Частина 2. Розділ 2. Кохання велике й чисте

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

Trigger Warning! Неграфічний опис групового зґвалтування.

_ _ _

Джо́рджі хаотично перебирала всі книжки в бібліотеці, сподіваючись натрапити на пояснення загадкових подій, які відбувалися під час «тих двох страшних ночей» (так їх охрестила дівчина). «Шкода, що мені не дозволили отримати нормальну освіту, як чоловікові. Можливо, я швидше знайшла б розгадку».

Шлях до істини проходив через безліч перешкод. По-перше, про демонічні обряди можна почитати, напевно, хіба що в таємних бібліотеках Псів Господніх. По-друге, просити в бібліотекарів: «А дайте щось на тему магії» – пряма доріжка до цих самих Псів. По-третє, туман у голові заважав мислити зв’язно. Він оселився у свідомості Джорджі після «другої страшної ночі», й думати дівчина стала явно гірше.

Джо встала з-за столу. «Треба пройтися». Вона вийшла з бібліотечної зали та попрямувала на пасовище. Трава вже почала жовтіти, у повітрі відчувалася вогкість і наближення дощів. Холодне гірське літо, яке й літом можна було назвати з великою натяжкою, готувалося поступитися місцем осені. «Як рано… Але ж іще зовсім недавно був кінець весни…»

– Джорджієтто! Ось ти де! Приїхав лікар. Ходімо, він хоче тебе оглянути.

Медик, якого звали Герма́нніо Єлі́до, був молодий і радше худий, аніж огрядний. І радше симпатичний, аніж огидний. Його примружені очі говорили про схильність до авантюр і лукавства. Його рухи… Те, як він торкався своїх інструментів, ніби пестив… Усе говорило про чуттєвість, сховану за інтелектуальним холодом і чемним професіоналізмом.

«Що-о?! З чого це раптом мені в голову лізуть подібні думки?!» Від подиву Джорджі аж на стільці випросталася.

– Метре́ссі Ка́ффа, я вас попрошу зняти верхній ліф, щоб я міг прослухати легені та серце.

Лікар був сама безпристрасність, хоча Джорджі здалося, що він не проти був би поцілувати її прямо тут.

«Чому б і ні, черниці все одно вийшли, ми тут одні…»

Джо мовчки підкорилася і оголилася до спідньої сорочки. Лікар прикладав слуховий пристрій то до її спини, то до грудної клітки, підкреслено уникаючи молочних залоз. Але навіть у цьому униканні відчувалися пестощі. Джорджі здивувалася сама собі, але змушена була констатувати, що мессе́о Єлідо їй подобається. Його густа борода, яка в інший час викликала б у дівчини гидливість, притягувала погляд. Тонкі губи, що потопали у кучерявій рослинності, так і манили доторкнутися до них. Світло-руді довгі кучері кликали запустити в них пальці. Руки доктора справляли враження сильних і впевнених; Джо припустила, що він у вільний від роботи час займається фехтуванням і силовими фізичними вправами.

Дівчина не впізнавала своє тіло: воно насолоджувалося дотиками незнайомого чоловіка, на якого в інший час дівчина й не глянула б. Її тіло жадало цих дотиків.

«Я божеволію, не інакше!»

– Ах, метрессі. Ваше серце… – доктор засмучено опустив слуховий пристрій.

– Що з ним? – видихнула Джорджі, картинно притискаючи руки до грудей і роблячи очі, як у пораненого оленяти, що благає про пощаду. Раптово Джо подумала, що Єлідо – її єдина можливість втекти з Грьобаного Монастиря.

– Аритмія. Сильна аритмія. Це дуже серйозно. При сильному хвилюванні ви можете навіть… померти, метрессі…

– Ах, докторе… Невже?.. Невже в мене немає шансів побачити ще раз батьківський дім? – Джо з відчаєм подивилася прямо в темно-каштанові, майже чорні очі співрозмовника.

Германніо Єлідо опустив погляд.

– Я мало що можу вдіяти…

– Хіба ж не корисне для мене цілюще гірське повітря?

– Боюся, метрессі, що справа тут не в повітрі.

– А в чому ж?! Невже я… невже я вибрала… невірний шлях?! – На очі Джо навернулися сльози. Вона мала такий невинний вигляд, її поза і голос так благали про допомогу, що навіть глухий і сліпий відгукнулися б.

Доктор нервово засмикав бороду.

– Метрессі, я не можу судити про обраний вами шлях. Я всього лише мирська людина, лікар. Я маю справу з фізичними тілами…

– З тілами… – гарячим шепотом повторила Джо, опускаючи очі й показово прикривши груди, що просвічувалися через спідню білизну.

Доктор із зусиллям відвів очі від рук Джорджі (а також від того, що вони прикривали) і подивився їй в обличчя.

– Я пропишу вам порошок, який має налагодити роботу серця. Приймайте тричі на день, розводячи водою або молоком.

Єлідо старанно ховав очі й час від часу нервово перебирав пальцями бороду. Пальці були тонкі, випещені. «Як у аристократа… У нашого замкового лікаря і то грубіші були».

– Спасибі, лікарю, – розчаровано протягнула Джо. «Чому ти такий нетямущий?!».

– Я залишу порошок на тумбочці. Тут порція на сто прийомів, мірна ложка там же, в мішечку. Всього найкращого, метрессі Каффа. Бажаю якнайшвидшого одужання.

Доктор квапливо розкланявся і зник у дверях. Джорджі зітхнула і покрутила в руках мішечок із порошком. Понюхала. Порошок пахнув чоловічим сім’ям. «Чим-чим?! Звідки я знаю, як пахне сім’я? Я точно божеволію! Треба тікати! Застрибнути до Єлідо в карету, сховатися під сидіння й вибиратися з цього місця!..»

– Дитинко, ось козяче молоко. Давай розведемо твої ліки! – Матір Катаріна впливла в кімнату, випромінюючи доброту і турботливість.

Джо ледь встигла приховати від неї кислу міну, зробивши вигляд, що у неї засвербіло в носі.

– Дякую.

Джо розмішала й випила порошок. На смак – гірке неприємне пійло.

