смрад війни

Лице та одежа майже повністю вимазані багнюкою та кров’ю — чиєю самою вона і гадки не має, в волоссях застрягли уламки скла, а вуха вже закладені від постійних звуків вибухів та стрельби. Скрізь смердить порохом, трупами, кров’ю, а густий дим застилає очі і все разом це зливається у запах, пов’язаний у її свідомості з війною. І іноді Лілі здається, що вона повністю пропахла цим смрадом, який ніколи не зможе змити з себе, що отруйне пекло війни назавжди залишить непоправне поранення в її душі. Тільки Ліля не здогадується, що це вже сталося. Війна поглинає все довкола, вона поглинає всього тебе. Ти падатимеш у цю безодню розрухи і смерті, доки від твоєї душі не залишиться нічого. Та цього буде замало. Війні завжди треба більше. Більше жертв, крові, болю, страждань. І скільки ви б не віддали їй, цього завжди буде недостатньо.

Лілі спекотно, по ній стікає піт і сльози ллються наче самі собою. Їхня маленька перемога вже не здається такою радісною: ще один звільнений населений пункт на Харківщині, але в її побратимів вистачає сил лише на підрахунки загиблих.

А Ліля лежить, лежить і не має сил поворохнутися, немов приклеєна до землі. Очі не заплющує, не може — в пам’яті одразу виникає образ восьмирічної Олени: дівчинка підбігла до неї з проханням врятувати, бо батьків вбили, а вона така мала і розгублена, що у Лілі навертаються сльози на очах і вона згадує свого ще зовсім маленького братика. Однак декілька хвилин і постріл в груди, Олена падає на Лілю і густа багряна кров заливає все. Ліля мало пам’ятає, як вбила того чоловіка з білою стрічкою на руці і як біжала з усіх ніг з Оленкою на руках. Малу поховали на подвір’ї чийогось будинку. Ліля ніколи не забуде ці скляні карі очі та кров загиблої дитини на своїх блідих руках. Вона майже звикла вбивати тих жорстоких катів, котрі руйнують життя та міста, але все одно кожна випущена куля в чоло або груди ворога не дає їй спокою. Однак Ліля ніколи не зможе звикнути бачити кров та маленькі тільця дітей, яких вони не змогли врятувати. Вона вважає, що це одна з багатьох речей, яка відрізняє її від них.

Бували моменти, коли їй хотілося втратити зір і слух. Повністю. Щоб більше не чути кожен день звуки вибухів і автоматної черги, щоб не бачити спотворені трупи людей різного віку: зовсім малі, які мали прожити щасливе життя — поховані під завалами, вбиті кулею, зґвалтовані. Вона бачила тіла вбитих підлітків, щойно закінчивших школу, людей середнього віку, в яких діти залишилися сиротами та зовсім старих людей, які, можливо, бачать жахи війни вдруге. Але щоразу після цих думок, вона знов бере в руки автомат і йде захищати свою рідну землю пліч-о-пліч із побратимами, котрі стали їй сім’єю, бо від думки, що в її рідній Україні чинять геноцид, а вона буде сидіти склавши руки — зразу забуваються всі страхи.

Тільки зараз Ліля надто слабка і розгублена, щоб встати з землі. Коли до неї підбігає Ванько, вона ледь повертає до нього голову, а він починає плакати та тремтячими руками намагається витерти кров у неї з щоки. Він став таким блідим, а ці синці під його красивими очами з кожним днем, здавалося, стають більш темними. Ванько починає щось тараторити про те, що сприйняв її за мертву, тому що лежить вона серед трупів вся в крові та зовсім нерухомо. Намагається підійняти її, але ще дужче починає плакати, каже щось нерозбірливе, дивлячись на скло у її волоссі та ногу, що знов почала кровоточити від кулі, що попала в неї сьогодні вранці — дивно, але вона цього навіть не помітила. І Ліля враз розуміє, які вони все ж таки втомлені та налякані. Сміливі, хоробрі. І в першу чергу — вони люди. Зі своїми страхами, емоціями, що б’ють через край, та з великою душею, яку ще не поглинула війна.

Ліля знаходить в собі залишки сили та стирає сльози з його обличчя, тримається за його руку та встає.

Бо таке не вперше. І не востаннє. Але вони пережили ще один день і колись почують таке очікуване слово «перемога». Може тоді їм вдасться по справжньому жити. Жити, не чуючи гуркіту. Жити, не відчуваючи страху, який пробирає до тремтіння все нутро до самих кінчиків пальців. Проте зараз — боротьба. Боротьба за прово на життя та існування.