Таємниця Зеленого лісу
від Душа ПолівМілада лежала на палаючій від болю спині посеред нічного лісу. В обличчя їй, нестримними потоками, летіли важкі холодні краплі, а одяг був всіяний дрібними сосновими голками. Руки їхали вологим грунтом, залишали рівчаки, кидаючи тіло знову і знову, та вона не збиралась здаватись. Ніхто цього разу не подасть руки, ніхто не підніме і не обтрусить.
Життя не бігло перед очима. Воно летіло, крутилося й мчало, калейдоскопом відроджуючи давні спогади і сьогоднішній день.
Травень 1648
Надворі літав шлейфом яблуневого цвіту травень, а Мілада чахла від нудьги в начищеній до блиску навчальній кімнаті. Її вуха в`яли, як квіти в засуху від чергових, нікому непотрібних уроків астрономії. Вона робила все: рахувала секунди разом з антикварним годинником, виводила візерунки пером на папері, думала про щось своє, але не слухала.
З великого відчиненого навстіж вікна, що знаходилось під садом, долинув голос мами:
— Міладо, завершуйте там і ходи сюди!
Рятівниця. Мілада зробила вигляд, що їй дуже прикро покидати заняття, нахилила голову в знак прощання й пішла, якомога швидше, поки мати не передумала. Пані Вікторія стояла біля куща червоних троянд, любовно пестячи пелюстки. Одна з них була заправлена їй за вухо, просто чудово пасуючи до в`юнкого чорного волосся.
— Ви чогось хотіли, матінко? — Мілада присіла в реверансі.
— Залиш це до завтра. Батьку покажеш, — відмахнулася з посмішкою, донька скочила їй на шию, обіймаючи.
— Та хоч десять разів покажу! Невже він справді приїде за цілий рік? І на довго? А що ми будем робити? А коли їде знову? Напевне через місяць, не більше… — Хвиля радості змінилась давньою образою, — Знаєш, мені здається він свою роботу більше нас любить.
— Ну-ну, чого ти так. Він же для тебе старається. Не забувай про це.
Мілада озирнулась. Перед її очима в котре постав просторий маєток, стайня, квітучий сад, в далечині зеленів гай. Трохи нижче розташувалось невеличке село з охайно вибіленими хатинками й городами, що встелені дрібненькою зеленню. Біла церква, яка стояла на високому пагорбі, пишалася своїми куполами. Не зважаючи на час доби, вони виблискували щирим золотом і поля, поля, поля… Куди не падав би погляд, ген до горизонту бачив землі родини Вишневецьких. Мілада любила їх, як саму себе. Не сміла забути, не змогла б. Вони вросли їй в душу шовковою травою й зігрівали в смутні часи теплом.
— Мам, розкажи мені, як ці володіння стали нашими.
— Знову?
— Будь ласка, мені так подобається. Як казка, але все ж, це сталось насправді, — Мілада швидко покліпала очима, мило посміхнулась, — Прошу-у!
— Господь з тобою. Слухай, — Вікторія присіла на ковану садову лаву, постукала біля себе, запрошуючи Міладу примоститись поруч, коли та опустилась теж, почала.
“Прадід твій, по татові лінії кріпосним був, зумів втекти від жорстокого поміщика за волею долі. Тікав не сам, багато з ним кого було. Та, на жаль, змогли врятуватись одиниці. Тоді у нього не було нічого… А ні червінця, а ні клаптика землі, лише подерта сорочка та солом’яний бриль. Та як то кажуть: “Свобода — найцінніший скарб” Вважаєш, це правда?”
Мілада без тіні роздумів кивнула. Кожен раз, коли вимушена була гостювати у “чистокровної аристократії”, серце обливалось кров’ю, як споглядала ставлення до кріпосних. За найменшу провинність сікли різками, били ногами, давали ляпасів… А деякі вершки суспільства, з особливо гарною фантазією, вигадуваи речі набагато страшніші. Мілада здригнулася, бо пам’ятала кожен вскрик і подих людський під тумаками паничів. Не терпіла вона цих індиків. Жорстоких, гордовитих, нахабних. Щоправда, їх нелюбов була взаємною. Не раз батько бігав вибачатися за “незадовільну поведінку Мілади” і врятованих нею хоч на деякий час кріпаків. Перериваючи її роздуми, мама продовжила.