– Ах, дитино, що ж нам робити з твоїм хворим серцем? – сплеснула руками старенька і забрала в Джо глечик з-під молока.

– О, матір Катаріно! Схоже, я можу померти будь-якої миті… Може, поки що не відсилати лікаря далеко? – І, спіймавши краєм ока незадоволений погляд черниці, Джо покірно промовила. – Але на все воля богів. Якщо вони захочуть покликати мене до себе, це буде моє найбільше служіння. Я виконаю своє призначення і віддамся їм повністю.

Джо заплющила очі і схилила голову, зображуючи вищий ступінь поступливості.

 

* * *

Від ліків Джорджієтту постійно хилило в сон. Більшу частину доби вона проводила у своїй кімнаті, то занурюючись у дрімоту, то виринаючи з неї. Але поки що не прокидалася більше в жахливому темному підземеллі. Іноді Джо робила вилазки на кухню (здебільшого їжу їй приносила матір Катаріна) і в бібліотеку. А також на гірські луки, які дуже любила. Одного разу їй навіть вдалося дійти до краю луки. Далі височіли потрійні мури монастиря. Позаду, нижче під горою, виднілися споруди храмів – маленькі, ніби іграшкові будиночки для ляльок.

Джорджі присіла на пожухлу траву, яка вже була стовідсотково осінньою. Дощі запізнювалися. Літо видалося напрочуд сонячним – ніби на замовлення Джо, яка не любила похмурої погоди.

– Як ти забріла сюди?!

Джорджі обернулася і побачила сестру Валеріє. Після візиту лікаря всі в монастирі знали про серцеву хворобу Джо, тож дівчина не здивувалася, почувши турботливе запитання.

– Усе гаразд, сестро, я чудово почуваюся! Боги дарували мені сил, щоб зійти на гору і помилуватися нашою прекрасною обителлю. Нечасто випадає така можливість.

– Кому як! – розсміялася Валеріє, яка часто виконувала роботу пастушки або травниці.

– А ти не знаєш, чи далеко живе лікар? Звідки він їхав до мене? Як довго?

– Не знаю. Але думаю, що якщо тобі стане зовсім зле, то надія тільки одна – на волю Богів та на трави. Доктор не встигне.

– І які ж трави можуть підтримати моє хитке життя? – зі сміхом поцікавилася хвора.

– Наприклад, шибеник, кропив’яний вогник і пута ангела.

– Як вони виглядають? Покажи.

– Вони просто в тебе під ногами. Ось шибеник – він нібито вкритий інеєм, такий темно-зелений і білястий. А це пута ангела – пухнасті, довгі та яскраво-салатові. А ці квіточки – вогник. Їх треба заготовлювати, поки вони не розцвіли, тоді рослина має найпотужнішу цілющу силу.

– І що, вони справді допомагають?

– Як бачиш, – усміхнулася Валеріє. І, здогадавшись, що Джорджі зовсім не розуміє, про що йдеться, додала. – Матір Катаріна дає їх тобі під час нападів.

Джо недовірливо зморщилася.

– Хіба? Не пригадую. І взагалі, під час нападів я зазвичай лежу пластом, мені сама матір розповідала.

– Так, лежиш. А вона тобі ложкою в рот вливає настій із цих трьох трав.

Джорджі ледве витерпіла ще п’ятнадцять хвилин бесіди, які вона відміряла собі, щоб втекти, не викликаючи підозри у сестри Валеріє.

З пасовища Джо вирушила прямо в комори Храму Бога Квітки. Вона довго блукала посеред шаф із лікарськими рослинами, розглядаючи дбайливо розвішані пучки й акуратно упаковані в мішечки сухоцвіти. Нарешті, вона знайшла дещо схоже на ті трави, що показувала їй на лузі сестра. Дівчина акуратно насмикала собі «букетика» з трьох різних зв’язок.

Джорджі прокралася на кухню (благо, був час післяобідньої меси, і кухня була порожня) і заварила собі чаю. Залишки потім вийняла і кинула у вогонь. Ніхто не повинен знати про її експеримент. Тільки б не заснути одразу…

Джо залпом випила гірке пійло. Нічого особливого вона не відчула. Поки що. «Треба поспішити до своєї кімнати. Якщо що – звалю на ліки, все одно я від них сплю весь час».

В останній момент, підкоряючись натхненню, Джо запхала у вогонь кочергу, зачекала, поки та нагріється, і стиснула в долоні. Біль був диким, але Джорджієтті вдалося не закричати.

Притискаючи до грудей обпалену руку, Джо поставила кочергу на місце і вийшла.

 

* * *

– Ах, дитино! Ти прокинулася вже? – Матір Катаріна дбайливо поралася навколо Джо, але її обличчя було не на жарт занепокоєним і трохи сердитим.

– Ах, матір! Що зі мною було? Знову серце? – Джорджі крадькома подивилася на свою обпечену долоню. Слід від опіку був уже далеко не таким свіжим, як мав би бути на наступний день. Скільки ж вона проспала? Днів зо два, не менше. А то й три.

– Так, люба. Ніякого рятунку немає, – пробурчала старенька. – Дати тобі дзеркало?

– Навіщо?

– Ти ж завжди після нападу дивишся на себе, щоб переконатися, що душа твоя на місці, і її не забрали демони, – насупилася Катаріна.

– Ах, так. Дайте мені дзеркало, звісно.

Джо подивилася на своє відображення. Вона з жахом подумала, що, можливо, бачить себе востаннє. Здається, матір щось підозрює.

 

* * *

Цього разу Джорджі прокинулася в повній темряві. Сперте повітря видавало, що вона перебуває в підземеллі. «Зараз за мною прийдуть». І справді, незабаром над головою Джо пролунав голос, чи то чоловічий, чи то жіночий:

– Іди за мною.

Джорджієтта піднялася зі свого солом’яного ложа, обтрусила рубище з мішковини від сухих травинок і пішла за ледь чутним звуком кроків. Незабаром вона та її супутниця (чи супутник?) влилися в неквапливий натовп, що йшов зі смолоскипами. Усі мовчали. Смолоскипи, здавалося, світили самі для себе: вони зовсім не висвітлювали ні стін, ні облич людей. Світло було холодне зеленувате. Здавалося, це був не вогонь, а світіння великих мертвих кристалів.

