, коли вже вони всі нап’ються достатньо, щоб про неї забути. На жаль, поки що до такої кондиції дійшов тільки Германніо, який премило розмовляв із місцевою знаттю, навіть не дивлячись на благовірну. Джо намагалася тікати і ховатися, але у своїх важких ганчірках, які сковували рухи, не могла далеко піти. Її всюди знаходили. Куди б вона не намагалася сховатися, усюди (навіть у собачій будці!) були якісь гості, які одразу ж хапали її з криком: «а ось і наша квіточка!» і тягнули до столу для чергового безглуздого обряду.

Зрештою, всі остаточно нажлуктилися й позасинали. Новоявлений чоловік Джорджі спав на бортику басейну в обіймах із бароном. «А щоб тебе!» Джо плюнула і вирішила піти спати. Але дорогою розкаялася у своїй досаді: «Він мав грати роль, мав пити з усіма цими людьми, щоб вони залишили нас у спокої. Завтра, сподіваюся, будуть підписані документи, і ми поїдемо…»

Змучена наречена змогла безперешкодно дійти до кімнати, де служниця зняла з неї жахливі весільні ганчірки й брязкальця. Передчуваючи солодкий сон, дівчина випровадила помічницю і вляглася в ліжко. Сон її був дійсно солодкий. Але недовгим. Посеред ночі її розбудило якесь тіло, що смерділо алкоголем і потом. Джорджі вже хотіла було закричати й огріти нахабу свічником по голові, але в п’яному бурмотінні розпізнала слова: «кохана дружина» і «скучив».

– Германніо! Якого демона?! Я спати хочу.

– Ніт… Шлюбний обов’язок…

– Ну гаразд, – зітхнула Джорджі. – Скажи, що я маю робити?

Цього разу Джо була в ясній свідомості й запам’ятала все до дрібниць. Виявилося, що подружній обов’язок – це коли на тобі спочатку задирають сорочку, потім безглуздо нишпорять рукою між ніг (Джорджі подякувала темряві, що приховувала вираз її обличчя в цю мить), потім на тебе навалюється згори п’яний мужик, який притискається до тебе животом. Але на цьому ще не кінець. Вінчає композицію божевілля спроба пропхати в тебе щось м’яке, проштовхуючи це пальцем…

– Перестань! Боляче! – Наречена, відчайдушно звиваючись, виповзла з-під чоловіка, який відверто лика не в’язав. – Щось твій обов’язок мені не до душі. Іди у свою кімнату. Поговоримо завтра.

– Угу, – відповів благовірний і тут же захропів, навіть не потрудившись натягнути штани.

На ранок Германніо мучився жахливим похміллям, і вони нікуди не поїхали. Максимум, на що вистачило бідного доктора, – змінити одяг, умитись і з’явитися до кабінету глави сімейства Каффа для підписання паперів на передачу власності (тобто, дружини та її посагу).

І тільки на другий день після весілля вони вирушили до фамільного замку Єлідо.

 

* * *

– Любий, я хочу разом із тобою їздити до пацієнтів. Хочу застосовувати отримані мною знання. Я не бажаю сидіти вдома під замком!

Доктор розсміявся (у цьому сміху Джорджі почулася поблажливість), поцілував дружину в скроню і весело відповів:

– Люба моя, у тебе тепер є усе, що душа забажає. Ну навіщо тобі ці нудні виснажливі поїздки? Ти можеш займатися, чим захочеш. У тебе є хімічна лабораторія, до твоїх послуг уся фамільна бібліотека Єлідо. Навіщо тобі хворі? Я хочу, щоб моя дружина жила собі на втіху. Адже я кохаю тебе і хочу для тебе всього найкращого!

– Але мені приносить задоволення відвідувати пацієнтів і асистувати тобі в лікуванні, – насупилася Джо, уперши руки в боки.

– Якщо вже так хочеш мені допомогти – приготуй зілля від ледачого шлунка для мессео Ловарсіє.

На цій веселій ноті доктор обдарував дружину стрімким поцілунком у щоку (чим майже збив її з ніг), і доки вона відновлювала рівновагу, застрибнув до карети – і був такий. А Джорджі нічого не залишилося, як іти готувати ліки, розриваючись між бажанням подякувати чоловікові за любов і турботу та бажанням вмазати йому як слід.

Те трепетне ставлення до дівчини, яке раніше Германніо демонстрував на кожному кроці, після весілля кудись випарувалося. Здавалося, доктор втратив будь-який інтерес до жінки, яку раніше мало не боготворив. «І чого це він так охолов?» – часто дивувалася Джорджі в перші місяці їхнього спільного життя. Утім, була одна сфера, де вогонь досі горів із колишньою силою: горезвісний подружній обов’язок, яким мессео Єлідо аж ніяк не бажав нехтувати.

Новоявленій дружині довелося добряче переосмислити цю частину шлюбу, про яку побіжно згадували в художніх книжках для жінок (звісно, без подробиць). Злягання були їй неприємні. Хоча спочатку вони й викликали якийсь чужий інтерес (просто через новизну досвіду), досить швидко ці безглузді рухи тіла приїлися. Джо з таємною надією чекала листів від чергового пацієнта, до якого доктор, бувало, їздив із ночівлею, а то й на кілька днів. Їй іноді спадало на думку сказати чоловікові правду про те, що їй не подобається тілесна близькість, – але вона відкидала цей сценарій як завідомо неможливий, навіть не намагаючись поміркувати, чому, власне, вона вважає його таким.

