Фортеця з подушок

Весна

 

Напевно, у мене не було кращого сну.

Так тепло та м’яко. Обличчя пестить весняний вітер. Запах повітря дуже смачний та свіжий. Не хочеться прокидатись. Відчуття затишку з дитинства, як сон після смачного обіду, коли всіма справами займається бабуся, а ти просто гуляєш та насолоджуєшся безтурботністю.
Але, якщо приходить свідомість, то це неминуче. Я ж нікуди сьогодні не збираюсь? Можна лежати скільки завгодно.

Взагалі, у мене на сьогодні нічого не заплановано. Жодних справ нема? Чекай, а які у мене можуть бути справи? Сходити… куди? Побачитись… з ким? Але ж я!.. Хто? Мене звати… Як мене звати? Та ну, дурість. Просто ще не прокинулась.

Однак, жах почав стискати серце. Напевно треба…

«ТИ ВІЧНО ЗБИРАЄШСЯ ТАМ ВАЛЯТИСЯ!? ЯКЩО ПРИЙШЛА, ТО ХОЧ ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ! Я ТОБІ НЕ СЛУГА!» – пролунало раптом з краю свідомості.
– Га!? – тільки й змогла я вимовити, підскочивши.

Прибираю волосся з очей, та одразу засліплює сонце. Трішки призвичаївшись, відкриваю їх. Та далі моїх зусиль не знадобилось, бо як тільки побачила де я – вони самі полізли на лоба.

Навкруги, до самого обрію, видно тільки пухнасті білі хмари. А над ними – темно-синє небо, з крихітними вкрапленнями зірок.
Невже я падаю!? – пролунала страшна думка.

Та ні, не рухаюсь. Піді мною також хмари. Хоча чекайте… Воно м’яке, але й щільне. Остаточно звикнувши до сонця, я роздивилась, що це подушка. Та не одна. Вони були всюди.

– Що, в дідька, відбувається? – спантеличено промовила я, бо мовчати не було сил. Дивовижне відкриття чекало на мене довго, та тепер прийшов його час.

Озирнувшись, я побачила, що позаду стоїть велетенська, білосніжна  фортеця. Вона складалась з самих лише подушок, тож було важко розрізнити контури, цієї архітектурної дивовижі. Від мене до стін – все також було з подушок. Сама я лежала скраю цієї платформи.

Брама була настіж відчинена. Через неї видно довгу широку вулицю, з двоповерховими будівлями пообіч. А в кінці – вхід в сам замок, де має жити володар.

Володар? Точно, я ж чула чийсь голос. Може увійти? Хоча, вибору в мене особливо немає. У мене… це у кого? Я досі не згадала ім’я? А чим я займаюся? Теж нічого.

Певно це якесь чаклунство.

– Точно! Я чаклунка! – прийшло радісне усвідомлення. Так! Я щось розумію в магії. Неначе звільнилась з пут частина моєї особистості.

Підвівшись, оглянула тіло. Я дитина!? Років дванадцяти, здається. Маю довге   червоне волосся, майже сягаюче колін. Одягнена в білу сорочку, заправлену в сині штани. Взуття немає.
– Трясця! – мовила, майже сміючись. – Не можу я бути дитиною!

Це просто нонсенс. Я впевнена, що це ілюзія.

– Я доросла. Бо… тому що я… ааааггхх!! – раптом я відчула сильний біль в голові. Хоч я охопила її руками, та це не допомогло. Від болю перехопило подих, ноги підкосило та я впала на коліна.

Біль пішов доволі швидко, після хвилини страждань.
Гаразд, є межі, за які мені не дозволено заходити. А це означає, що їх хтось встановив. У всього цього є задум. Треба якнайшвидше розібратись що до чого. Залишатись тут я не збираюсь.

Подушки під ногами, виявились доволі стійкими. Вагу витримують, тож можна спокійно ходити. Озирнувшись довкола, я усвідомила, що краєвид взагалі-то неймовірний. Страх пішов, на зміну прийшла цікавість.