Джорджі помічала, як під час просування процесії в неї вливалися все нові й нові смолоскипи. Попереду почувся монотонний зловісний спів. Слів Джорджі розібрати не змогла.

Процесія неспішно запливла в простору залу, стіни якої були втикані дивними каламутними світильниками. Посеред приміщення височіло щось на зразок кам’яного ложа. «Жертовник?» Навколо у величезних чашах горіли вогні, розливаючи навколо себе вже знайоме Джорджі холодне зеленувате світіння. Напівтемрява була димною від пахощів. Зала була заповнена постатями в темному вбранні з капюшонами на голові.

Увійшов священик-чоловік. Зупинившись біля жертовного ложа, він почав віщати щось незнайомою мовою. Натовп вторив розспівним речитативом, від якого в Джо кров холонула.

– Ввести обрану!

Двоє чоловіків ввели худу оголену жінку, яка ніби перебувала в напівсні. Сплутане волосся прикривало обличчя, яке здавалося обличчям ангела-мученика.

– Схились перед вищою милістю, жінко! – прогримів священик.

Обрана залишилася стояти, ніби свідомість її не була присутня в цій залі. Один із конвойних ударив жертву по ногах, та впала на коліна.

Священик накреслив на лобі жінки якісь знаки чорною олією.

– Хай здійсниться очищення!

Конвойні підняли нещасну з колін і кинули на жертовник. Тихо зазвучали барабани. Їхній зловісний гул, здавалося, відбивав останні секунди життя жертви. Присутні глядачі тихо вторили ритму, в один голос промовляючи незнайомі слова. У Джорджі подих сперло від жаху й диму.

Обрану прикували ланцюгами за руки і за ноги, і тут вона прокинулася від заціпеніння і озирнулася навколо.

– Я не хочу! – Серед глухого бою барабанів і бубніння натовпу цей вигук пролунав надто чітко й дзвінко.

– Хай здійсниться благословенний обряд! – Барабани загуділи голосніше, темп збільшився. – Сьогодні ще одна нечиста підніметься на щабель вище і стане ближче до великих Богів.

До жертовника підійшла група чоловіків у плащах із капюшонами.

– Ні! Не чіпайте її! – вигукнула Джорджі, рвонувшись уперед. Вона й гадки не мала, як зможе зупинити все це дійство, але спокійно стояти й дивитися теж не могла.

Але не встигла дівчина зробити й трьох кроків, як відчула, як її скручують сильні руки, затискають рот. Спроби брикання не мали жодного ефекту.

– О великий Бог Віслюк, даруй же стійкість своїм знаряддям очищення! Нехай не вичерпується благодатне сім’я!

Чоловіки скинули плащі й залишилися голими, внизу живота з їхніх тіл стирчали якісь шкіряні палиці. «Десять чоловіків на одну жінку! Що вони з нею зроблять?» Джорджі занудило від страху та відчаю. Вона знову спробувала пручатись, але знову марно.

– Я не хочу! – надривно викрикнула жертва, звиваючись у кайданах.

– Нехай здійсниться обряд!

Барабани оглушливо загуркотіли. Дим від пахощів став задушливим – у ньому Джорджі ввижався запах спалюваної живцем плоті.

Голі чоловіки мучили жертву по черзі, у три кола. Джо не до кінця розуміла, що вони з нею роблять, але, мабуть, це було боляче. На першому колі нещасна дівчина оглушливо кричала і смикалася, але потім втратила свідомість. Джорджієтта, дивлячись на екзекуцію, беззвучно ридала, не маючи сил скинути з себе сильні руки-окови.

Коли «очисники» закінчили свою справу, головний священик виголосив коротку промову й оголосив закінчення обряду. Фігури в плащах, які до того стояли нерухомо, захиталися і почали мовчки просуватися до виходу.

– Ходімо, – скомандував Джорджієтті провідник і раптово перестав її тримати. Дівчина ледь не впала.

На виході Джо озирнулася і помітила, що жертва залишається одна в порожньому обрядовому залі, все ще прикута ланцюгами до кам’яного ложа.

«Так ось воно яке – очищення. Хто наступний? Я?»

 

* * *

Джорджі не хотіла розплющувати очі й показувати, що прокинулася. За вікном був ясний сонячний день, світло пробивалося навіть крізь зімкнуті повіки. Їй не хотілося зустрічатися з матір’ю Катаріною, яка, звісно ж, увірветься в кімнату з незмінним: «Ох, дитино!..»

«Швидше б уже потрапити туди. Щоб скоріше все закінчилося». На Джо навалилося тужливе відчуття невідворотності зла. У неї не залишилося жодної надії.

«Ні!»

Вона рішуче сіла на ліжку. І з подивом виявила, що за вікном усе білим-біле: поки вона спала, випав сніг.

Джорджі підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Морозне повітря пробрало до кісток, але дівчина стояла і дивилася на монастирський двір, вкритий білосніжним килимом. Сонце грало на гранях сніжинок, і вони переливалися, як розсип найдрібніших діамантів. Ця проста краса зворушила її до сліз. Цікаво, вона коли-небудь ще побачить сніг? Чи порадіє вона йому? Чи буде її душа, як і раніше, сприйнятлива до подібних маленьких радощів життя після того, як її «очистять» у підземеллі? Джо інстинктивно відчувала, що є речі, які вбивають душу. І той обряд був однією з них.

– Ах, дитино! Ти ж застудишся! – у кімнату увірвалася матір Катаріна, відтягла Джорджі від вікна й зачинила його. – А ну швидко в ліжко! Зараз принесу тобі теплого молока.

Джорджі залізла під ковдру і порожнім поглядом втупилася в стіну.

– Ось, тримай, не пролий. Сестра Валеріє надоїла спеціально для тебе. Усе чекала, коли ти прокинешся. Пий-пий! Що значить «не хочеться»? Давай, через нехочу, тобі потрібні сили. – Катаріна базікала, як зазвичай. Але Джорджієтті в усьому вбачалися недобрі знаки і нагадування про те, що має незабаром із нею статися.

