Пролог.

– Діду! А розкажи знов казку про злих та страшних анхенвілів*!

Дзвінкий та різкий голос дівчинки вихопив старого, що вже клював носом, із напівдрімоти. Сонце сідало, заливаючи теплим світлом верхівки дерев та черепичні дахи будинків, через що й ті, й інші набували абсолютно однакового, червоного відтінку. Останні промені світила осявали невеличкий дворик, де перед вечерею збиралися дітлахи, аби погратися й послухати історії діда Ульма, котрий завжди невдоволено кректав і поглядав грізно з-під кущистих брів, а потім піддавався на вмовляння. Ось і зараз він хмурився і бурчав, що його вечірньому відпочинку завадили нестерпні дітлахи, а дівчинка, що смикала його за полу пошарпаного каптана, не переставала вимагати порцію «казки». Навколо вже зібралося близько десятка малюків, а старші діти стояли трохи віддалік, намагаючись не надто виявляти інтерес – адже їм за віком не годилося вірити в такі нісенітниці, як магія та магічні створіння.

Дід Ульм ще трохи покректав, розпрямив зігнуту спину і сперся вузлуватою рукою на свою палицю. Він уже й сам не пам’ятав, де в його історіях закінчується правда, і починається казка, і навпаки. Усе, що він чув і бачив за своє довге життя, нашарувалося одне на одного й створило ту уявну картину, яку він і намагався передати дітлахам. Він беззастережно вірив тому, що просторікували у проповідях диякони, але не міг і відкинути віру в те, що розповідали його батьки та діди, тож вірив як у Гелла-Творця, Єдиного Бога, так і в давніх, таємничих істот, які володіли магією . Він вірив у них і боявся. Адже ненавидіти те, чого боїшся і не розумієш – досить легко.

– І до чого вам ці страшні вигадки на ніч, ніяк не збагну, – пробурмотів дід наостанок, перш ніж почати історію. – Краще би зробили щось корисне… он, батькам підсобили б, чи розумну книжку почитали.

– Нє-є, діду, ми хочемо про анхенвілів! – наполягала дівчинка – мабуть, сьогоднішній гінець, що висловлював бажання усієї дітвори.

– Що ж, нероби, хай буде по-вашому, – важко зітхнув Ульм. – Хочете потерпати від нічних страхіть – я не заважатиму. Отже, слухайте…

Багато століть тому, коли народ Стратклайда ще не пізнав істинної віри, наші землі населяли безліч дивовижних і жаских істот. Не всі вони були погані за своєю суттю, не всі були потворними, але навіть найпрекрасніші з них були нечестивими, адже використовували заборонене темне мистецтво – магію.

По рядах діток прокотилося напів-зачароване, напів-налякане зітхання, та не насмілився ніхто ні словом перебити діда Ульма, й він продовжив:

– Наймогутнішими з цих істот були чарівники – друїди. Народжувалися вони звичайними людьми, але, подорослішавши, самі вибирали темний шлях і жертвували частиною душі в обмін на магічні здібності. Вони навчилися керувати силами природи, здобули небувале довголіття і навіть перемогли смерть, знову оживляючи серця, що вже спинилися… але, самі того не відаючи, кинули виклик Творцеві. Їхні вчинки порушували природний хід речей та суперечили волі Божій, виправляючи Його діяння. Друїди прагнули творити добро, допомагати людям, але їхня допомога йшла не від Світла, а від Темряви, і сили вони черпали з темного джерела, щоразу позбавляючись частинки душі, поки морок не поглинав її повністю. Тоді вони втрачали свою істинну подобу.

– Діду, і як же вони виглядали, втративши подобу? – наважився спитати один із хлопчиків. – Ставали примарами, так?