Перевівши подих, я рушила до брами.

Вона була велетенською, але стіни були ще вищими. Від чого можна оборонятись в такому місці? Увійшовши на територію фортеці, я побачила, що довкола лежить багато іграшок у формі тварин. Підняла одну з них, та відчула, що вони доволі важкі, хоч і не великі. Це був жираф. Тримати треба було обома руками. Виконана якісно, навіть швів не видно. М’які та теплі. Схоже нагрілась на сонці. Чи сідає воно тут взагалі?

Поклала іграшку на місце та пішла далі.

У жодної будівлі не було дверей. Іграшки були і в приміщеннях також. Це місце ніби дитячий майданчик. Перед входом у замок, вулиця перетворювалась на площу, в центрі якої стояв фонтан. З подушок, звісно. Впізнати було важко.

Знову подув теплий вітерець, не хотілось заходити в середину. Та обійшовши фонтан, я підійшла до входу.

 

Літо

 

Це був тронний зал. Височезна стеля, колони, вітражі з якимись людьми, та багато місця для прийому придворних.

Ледь дійшовши до середини зали, я побачила правителя.

Те, яким він був, більш ніж очікувано, гадаю. Наблизившись до довгих та високих сходів його трону, я почула:

– Нарешті! Ти що, вирішила зачекати доки я зістаріюсь та помру? Хочеш володарювати в моїй фортеці?! – сказав мені хлопчисько років десяти, з трохи невдоволеним виразом обличчя, але в очах була помітна цікавість.

Він був одягнений в зелений костюм із золотою вишивкою, а на голові з чорним волоссям, була золота діадема з трьома рубінами. Перед ним лежали шість іграшок слоненят.

– То що? Хочеш правити тут, га? – продовжив він, трохи заспокоївшись, та приховуючи посмішку.

– І я тебе вітаю, хлопче. Що тут відбувається? – підігравати йому не було бажання. Зрештою, я не знаю, чи реальний він взагалі.

– Так-так, привіт. Я втомився гукати тебе! Вже збився з рахунку, скільки днів ти там проспала. – повідомив він мені вже спокійно. – Насправді, це я хотів запитати в тебе, якого трясця я тут опинився, та чому я маю тіло якогось хлопчиська.

– Тобто? Ти сам не знаєш?! – оххх, це не те що я хотіла почути! – Ти ж володар цього місця, хіба ні? Як ти сказав, я весь час спала біля брами. Тож звідки мені знати?

Просто чудово. Ніхто нічого не знає.

– Ну хтозна, більше у мене не було варіантів, окрім як покликати тебе. Найцікавіше, що я не можу встати з цього трону! Тому довелось чим душ волати. Та нарешті вдалося тебе розбудити.

– Не можеш? Хмммм… схоже це теж частина чаклунства, яке перетворило нас на дітей. Доречі, ти пам’ятаєш щось зі свого минулого? Як тебе звати, наприклад? Бо я ні.

– Я теж ні, окрім того, що це моя фортеця. А ти, знаєшся на чаклунських штуках? Може знаєш як нам допомогти?

Чаклунських штуках, кажеш. Хороше питання. Почавши ходити зі сторони в сторону, я почала спроби щось згадати, доки хлопчисько спостерігав за мною.

Що це може бути? Для чого ми тут? І чому все має такий вигляд? Гаразд, починаю відлік від того, що це чийсь задум. Що це все не просто так. От хлопець – не може підвестися. А я можу ходити. В залі теж лежать іграшки. Іграшки…

– Слоненята! – промовила я, та подивилась в їх сторону.

– Що, “слоненята”? – відповів хлопець.

– Слоненята поруч з тобою, здається я зрозуміла! Це твої вартові!

Хлопець подивився не мене, очима повними незрозумілості.

– Маю на увазі, що всі ці іграшки – твої піддані! Вони перетворились разом із фортецею. Слоненята – це вартові, які вишукувались в ряд, для твого захисту. – ця здогадка сповнила мене неймовірних відчуттів. Яка ж я розумна все таки, хо-хо.