– А тепер іди вимийся, я нагріла тобі води.

Джорджієтта нерухомо сиділа в кориті, поки вода не охолола. Рухатись не хотілося. Липкий страх просочив усі нутрощі. Джо нудило від жаху, коли вона думала про майбутнє. А не думати не могла: нав’язливі картини обряду раз у раз поставали перед внутрішнім поглядом, і вона не могла їх позбутися. Від тужливого передчуття на душі було млосно. Навіть ясний день починав здаватися їй сірим.

Джо подивилася на свої порізані руки, ноги, живіт. Можливо, шрами можуть врятувати від шлюбу. Але вони не вбережуть від «очищення».

– Дитинко! – сплеснула руками матір Катаріна, увійшовши в умивальну. – Застудишся! – Вона хлюпнула гарячої води з величезного казана на вогні. – Давай мийся швидше, скоро приїде лікар. Ти ж не хочеш постати перед ним такою собі бруднулею-замарашкою? Давай, ось так…

При слові «лікар» у душі Джо заворушилася непевна надія. «У мене ж серце… Може, станеться так, що воно не витримає, і я помру ще до початку обряду?» Але сподівання тут же згасли, розчинившись у болотистому почутті туги й неминучості.

 

– Здрастуйте, докторе Германніо! Ось і наша дівчинка. Вона щось зовсім мене засмучує. Погано їсть, млява. Допоможіть їй! Хай благословлять вас Боги.

Джорджі байдуже дивилася в підлогу, поки матір Катаріна описувала мессео Єлідо її стан.

– Я зрозумів вас, матір Катаріна. Я подивлюся, що можна зробити.

– Дуже сподіваємося на вас!

Черниця вийшла, ретельно прикривши за собою двері.

– Підійдіть до мене, Джорджієтто.

Джо підійшла і підняла очі на доктора. Красунчик мав ще привабливіший вигляд, ніж минулого разу. Джо зауважила, як пасує йому строгий чорний костюм, як відтіняє бліду синяву його шкіри та ніжну, майже солом’яну рудину волосся й бороди. За чотирнадцять років життя в північній провінції Джорджі рідко зустрічала південних вілленців, тому зовнішність лікаря здавалася їй екзотичною і привабливою. Північні типажі – з темнішою шкірою і темнішим, іноді майже червоним волоссям – їй добряче приїлися.

Крізь апатію почало проступати бажання. «А ти ще звідки взялося?!»

Доктор, як і минулого разу, прикладався слуховим пристроєм до грудей Джо, а вона танула від задоволення.

– На жаль, метрессі, мій порошок не допоміг вам… – Єлідо був саме втілене горе. – Вам стало явно гірше.

Очі Джо наповнилися сльозами. Вона впала на коліна, схопила руку мессео Германніо і притулилася до неї чолом.

– Лікарю, заберіть мене звідси! Я помру тут! Ось побачите, наступного разу, коли вас покличуть у цей монастир, вам доведеться оглянути мій холодний труп.

– О, Джорджі…

– Прошу вас, мессео! Що мені зробити, щоб поїхати з вами? Скажіть, я готова на все, що завгодно! – Джорджієтта благально дивилася на доктора, сльози струменіли по щоках. – Знаю, що я не красуня… навіть навпаки… І ці шрами… – Джо підхопилася і закрила обличчя руками. – О боги! Вибачте мені, докторе!

– Метрессі Каффа… – Єлідо явно розгубився. Він підійшов до Джо і нерішуче обійняв її за плечі. – Ви красуня! Ви самі не знаєте, наскільки прекрасні… О Боги, я не повинен!..

Мессео Германніо рвучко відійшов до вікна і відвернувся, схрестивши руки на грудях. Пацієнтка сором’язливо наблизилася до лікаря і поклала руку йому на плече. У її душі лунали два голоси: голос розуму (який точно знав, що треба накивати п’ятами з Грьобаної Обителі) і голос… незрозуміло чого (який прорізався в голові дівчини вже в монастирі, і який пристрасно жадав любовного томління). Утім, зараз ці двоє співпрацювали.

– Не залишайте мене помирати, лікарю. Будь ласка…

Єлідо рвучко обернувся, схопив руку Джорджі і притулився до неї губами.

– Я не залишу вас, Джорджієтто. Інакше я не пробачу собі…

«Невже врятована?! Але треба ще вибратися з монастиря…»

Мессео Германніо випустив руку Джорджі й підбадьорливо посміхнувся дівчині.

– Матір Катаріно! Мені терміново потрібно поговорити з матір’ю настоятелькою, – рішуче сказав доктор, відчиняючи двері.

– Звичайно, ходімо, я проводжу вас, – почула Джорджі з коридору.

Вона залишилася сама. Щоб приховати нервову посмішку, що раз по раз з’являлася в неї на губах, Джо залізла в ліжко і натягнула ковдру по самі очі. Лікар довго не повертався. Пацієнтка пережила незліченну кількість душевних злетів і падінь. Вона то сподівалася і була майже щаслива, що їй випав шанс вибратися з цього жахливого місця. То раптом її охоплював страх, що нічого не вийде, їй не дозволять піти і будуть утримувати силою. То на неї накочувало почуття провини, що вона тікає, а тій дівчині з підземелля не вдалося уникнути обряду (і скільком іншим до і після неї?).

Джорджієтті вже починало здаватися, що вона зараз з глузду з’їде від невідомості, але тут у кімнату увійшла сама настоятелька Міріме, супроводжувана матір’ю Катаріною та лікарем. У жінок на обличчі був вираз жалісливої доброти і легкого жалю. Лікар був серйозний.

– Люба моя, збирайся.

– Куди? – стривожилася Джо.

– Доктор забирає тебе в лікарню в Рі́во Валлі́во, що в долині Умі́дає. Одягайся, час не чекає. Тобі в будь-який момент може стати гірше.

– Правда?! – Джорджі не вірила своїм вухам. Невже її так просто відпустять?

– Правда, дитино, – відповіла мати Катаріна. – Ти дуже квола.

– Я почекаю за дверима.