Поступово лицедійство почало заповнювати собою все більше й більше простору між подружжям. Брехала Джорджі, вдаючи, що загалом задоволена союзом. Брехав Германніо, коли говорив дружині про кохання. Чарівність сімейного життя поступово розсіювалася.

«Невже так буде завжди – це нудне рутинне прикидання? І найвищою радістю шлюбу будуть моменти, коли чоловік буде відсутній удома? У такому разі, навіщо це все? Невже ось про це мріяли всі дівчата нашого пансіону, які наввипередки рвалися під вінець?»

У спробі екзистенційного порятунку Джо зверталася до твердження: «а може, я щось роблю не так?» Але їхній шлюбний союз із доктором був просто зразковим з точки зору канонів. Причепитися було ні до чого.

Джорджі намагалася прогнати нав’язливе незадоволення, але воно поверталося. І з кожним разом позбутися його ставало дедалі важче. «Все-таки я мала рацію у своєму запереченні: сімейне життя не для мене», – думала іноді дівчина, але чомусь сама лякалася цієї думки. Адже за нею логічно слідувала інша: «Що ж, у такому разі, мені тепер робити? Яке майбутнє на мене чекає?» А шукати відповіді на ці запитання Джорджі зовсім не хотілося.

– Скоро ти подаруєш спадкоємця великому роду Єлідо-Каффа! – бувало, захоплювався своїми фантазіями доктор після чергового злягання і традиційно обдаровував слинявим поцілунком вухо дружини. «О боги, ну навіщо, навіщо ви дали цій людині стільки слини?» – морщилася Джо, поверталася обцілованим вухом до подушки і непомітно совалася по ній, щоб витертися.

– На все воля вищих сил, дорогенький, – ухильно відповідала дружина.

За всієї своєї наївності, Джорджі ховала у важких складках своєї незручної жіночної сукні велику дулю, яку показувати не збиралася: вона регулярно труїла потенційних спадкоємців нобіля (тобо, тепер уже барона) Єлідо-Каффа, які, якщо й мали нещастя завестися в її утробі, бували вигнані звідти під час регулярної щомісячної кровотечі.

Джорджі дізналася секрет вигнання плоду з таємної книжки отрут, яку доктор ховав у надійному, як йому здавалося, місці. І свого часу їй чомусь не захотілося повідомляти доктора про справжню глибину своїх знань. Це було наслідком поки незрозумілого їй самій пориву. Того, який нашіптував їй, наприклад, ховати частину грошей, які чоловік виділяв Джорджі «на шпильки», у надійне таємне місце.

Непомітно для себе опинившись заміжньою, останню лінію оборони Джорджі здавати не збиралася. Ще будучи зовсім дівчинкою, Джо відчувала, що немовлята навівають на неї тугу. На відміну від ровесниць, старшій доньці Каффа взагалі не подобалося возитися зі своїми маленькими сестрами, а вже тим паче з чужими молодшими нащадками…

Поступово відлуки чоловіка ставали дедалі довшими. Джорджі щоразу зітхала з дедалі більшим полегшенням. Книги й нові захоплення з успіхом заміняли їй увагу благовірного. Хоча часом хотілося перекинутися слівцем з ким-небудь, окрім слуг-тіней.

Джо продовжувала вивчати бібліотеку. Вразившись книгою знаменитого гігієніста, ченця і воїна, баронесса Єлідо-Каффа почала ходити босоніж по росі, обливатися прохолодною водою, а також захопилася гімнастичними вправами та бігом (а тим часом уже настала рання осінь, хоча й не така холодна, як на півночі).

Прочитавши мемуари відомого мандрівника, який досліджував землі войовничих горян Ре́ніки й доволі докладно описав їхній побут і тренування, Джорджі почала майструвати собі подобу бойових знарядь – криві «метальні ножі» з цвяхів, ще недоладніший лук зі стрілами – і вправлятися з ними в сусідньому лісі за річкою.

Спочатку дівчина намагалася робити це на подвір’ї, але її «стріли» й «ножі» раз у раз потрапляли кудись не туди, а кілька разів так і зовсім ледве не забили декого зі слуг. Відтоді Джо заборонили тренуватися в околицях замку. Тож, коли чоловік від’їжджав до пацієнтів і в неї з’являвся вільний час, пані Єлідо-Каффа демонстративно складала свої недолугі пожитки в сумку, яку сама для себе зробила, і йшла на прогулянку під принизливе переглядання слуг. Вони вважали свою нову господиню досить ексцентричною особою, хоча й нешкідливою.

Можливо, тому ніхто не спромігся простежити за Джорджі до «її» яру, на дні якого розташовувався непомітний вхід у простору печеру. Щоб туди проникнути, потрібно було розпластатися по землі. Мабуть, чоловік там застряг би, але худорлява Джо в цей лаз поміщалася без проблем.