– Ось як… це справді можливо. Але ж я чомусь не став іграшкою. Та і ти людина.

– Це так. Зараз у нас є три змінних: ти не можеш піднятися, я можу ходити, все довкола стало дитячим майданчиком, разом з людьми. Тепер треба пов’язати це між собою.

– Зрозумів. Тоді скажу дещо, що може нам допомогти з розгадуванням.

– Так! Що саме?

– Тільки зрозумій, що я не вигадую, гаразд? – він подивився на мене з надією, та почекав доки я кивнула.

– Я відчуваю тепло. Слабе тепло, наче сигнал, з двох місць в цій фортеці. Зі стайні, та з гарнізону. – сказавши це, він трохи змарнів. Щось явно було не так.

– Тепло? Гаразд. Можливо мені варто сходити туди, та подивитися. Може знайду щось цікаве. А ти поки зачекай.

Я вже повернулась в сторону виходу, як він мене покликав:

– Зачекай! Є ще одне місце. Тут. – він подивився в сторону медведика, який лежав трохи поодаль сходів.

Я підійшла до медведика та підняла його. Він був важким та… теплим? Зачекай-но, жирафенятко теж було теплим. То це не сонце їх гріло?

– Аххгхаа… – протяжно пролунало від іграшки.

– Аааа!! – прокричала я, та викинула її з рук.

Я не помітила, як опинилась вже в трьох метрах від неї.

– Якого дідька! Ця іграшка жива! – вже не так гучно прокричала я, та подивилась на хлопця.

Але він просто сидів та дивився на неї, з обличчям, в якому була якась глибока печаль.

– Ти не здивований?!

– А, вибач. Так, звісно. – я витягнула його з роздумів, і він продовжив. – Ти, напевно, відмовишся, але… чи не могла б ти подати мені її? У мене таке відчуття, наче це правильно.

Ще раз підійти до того м’якого кошмару? Охххх… Схоже, що доведеться. Можливо це проллє світло на те, що відбувається. Без будь-якої радості, я знову підійшла до іграшки. Вона не рухалась. Власне, як і минулого разу.

Чим ближче мої руки наближались до неї, тим страшніше мені ставало. Хлопець же, сидів з кам’яним обличчям.

Я підняла її, та жодних звуків чутно не було. Вона була справді важкою, а в мене ще й руки тряслись.

– Фуууххх. – перевела подих та почала заспокоюватись. Якось занадто злякалась простої іграшки. Хоча вона була не зовсім простою.

Я піднесла її до хлопця, та він поклав руку їй на голову.

Маю зауважити, що іграшка не так злякала мене, як те, що відбулося з хлопцем.

 

– ГХАААХХАААААААА!!!!! – заволав він що є сил. Я відскочила, випустивши іграшку з рук, та вона не впала.
Іграшка висіла в повітрі, та почала яскраво світитись червоним. А хлопець, намагався відняти від неї руку, заливаючись сльозами. Його очі були витріщені так, як тільки це було можливо.

Опанувавши себе, я побігла до нього, але все вже скінчилось. Іграшка впала, та припинила сяяти. Рука хлопця була вільна. У нього був шок. Він весь тремтів, а з його рота лунали якісь незрозумілі звуки.

Я стала над ним, поклала руку на плече, та тихо мовила:

– Гей, тобі все ще боляче? Можеш говорити?

Він важко дихав, та все ж відповів:

– Т-ак… можгху… кха-кха… Дай-й, мені, хвилгх-ину…

Ми трохи почекали, доки він припинив трястися. Він обперся на підлокітник трону. Випрямившись та витерши обличчя, голосом, який не мав життя, сказав:

– Там теж іграшки. Принеси мені їх.

– Що з тобою стало? Розкажи! – він навіть не дивився на мене.

– Обов’язково. Але будь ласка, спочатку іграшки.