Лікар вийшов, зберігаючи непроникний вираз обличчя.

Джорджієтта поспішно схопилася з ліжка, натягнула простий монастирський одяг і взуття, поклала змінну білизну в торбинку, яку їй простягнула Катаріна, і постала перед старшими для прощання й останніх повчань.

– Нехай тебе оберігають Боги, дитя моє! – Настоятелька посміхнулася і поцілувала Джорджі в лоб.

– Нехай буде дорога твоя рівною і гладенькою, і нехай милостиві Боги вилікують тебе і скоріше повернуть нам, дитино! – Матір Катаріна пригорнула Джорджі до грудей і заплакала. – Щасливої дороги!

«Ну вже ні. Нехай я буду все життя при смерті, але до вас волію не повертатися».

Шлях докторського екіпажу пролягав кам’янистою дорогою через гори. Майже щоразу, коли карета в’їжджала на черговий перевал, Джорджі просила зупинку, виходила і довго вдивлялася в далечінь, намагаючись розгледіти, чи немає за ними погоні. Доктор, який поводився з Джо вельми чуйно і делікатно, сам підганяв візника, а той, своєю чергою, квапив четвірку їздових ящурів, що тягнули карету.

Мессео Германніо ніяк не коментував страх Джорджі перед монастирем і його братією (а також сестрією), і вона була дуже вдячна йому за це. На самому початку поїздки лікар спробував напоїти свою супутницю серцевим порошком, але вона відмовилася навідріз:

– Я хочу зберігати ясну голову, а від ваших ліків я постійно сплю. До того ж, ви самі мені сказали, що вони не допомагають.

Лікар скрушно похитав головою, але порошок більше не пропонував. Зате чіплявся з м’якими, але наполегливими проханнями поїсти. Джо, яку нудило від нервозності, виконувала їх із великим небажанням і радше з вдячності до рятівника, ніж із турботи про власне здоров’я.

На той час, коли втікачі зупинилися на нічліг у придорожньому селищі, Джорджі виснажилася до краю і майже спала на ходу. Усі події сьогоднішнього дня – візит доктора в монастир, втеча з обителі, нескінченна гірська дорога – здавалися Джорджі сном. Дуже дивним сном…

«Він і є дивний. Є багато моментів, які бентежать і викликають питання».

«Ай, перестань. Головне, що я вирвалася з цього місця».

«А яким буде наступне? Що ти збираєшся робити далі? У тебе, взагалі-то, немає грошей. Як ти збираєшся оплачувати лікування в Ріво? І що ти робитимеш, як тебе випишуть і накажуть повертатися назад?»

«Я подумаю про все це, коли прибуду на місце й роздивлюся, що там і як».

Джорджі крутилася на ліжку в своїй кімнаті, яку зняв для неї мессео Германніо. Незважаючи на те, що ще буквально півгодини тому у неї очі закривалися, тепер вона не в змозі була навіть задрімати. Уперше у своєму житті юна Джо відчула, що таке безсоння від втоми.

«Ти нічого не знаєш про доктора. Цей красень може отримати будь-яку селянку або небагату городянку (а, можливо, і багату), але при цьому вибрав тебе – хвору недо-черницю в шрамах. Тобі це не здається дивним?» – вкрадливо заговорив внутрішній голос, який був замовк.

«Заткнися! Він добрий, і я йому подобаюся», – відрізала Джорджі.

До кінця п’ятиденного шляху, який вів їх у мальовниче містечко Ріво Валліво, Джорджі була вже по вуха закохана у свого благородного рятівника. Доктор був такий делікатний, такий добрий, розумний, красивий і чарівний, що встояти було неможливо. Він поводився з Джо, як із коштовністю, на відміну від багатьох претендентів на її руку і серце. І це не могло не підкупити.

– Ну ось і залишилася позаду остання гора, – усміхаючись, сказав мессео Єлідо. – Ми спустилися в долину Умідає. Скоро будемо вдома.

Останні години, поки карета їхала полями, що були вкриті тонким шаром снігу, Джо навіть вдалося заснути. Їй снився доктор Германніо і їхні обійми в променях призахідного сонця.

 

* * *

Після теплої зими прийшла чудова весна – без снігів, дощів і сірого неба, як зазвичай бувало в північній провінції Каффа, на батьківщині Джорджі. Яскрава й ароматна, наповнена співом птахів і настільки щедрим сонцем, що Джорджі примудрилася обгоріти ще наприкінці квітня.

Життя в Ріво Валліво було раєм. Хоча спочатку Джорджі не могла розслабитися. Постійно боялася, що за нею ось-ось прийдуть із монастиря – адже вона вислизнула з-під носа своїх мучителів перед самим обрядом очищення. Але час минав, ніхто не порушував спокій Джо, і вона поступово заспокоїлася. Настільки, що в ній навіть прокинулася жага діяльності та нових знань. Дратівливий туман у голові нікуди не подівся, але з часом Джо звиклася з ним і намагалася використовувати ті ресурси розуму, що в неї ще залишалися.

Вона не давала докторові спокою своїми розпитуваннями про медицину і хімію. Германніо ніколи не відмовляв у поясненнях своїй новій учениці, і навіть дозволив їй безперешкодно користуватися своєю професійною бібліотекою та лабораторією. Джо не знала втоми в приготуванні та змішуванні всіляких лікарських компонентів. Успіхи Джорджі були такими вражаючими, що за якийсь час вона вже асистувала красунчику в лікарні й готувала ліки для хворих. Вона могла годинами перетирати в ступці висушену селезінку крота-проліска або доїти отруту зі змій спачьяту.

– Сподіваюся, своєю скромною допомогою я зможу хоч частково віддячити вам, дорогий лікарю!

– Ах, метрессі, це я вам маю дякувати за те, що ви стали окрасою цього будинку! А зустріти споріднену душу, яка цікавиться медициною – це воістину неоціненно.

Доктор Германніо Єлідо був не єдиним лікарем у долині Умідає, але був вельми популярним. Не минало жодного дня, щоб у двері його лікарні (під яку було відведено окреме крило докторського будинку) не постукав пацієнт або пацієнтка. Утім, останні навідувалися набагато частіше, чим викликали неясне невдоволення асистентки Германніо.