У своє лігво дівчина поступово й непомітно стягнула купу ковдр, запас їжі, фляги для води, дрова, запасний одяг і трохи грошей, старий казанок і чайник (їх Джорджі знайшла під час однієї зі своїх вилазок на горище), «вогняне каміння» для розпалювання, різноманітні лікарські трави, набір точильного каміння, вкрадений із кухні м’ясницький ніж, а також багато чого іншого, що допомогло зробити з печери доволі стерпний притулок. Але найголовніше, в ньому ексцентрична господиня старого замку зберігала дещо, що трохи більше скидалося на зброю, ніж її незграбні поробки: метальні ножі, зроблені з обрізків листового заліза, які Джо нагострювала з маніакальною завзятістю, а також пристойніший, хоч і саморобний лук зі стрілами, для яких Джорджі робила наконечники з металевого писальського пір’я. У печері та в лісі була її справжня тренувальна зона.

Можливо, дівчині не довелося б іти на такі хитрощі, якби доктор категорично не відмовив їй у купівлі справжніх метальних ножів, легкого онорського меча, а також у наймі вчителя фехтування. Розмова про це стала їхньою першою серйозною сваркою. Джо з подивом, але поки що без страху, виявила, що Германніо з легкістю може дозволити собі на неї кричати, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління.

– Моя дружина не займатиметься цим лайном! Викинь подібні дурниці з голови! Я так сказав, і моє слово буде останнім у цьому домі.

«Нічого нового. Усе як у всіх. Чоловік наказує, дружина підкоряється, – з неприємним подивом подумала Джорджі. – Невже він може навіть вдарити мене?..»

Цього вечора Джо вперше серйозно замислилася над тим, що чекає на неї, якщо вона проявлятиме незгоду і стоятиме на своєму. «Адже він може вигнати мене з дому, а в мене і грошей-то своїх майже немає, усім моїм приданим за законом розпоряджається чоловік. Іменем богів і рішенням людей ми тепер пов’язані з ним навіки, і я цілком його власність. Його влада наді мною безмежна. Що зі мною буде, якщо я не буду з ним погоджуватися? Куди я піду, якщо мені доведеться покинути замок?»

Потім Джо згадала численні історії про недбайливих жінок, які не влаштовували своїх чоловіків. «Ні, ніхто просто так не дозволяє своїй дружині піти…»

Доктор довго кричав і біснувався у відповідь на спроби благовірної його переконати, потім вилетів з кімнати, грюкнувши дверима, і на вечерю не з’явився, наказавши подати їжу у свій кабінет. Вночі він не прийшов виконувати свій «подружній обов’язок» (Джо пораділа, але насторожилася). Наступного дня за сніданком він розсипався перед дружиною у вибаченнях, подарував їй букет квітів, обслюнявив руку, а потім і вухо… Ані в його діях, ані в тоні Джо не вловила ані краплі каяття.

Вона зробила вигляд, що пробачила.

 

* * *

Фамільна бібліотека сім’ї Єлідо дедалі більше ставала для Джо справжньою втіхою. Вікном у світ, якого її позбавили, замкнувши в чотирьох стінах і не пускаючи навіть у гості до старого друга мессео Веччіліє. Без компанії старого аристократа дівчині й малювалося якось не так жваво й охоче, як із ним…

Джорджі зітхнула, згадуючи безтурботний час у Ріво Валліво. Але робити нічого, зараз вона перебуває в обридлому замку, відрізана від світу і людей, у вікно бібліотеки барабанить сумний осінній дощ (який часом намагається перейти в зимовий сніг), вогонь у каміні дарує тепло й затишок, а вісім свічок у важких різьблених свічниках дають змогу зазирнути в інші світи. Дівчина щільніше закуталася в плед, відпила гарячого трав’яного відвару з важкої глиняної чашки і занурилася в читання.

На цю легенду вона звернула увагу через закладку, що стирчала з фоліанта «Подорож по А Тхі» авторства Вадзу Осініо, знаменитого мандрівника, який жив близько двохсот років тому. Саму книгу Джорджі почала вивчати з величезним задоволенням. Письменник, який об’їхав усі південні країни Серединного Континенту, із захопленням відгукувався про найспекотнішу з них. Джо, розкривши від подиву рот, читала про народ, який примудрявся виживати в пустелі. Куди не глянь, усюди океани піску. Рослинність і тварини – рідкість. Вода – ще спробуй знайди. Коли світить сонце, пісок нагрівається, ніби величезна пательня. А вночі на землю падає такий холод, що зуб на зуб не потрапляє. І багаття розвести нема з чого. Місцеві жителі замість дров використовують висушені екскременти пустельних ящурів. А мандрівникам доводиться виживати, як уміють. Втім, у містах легше: ті побудовані на берегах річок і притоків, там ростуть дерева (судячи з опису, зовсім несхожі на вілленські), живе безліч одомашнених тварин.

Люди А Тхі називалися тхен. Вони були незвичайні – високі, з темною, як ніч, шкірою (Джо ледве уявила собі людину, яка кольором зараз зливалася б із тінями бібліотечного залу). Очі в них були розкосі, з бордовою райдужкою. Волосся, брови і вії – теж бордові. Волосся ще й завивається, як у вілленців.