Ненавиджу коли мені наказують. Я теж заручниця цього місця, та маю знати все! Але схоже, що зараз я нічого з нього не витягну.
Вийшовши з зали, я побачила сонце, яке потроху сідало. Небо ставало ще більш темним, адже над нами атмосфера була розріджена. Кисню менше, отже і світлу немає де розсіюватись.

Звідки я це знаю? Ким я є насправді?  До дідька. Не хочу ризикувати, з огляду на минулий раз.

 

Стайні. Вони були біля воріт, тож я швидко їх знайшла. Приміщення виглядає досить великим. Не уявляю, як знайти потрібну іграшку.

Увійшовши всередину, я пішла в стійла, щоб подивитись на іграшки конячок. Що ж, не так сталося, як гадалося. Моїм очам відкрилась жахлива картина – десятки скелетів коней, і всі в лежачій позі. Наче лягли та померли. Але чому коні не перетворились на іграшки? Можливо це стосується тільки людей? І скільки ж той хлопець чекав, якщо від них залишились тільки скелети? До біса дивне місце. Треба шукати іграшку.

Йдучи по одному з коридорів, я натрапила на скупчення іграшок, біля однієї з кімнат. В цій кімнаті було тільки мавпенятко. Що тут відбулося? Чому ці… в минулому люди, прийшли до “мавпенятка”? Самі питання, на які навряд чи будуть відповіді.

Іграшка була теплою. Ну звісно. Трішки легша, ніж медведик. Очікувала бодай якийсь звук, але його не було.

Я відчувала, це точно вона. Є якесь… марево. Ніби іграшка випромінює ледь помітні блискітки. Віднесу її власнику фортеці.

 

Осінь

 

– Зачекай, дай мені підготуватися.

Я стояла біля підніжжя сходинок, а він сидів, та дивився на цю іграшку, наче намагаючись щось пригадати. Вже декілька хвилин він розглядав її, а потім промовив:

– Я готовий. Коли все закінчиться – я скажу. А до тих пір, не турбуй, будь ласка.  – на ці слова я знову кивнула. Та сказала:

– Після цього, ти розповіси мені в чому справа. Інакше будеш йти за іграшкою разом із троном на сраці.

– Ахах… – він провів долонею по обличчю зверху вниз, та продовжив. – Гаразд. Це буде правильно. Починаємо.

Я піднесла до нього іграшку, та поклала біля трону. Відійшла, на свою вже звичну позицію та стала чекати.

 

З зусиллям, але він пересилив себе, та торкнувся її.   Відбулось те ж саме, що й першого разу. На це важко було дивитись. Прикутий до трону з однієї сторони, та до іграшки з іншої, хлопчик десяти років трясся між ними як лялька.

І от, прийшовши до тями, після декількох хвилини тортур, він нарешті заговорив:

– Все. Залишилось принести останню іграшку. – це була найсумніша людина у Всесвіті.

– Мені шкода, що ти таке переживаєш, та я не знаю як допомогти.

– Та нічого, я заслужив.

– Щодо цього, я чекаю пояснень.

З місця не зрушу, доки не розповість.

– Так, звісно. Так от – створив це все, точно не я сам. А щодо іграшок, то тут все доволі погано. – сказав він, та понурив голову.

– Що са… – не встигла я вимовити, як він продовжив:

– Це ще не точно, але я міг бути дуже жорстоким володарем, який жахливо ставився до своїх підлеглих. Ніяких спогадів не з’являється, але з мавпенятком у мене точно погані рахунки. Та й з ведмежатком не найкращі.

Це все що він спромігся сказати.

– Що ж, хай там як, та треба з цим закінчити. Тільки так ми дізнаємось, чого взагалі тут опинились. – після його згоди я продовжила, та пішла до виходу. – Скоро буду. Все буде добре, головне вибратись.

Він подивився як дівчина вийшла, та сказав:

– Буде. Та не у всіх.

Вже чудово видно зорі. Вітер став прохолоднішим, та затишок все ще лишався. Чудове місце, хіба що матеріали б замінити не завадило. Може зробити собі літаючий дім, коли виберусь? Відьма літаючого будинку – Таліра. Було б цікаво.