У Джорджі навіть з’явився друг. У великому триповерховому будинку, що сусідствував із лікарнею, жив збіднілий аристократ мессео Веччіліє, який мав схильність до візуального мистецтва. Джо пропадала в його особняку у вільний від медицини час. У Веччіліє була величезна майстерня для малювання, і ще окрема кімната, де він експериментував із виготовленням фарб. Джорджіє здобула велику любов літнього мессео абсолютно випадково. Одного разу вони з доктором завітали до сусіда з візитом ввічливості, і той поскаржився, що ніяк не може виготовити жовту фарбу, яка була б досить стійкою, але водночас яскравою. Джорджі, яка свого часу захоплювалася живописом і всім, що з ним пов’язано, порадила Веччіліє замовити в торговців корінь рослини тирі-тирі.

За тиждень у приймальню Германніо Єлідо вломився донезмоги зраділий сусід із величезним букетом троянд і запевненням у найбільшій вдячності до кінця віків. Джорджі з сусідом розговорилися, і вже наступного дня жалісливий аристократ уже давав дівчині перший серйозний урок живопису, що закінчився бурхливими похвалами і наполегливими проханнями «не залишати без огранювання такий талант». Відтоді метрессі Каффа і мессео Веччіліє намагалися присвячувати навчанню хоча б дві години на день. Це не йшло ні в яке порівняння з уроками малювання, які Джо мала у Школі Шляхетних Дівиць.

І вже тим паче якість викладання Веччіліє не можна було порівнювати з тією, що її демонстрував найнятий колись матір’ю франтуватий репетитор, якого більше цікавило полювання за жіночою спідньою білизною. Одного разу Джорджі випадково застала свого горе-вчителя наполовину голим (без штанів) і пихкаючим, на обличчя собі він поклав жіночі панталони, забруднені менструальною кров’ю. Власне, завдяки цим панталонам учитель і не помітив Джо, яка в шоці постаралася якнайшвидше прикрити двері в клас, куди вирішила зазирнути, аби зробити ескіз картини, яка раптово з’явилася у неї в уяві. Маленька Джорджі не розуміла, що за сцена постала тоді перед її очима, але чомусь почала злегка побоюватися дивного вчителя. Втім, їй недовго довелося його терпіти: за два місяці франт змушений був покинути баронський замок через скандал: репетитор був помічений за підгляданням у лазні для служниць.

На щастя, мессео Веччіліє дивних речей не робив, тому Джорджі було вельми приємно проводити з ним час. «Ваші картини такі живі, що мені здається, що люди на них ось-ось почнуть рухатися й говорити, дерева зашелестять листям, а птахи співатимуть любовні пісні. У вас талант, яким не можна нехтувати», – майже на кожному занятті повторював сусід.

У вільний від роботи і уроків живопису час Джорджі гуляла з доктором міськими парками і скверами – благо, Ріво Валліво буквально потопав у рослинності. Кілька разів вони вибиралися побродити навколишніми лісистими пагорбами. Долина Умідає була вся порізана струмочками і дрібними річечками (в одному тільки Ріво Валліво їх налічувалося близько двох десятків). Велика кількість вологи і сонця робили свою справу: головне місто долини і навколишні селища були оазою з дерев, кущів, трав і квітів. За рік тут знімали цілих два врожаї овочів і фруктів.

У Джо не було жодних сумнівів у тому, що вона знайшла своє місце на землі. І свою людину. Джорджі з задоволенням проводила час із доктором Германніо, потай мріючи, щоб красунчик доктор повалив її на соковиту траву – і… Далі фантазія дівчини стопорилася. Але, за відчуттями, після цього безумовно мало статися щось приємне.

Тим часом Джо не була впевнена, що її почуття взаємні. Мессео Єлідо був незмінно доброзичливий і турботливий, але Джорджі ніяк не могла зрозуміти, чи ховається за цим щось більше. Вона пам’ятала його слова: «Ви самі не знаєте, наскільки красиві». І все чекала, чи не видасть доктор знову своїх почуттів, якщо такі в нього є.

Ця солодка млосна невідомість тягнулася до середини літа, і незабаром вирішилася…

– Зіронько моя, метрессі Каффа, я хочу порадувати вас! – Мессео Германніо опустив слуховий пристрій і підморгнув Джорджі. – Ваше серце, схоже, прийшло в повний порядок! За останній місяць – жодного нападу аритмії.

– Чудово… – Джорджі відвернулася, щоб приховати розчарування.

– Ви не раді? – засмутився доктор.

– Я дуже рада…

– Джорджі, що сталося? Розкажіть мені. – Єлідо взяв Джо за руку. – О, друже мій, не мовчіть. Я починаю турбуватися.

Джо зітхнула і з сумом подивилася на коханого.

– Я здорова. А це означає, що мені доведеться покинути вас і повернутися в монастир. – Джо зовсім поникла.

– Люба метрессі Каффа, як ваш лікар я вам категорично не раджу повертатися в обитель. Там занадто жорсткий клімат, і ваша хвороба може повернутися. – Доктор підморгнув Джорджі. – Я мав постійне листування з настоятелькою Міріме. І повідомив її, що вам не можна повертатися. Вона підтримала мене в рішенні залишити вас у долині – адже тутешній клімат явно сприятливо позначається на вашому здоров’ї.

– Справді?! Невже? Ура-а-а-а!!! Я можу тепер постійно працювати у вашій клініці, і, можливо, коли-небудь теж стану лікарем і буду повноцінно допомагати вам!

Джорджі не втрималася і кинулася обіймати доктора. Потім, засоромившись свого емоційного пориву, відійшла до вікна і стала вдавати, що вивчає рослинність у саду.

– Люба моя, я так радий, що ощасливив вас! – Германніо підійшов до Джорджі й поклав їй руку на плече. Потім почав гладити її волосся, яке помітно відросло відтоді, як вона покинула батьківський дім.

У Джорджі запаморочилося в голові.

Раптом доктор схаменувся, відсахнувся і, своєю чергою, втупився у вікно.