Допитлива Джорджієтта мріяла бодай одним оком подивитись на якогось тхен. Ну й узагалі на когось окрім вілленців і схожих на них онорців та шинайців. І взагалі, вона не проти була б теж кудись поїхати, далеко-далеко, на край світу. Навіть у найвіддаленіших закутках А́йю Тіро́н напевно є люди, і в них усе не так, як у Віллені. Як вони живуть? Який вигляд мають? Як будують свої будинки? Яку їжу їдять? Які в них звичаї?

Джо вкотре зітхнула і повернулася до легенди. Мессео Осініо божився, що йому пощастило зустріти справжнісінького пустельного чаклуна – старого й висохлого, як торішній лист, але міцного й войовничого. Цей чаклун на ім’я Ерр напоїв мандрівника і розповів легенду, якої (як запевняв автор книги) не знає навіть більшість тхен. Мессео Осініо був у трохи зміненому стані свідомості, тож за передачу всіх подробиць не ручається. Але що пам’ятав, те записав. Легенда оповідала про якусь Нехсі́н Тоіра́т (у перекладі на вілленську – Сумну Діву), яка здатна повернути світові рівновагу, якщо він погрожує ось-ось її втратити й звалитися в безодню.

Згідно з версією чаклуна, наш світ – Айю Тірон – є чимось на кшталт срібної монетки, яка незліченну кількість тисячоліть тому була запущена якоюсь невідомою силою, і донині ця монетка обертається на ребрі. Але немає на ній ні орла, ні решки, бо яким би боком вона не впала, це означає кінець усьому. Смерть і руйнування.

А Сумна Діва може цій загибелі світу запобігти. Діва вже не один раз являлася людству. Останнє її пришестя було близько тисячоліття тому, коли чаклуни під проводом Емі Одноокого кинули виклик культу Урійських Горців-магів. У результаті їхнього протистояння світ почав божеволіти. Мінялися місцями море з сушею, континенти розривало на клаптики й відносило за океан. Якісь шматочки суші стикалися між собою, спричиняючи моторошні руйнування і землетруси, і викликаючи на морі величезні хвилі, які змивали все живе. Де було південно і сонячно, там стали бушувати сніги. Сонце стало сірим і загрожувало й зовсім згаснути.

І тоді прийшла Діва зі своїм воїнством.

– А що являє собою це створіння? Це божество? – цікавиться мандрівник у чаклуна.

– Ні, вона проста смертна.

– Виходить, що непроста і безсмертна, раз вона може з’явитися, коли забажає, і повертається через століття.

– Сумна Діва – це не людина, що живе тисячі років… Точніше, її дух ніколи не вмирає і незримо присутній десь в інших світах. Але щоразу, коли в тому є потреба, наш світ являє нову-стару Діву. І вся її свита щоразу народжується заново. Це звичайні смертні люди (а також не люди), просто з певним призначенням. Як і всім істотам, їм рано чи пізно судилося піти з життя. Але коли Айю Тірон знову опиниться на межі катастрофи, Діва знову з’явиться у світ. Вже інша. Але й та сама. І з нею будуть її супутники. Теж інші. Але, водночас, кожен із них буде древньою істотою, яка приходила в наш світ уже десятки разів. У їхніх заново народжених тілах буде присутній один і той самий дух. Ти розумієш мене?

Осініо киває. А чаклун продовжує свою розповідь:

– Тому так важливо, щоб доля поставила їх на правильну дорогу. Адже ні Діва, ні її воїнство, народжуючись у новому втіленні, не знають, для чого вони з’являються на цій землі. Не знають, що вони мають зібратися разом і зробити великі справи. Інформація має дійти до них, інакше все пропало. Сила Діви не може бути застосована, якщо поруч немає її воїнства.

– Якщо Сумній Діві так потрібні відомості про те, хто вона і що має робити, то чому б вам не дати їй чіткі інструкції?

– Кожен із супутників Діви має свою особливу силу, як і сама вона. І щоразу це унікальне поєднання. Тому немає і не може бути чітких вказівок. Люди А Тхі забули про Діву. І тільки ми, чаклуни з клану Шинья, пам’ятаємо про неї і чекаємо її приходу, щоб зустріти і все розповісти. Я не застану її. І мої діти теж. Але тим, хто житиме через два століття після мене…

«Два століття? Це ж… зараз!» – подумала Джорджі, мимоволі перейнявшись історією.

– …пощастить бути свідками великих подій. Ми чекатимемо на Діву і шукатимемо її та її супутників.

– І як же ця пані запобіжить загибелі світу? Вона буде чаклункою?

– Може, буде. А може, й не буде, – задумливо мружиться Ерр і вдивляється кудись у далечінь, за небесну завісу, прикрашену яскравими нічними зірками. – У кожної Діви свій дар. І не обов’язково це чиста магія Джерел.

– Чому ти розповідаєш це мені – мандрівникові, який за кілька місяців покине твою країну і, можливо, більше не повернеться?

– Моя сестра віщунка. Вона дружить із Повітрям. І Повітря їй сказало, що одного разу до нас у селище прийде людина з синьою шкірою і червоним волоссям, у якої буде рваний шрам на лівій щоці.

