Трохи мітичності вам

Дейв біжить. Біжить, не вбачаючи перед собою дороги, біжить до лісу, сподіваючись, що хоча б там брат його не дістане.

Йому нема куди повертатись.

Тому він біжить.

Гілки й каміння під ногами псують взуття, розривають його, тому вже босий Дейв біжить, незважаючи на роздерті в кров ступні.

На черговій гілці він спотикається, падає, дряпаючи коліна і трохи рвучи штані. Сідає. Озирається.

Він — місцевий пастух, тому ліс для нього чужий, незнайомий. Дейв надто пізно згадує, як захищатися від мітичних істот.

“Ну й най, — думає він, — все одно на мене ніхто не чекає”.

Розбита губа болить, тому він витирає їх рукавом сорочки і бачить кров. Псувати вишиванку шкода — це останнє, що залишилось від матері, — тому він йде шукати струмок.

Швидко відмиває кров у воді, але знайти дороги назад, на галявину, до якої встиг добігти, він не може.

“О, — подумки каже хлопець, — то мене таки знайшли”.

Як не дивно, це не лякає. Дітей у селі часто залякують історіями про мавок, лісовиків та вовкулак, але Страйдеру не страшно.

Навряд його колись щось налякає більше від людей.

Хлопець вирішує, що кращим буде просто перечекати, аби не розлютити того чи ту, хто за ним прийшов, тому він сідає у коренях плакучої верби, що росте біля струмку, і дістає сопілку.

Тиха мелодія розходиться лісом, відлякує птахів і привертає увагу білок.

І не тільки білок.

У гіллі липи, що росте поруч, щось шелестить, а потім хлопець помічає… ноги.

Дві сірі босі ступні висять з гілки, а їх власника чи власницю ховає розлоге листя.

Дейв продовжує грати, думаючи, що, може, якщо гратиме непогано, його не одразу вб’ють.

Дивно, що незнайомець або незнайомка не лякають, втім, втрачати йому все одно нічого.

Хлопець трохи губиться, коли до звуку сопілки доєднується голос. Чужий, очевидно чоловічий, хоча й досить високий, він повторює мелодію, доповнює її, робить чарівною й заколисуючою.

Страйдер і сам не помічає, як засинає під чужий спів.

Прокидатися важко і зовсім не хочеться, але страх переважає — хтось з місцевих міг почати шукати його для роботи.

Саме тому так дивно відчуваються чужі дотики на обличчі.

Дейв остаточно прокидається від(як виявилося) магічного марева сну і дивиться на… істоту перед собою.

Перед ним сидить… ну, хлопець. Шкіра в нього сіра, волосся чорне і довге, з квітами і травами поміж ним, кігті чорні, мов вуглинки. З одягу лише довга біла сорочка, трохи прошита білими нитками. Очі в істоти червоні, як у самого Дейва — за це його не люблять у селі, як і брата, хоча й терплять через хороші навички — в людей таких очей не буває.

Голос хрипить і тріскається, коли хлопець питає істоту, що трохи відсахнулася від нього.

—Ти хто?

Істота схиляє голову по-пташиному вбік, не відповідає, натомість питається теж.

—Як ти прокинувся?

Страйдер не відповідає принципово, хлопець перед ним зітхає і нарешті говорить.

—Я лісовик. Ти можеш називати мене Каркатом, якщо так простіше. Ви ж, люди, зазвичай використовуєте імена? Як звуть тебе?

Дейв думає, що, може, все не так і погано — лісовики не заподіюють зазвичай шкоди — тому вирішує, що поговорити їм не завадить.

—Я Дейв. Дейв Страйдер. А що… що ти робив, доки я спав?

Істо… Каркат кліпає очима і розкриває чорні вуста літерою о.

—То ти боїшся. Я зрозумів. Однак тут тобі нічого не загрожує. У цьому лісі господар — я, і без мого відома тут нічого не трапляється.

Дейв давиться слиною від здивування, кахикає, б’є себе по грудях. Лісовик мовчки спостерігає за його реакцією.

—І… чому я маю тобі вірити..?

Каркат посміхається трохи зверхньо, демонструючи рот, повний гострих, мов у щуки, зубів.

—Бо якби я хотів тебе вбити, то вже б це зробив. Тобі пощастило — ти прийшов куди треба.

Хлопець не розуміє, тому дивиться на струмок і перепитує.

—Куди треба..? Але це просто…

—Тц-тц-тц. Це для вас, людей, просто. Тому краще замовкни, а я поки закінчу.

—Про що ти…

Страйдер не встигає договорити, коли чужа рука жорстко фіксує його обличчя, а кігті ледь дряпають щоку. Він не рухається й ледве дихає, поки чужі пальці ніжно торкаються його губ, поринають в струмок і торкаються знов. Лісовик мугикає під ніс його власну мелодію, і Дейв відчуває, що біль проходить. Він не знає, що саме вирує в його душі просто зараз, він просто дивиться в чужі червоні очі, і слів у нього нема.

Коли його нарешті відпускають, він може вільно дихати, але щось сказати йому не дають.

—Що з тобою сталося?

Дейв не розуміє.

—В сенсі?

Лісовик зітхає, насуплює брова й пояснює, наче малій дитині.

—Я про твої рани. Ту, яку я вилікував, і ті, що вже загоїлися. Звідки вони?

Страйдер сіпається — він нікому й ніколи не казав про шрами.

—Це…еееееммм… ааааа.. сліди від покарань?

Каркат, здається, супиться ще сильніше.

—Якого біса? Ти не прийшов би до струмка, якби тебе було, за що карати. Хто це зробив? Я не потерплю жорстокості на мої землі.

Серце Дейва, здається, пропускає удар. Ох, дідько, його що, збираються захищати? Хтось вважає, що він має право на життя? На безпеку? Може….. навіть на любов..?

Він не встигає отямитися, коли лісовик встає і йде, судячи з усього, в бік селища, простягає руки, і гілки дерев, квіти і трави — все тягнеться до нього, і вітер, і вода, і листя розлючено шелестять.

Страйдер хотів би помилуватися цим, насолодитися красою природи, та він знає, наскільки небезпечною вона може бути — лісовика треба зупинити. Негайно.

—Стій!

Каркат ніби прокидається від трансу гніву, обертається, очі його палають небесним вогнем.

Лісовик дивиться на нього лагідно й ніжно, хоча полум’я його очей не згасає ні на мить.

—Що…що ти збираєшся робити?

Дейвів голос ламається, стає писклявим, наляканим. Він, звісно, не любить людей в селі — нема за що і чому — але село і його дім теж. Він не дасть його знищити.

Каркат кліпає очима, і полум’я згасає, а на чорних вустах його — ніжна посмішка.

—Ти хочеш повернутися?

Питає. І голос сумний, наляканий. Страйдер не знає, як сказати, що йому нікуди повертатися. Але все одно каже.

—Ні. Нема куди. Та все одно… не руйнуй. Це й мій дім теж. І люди… вони не заслуговують на це.

Лісовик зітхає.

—Любові в тобі більше, ніж злості чи страху. Але кару я їм все одно вигадаю, хоч і не смертельну. То куди ти підеш, м?

Дейв кліпає очима, соромиться питати.

—А я можу… можу тут залишитись?

Каркат дивитися на нього й посміхається так тепло, немов влітку сонце, що зігріває землю й обпікує шкіру. Він простягає руку, пропонує йти за ним, веде квітами й травами глибше в ліс, туди, де людям нема місця.

Дейв тримається за його долоню, йде і ні про що не жалкує.