– ЩО!? – від раптового спогаду, я закричала.

Це моє ім’я! Мене звати Таліра!

– Ха! Згадала! Тааак!!

Що ще? Може чим я займалась. Або імена друзів. Чи хоч як виглядаю. Ні, нічого не виходить. Невже це через те, що я приношу йому іграшки? Напевно чари потроху розвіюються, та цей невеликий ритуал діє і на мене. Чудово. Сходити, сказати йому? Та ні, краще не гаяти часу, потім скажу.

 

Довелось довго шукати гарнізон. Він виявився триповерховою будівлею з трьома входами, по одному з кожної сторони. Четвертою стороною він був прибудований до стіни.

Всередині було багато іграшок, але тільки на другому поверсі. На першому порожньо, а потрібна мені – була на третьому. Єдина. Це було зайченятко. Легке, але дуже гаряче. Тримати в руках було неможливо, тому я кидала його так далеко, як могла. Таким чином, переміщуючи його по фортеці.

Йдучи фортецею, я побачила невтішну картину.

Все розвалювалось. Подушки потроху, одна за одною, відпливали кудись в небо. Брами вже не було. Треба поспішати.

 

– А кидати обов’язково? Це важлива річ!

– Вона гаряча. Дуже.

– Зрозумів. Не пощастило мені, хех. Ну, давай!

– …

Я кинула іграшку до трону, так щоб він міг дістати, та стала чекати.

Заплющивши очі, він потягнувся до зайченяти та ледве торкнувся його, як все довкола потемніло. Не було видно абсолютно нічого, так само як і чутно. Не встигла я злякатися, як на мене впала вага моєї особистості, та всі спогади, які я так прагнула повернути.

 

Зима

 

– Лорд Крацасс, як смієш ти, дозволяти собі такі розмови, до чаклунки, з Академії Високого Сузір’я? Ми – радниці королів та королев. Ми – основна бойова одиниця, яка виграє битви. Твоє походження не є індульгенцією.

Дворяни, присутні при цій розмові, були перелякані. Слуги не знали куди їм діти себе, та господар не наказував їм йти.

Не так собі всі уявляли, візит радниці принцеси Лівої Лози, Люсалії. Це мав бути звичайний звіт лорда, щодо готовності його військ, та готовності самого лорда, виконати свій обов’язок васала. Аж поки висока пані Таліра, не побачила ставлення лорда до слуг.

– Це мені вирішувати, як себе поводити зі слугами та з гостями! Я тут володар! – лорд Крацасс випив багато вина, та вже не стримував слів. – Ви й так забираєте у мене все! Я плачу податки, я воюю з вашими ворогами! Чи можу я мати хоч свій дім, де буду робити що хочу?!

– Твої повноваження закінчуються там, де починаються честь та гідність інших. Я знаю що ти зробив з дівчиною, яка доглядає за кіньми. Я знаю, що ти робив із солдатом, який ослухався наказу відрізати собі руку.

– Та що ти знаєш про те, як ми тут живемо, відьма!!!

 

Межу було перейдено. Всі в тронному залі були бліді.

Таліра стояла з високо піднятою головою, з якої на синю мантію спадали довгі червоні коси. Її погляд міг вбити, але лорд вже погано бачив через надлишок елю.

Вартові були натягнуті як струни.

– Лорд Крацасс, твої висловлювання неприпустимі. Назви мені причину, чому я не маю вбити тебе. Я готова діяти від імені Високого Сузір’я, взявши на себе цю відповідальність, як одна з засновниць…

Та вперед вибігло декілька слуг, і перебило її:

– Не треба, будь ласка! Лорд надав нам житло, та добре годує! Завдяки йому ми гарно живемо. А та дівчина, вона сама була винна! Всі хочуть стати наложницями лорда! Просто вона почала капризувати, а лорд вже завівся…

Навколо Таліри здійнялось чорне мерехтіння. Брама розчинилась навстіж, та в залу ввірвався сильний вітер. Вітражі позаду лорда, вилетіли, наче їх там і не було.