Осініо мимоволі тягнеться до обличчя, на якому залишила свій слід бойова палиця тубільця з Іші. А чаклун Ерр продовжує:

– Ця людина стане однією з ланок ланцюга, завдяки якому інформація дійде до Діви та її воїнів. На жаль, я не можу сказати, що саме їй потрібно буде робити. Але вона повинна вірити своєму серцю. Відповідь знаходиться всередині неї самої. Потрібно просто уважно подивитися й послухати. А ще їй потрібно шукати своїх. Точніше, вони самі знаходитимуть її. Усе, що їй потрібно, це розпізнати своїх людей у потоці випадкових і невипадкових зустрічей. Я точно не знаю, якої чисельності військо знадобиться Діві цього разу. Але щонайменше потрібно зібрати разом Дітей Скорботи, Хранителів, Месниць, Того, хто Ставить Питання, і Того, хто Дає Відповіді. А потім прибути в А Тхі, в місце під назвою Ла́гор Сіі́х, і провести ритуал з’єднання. Який саме – це залежить від того, хто буде з Дівою. Вона сама відчує, з ким з’єднатися і в який спосіб, які обрати для цього слова і дії, і що робити далі. Саме місце підкаже їй, як підказувало тисячам Дів до неї. На жаль, нічого більш конкретного я сказати не можу.

– А що собою являє Лагор Сііх? – цікавиться мандрівник, починаючи засинати: пійло чаклуна робить свою справу.

– Колись, ще до того, як суша розкололася на уламки, а самі уламки прийшли в хаотичний рух через свавілля магічних сил двох орденів, Лагор Сііх був центром світу. Центром зла, центром добра, центром балансу.

– Ти відведеш мене туди? Я хочу подивитися.

– Ні. По-перше, це священне місце, і чужинцям там робити нічого. По-друге, Лагор Сііх може почати захищати себе, і тоді погано доведеться тим, хто вирішить без потреби порушити спокій цих тисячолітніх каменів і пісків. По-третє, ми – не єдині, хто чекає на Діву. Є й інші. Деякі, як і ми, хочуть наставити її на шлях. Деякі – знищити або в інший спосіб перешкодити виконати своє призначення. – Чаклун впритул дивиться на співрозмовника, і очі його наче два бездонні колодязі. – А твоє призначення, чужоземець, – передати нашу розмову іншим.

– Я запам’ятаю і запишу твою легенду, – обіцяє Осініо і відчуває, що провалюється крізь ковдру, на якій лежить…

Джорджі проковтнула легенду на одному диханні. «Оце так! Бувають же в людей у житті пригоди! От би й мені побувати в якійсь екзотичній країні!» Дівчина перечитала рядок, у якому їй зустрілася знайома назва. Месниці… «Я нещодавно зустрічала згадку про Месниць. Цікаво, чи має та казка якийсь стосунок до цієї?»

Джорджі якимось чином запам’ятала, де зустрічала відповідну згадку. У збірці «Легенди Овальних Островів» – переказі міфів південної країни, що розташована на протилежному кінці їхнього величезного континенту (до речі, недалеко від А Тхі). Як казали Джо її шкільні викладачі, цих дрімучих острів’ян Церква ніяк не могла привести до світла. Так, на деяких островах були храми того чи іншого бога, але особливого успіху вони не мали. Тубільці були занадто неосвічені й тупі, щоб зрозуміти істинне божественне вчення, і продовжували вшановувати духів і сили природи, і практикувати свою богомерзенну магію.

Джо встала з насидженого крісла, знайшла на полиці потрібний фоліант і знову загорнулася у свій затишний плед. Цю книжку вона не читала, тільки пробіглася за змістом – і в підсумку віддала перевагу опису експедиції на Північний Континент. А потім «Легенди Овальних Островів» якось випали з її пам’яті. Мабуть, настав час познайомитися з міфологією острів’ян ближче. «Та-ак, подивимося. Сказання про Сестер-Месниць…» Джорджі відкрила книжку на потрібній сторінці й занурилася в читання…

Давним-давно, в незапам’ятні часи на Острові Світанку в сім’ї звичайного селянина народилася дівчинка Майя. Батьки раділи першій дитині, оточили її любов’ю і турботою, і намагалися виконувати будь-які бажання дочки. Майя росла розумною і допитливою дитиною, відвідувала сільську школу, а після уроків вправлялася зі зброєю. Коли дівчині виповнилося сімнадцять, і вона вступила в пору зрілості, то оголосила про свій намір залишити рідну домівку і приєднатися до воїнів-визволителів.

Треба сказати, що в той час Островами правив самодур, тиран і деспот Харра́р Кровопивця. Престол дістався йому за законом, однак насолоджуватися спокійним правлінням і забезпечувати розвиток своєї країни йому було нецікаво. Харрар підсів на одурманювальну траву, приохотився до порочних і жорстоких сексуальних практик, і взявся кошмарити свій народ відповідно до того, що підказував йому його одурманений чорний розум.