“Довгий час ходив наймитом, спав де доводилось і за своє життя зумів завести сім’ю та побудувати невеличкий будинок.
Його син Степан, від народження будучи вільним, з раннього віку почав займатися різними ремеслами. Чимало він перепробував занять. Припало йому до душі столярство, а саме, виготовлення возів. Аби придбати його творіння, сходились люди із сусідніх сіл і містечок. Він — справжній майстер своєї справи, ніде немає таких міцних та файних возів як у діда Степана, у них він вкладає душу і тому, вони служать довго та витривало. Згодом, у нього з’явились постійні покупці, багаті замовники і добре ім’я майстра. Так він зумів придбати непоганий шматок землі. Ґрунт там хороший, майже кожен рік збирали гарний урожай.
Твій тато уже мав підґрунтя для свого розвитку і скористався ним. Допомогли йому вміння домовлятись, уважність та легка вдача. Спочатку справи йшли не дуже, але з кожним разом виходило все краще, з ним почали рахуватися і вважати рівнею. Що правда, на це пішов не один рік. Коли ми трохи розжилися стали допомагати своїм родичам, а згодом з’явилась ти. По моїй же лінії, кріпосних ніколи не було, але і міщан та аристократів також. І хоч сім’я у мене була не бідна, дворянами, або хоча б дрібною шляхтою ми не вважалися.”
— Ну, що? Задоволена? — Матір потерла долоні і хитро посміхнулася. Вона любила оповідки.
— Звісно задоволена! Обожнюю коли ти розповідаєш. Слухай, матусю, я з Оксаною прогуляюсь сьогодні. Ти не проти?
— Йди, але до вечера я бачу тебе в маєтку.
— Дякую, ти найкраща! — Мілада чмокнула матір в щоку та побігла переодягатись.
Багато всякого було, аби змінити панську шовкову сукню: оксамитові вбрання на будь-який смак, корсети й туфлі з коштовним камінням, різноманітні прикраси, та ще багато дорогоцінної дрібноти. Але прийшла вона не за тим. Мілада відчинила величезну шафу, її зустріла рясно встелена виноградними лозами вишиванка і чорна спідниця з малиновим поясом. Вбравшись, дівчина покрутилася біля дзеркала, заплела у довгу каштанову косу декілька стрічок, потупала по дубовій підлозі червоними чоботями. Оглянувши наостанок свою простору кімнату, пішла в село.
До нього було зовсім недалечко, адже звідти до маєтку ходили кріпосні. До слова, кріпосними люди вважалися тільки на паперах, насправді ж, кожен мав свій клаптик землі та заробітну плату. Без п’яти хвилин вільні селяни, своїх поміщиків любили і поважали.
Ясне небо і теплий сонячний день надихали на прогулянку, Мілада любила природу й тварин, тому часто їздила по околицях на своєму баскому чорному коні. Знуджена виснажливим навчанням, вона просто обожнювала верхи на Агаті мчати по полях та лугах. Не було для неї кращого почуття як прохолодний вітер в обличчя, швидкість, аромат весняних полів… Саме тоді вона відчувала себе вільною, як степовий орел і незалежною, лісовий òлень.
Мілада вдихала повітря сповнене свіжості після грози та швидко спускалася з пагорба тонкою звивистою стежиною; волога земля хлюпала під ногами. Невдовзі вона була в самому центрі селища. Високі тополі вздовж вулиць, кам’яна бруківка, птиця, що щіпає соковитий спориш… Як же Мілада любила Гаївичі!
Оглянувшись на всі боки, вона намагалась згадати розклад своєї подруги. Трішки подумавши, вирушила до криниці.
Коли була на місці, то її не знайшла, вирішила зачекати. Кришталево чиста вода плескалась у відрі, коли Мілада ненароком вдарила ним, витягуючи із глибини. На смак вона була солодка й прохолодна. Залізши з головою у цебро, Мілада не помічала нічого.