– Метрессі Каффа, – заговорив він після довгого мовчання, насиченого чуттєвими зітханнями, – я хотів би вас запросити. Це невелика поїздка, буквально день шляху. Це місце має для мене величезне значення. І я хочу, щоб ви побували там зі мною.

– Звичайно! З радістю.

З Ріво Валліво вони виїхали рано вранці, а прибули на місце тільки надвечір. Карета зупинилася біля ґанку старовинного замку, оточеного буйними лісами. Це місце було настільки відокремленим (останнє селище вони проїхали годину тому), що Джорджі стало одночасно і страшнувато, і хвилююче.

– Ось ми і на місці! – Доктор подав руку супутниці, і вона випурхнула з карети, ніби на крилах кохання.

Замок являв собою хаотичне нагромадження загострених (згідно зі старовинною модою півдня) веж і башточок, між якими тулилися одно- і двоповерхові приміщення, але мав переконливий вигляд. І був явно дуже древнім: здавалося, його справжніми власниками є мох і цвіль, що вкрили колись світлий камінь. Джорджі нарахувала шість поверхів у найвищій з веж.

– Ласкаво просимо, нобіль Єлідо! Ласкаво просимо, метрессі! – Літній лакей у такій же старій, як і це місце, лівреї чемно вклонився приїжджим і провів їх у величезну їдальню, де на них уже чекав накритий стіл.

– Неймовірно! – зраділа голодна Джорджі. Вона з великим апетитом накинулася на їжу.

«Нобіль? Оце так сюрприз. І чому я вважала доктора простолюдином? Це що, його фамільні володіння?»

– Дозвольте, я покажу вам замок, – запропонував Германніо після щедрого обіду. – Я тут народився і провів своє дитинство.

– Із задоволенням прийму ваше запрошення! – Джо взяла доктора під руку, і вони вирушили бродити лабіринтами коридорів.

Мессео Єлідо розповідав кумедні історії з життя свого сімейства – і супутниця раділа разом із ним, доктор розповідав про смерть батьків – і вона сумувала разом із ним. Джо здавалося, що вони з Германніо – дві половинки, які нарешті злилися в одне ціле. Джорджі, яка раніше не сприймала всерйоз «слізливої літератури для жінок», зрозуміла, нарешті, все те, що було описано в книжках. Вона відчула, що значить «мліти від кохання» і, можливо, навіть осягнула таку дивну річ як «палати від бажання». Їй стало зрозуміло, що спонукає героїнь робити всі ті «дурниці», які раніше були для Джо далекими і тому смішними.

Вечоріло. Доктор повів Джорджі у внутрішній двір. Західне сонце золотило величезні дерева, які за висотою могли змагатися з найвищими вежами замку. Вечір був теплим і романтичним, він був наповнений співом птахів і сотнями витончених ароматів. Джо ніде ще не бачила таких п’янких літніх вечорів і ночей, як тут, в Умідає.

І раптом доктор зробив щось таке, що змусило Джорджі разом забути про всю навколишню красу. Він раптом став на одне коліно, взяв Джо за руку і сказав:

– Люба, кохана моя Джорджі! Чи згодні ви стати моєю дружиною?

Джо на цілу хвилину опинилася в приголомшливій тиші: замовкли птахи й комахи, квіти перестали виділяти аромати… усе застигло, чекаючи відповіді. А вона стояла, не в силах вимовити ні слова.

– Джорджі, що ж ви мовчите? О ні, не кажіть мені, що не кохаєте мене! Я не повірю в це ні за що. Я знаю, що мої почуття до вас взаємні. Я читаю це у ваших очах… Я знаю, що я не такий багатий і знатний дворянин, на якого ви заслуговуєте. Але… я кохаю вас, Джорджієтто, кохаю всім серцем! І я зроблю так, що моє кохання замінить вам усі багатства цього світу, і ви не бажатимете більшого! Ну скажіть же хоч слово, не мучте мене, о Джорджі!

– Згодна, – Джорджі все ще перебувала в шоці. Вона, звісно, любила доктора і мріяла «злитися з ним в екстазі», але якось абстрактно. Їй у голову не приходило, що коли-небудь він ось так може стати перед нею на одне коліно, і їй доведеться приміряти до себе це дивне слово «дружина».

Доктор рвучко схопився і стиснув Джо в гарячих обіймах.

– О, люба моя!

Подальші події відбувалися, ніби уві сні. Джо і доктор ще погуляли парком. Якимось чином у неї на пальці опинилася каблучка з дрібним гострим каменем, але сама каблучка була занадто маленькою, і нареченій довелося надіти її на мізинець. Що довше вони блукали дикуватим садом, то нереальнішим Джо здавався світ. Серце стукало дедалі частіше, здавалося, не вистачає повітря. Рука лікаря, на яку спиралася Джо, здавалася занадто гарячою.

«У мене, напевно, жар… Це нервове».

Після прогулянки лікар провів Джорджієтту до її кімнати.

– Люба моя, я такий радий! Ви погодилися стати моєю! Ми ще тільки збираємось розлучитися на ніч, а я вже починаю сумувати за вашим товариством, вашими прекрасними очима, ніжним голосом. Ночі без вас – такі довгі… – Доктор впритул подивився на Джорджі. Його погляд був настільки пронизливий, у ньому було стільки вогню й бажання, що в Джо запаморочилося в голові. Їй стало жарко, в голові помутніло ще більше. «Як за книгою… все, як за книгою…»

– І що ж, ви ось так мене відпустите? – Джорджі зробила крок назад, намацала рукою стіну і притулилася до неї, бо ноги підкошувалися. Вона закинула голову й обдарувала нареченого закличним поглядом, як робили це героїні книжок.

– Джорджієтто, ви зводите мене з розуму! Я не можу встояти перед вами! – Доктор підійшов до Джо, взяв її руку і почав покривати поцілунками. Дівчина заплющила очі. Їй здавалося, що вона плавиться, як крижинка під гарячим диханням дракона. Поцілунки коханого ставали дедалі гарячішими…

– О ні, я не доживу до ранку… Що ви зі мною робите?.. – прошепотів доктор на вухо Джо. Вона відчула, що падає. Її свідомість балансувала вже десь на краю реальності, погрожуючи ось-ось її покинути.