Вартові миттєво вишукувались перед Крацассом, а перед ними вибіг юний чаклун, якому лорд прокричав:

– Сандор, захисти мене від цієї суки!

– Так, господарю! – невпевнено відповів випускник місцевої школи магів, почавши чаклувати бар’єр.

– Краще не лізь, дитино. – потойбічним голосом мовила Таліра. – Я надам цьому місцю його справжню форму.

– Я не відійду! Він дав мені все! – відчайдушно, перекрикуючи вітер сказав Сандор.

– Нехай буде так. – Таліра здійняла руки до гори, та повільно опускаючи їх, почала малювати руни закляття.

– Ніііі!!! – прокричав юний чаклун, та нашвидкуруч намалював декілька рун.

В чаклунку полетіла блискавка, але вона відмахнулась від неї однією з намальованих. Правою рукою – вона малювала потрібне закляття, а лівою – захисні та атакуючі.

Коли все було готово, Таліра мовила слова сили, аби активувати надсильне чаклунство:

– Таліра ала, цуана доа, суміа торо, тора ґала!!

Та за чисельним сяйвом рун і мерехтінням світильників, вона не побачила, що Сандор дістав кіготь виверни.  Чарівний артефакт, який направляє закляття ворога на нього ж самого. Крацасс мав багато грошей, щоб придбати такий на чорному ринку. На жаль для Сандора, цей кіготь був недостатньо сильним, щоб переспрямувати її закляття повністю. Однак достатньо сильним, щоб внести корективи.

Він кинув кіготь додолу, а вслід за ним активуючу руну.

Все довкола було осяяне чаклунством Таліри. Слуги та дворяни не могли поворухнутись та позаплющували очі.

За мить – все занурилось у пітьму.

 

 Новий рік

 

Чаклунка та лорд. Вони стояли один навпроти одного, посеред величезного кратеру, на місці якого, колись була фортеця. Лорд мовив першим:

– То ось як все було. – він зі страхом дивився на чаклунку.

– Той хлопчисько… все ж таки скорегував моє закляття. З нього могло щось вийти. – мовила Таліра, дивлячись десь в сторону.

– Я не знаю, про що ти думаєш зараз, чаклунко, але я вже все усвідомив! Я вчиняв жахливо, та тепер я інший! – посміхаючись, та розводячи руками промовив лорд.

– Замовкни, хробак. – різко повернувшись до лорда, сказала чаклунка. – Схились та прийми свою кару…

– Ні, зачекай! Я справді, більше не буду такого робити!

– Марно сподіваєшся розчулити мене.

– Будь ласка, Таліра, я дуже важливий для принцеси Люсалії!

– Не смій промовляти її ім’я!!! – для чаклунки було огидно уявляти, як він хоч колись може зустрітися з принцесою.

– Гаразд, тільки зупинись! – він підняв руки, та почав підходити до неї.

Але Таліра вже намалювала фіолетову руну Викривленого Порядку.

– Таліра ала, тона хара.

– Ніі!.. Тупа відьма! – Лорд кинувся на чаклунку, але тим скоріше зустрів руну, відправлену в нього.

 

– Що ж, схоже, візит закінчено. – втомлено мовила Таліра.

Цікаво, я відправила нас в інший вимір, чи ми знаходились в нашому? Згадуючи скелети коней, не хочеться дізнатись, що пройшов десяток років. Та ще й той юнак міг все збити.

Чаклунка намалювала знак синхронізації, та з червоного, він засяяв синім.

– Фух, перше. – полегшено зітхнула дівчина.

Оце так пригода видалась. Щоб я ще раз полетіла до якогось васала на перевірку! Ці алкоголіки мене з розуму зведуть.

Оххх, мені ж ще звітувати перед Високим Колом. Та перед принцесою…

Клацнувши пальцями, Таліра активувала руну повернення, та миттєво зникла.