Чи варто говорити, що жителям Овальних Островів – як знатним, так і простолюдинам – такий король був не до вподоби? То тут, то там почали спалахувати бунти різного ступеня численності й організованості. Кровопивця змінив мало не половину локальних правителів островів і потроїв чисельність внутрішньої армії, щоб стежити за порядком. Але не такі були жителі Островів, щоб їх можна було ось так просто гнобити без далекосяжних наслідків…

Загалом, Майя висловила бажання долучитися до таємного війська молодшого брата Кровопивці – принца Ті, якого тоді називали Той, хто Дарує Надію. Батьки трохи засмутилися, але не в правилах Овальних Островів було неволити дитину, якщо вона обрала свою долю.

Йшли місяці, Майя брала участь у боях, у складі своєї бойової одиниці нападаючи на окремі загони армії Харрара. На Острові Світанку не було хоробрішого воїна, ніж Майя, яку, здавалося, самі духи битви несуть на своїх вогняних крилах. Її серпи омилися кров’ю не одного десятка ворогів. Через рік після вступу до лав опору Майя вже командувала власним загоном. Слава про велику войовницю дійшла і до родини дівчини, і поступово до її загону долучилися й сестри (рідні та двоюрідні), чим водночас і порадували, і засмутили своїх батьків.

Час минав, зростаюча армія Ті загартовувалася і набиралася досвіду, і незабаром було ухвалено рішення зібратися і їхати в Райя́ру – столицю Овальних Островів, що знаходиться на Острові Жайворонка. Три місяці члени групи таємно, по одному-двоє, перебиралися до столиці, намагаючись не викликати підозр у діючої варти, яка, скоріше, просто кошмарила людей: насильства було багато, порядку – мало, злочинність цвіла пишним цвітом (ба більше, усіляким негідникам ще й приплачували за доноси чи вбивства неугодних), натомість в’язниці були забиті політичними в’язнями.

Зібравшись у потрібній кількості, війська Ті захопили близько третини міста, збудувавши барикади і встановивши на вулицях свій порядок. Не описати, як були раді місцеві! Закінчився терор влади. За три місяці, що товариші Майї тримали оборону, на звільнених вулицях міста не сталося жодного злочину, припинилися навіть дрібні крадіжки. З усіх островів до них з’їжджалися товариші, і декому навіть вдавалося прорватися крізь оборону Кровопивці та потрапити на Острів Жайворонка, і навіть до столиці.

Але біда прийшла, звідки не чекали. Достеменно невідомо, що саме пообіцяв Тому, хто Дарує Надію його братик, або чим пригрозив. Але Ті здав їх. Здав своїх людей, яких сам же роками готував і налаштовував на боротьбу з тираном. Кілька зрадників відкрили таємні ходи до Кварталів Свободи (так городяни називали свій острівець вільного життя), і на визволені вулиці проникли воїни і найсильніші з магів Харрара. Бійня була моторошна. Зі спротивників – колишніх воїнів Ті, якого тепер називали Ті Зрадник – ніхто не побажав здатися живим, хоча в якусь мить усі почали розуміти, що надії немає.

Майя та її сестри тримали оборону вулиці Семи Печалей, і були жорстоко вбиті солдатами Харрара. Саме їхні тіла чомусь привернули увагу Кровопивці, який наступного ранку походжав місцями «бойової слави» свого війська, недбало бовтаючи відрізаною головою брата-ідіота, яку тримав за волосся. Будучи неабияк одурманеним травою, король наказав забрати тіла дівчат і віднести на центральну площу. Пізніше за його наказом над мертвими дівчатами поглумилися кілька разів по колу при всьому чесному народі, розрубали їхні тіла на дрібні шматочки й кинули на поталу свиням, яких тут же зігнали в імпровізовану загороду.

Чи то Харрар від природи був не надто розумний і проникливий, чи то трав’яний дим зжер останні його мізки, але правитель не помітив, що зробила його витівка з райярцями. Замість жаху, який він мав намір посіяти, щоб остаточно відбити жагу до опору, він остаточно посіяв гнів. Того дня щось зламалося в душах тих, хто був присутній на площі, і, мабуть, цим «чимось» був страх. Король був приречений, просто досі ще цього не усвідомлював. Потрібна була тільки іскра, яка підпалить пересохлий ялівцевий хмиз…

Свині, що приступили були до трапези, з вереском жаху кинулися врозтіч, ламаючи загін. Духи вбитих дівчат піднялися над розчленованими останками. Над головною площею Раяри повисла така тиша, що було чути, як по кам’яних стінах будинків, нагрітих сонцем, шарудять лапками гекони. «Ми прагнемо помсти, – спокійно й упевнено промовив дух Майї. – І ми її отримаємо».

Це був день, коли жінки з качалками і ополониками нападають на озброєних солдатів – і перемагають. Люди, які до того й курки не вбили, рвали ненависну міську варту голими руками. Усі, від малого до великого, навіть діти і старі. Брали просто живою масою, гинучи під ударами серпів і списів, але не відступаючи. Це був абсолютно божевільний порив праведного гніву, і люди були єдині у своєму божевіллі. Того дня половина жителів Райяри поклали свої життя за майбутню свободу всіх тринадцяти островів. Від похоронних багать ще тиждень неможливо було дихати.

Шалений король намагався врятуватися, але його спіткала невдача. Багато хто потім, коли випарувався чад битви, шкодував, що негідник помер так швидко.

