Твоє Серце за пазухою

Сніг був усюди.

Заметіль збивала з ніг та намагалася поховати мене і Серце тут – віддати під крижаною заставою духам.

Притискаю Серце ближче до тіла, кутаю його глибше у шинель. Навіть підбита хутром гірських барсів, вона все одно не може захистити від Хуртовини. Ніщо не може. Період від зимового сонцестояння до рівнодення, що на весні, належить Хуртовині.

Пам’ятаю як дитиною мені розповідала стара, що сніг – то сміх молодиці, яким вона вкриває землю, щоб на санях об’їздити-обглядіти свої володіння та повеселитися з дітлахами. Після того як стару забрали морози, ці казочки викликають лишень усміх. Навіть зараз відчуваю як губи смикнулися у посмішку, ледве-ледве – просипаючи ще декілька крихт сил. Не знаю чому Ти не знаходив це смішним.

Майже не відчуваю свого тіла. Розтерзана нога німіє та майже не гнеться; кров зупинилася ще на виході з лісу, але все одно солодким маревом в’ється біля мене, привертаючи увагу всякого химерного звір’я – звичайне нізащо не вилізе в Хуртовину. Я знаю, що вони тут, майже своїми очима бачу як вони із захватом слідкують за кожним моїм рухом, чую як їх наповнює сподівання моєї смерті та їх застілля. Але вони не наблизяться, поки я не закрию очі. А я не збираюся. Не зараз. Я тільки но знову сиплю крихти сил на усмішки в сторону їх боягузства та стискаю навколо дубової палиці, що служить мені опорою та застереженням від капканів, міцніше пальці лівої руки. На ній не дістає підмізинного, але я краще загублю інші чотири ніж Серце. Руки також німіють від холоду.

Після того як останній зігрівальний талісман дав дуба, все що залишилося – зимова шинель та биття чужого-рідного Серця навпроти мого. Воно, наспіх загорнуте у шматки сукна та обвите поверх даремними вже талісманами-мотузками, билося все повільніше. Важливіше зогріти його. Кожна мить затримки нового удару штовхала мене вперед. Вперед, далі від розірваних-роздертих залишків. Залишків Страха. Залишків тебе – плоті без серця. Вперед до укриття, до Трояна, він то повинен знати як зібрати тебе назад. Повинен. Ти колись казав, що він знає все на світі.

На черговому кроці нога провалюється глибше під сніг – майже по стегно. Земля тут така скеляста та бугриста, що і чорт ногу зломить, навіть не будь вона укрита крупою. На мить здалося, що Серце завмерло – завмираю і я та так і стою – по стегна у снігу десь посеред ніде, в оточенні боягузливих химер та беззвучного сміху Хуртовини – судорожно намагаючись відчути удар долонями та власним серцем. Коли в грудину таки б’є, сміх вже не здається таким беззвучним, а ніби то лунає далеким відгуком зі сторони гір. Треба йти, йти скоріше.

І я йду. На силу намагаюся вилізти з розщелини, опираючись на посох та здорову ногу. Потішно, наскільки даремними та беззахисними стають ворожбити варто забрати у них сили. Ненависть до старого, підтерта часом, все ще укрита у душі, але навіть попри неї я не можу не дякувати йому за вчення. Бук ковзає по мерзлому каменю під снігом, але служить справно.

Хоч хтось тут робить як треба.

Раніше, до того як втратив своє Серце, Ти казав, що я бурчу як старий дідуган. Коли Ти повернешся, треба буде сказати, що Ти мав рацію. Але здається лише у цьому. Бо також Ти казав, що розбираєшся у людях, що зразу розумієш їх подуми. Брехня брехнею. Визнай, що Ти просто хвалився та видавав себе мудрішим. Бо інакше чому ти не зрозумів зразу? Чому ти не розглядів за їх посмішками, книжками та вінками мисливців?

Добре, зараз не до цього, але потім я з Тебе душу витрясу. Спершу ж треба дібратися в укриття та віддати твоє Серце Трояну. Тому, примружуючись сильніше, йду далі, орієнтуючись на відлуння захисних знаків сховища. Вони все ближче.