Єлідо підхопив Джо на руки й ударом ноги відчинив двері в кімнату. Одурманена коханням, гостя смутно пам’ятала подальші події. Здається, вона дуже швидко опинилася голою. Потім була якась невиразна метушня навколо її тіла. Потім був біль. Джо слабко протестувала, але доктор її заспокоював, кажучи, що це тільки в перший раз неприємно, а потім відкриється блаженство. Потім знову була метушня, сопіння й кряхтіння. Після цього Джорджі заснула.

Прокинулася вона, коли сонце починало хилитись до обрію.

– Люба моя наречена, ви вже повернулися зі світу мрій!

Доктор Германніо увійшов до кімнати, тримаючи в руках величезну тацю з фруктами. Джорджі інстинктивно натягнула ковдру до підборіддя і присіла на ліжку, підтягнувши ноги до грудей.

– Як ваше самопочуття, моя ненаглядна Джорджієтто?

– Дякую, добре, – непереконливо відповіла Джо, у якої ще були в голові залишки вчорашнього туману.

– Я приніс вам сніданок.

Доктор був сама турботливість, але дівчині чомусь було незатишно в його товаристві. Вона уникала дивитися в очі своєму ненаглядному, якого непристойно спокушала не далі як учора ввечері.

– Любаа, з вами точно все гаразд? – Єлідо дбайливо взяв Джо за підборіддя. – Погляньте на мене. – Він повернув наречену обличчям до себе. Вона намагалася дивитися йому в очі прямо і твердо, але їй весь час хотілося відвести погляд. – Я чимось образив вас? – Джорджі мовчала. – О, любов моя, не мовчіть же! Невже я вчора був недостатньо ніжний із вами?

– Ні-ні, все було добре…

– І я точно нічим вас не образив?

– Ні. Звичайно ж, ні! Я… напевно, я просто втомилася з дороги. – Щоб змінити тему, Джо накинулася на фрукти. – Який прекрасний виноград! Він швидко поверне мені сили. – Дівчина змусила себе посміхнутися і подивитися в очі співрозмовнику.

Він усміхнувся у відповідь.

– Ось і чудово! – Лікар посерйознішав. – Люба… У мене до вас дуже делікатне прохання. Поки ми офіційно не одружилися, ніхто не повинен знати, що між нами сталося сьогодні вночі. На жаль, звичаї суспільства вам знайомі. Люди погано ставляться до жінок, які зв’язуються з чоловіком поза шлюбом. Я хочу вас уберегти.

– Так, розумію…

– Добре. Тоді відновлюйте сили: на нас чекає далека дорога! – Германніо підморгнув.

– Як, ми вже їдемо? – У голосі Джорджі звучав жаль, але це, скоріше, була данина пристойності, ніж відображення реального стану речей. Вона не могла сказати, що їй дуже хотілося залишатися в цьому застарілому замку наодинці з коханим. Чомусь товариство доктора почало її обтяжувати.

«Ах, ну що таке? Я повинна радіти, адже виходжу заміж за людину, яку люблю, і яка любить мене!» Джо щосили намагалася повеселитися.

– Ми їдемо в гості. У замок барона Каффа – на вашу батьківщину.

– Що?! – дівчина поперхнулася виноградом. – Але… Чому?

На душі стало млосно й сумно.

– Адже нам потрібно одружитися. Це неможливо зробити без благословення батьків. Неможливо без підпису вашого батька на паперах. Ви ж розумієте, що я не можу піддати вас цій жахливій долі – жити з чоловіком таємно, боячись вийти на вулицю і бути забитою камінням! – Доктор схопив руку нареченої і гаряче притиснув до своїх грудей. – Джорджієтто, я бажаю для вас найкращого! Я б хотів збереження всіх ваших прав у цьому суспільстві, хотів би для вас поваги і недоторканності. Я бажаю тільки законного шлюбу з вами! Ви ж не думаєте, що я один із тих покидьків, які безчестять дівчат заради власного задоволення, не зважаючи ні на що?

– Ах, Германніо! – наречена була навіть трохи зворушена промовою свого ненаглядного. – Але… Раптом мої батьки будуть проти?

– Не будуть.

– Чому ви в цьому впевнені? Ви не знаєте мого батька, це не людина – це чудовисько! – Очі Джо гнівно блиснули.

– Люба моя, якийсь час тому я списався з вашим батьком і попросив вашої руки. Він дав згоду.

Джорджі стало не по собі. Вона насупилася.

– Списалися з моїм батьком? Але чому ж ви нічого мені не сказали?

– Не хотів завчасно обнадіювати! Адже була ймовірність, що барон Каффа не погодиться.

– І що тоді? Ви б не стали пропонувати мені своє кохання? – Так, відпала болісна необхідність умовляти барона Каффу на шлюб, але була досада, що все влаштувалося без її відома, за її спиною.

Доктор із докором подивився на майбутню дружину.

– Кохання – став би. Чи може звичайна людина, хоч і наділена владою, стати на шляху припливу і затримати його? Чи може звичайна людина не дозволити сонцю зійти вранці? Так і ваш батько, він не міг би перешкодити моїй любові до вас. Якби він не дав згоду на законний шлюб, моя пропозиція звучала б так: «Джорджієтто, кохана, чи згодні ви втекти зі мною з цієї країни, покинути все й пуститися на пошуки пригод, маючи лише одне багатство – моє кохання до вас».

Дівчині стало соромно.

– Не ображайтеся на мене, будь ласка. Я дурна. Я повинна бути вдячна вам за те, що ви позбавили мене стількох труднощів! У тому числі й від необхідності мати справу з моїм татком. – Джо погойдалася взад-вперед. – Я ненавиджу його, Германніо! Він – звір у вигляді людини. Прошу вас, будьте з ним обережні. Йому не можна довіряти. Коли ми приїдемо в його замок, пильнуйте. Для мого батька не існує іншого обмеження, крім страху перед силою, яка перевершує його власну.

– Не хвилюйтеся, Джорджі. Моя любов захистить нас від будь-яких загроз.