Кілька років Овальні Острови навіть намагалися бути чимось на кшталт республіки (а фактично, не управлялися ніким, крім місцевих дворян, які відповідали кожен за свій острів). Але потім з сусідньої країни приплив бастард якоїсь побічної монаршої гілки. Його походження могли підтвердити деякі книжки й документи, тож його прийняли в королі. Однак бідолаха до кінця життя не міг остаточно розслабитися і позловживати владою, побоюючись гніву підданих. Цю боязнь передав він і своїм нащадкам, а ті – своїм.

Розсудливості осіб королівської крові сприяли також духи Майї та її сестер, які час від часу навідувалися до столиці…

Джорджі позіхнула і солодко потягнулася. Потім закрила книжку, мрійливо притиснула до грудей і важко зітхнула, підвівши очі до стелі. «Ех, кому потрібно помолитися, щоб у мене було цікаве життя? Щоб я теж спілкувалася з різними людьми, які розповідали б мені всякі цікаві історії, а я б їх записувала, ще б і картинки до них малювала…»

Дівчина знову позіхнула. Затишок напівтемної бібліотеки та пізній час навіювали сон. Дрова в каміні майже догоріли, але Джорджі ліньки було встати, щоб підживити полум’я. Натомість юна любителька читання ще щільніше загорнулася в плед, поклала голову на спинку крісла і задрімала. Їй снилася нічна пустеля і незнайомі зірки над головою.

 

Джо прокинулася від того, що хтось грубо підняв її за комір. Удар під дих. Дівчина зігнулася навпіл, темрява навколо неї закрутилася, Джо впала на коліна.

– Іди за мною, – промовив чоловічий голос. Той самий, що й у її нічних кошмарах.

Джорджі відчула мішковину на шкірі. Навколо була непроглядна темрява, і сперте повітря підземелля не залишало їй простору для сумнівів: вона знову опинилася у своєму сні, до болю схожому на реальність. І цього разу Джо знала, куди і навіщо її поведуть.

У свідомості промайнула думка: «Бігти або померти». І, ніби прочитавши з її голови наміри, хтось несподівано вдарив дівчину в підборіддя. Джорджі поглинула темрява ще більш непроглядна, ніж та, в якій вона до цього перебувала.

Прокинулася дівчина від того, що навіть крізь заплющені очі в голову проникає мертвенне зеленувате світло. Джорджі була в напівпритомному стані. Голова боліла і паморочилася. Свідомість то відокремлювалася від тіла, то знову входила в нього. Джо кинула погляд навколо і зрозуміла, що лежить, прикута до кам’яного ложа. Холоду Джорджі не відчула: тіло було, немов чуже.

Зеленувата напівтемрява була димною від пахощів. Зал був заповнений постатями в темних плащах з капюшонами на головах. Біля кам’яного ложа-жертовника стояв чоловік у такому ж плащі, але з відкинутим капюшоном. Джорджі чомусь не могла розгледіти його обличчя: воно розпливалося і двоїлося.

Чоловік щось сказав, звертаючись до Джо, але вона, перебуваючи в незрозумілому заціпенінні, не змогла розібрати слів. Чоловік (мабуть, ведучий церемонії) занурив пальці в чашу і почав виводити на лобі Джорджі якісь знаки олією.

– Нехай здійсниться очищення!

Тихо зазвучали барабани. Їхній зловісний гул, здавалося, відбивав останні секунди життя жертви. Натовп тихо вторив ритму, в єдиному пориві промовляючи якісь незрозумілі для Джорджі слова.

Свідомість запізно метнулася в паніці. Джо спробувала підвестися на ложі, але заважали ланцюги.

– Я не хочу! – Серед глухого бою барабанів і бубніння натовпу вигук дівчини пролунав занадто чітко й дзвінко.

– Хай здійсниться благословенний обряд! – Барабани загули голосніше, темп збільшився. – Сьогодні ще одна нечиста підніметься на щабель вище і стане ближче до великих Богів! – урочисто виголосив ведучий церемонії. Джорджі повернула до нього голову і пронизливо закричала від жаху. Зараз вона бачила обличчя чоловіка досить чітко: це був Германніо.

До жертовника підійшла група чоловіків у плащах із капюшонами.

– О великий Бог Віслюк, даруй же стійкість своїм знаряддям очищення!

Чоловіки скинули плащі й залишилися голими, з фалосами, що були вже готові до злягання.

– Я не хочу! – надривно крикнула Джо, ридаючи і звиваючись у кайданах.

– Нехай звершиться обряд!

Барабани оглушливо загуркотіли. Дим від пахощів став задушливим. У ньому Джорджі ввижався запах спалюваної живцем плоті.

Джо відчувала, що чоловіки щось роблять з її тілом, але подробиці ніби розчинялися в небутті, коли дівчина намагалася сконцентрувати на цьому увагу. Біль… він одночасно і був, і ні. Свідомість, здавалося, намагається перервати контакт із тілом, ніби захищаючи від страшних відчуттів…

Нарешті чоловік з обличчям Германніо оголосив закінчення обряду. Ґвалтівники закінчили терзати тіло жертви і відійшли від ложа. Фігури глядачів у плащах, які до того стояли нерухомо, захиталися і почали мовчки просуватися до виходу. Джорджієтта залишилася одна в спорожнілій обрядовій залі, все ще прикута ланцюгами до кам’яного жертовника. Вона невидячим поглядом дивилася в стелю. Уже не плакала: сльози закінчилися. Залишилася тільки порожнеча.