– А цього ніхто не знає, дурний хлопчиську, – буркнув у відповідь Ульм. – Думаєш, вони так просто людям показувалися чи жили в селах та містах, як ми всі? Вони ховалися в лісах і творили там свою мерзенну магію. Так от, далі… Всі знання, отримані під час занять магією, друїди записували до книги, що отримала назву Темний Фоліант. Коли в королівство прийшли проповідники-гелліани, вони просвітили народ, розповіли, що споконвіку існував лише Єдиний Бог, і створили Церкву Гелла-Творця. Незабаром був заснований орден Лицарів Церкви, який почав боротися з тими, хто практикував темне мистецтво – відьмами та друїдами – та винищувати інших нечестивих магічних створінь. Відьмам довелося ховатися, і вони втекли на один із островів нашого королівства – Інніс-Крос – обплутавши його темними чарами, щоб Лицарі не змогли туди потрапити. Друїди теж ховалися в лісах, поки від них не лишилася жалюгідна жменька. Тоді вони пішли на крайні заходи. Щоб уберегти себе та свої знання, друїди наклали могутнє закляття, проклявши навіки себе та своїх нащадків. Вони перестали бути людьми і перетворилися на страшних чудовиськ – перевертнів, напів-звірів, анхенвілів. Забравши Темний Фоліант, чудовиська влаштувалися на безлюдному острові Данн-Моррід і назвали себе «тіонде» – «перетворені». Більше ніхто не міг пробратися туди без їхнього відома – вони напускали туману, нацьковували звірів на непроханих гостей, топили їх у болотах, убивали отруєними стрілами, харчувалися їхньою кров’ю та плоттю і, немов дикі звірі, обгризали кістки уночі.

– Вони… їли людей?! – з жахом прошепотів хлопчик.

– Ще як їли, – поважно кивнув дід Ульм. – Кров людська продовжувала їм життя. І як не намагалися Лицарі Церкви знищити їх – не могли. Незабаром на трон зійшов король Емріс Другий, котрий прихильно ставився до темних мистецтв. За його наказом, полювання на відьом і перевертнів припинилося, орден Лицарів був розформований, а люди знову почали повертатися до старої віри в магію, шукати допомоги у відьом і тіонде. Хоч і боялися люди перевертнів, розпач штовхав їх на відчайдушні вчинки, вони пливли на моторошний острів Данн-Моррід і привозили дари мерзенним істотам, які могли як убити їх, так і врятувати від неминучої загибелі. Один Творець знає, як вони обирали гідних допомоги і тих, що заслуговують на смерть. Аби рід їхній не згас, ці анхенвілі утримували нещасних мандрівників у полоні, вступали з ними у нечестиві союзи і забирали новонароджених у матерів-полонянок, виганяючи їх із острова. Однак відомі випадки, коли такі бранці залишалися серед тіонде назавжди.

– А зараз? – втрутилася дівчинка-гінець.- Наші хоробрі солдати знову борються із моторошними чудовиськами, діду?

– Та-а-ак, – задоволено протягнув дід Ульм, і обличчя його осяяла беззуба посмішка. – Її Світлість королева Адріана все виправила. Вона об’єднала всіх під крилом істинної віри та відновила боротьбу з магією. Тепер це лише питання часу, коли цих мерзенних істот знищать навіки.

– Але хіба… вони не допомагали людям і не прагнули творити добро, як і друїди? – запитала раптом одна з дівчаток-підлітків, що стояли осторонь. – Хіба вони не мають права вільно жити на нашій землі, не ховаючись?

Діти охнули в унісон і глянули на неї так, ніби вона сама перетворилась на страшного людожера-тіонде.

– Ну все, годі, – махнув дід у її бік палицею. – Дивіться, сонце вже сховалося за дерева… настав час розходитися по хатах.

– Але, ді-і-іду! – обурено протягнула молодша дівчинка і знову смикнула за полу його каптана. – А про відьом і заклятий острів?

– А про відьом розповім завтра, нетерпляче ти поріддя, – буркнув дід і натужно піднявся з лави. – Все вам треба тут і зараз… куди поспішати? Поспішиш – Гелла насмішиш, знаєте приказку? Тож вирушайте по домівках, діти, завтра буде нова казка … якщо не пустуватимете.

І дід Ульм зник у своїй хатинці, такій старій і згорбленій під тягарем років, як і він сам. А останній червонуватий промінь сонця ковзнув по втоптаній землі дворика, по дахах, потім – по кронах дерев довколишнього лісу, відбився в металевих шпилях церков, на мить загубився в білих перлинних пісках узбережжя, пробіг по пінистих хвилях Великого Північного Океану, далеко, аж до горизонту… і згас, досягнувши стрімкої скелі, що захищала заклятий острів Інніс-Крос від стороннього ока. Саме там і розпочнеться наша історія.

*Анхенвіль (валлійськ. anghenfil) – чудовисько