Трохи минулого
від kaslredtearsДві сторони вулиці – дві різні долі. Та хтось хоче ж їх поєднати, чи що зробити там. Сплести між собою бодай малу частинку ниточок, що мінімально їх пов’язували – мистецтво і балет “Лист посмертно”. Такі сподівання і така жорстока реальність. Захопленість не здатна до критичного мислення. Агресивні натяки лише формують ядро відрази, що потім виливається у ріку страждань. Не намагайся захопитись, щоб розчаруватись опісля. Це такий вид мазохізму: робиш усе, щоб догодити та отримати щастя, а отримавши його важкими зусиллями – розбиваєш на маленькі шматки. Збираєш заново. Розбиваєш. Збираєш заново, ймовірно, з іншою людиною. Розбиваєш, і так далі. Заради чого, де логіка?
А вона таки існує. Для кожного виду мазохізму є певні люди, які таким займаються. Ти наскільки любиш, чи то звик морально страждати, що нормальне життя вже не приносить задоволення та спокою. Постійні спроби затягнути когось у свою яму безвиході, щоб постраждати довше, сильніше. Змушувати людину почуватись винною, робити вигляд жертви заради власної прихоті: бо нащо ж нормальні стосунки з іншими, правда? Емоційні гойдалки, відчуття вини, страх бути викритим у своїх спробах садизму – яка гарна картина для особистості. І це не поодинокі випадки: таких тисячі. Озирніться навколо – на один квадратний метр з вами буде хоч одна “жертва”.
А ось недалеко і йде людина такого типу. З іншої сторони вулиці, проте в одному напрямку, хоча їй ще метрів 50 назад треба було повернути до свого будинку. Іде не безцільно: її очі напрямлені на силует попереду, хижий погляд свердлить потилицю, бо боїться втратити пильність хоч на мить. “Чорт, ще довго?” – питання не потребувало відповіді. Силует повернув направо до 5-поверхового будинку. Хрущовка. Виглядає естетично, якщо поціновувати пост-панк. А як ні, то до будинку все ще виявляється прихильність, бо, бляха, затишно. З двох інших боків стоять такі ж самі, і це створює своєрідний “захист” від вітру та прохожих людей. Не двір, а мрія.
Тінь людини слідувала за силуетом, і періодично душила в собі бажання підійти торкнутись до худого плеча, зімкнути не менш худе зап’ястя на чужому тілі. Ах, як би приємно це було. Це плече легенько погойдується, коли права рука орудує смичком. І хоч лише декілька разів мала змогу подивитись на цю грацію, все ще у пам’яті трималась картинка такої прекрасної руки. Боже, до якої ж степені прекрасної!
Згадавши цей момент, тінь ледь не впустила з виду того, кого переслідувала. А силует уже дійшов до гойдалки перед під’їздами і легенько штовхнув її. Та й пішов далі. Тінь сховалась у темряві і вже не побачила, куди саме попрямувала людина, проте неважливо. Вона все одно її знайде.
Вдихнувши морозне повітря що є сили, вона попрямувала швидкими кроками з двору у протилежну сторону до свого дому. У голові крутилися різні думки, проте у кожній з них вечірній силует був присутній.
У квартирі так тепло… Аж душно, варто б провітрити. Нічим квартира не відрізняється від купи таких самих, хіба що може людина тут живе незвичайна. Це ж таки балерина. Дзеркало у коридорі величезне – відпрацьовувати щось незначне вдома і постійно критично оцінювати свій зовнішній вигляд. Он там видно трохи б схуднути, тут губи маленькі, волосся лежить трішки криво. Ада ненавиділа дзеркало. Кожного разу підходячи до нього, на очі навертались сльози і хотілось розбити його, розтрощити так, щоб це всі почули. Виматюкати такими словами, що й у словнику нецензурних слів немає, тільки аби усю образу вкласти і це дійство. Неприємний спогад з дитинства прорізається крізь думки про Таю та цигарки, і, страшно подумати, таки назовні вилізе, але не сьогодні. Сьогодні дещо інше. І який би успіх не мала Ада зараз, якою б талановитою її не вважали навколишні люди – вони все ще посторонні. Чужі, що не знають, яка справжня ціна “таланту” і що це не якась магічна таблетка. Наступні питання в голові. А Тая визнає її? Взагалі бачить, чи Ада для неї сумісна з вікном?
І це хвилювало її після першого разу, як вона її побачила. Чорт, це виглядає як нова драма, щоб не було нудно жити. У пам’яті спливли усі попередні відносини. Її партнерки стояли в ряд, як під лінійку. Такі різні, здавалось би, проте суть була одна: змусити себе страждати, і їх також.
Ця чорнява дівчина Лариса з лівого краю була першим “коханням” Ади. Висока та не впевнена в собі, що подобалось балерині: самоствердження вбивча штука. Випадкове знайомство у Києві на вечірці першокурсників мистецької академії поклало початок недовгій ідіотській історії. Три тижні “ідилії” та виру почуттів, і 2 місяці застою з періодичними істериками Ади. Загалом розійшлись у час страшної байдужості одна до одної. Дівчина її була терплячою до всього, і чіплялась за Аду до останнього, поки не вигоріла. На фоні її слабких успіхів у самореалізації та низької самооцінки, це був навіть непоганий результат. Чорнява була художницею, і була в прямому сенсі, бо зрештою наклала на себе руки. Подруга її запросила Аду на похорон, проте та навіть не явилась. “Між нами все скінчено. Вона мені і була ніким, і є ніким”. З такими словами звернулась вона до подруги, а вже за декілька годин сиділа на набережній біля станції метро “Дніпро”, хлещучи горілку як не в себе. Ще десь місяць страждала Ада за нею, але таки почуття вини не вічне, тож вже у лютому у неї з’явилась нова закоханість.
Он та дівчина біля Лариси – Кицька. Прізвисько причепилось до неї ще в дитинстві, бо надто вже милий погляд мала та ще й мурчати на вушко любила. Вона була частим гостем Національного театру, і, як виявилося потім, вже давно поклала око на Аду. Через те, що Ада іноді танцювала сольні партії, хоч і була на першому курсі, зустріч з Кицькою була не випадкова. Та чекала її біля чорного входу у театр з букетом троянд після балету “Лускунчик”. Чомусь вирішила, що то її улюблені квіти. Підійшовши до втомленої Ади, одразу вручила букет, та скромно подякувала і Кицька пішла поряд з балериною, періодично питаючи її про щось. Ада прекрасно розуміла натяки, двічі повторювати не треба. З останніх сил намагалась фліртувати з незнайомкою. Так вони дійшли до гуртожитку Ади, і, обмінявшись номерами, домовились зустрітись на наступний день.
Почались їхні стосунки, що, насправді тримались лише на хорошому сексі та відданості театру. Одна – як шанувальниця, інша – як безпосередня учасниця. Ада все ще іноді згадувала про Ларису, особливо коли курила біля гуртожитку. Це було ризиковою справою, бо артистам балету забороняли, але кого це хвилює?
Кицька любила виступи Ади, проте більше нічого її і не цікавило. Подобалось тіло, подобалось, як та граційно витанцьовує па на сцені, чи тренується вдома. Так любила торкатись її і лапати при всіх, наче та була неживою лялькою. Ада погано відчувала себе з нею, тож страждала за звичкою. З плином часу почала відсторонюватись від Кицьки, бо вічні домагання почали бісити. Кицька маніпулювала як могла, аби Ада залишилась для неї статуєю естетики, проте не витримавши опору, сама ж її і кинула. Смуток Ади був недовгим: їй хотілось драми. Спустошене серце (а чи взагалі воно колись було повним?) побігло шукати нового джерела.
Останні дві дівчини стояли у лінійці, тримаючись за руки. Сестри. Старша грізно дивилась на Аду, менша злякано ховала очі. Історія проста як двері: спочатку роман з меншою, Яриною, яку вона зустріла у клубі, коли тій не було і 16. Потім, після того, як Ада призналась, що їй насправді чхати – зі старшою сестрою Валею. Валя не сильно переживала за почуття молодшої сестри, бо справді закохалась в Аду – таку граційну та витончену, з хорошим гумором і смаком. Та чи Аді було не все одно? Вона навіть чітко визначила дату, коли кине дівчину і коли можна бути викурити пів пачки цигарок не соромлячись, бо переїхала до зйомної квартири з гуртожитку. У кінці другого курсу, 18 червня, відбувся грандіозний скандал з плачем Валі, криками Ади і неадекватною реакцією Ярини. Ще б трішки, і сусіди Ади викликали б поліцію, та, на щастя, через півгодини все стихло. Обидві сестри були вигнані з дому Ади (отака гостинність), і врешті-решт, все було забуто. Валя декілька разів намагалася повернути стосунки, вибачалась за те, що навіть не робила, проте, на диво, Аді було достатньо страждань. Відчуття вини гризло нещадно, зате хоч кар’єра балерини йшла вгору і часу думати про власні помилки було обмаль. Сестри здружились після взаємних невдалих відносин з дівчиною та іноді Валя навіть могла написати, як справи. Відповідь не приходила ніколи.
Ада ще раз зазирнула у дзеркало, звернувши увагу на очі. Вони наповнені болем і чимось таким, що змушувало груди нити. Чомусь власне відображення викликало найбільше почуттів – більше ніж усі її стосунки разом взяті. Ненависть до нього межувала зі спалахом насолоди при не дуже детальному розгляді. Загалом наче і нічого картина, але подивившись зайву хвилину, легко бачити відчутні недоліки. І біс з ними. Ненависть до себе безмежна, а жаль – ще більший.
Дівчина підійшла до кухонного столу, взяла попільницю та дістала з карману цигарки. Вийшла на балкон і запалила. Як приємно втягувати дим. Видихаючи, вона бачила у нікотиновому тумані скрипачку з крилами за спиною.
– Ангел… Мій ангел… – шепотіла сама до себе.
Думками поверталась назад у минуле, хотіла зрозуміти, що відчуває до цієї людини? Наскільки сильно почуття зараз відрізняються від колишніх? І багато інших дивних речей. “А ще сьогодні треба поїсти” – остання думка перед останньою тягою.
Над ХНАТОБом вже ясно горіли зірки – заметіль окунула в сніг Харків і відійшла кудись на захід. О 4 ранку гуляти ніхто не забороняє, тож самотній чоловік сидів на лавці біля театру і дивився в нікуди. Для нього це була важка ніч, сповнена сліз і порізаних струнами пальців. Безсоння як почало його переслідувати у 16 років, так і не закінчилось досі.
Пригладив волосся рукою. Скоро охоронник відчинить двері і він зможе зайти погрітись всередину.
0 Коментарів