 

* * *

– Ах, люба моя дружино, нарешті ви прокинулися! – Германніо з виразом крайньої заклопотаності на обличчі схилився над Джорджі, і та не заволала на всю округу тільки тому, що горло в неї пересохло і здатне було видати тільки невиразний хрип.

– Де я? Що зі мною? – Джо озирнулася навколо і побачила знайому обстановку своєї кімнати.

– О Джорджі, ваше серце… – Германніо скрушно зітхнув. Його погляд висловлював таке щире занепокоєння і жаль, що Джорджі почала сумніватися, що він справді робив усі ті жахливі речі, які вона бачила у своєму кошмарі.

– А що з моїм серцем? – буркнула Джо, намагаючись підвестися на ліжку. У м’язах була страшна слабкість, голова розколювалася, було важко дихати.

– У вас знову почалися напади, – барон Єлідо-Каффа був саме засмучення. – Напевно, ваш організм ослаблений через дитину.

– Яку дитину? – усередині в Джо все похолонуло. Згадавши свій нічний кошмар, вона рвучко сіла, відкинула ковдру і помацала живіт.

Джорджі знову хотіла закричати від жаху, але не змогла. Вона повільно відкинулася назад на ліжко, морально розчавлена. З голови разом випарувалися всі думки, здавалося, внутрішній процес зупинився. Дівчина не одразу зрозуміла, що Германніо продовжує говорити без угаву. Щось про спадкоємця і про те, що тепер вона, Джо, майбутня мати, має берегти себе і своє серце. «Найкраща турбота про своє здоров’я – це не заселяти в тіло плід, через який починаються проблеми з серцем», – відсторонено подумала Джорджі.

– Ах, люба, яка радість, уже зовсім скоро, зовсім скоро! – Германніо аж розплакався від розчулення, і схилився над ще маленьким, але вже помітним животом найдорожчої дружини.

На Джорджі навалилася жахлива апатія. «Усе скінчено…», – приречено подумала вона.

«Ні, ще нічого не скінчено! – несподівано заперечила їй інша Джорджі. – Зберися! Ти маєш обдурити його. Приспати підозри. А потім ти що-небудь придумаєш, щоб урятувати себе» .

– Ах, любий, я зовсім не пам’ятаю свою вагітність… Коли поновилися напади? – Джорджі зловила погляд чоловіка і розгублено посміхнулася.

– Майже відразу ж, як в тобі зародився спадкоємець великого роду Єлідо-Каффа. Власне, так ми й зрозуміли, що ти носиш дитя. Відтоді тебе постійно мучать напади. Майже весь час ти провела в безпам’ятстві. Ах, як шкода, люба моя дружино, адже вагітність – це чудовий час, жінка повинна насолоджуватися цим, ловити кожну хвилинку щастя! – Очі доктора горіли дивним фанатичним блиском. Джорджі, яка подумала, що Германніо знущається, тепер змінила свою думку і констатувала, що він, схоже, трохи божевільний.

– І скільки ж щастя я пропустила? – Джорджі спробувала звучати якомога невинніше. Занадто швидке прийняття нового становища жертвою виглядало б підозріло, проте не можна виявляти надто багато опору. – Який термін?

Доктор розреготався.

– О, моя найдорожча дружино, я думаю, що трохи менше п’яти місяців!

Після цих слів Германніо, стискаючи руку жони, з палаючими очима почав верзти різну нісенітницю, яку Джорджі начулася в храмі Бога Віслюків: щодо очищення гріховних жінок та щось таке подібне. «Він і справді фанатик», – подумала Джорджі, подумки перебираючи рецепти зілля, що виганяє плід.

 

* * *

Джо в розпачі впала на ліжко і закрила обличчя руками. Минув майже тиждень, але їй не вдалося залишитися наодинці зі своїми травами навіть не хвилинку. «Германніо щось підозрює…» Бистроокі служниці, яких чоловік до неї приставив, жадібно ловили не те що кожен крок, а й будь-який намір.

До кімнати без стуку увійшла Ріннає – найголовніша шпигунка, як про себе називала її Джорджі. На жаль, баронеса Єлідо-Каффа не залишалася одна навіть уночі.

– А що як тобі стане погано? Адже ти навіть не зможеш покликати на допомогу! Подумай про дитину! Ми не можемо так ризикувати, – заперечував Германніо у відповідь на вимоги Джо залишити її на ніч у спокої.

Джорджі майже плакала.

«Стоп! Не розкисати! Ці виродки не доб’ються свого. Вони не отримають спадкоємця. Навіть якщо мені доведеться для цього вбити себе. Або когось іншого».

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Світ, у якому відбувається дія книги, персонажі називають «А́йю Тіро́н». Це злегка редукована фраза «Ні Айю Тірон». У перекладі з іннаро (мови Овальних Островів) це означає «створений словом». Стародавні острів’яни вірили, що світ був створений словом давніх духів-креаторів на ім’я B der Line та Project Alice.

А Тхі та Овальні Острови на карті: