Те, чого більше ніхто не помічав

Бетсі Добсон терпляче очікувала на повідомлення Ендрю, час від часу підносячи до обвітрених губ, горнятко вже охоловшого какао, секундою після, вона мимоволі зіщулилась не отримавши разом з ковтком бажаного тепла і прикувала погляд до вікна.

«Ендрю Міньярд..» – постійний відвідувач, який так не професійно в’ївся їй під шкіру.

Отримавши тавро бездітної матусі кагорти неспокійних дітей, Бі день за днем віддавала їм усю себе, вона щиро не хотіла залишати когось у фаворі, але її серце незворотньо підкорив хлопчик, що його вважають не здатним на прояви будь-яких емоцій. Вона бачила в ньому те, чого ніхто крім неї більше розгледіти не міг, те, що як вона сподівалася, рано чи пізно помітять й інші.

Щире, неупереджене відношення юнака до всього, хоч би яким байдужим і жорстоким його не вважала більшість. Бі відверто пишалася тим, що стала однією з перших, хто зміг знайти ключ до старанно прихованої особистості, тої, що завжди допивала какао, навіть якщо цього разу воно об’єктивно вдалося не таким гарним як зазвичай. Яка не дивлячись ні на що відвідуючи нове місто завжди привозила з собою пам’ятний сувенір. Деякі з них, як ось фігурка Бджоловіка, залишалися тут, в офісі, але були й ті хто нагороджувалися почесним місцем, на окремій поличці улюбленої книжкової шафи Бетс, або банально були розкидані по всіх найкращих локаціях квартири місіс Добсон.

Телефон у котре пробринів, привертаючи до себе увагу. Карі очі ковзнули в глиб листування і лікарці не вдалося стримати посмішки. У відповідь на запитання «Як минув твій день?», Міньярд надіслав їй світлину вщент спаленого «чогось», ( яке як вона потім дізналася, мало б бути лазаньйою) на руках у не менш замурзаного Ніла, який мав до смішного розчарований вигляд.

Замислившись на мить, вона прихопила свій напій й попрямувала до найближчої мікрохвильової печі, на ходу друкуючи відпис.

«Сподіваюся, на смак це ліпше, ніж на вигляд)» – надіслала вона, щойно прилад увімкнувся.

«Я також хотів на це сподіватись»

Засміявшись про себе, вона витягла зі стихлого приладу розпечене горнятко й глипнула но годинник 7:43 pm.

Тісна офісна «їдальня» виблискувала у західних променях сонця. Кімната не вміщала в собі нічого крім маленької шафки, придбаної на ярмарку в рік, коли Бі лишень почала працювати в Пальмето, старих чайника і мікрохвильової печі яка доживала свої останні тижні. Натомість, увесь вільний простір займало величезне вікно, якому, будемо чесні, не надто вдавалося покращити інтер’єр комірчини, але принаймні воно робило її світлішою. На противагу особистому кабінету Бі, представлений краєвид давав змогу розгледіти кільцеподібне лігво лисиць, які за два дні, що вони тривають літні канікули, вже встигли роз’їхатися, хто куди.

В останнє блиснувши очима навколо, Бетсі помітила, що в приміщенні крім неї і пана Колінза нікого не залишилось. Охоронець ледь чутно сидів у своєму кріслі, перепровіряючи список відвідувачів за останні декілька діб. Він нишком насвистував собі під ніс дивовижно знайому мелодію, мотив якої вигравав нечіткими спалахами на задвірках свідомості Бетс.

Проте лише потім, через годину, чи дві, повернувшись до дому, вона почула її в етері місцевої радіостанції, і спогад запалав. Це був останній сингл популярної нині серед підлітків, кантрі виконавиці – Тейлор Свіфт, котру як не іронічно вони з Ендрю обговорювали протягом своєї останньої зустрічі.

Бетсі примружилася, переможена неочікуваним світлом від монітору й міцніше загорнулася у ковдру готуючись до позачергової «продуктивної» нічки. У голові промайнули слова, що їх упродовж свого життя ми чуємо ледь не з кожної праски «Ніколи не оцінюй книгу, по обкладинці».

КІНЕЦЬ…??

Ендрю  Міньярд

 вчора 7:43 pm.

Я також хотів на це сподіватись

щойно 3;14 am