— Привіт! — Дзвінко пролунав чийсь тоненький голос. Мілада підчкочила, розхлюпуючи на одяг воду. Коли підвела очі, побачила Оксану. Вона стояла рівно, як струна з коромислом на плечі. Чорна коса до пояса при ходьбі хиталась, як маятник, — Ой! Налякала? Вибач, не навмисне.
— Та нічого, — панянка почала оптріпуватись. Ну от, тепер сорочка прилипла… — Тобі допомогти? Скільки ще залишилось роботи?
— Ніскільки. Чотири відра води принесу додому і вільна. Це не довго. Зачекай трохи.
— А чого чекати? Зараз по парі цебер в руки і готово. — Мілада уже закинула відерце в чорну безодню.
Хлюп!
— Ні-ні! Ти чого? Де ж це є таке, щоб пані та й воду носили? Або тебе засміють, або мене покарають. Не чіпай. — Допоки та говорила, Мілада уже поклала біля неї відро.
— Е ні, панянко, давай його сюди. — Оксана заглянула в середину, — Ти ж мені половину води вильєш поки дістанеш!
— Тоді я понесу. — Мілада знизала плечима, а Оксана посміхнулась й погодилась. Вона знала, що Мілада її не послухає і тому далі сперечатись не стала.
Ближче до вечора, коли робота була виконана, а сонце не пекло в голову, дівчата і хлопці зібралися під старою сосною за селом.
Мілада насолоджувалась музикою й танцями, не розмовляючи майже ні з ким крім Оксани. Через те що вона була панною, охочих спілкуватись було небагато, адже ніколи не знаєш чим можна образити аристократів, а наслідків отримати не хотілось.
Додому дівчина пішла, коли надворі було ще видно. Їй ніколи не подобались гучні та масштабні заходи, особливо бали, які любив влаштовувати її тато. А любив він їх не просто так. Це була непогана нагода відмітити якусь вдалу справу чи краще познайомитися із діловими партнерами, тому вони проводились в маєтку Вишневецьких часто й густо.
Весняний вітерець розкуйовдив волосся Мілади, вибиваючи кілька пасм із коси. Вона була майже вдома. Перед тим, як зайти в маєток, дівчина глибоко вдихнула повітря з легкими нотками вишневого цвіту. Відчинивши масивні різьблені двері з чорного дуба, Мілада зайшла. Тут аромати були не гірші, ніж на вулиці, але пахло смачною їжею. Не встигла вона зробити й двох кроків як із комори, прямо на кухню, стрілою пробігла служниця Світлана з повним кошиком овочів. Одна цибулина випала й покотилась по паркету. Мілада підняла її й пішла слідом за служницею.
— Всім доброго вечора! — Зайшовши в кімнату, Мілада поклала цибулину на стіл, — А що ви готуєте?
Від величезної печі, розмальованої соняшниками, до неї повернулась тітонька середніх років в білій хустині, вся рум’яна від жару, пишна, як пампушка і нічим не гірша від молодиць.
— Багато чого, любонько, мати Ваші наказали готуватись до прибуття пана Володимира.
— Це ж чудово! Вам потрібна допомога?
— Було б дуже доречно. — Мілада кивнула і тут же зникла.
Щойно одягла зручний для себе одяг, підперезалась фартухом і зав`язала косинку, вирішила попередити маму про своє повернення.
Пробігши весь маєток, знайшла її аж на кухні, куди мала вирушити ще з самого початку. Мама сиділа на осліні, чистила буряк, час від часу поправляючи волосся, що чомусь тікало з під хустки, округлюючи і без того кругле лице.
Мілада приєдналась до роботи. Навряд чи її можна було назвати доброю помічницею, але дивлячись як усі довкола неї чимось зайняті, дівчина не могла залишатись осторонь. Вневдовзі вона порізала палець, та це її не зупинило. Перемотавши його чистим бинтом, знову повернулась на кухню.
До кімнати Мілада повернулась пізно. Стомлена вона гепнулась на ліжко навіть не роздягаючись. Вечірні танці та біганина на кухні дали про себе знати, проспала панянка аж до обіду. Прокинувшись, привела себе до ладу, заклала волосся у зібрану зачіску й прикрасила блакитною стрічкою. На ширмочці уже висіла новенька сукня такого ж кольору, з білим мереживним комірчиком та рукавами. Мілада переодягнулась і вийшла.
В маєтку була справжнісінька метушня. Дівчата бігали з віниками й щіточками витираючи пил усюди де він міг би бути, на кухні не було де й яблуку впасти, а старенький садівник кропітливо метушився біля молодих саджанців.
Мілада тішилась й міркувала, як же згаяти час до приїзду батька, танцюючи ложкою у пшоняній каші. Добре поснідавши, вона вийшла на свіже повітря. Навколо маєтку буяло різнотрав’я: стрижені кущики складались у дивні фігури, на клумбах пашіли молоді квіти милуючи око різноманістю теплих відтінків, плодові дерева хитались в саду під пісню вітру, даруючи приємний аромат. Все навколо так і вабить прогулятись.
Ступаючи біля чергового квітника, панна побачила маму. Вони розмовляли про всякі дрібниці та буденні речі, одним словом, і про все, і ні про що. Легка приємна розмова підняла Міладі настрій ще більше.
Цей день був безвітряним й сухим, тому дівчина вирішила вигуляти Агата. У великій дерев’яній стайні жило багатсько коней, усі як на підбір — дорогі й породисті, але серед них усіх він виділявся найбільше. То був високий, блискучий чорний кінь з білою мордою та білими ногами. Під шкірою виднівся рельєф м’язів, густа чорна грива розлилась хвилями на широкий шиї, а волошкові очі цікаво розглядали все навкруги. Побачивши панянку він дуже зрадів, заіржав на всю стайню, від чого всі інші коні стрепенулися.
— І я рада тебе бачити, конику, — Прощебетала Мілада, погладжуючи свого улюбленця. У відповідь чорнявий зачепив мордою її плече.
Дівчина пригостила його морквою, розчесала і вивела зі стайні. Кінь був під стать господарці — він так само любив свободу і чисте поле. Був норовливим, капризним, але Міладу слухав. І не дивно, бо та була з ним із самого малечку. Як же вона раділа, коли тато привів маленьке миле лоша! Така ж маленька дівчинка сама годувала, сама прибирала, сама розчісувала, тому Агат для неї був більше, чим просто конем.
Мілада летіла на Агаті, швидко оглядаючи ті землі батька, за якими він доручив їй приглядати, бо знала: по приїзді точно буде питати. Проїхавши повз декілька полів побачила, що вони густо встелені зеленими пагінцями і полегшено видихнула.
Вдосталь наїздившись, вони повернулись додому. У дворі уже стояв дорогий лакований ридван. На лиці в Мілади з’явилася посмішка від рота до вух.
Швиденько прив’язавши Агата, крихітні донечка, (якій нещодавно виповнилось вісімнадцять) побігла в дім.
Як виявилось, пан Володимир лишень приїхав, бо зараз стояв біля вішака з накидкою в руках.
— Таточку! — Мілада кинулась до нього з обіймами, він підняв її на руки й покрутив.
— Ох-хо-хо! Привіт, моя дівчинко! Яка ти доросла стала. — Хазяїн маєтку обійняв дочку і поцілував чоло.
Такий суворий і міцний для всіх. Для неї ж, люблячий та добрий татко. Вони довго простояли на місці обіймаючись. Гарячі краплі котились по обличчі, вбираючись в татів костюм, а тато сильніше її притискав до себе. На гамір вийшла Вікторія і також кинулася в обійми свого чоловіка.
Розмовляли вони до пізньої ночі за великим столом та смачними стравами, а потім розійшлись по своїх кімнатах.
Мілада відмітила, що тато змінився: його лице та погляд стали гострішими, горбинка на носі перетворилась в помітний горбик, а сивина дуже дивно торкнулась пасма біля лоба та скронь.
Наступного дня Міладу розбудили дуже рано. До її кімнати забігла покоївка, відтягнула від вікна портьєри і простора кімната залилася ранковим сонячним промінням.
— Вставайте, панночко, — Прошепотіла вона. Та лише пробурмотіла щось незрозуміле й зарилась під ковдру, — Вас пан Володимир кличуть до себе в кабінет.
Мілада ліниво потягнулась, потерла ще сонні очі. Їй допомагали зібратись, коли вона куняла на ліжку, а потім, роздрухавшись до кінця Покрокувала до кабінету тата, біля входу постукала в двері і щойно почула фразу ” Заходь, доню” Увійшла.
Сиділи вони там довго. Батько розпитував про все в найдрібніших деталях, а Мілада, не без гордості розповідала про свою роботу. Вона пишалася тим, що її поле уже розстелилося свіжою зеленню і явно потішила цим батька. Він навіть вручив їй першу зарплатню! Сто п’ятдесят карбованців сума не маленька, Мілада не була впевнена чи мала її робота таку ціну.
Батько вів себе дивно, неначе хвилювався й постійно не міг підібрати слів. Було видно: його думки чимось зайняті. Мілада запитала про це, коли він випалив:
— Ходімо снідати. Там мати, певне, вже чекає. За сніданком все розповім. — Тато підійшов до дверей, обернувся, — Ходімо.
— Іду-іду… — Мілада повільно попленталась за ним.
У їдальні вже було накрито на стіл. Покоївки знову снували туди-сюди, як ті мурахи і це було дивно. Щось, останнім часом у них стало забагато роботи. Володимир з Міладою уже сіли за стіл, а Вікторії все ще не було. Сиділи мовчки. Тиша била по вухах, дзвінким гулом відбиваючись в голові. Мілада не витримала.
— А де мама?
— Не знаю, скоро повинна бути тут. — Тато відводив очі, намагаючись не дивитися на доньку.
— То…що ти хотів сказати? — Відповідати не довелось. Двері відчинились і в кімнату зайшла жінка з чорним волоссям закладеним в ґульку, хвилясті пасма вибивались і спадали на обличчя. Це була Вікторія.
— Доброго ранку, матусю. — Ледве пікнула Мілада.
— Вітаю, а що сталося? Чого це ви такі сумні? — Володимир махнув рукою за стіл, запрошуючи Вікторію. Щойно вона підійшла він встав, галантно відсунув для неї стілець, а коли і сам сів, промовив: “Я хочу зараз розпочати цю розмову.”
— А не зарано ще? — Якось трохи злякано відповіла мама.
— Куди вже пізніше… Бал буде сьогодні.
— Ти здурів?! Як це “сьогодні”?! Ніякого балу!
— Я так вирішив, а значить так і буде! — Мілада яка до цього часу мовчала уже не змогла втримати питань, які так і рвалися назовні.
— Та поясніть ви мені що тут коїться! Я нічого не розумію! Який бал? Що на ньому буде? Для чого рано? — Дівчина почала нервувати, спітніли долоні.
— На цьому балу ти обиратимеш собі нареченого. — Абсолютно спокійним тоном сказав тато. На його лиці не відображувалось жодної емоції.
— Ха-ха! Смішний жарт! Я ледве не повірила. А тепер давай серйозно. — Майже молилась Мілада.
— Я абсолютно серйозно. По-твоєму я схожий на жартівника? — Вона поглянула на нього. Трохи сердитий та суворий погляд і тонка лінія губ.
— Зовсім не схожий… Знаєш що, татку? Я тебе, звісно, дуже поважаю і люблю, але… Ти що, з глузду з’їхав?! Який в біса наречений?! Може мені зраджує пам`ять, та я щось не можу згадати коли це б ми говорили про одруження! — Мілада розчервонілася. Дихати ставало все важче, неначе ті озерні верболози обвили їй шию, перекриваючи повітря.
— Не смій підвищувати на мене голос! — Зі звуком подібним грому, Володимир стукнув кулаком по дерев’яному столі.
— А якої реакції ти очікував? Хотів аби я сказала: (Наступні слова видушені навмисне зробленим тонким голосом та в супроводі дурнуватих жестів руками) “Заміж? Уже біжу! Бо я готова вийти за старого, але багатого, або за молодого та дурного панича, який буде прикладати руки, бо я для нього як окремий вид майна. Буду тепрпіти і стану щасливою!” — Так? Ніякого заміжжя не буде.
— Буде, бо я так сказав.
— А мене спитати не потрібно?
— Та як ти не розумієш, це ж для твого блага!
— Не бачу нічого, щоб пішло мені на користь.
— Зате я бачу. Тобі може бути важко вести справи. Так, цьогоріч у тебе вийшло, але є такі шахраї та злодюги на світі, що і оком не змигнеш, обберуть до нитки і залишишся тоді ні з чим, та ще й самотня.
— Добре, якщо так, то які гарантії, що мого чоловіка не обдурять точно так само як могли б обдурити мене?
— Чоловіки більш пристосовані для ведення справ. Іноді, потрібно бути рішучим та суворим. У тебе вийде?
— А чому б ні?
— Бо ти жінка.
— Арх! І що з того? — Мілада важко видихнула — Тату, ти ж знаєш, що я завжди слухаю тебе, але не цього разу. Як не старайся, заміж я не піду.
— Як не підеш, то побіжиш. — Грубо кинув Володимир. Йому вже явно набридла ця розмова. Тут не витримала Вікторія.
— Годі цього балагану! Якщо не хоче вона заміж, то не силуй! І взагалі, може ще рано їй?
— Я тут вирішую, що буде, а що ні. Уже не рано. Такими темпами, як вона спілкується з хлопцями, до кінця життя одна залишиться.
— Як так, то не дам свого благословення на шлюб. Так і знай! Що ти тоді зробиш?
— Вигадаю щось. В крайньому разі обійдемось без благословення. Годі. Свого рішення я не зміню.
— То для тебе наші слова нічого не значать? — Вікторія повільно встала з-за столу і вийшла з кімнати.
— Ну що? Задоволена, Міладо? Всі пересварилися через твоє заміжжя.
— Це ще й я винна вийшла? Ну то не буде мене — не буде проблем! — Вона так різко підскочила з місця, що стілець на якому вона сиділа впав додолу з гучним звуком, який до того ж, роздався ехом в напівпорожній кімнаті. — Мілада пулею вилетіла з їдальні. Володимир залишився сам.
Сльози застеляли очі дівчини вологим туманом, дорогу було ледве видно, але до своєї кімнати вона дійшла на диво швидко. Улігшись на ліжко, вкрилася ковдрою та оточила себе подушками, аби не так було чути істеричного плачу. Щоби не стало ще гірше, намагалася не думати, що на неї чекає далі. Не виходило.
“Та як він собі це уявляє? З якого дива так вчинив? Ми ніколи раніше не обговорювали цю тему… Які можуть бути причини такого раптового заміжжя? Чому тато вирішив, що це правильно? Невже він мене не любить? О, Господи милосердний… Що мені тепер робити?”
В її голові промчалося, десь, близько сотні таких думок і вже були готові з’явитись інші, як двері в кімнату відчинились і зайшла мама.
— Ладонько, вилазь з-під ковдри… Поговори зі мною. — Голос мами був не менш сумним та трохи тремтів. Оскільки, під ковдрою плакати було незручно (і від частих вдихів там закінчувалось повітря) вона одразу витягнула голову.
— Вигляд у тебе не найкращий, доню. — Напевне не знаючи, як краще почати розмову, мовила Вікторія.
— От і чу-удово. Може таку ніхто заміж не візьме-е. І взагалі мене за-араз далеко не це хвилює. — Звісно, чути таке було не дуже приємно, та мама була права. Червоні очиці які блищать від сліз, розширений ніс, ніздрі якого постійно тремтять, рот який майже завжди сміявся тепер був скривлений у гримасі плачу.
— Ну чого ти так кажеш, начебто я винна у цьому? — Від безсилля жінка стукнула руками по ліжку.
— Н-не ви-и-инна, але, ма-амо…Скажи мені, ти ж зна-ала? — Мілада здогадувалась, яка відповідь буде, але ледве стримуючи себе, все ж вирішила запитати.
— Так. Я знала, ал… — Далі вона не чула нічого. Навіть себе, бо Мілада так плакала, що перекркувала все і всіх. Здавалося, за вікном навіть пташки кудись розлетілися. — Дай мені договорити! Я знала, що це повинно було статися, але не думала що тепер. Тим паче сьогодні. Я хотіла потрохи розмовляти про це з тобою, підготувати якось… Може ти б знайшла собі хлопця сама. Не знаю, що на Володимира найшло, але спитаю про це.
— Як гадаєш, він передумає? — Мілада почала заспокоюватись, у неї з’явилась маленька хитка надія на краще.
— Не знаю… Не думаю. Ти бачила сьогодні метушню в маєтку? — Дівчина кивнула, — Ти ж знаєш: коли він для себе щось вирішив, його не зупиниш. Він не збрехав, бал буде ввечері.
— Не буде. — Зовсім не по-панськи, Мілада витерла носа рукавом.
— Як не буде? Нажаль, доню, балу ти ніяк не завадиш.
— Мене не буде.
— Я тобі дам! Це ще що таке і як називається? Не вздумай нічого з собою зробити! — Вікторія схопила доньку за плечі, бо знала: якщо та зробить з собою щось, то вона цього не витримає.
— Ні, матусю, ти не так зрозуміла. Мене не буде на балу. Не піду! — Нарешті голос Мілади зовсім перестав перериватися.
— Ну все. Годі плакати, щось вигадаємо. Може ще зможемо відговорити тата. — Вікторія обійняла Міладу. Донька й мати сиділи на ліжку в теплих обіймах допоки дихання Мілади не прийшло в норму, а з очей перестали текти сльози. Мілада заснула, а Вікторія турботливо накрила її ковдрою, поцілувала в лоб і з поглядом повним ніжності вийшла зі спальні.
От, тільки вона зачинила двері, всю ніжність як рукою зняло. Замість неї в погляді читалось роздратування, і непритаманним, давно забутим для себе твердим кроком, Вікторія вирушила на пошуки Володимира. Пройшов деякий час, поки жінка літаючи по маєтку змогла знайти винуватця сьогоднішнього свята. Кабінет. Знову. Воно було й не дивно, що він там, Вікторія навіть здивувалася, чому ж вона одразу не вирушила сюди, адже Володимир, навіть вдома, постійно думав про роботу. Без церемоній вона смикнула дверну ручку і зайшовши до кімнати, сама того не помічаючи, гримнула дверима. Її чоловік, незмінно сидячи в його улюбленому кріслі, щось писав.
— Нічого не хочеш мені пояснити? — Вона сказала це надиво спокійним тоном. Не кожен міг би помітити, яких зусиль вартував цей тон, та не Володимир. Багато років співпраці з різними людьми навчили його бути надзвичайно уважним навіть до найменших деталей. Та й гучно закриті двері давали зрозуміти, що жінка не в доброму гуморі.
— Що саме ти хочеш почути? — Сказав він це так же спокійно, неначе не знав, що сталося і яких пояснень жадає його Вікторія.
— Ти розумний чоловік, тому не вмикай дурника, а поясни, що це за привід такий, щоб… рідну доньку продати. — Вікторії було важко вимовити такі слова, але для неї, (напевне, як і для більшості) це виглядало саме так.
— Та чому одразу продати?! По-перше, вона сама може обрати собі чоловіка із присутніх. Приїдуть хороші, амбіційні, розумні хлопці, які уже досягли успіхів у своїй справі. Це буде непоганий наступник після мене та надійна опора для Мілади. Я не розумію, чого ви, жінки, зробили із цього якусь всесвітню трагедію? — Володимир театрально приклав одну руку до лоба та відкинув голову.
— А ти спитав її чого вона хоче?
— Та що дитина розуміє? Ще занадто молода, аби думати наперед, а я піклуюсь про її майбутнє.
— І якого майбутнього ти для неї хочеш?
— Хорошого. Її чоловік буде турбуватися про неї, вести справи, а вона буде поважати його. Згодом й діточки з`являться. Їй уже вісімнадцять! Якщо так буде і далі, то не відомо, чи вийде вона заміж взагалі.
— От чого не можна дати їй самій розібратись зі своїм життям? Скажи мені, Володимире, ти бився об заклад? Ти програв бажання в карти? Тобі хтось це порадив? Чому ти вирішив так вчинити? Ми з тобою про інше говорили. Все повинно було б бути не так. — Спокійний тон став кудись випаровуватись ще трохи і Вікторія сама була б готова плакати, як згадувала сумне обличчя своєї дитини.
— Майже вгадала. Я розмовляв із своїм новим другом, як був в Києві. У нього теж дочка є, він видав її заміж. Чоловік дістався розумний та й чого таїти, багатий. І наречену свою він любить, турбується про неї, потакає всіляким її забаганкам. Вона щаслива поруч з ним! Той знайомий сказав, що своїми вухами чув це від доньки. От я і вирішив: чого нашій в дівках сидіти? І щаслива буде, і користь зможе принести.
— Щаслива кажеш… Ходімо зі мною.
— Куди?
— Ходімо-ходімо. — З цими словами жінка схопила за руку Володимира і повела за собою, як сувора вчителька найбільшого шибеника. Спинились вони біля кімнати Мілади. Вікторія штовхнула двері, ті з тихим скрипом відчинились. Їхня донька спала, важко дихаючи. Підійшовши ближче, та потягнувши за собою чоловіка, Вікторія спинилась біля ліжка і взявши його руку провела по подушках.
— Відчуваєш? — запитала вона його пошепки.
— Вони… мокрі?
— Так, мокрі. Якщо вірити твоїй логіці, це сльози щастя.
— Та годі тобі, от побачить вона, що нічого страшного немає в тому, аби вийти заміж і перестане страждати. Тим паче, що нареченого вона обиратиме сама. Не кожній так щастить.
— То ти не передумаєш?
— Ні.
— Як так, то гляди ж мені, як вкоїть яку дурницю, знай: у цьому будеш винен ти. А тепер ходімо, хай поспить трохи, може заспокоїться.
І не чекаючи чоловіка Вікторія вийшла з кімнати. Володимир ще постояв біля доньки, роздумуючи, чи правильно він вчинив. На щастя, чи на жаль, він думав, що все робить правильно і після, Мілада буде йому тільки вдячна. Або просто хотів так думати. Та, як би там не було, в підсумку задоволений своїм рішенням, сам вийшов зі спальні, адже зараз йому потрібно було простежити, аби бал був на найвищому рівні.
Зазвичай, багатії вели між собою німу війну, змагаючись, чий бал (чи будь яке інше свято) буде багатшим, розкішнішим, дорожчим. Цей випадок був не виключенням, тому Володимир не міг допустити, аби щось пішло не так. І без того чистий маєток, зараз виглядав, як нова копійка. Пан поважно розходжував своїми володіннями кидаючи короткі погляди на пишні убранства. Квіти і стрічки прикрашали вікна, підвіконня, двері… Терпкий аромат весняних трав наповнював дім по самі вінця. Підлога була начищена до блиску, при погляді на столи розбігались очі. Чого там тільки не було: і дичина, і риба, і випічка, і солонина.
“Ой же файний бал буде! Усім на заздрість! Та у того Кулика щелепа до підлоги відвисне. Ну і по заслузі старигану, а то занадто в пір’я вбрався. Буде знати, як мені у договорах відмовляти. А я казав, що втру ще йому носа!” Думав і тішився господар, потираючи руки. Далі звелів запрягти коней в карету, бо вирушав у нещодавно звільнене від поляків, славне місто Овруч. Хотів глянути, що там виготовив кравець. Свій костюм він вже забрав, а от сукню для доньки яку замовив заздалегідь повинні були б віддати саме сьогодні.
Маленька крамничка на центральній вулиці міста, серед великих будівель, виглядала так, як її власник, спритний єврейчик Абба серед високих слов’ян. Над дверима крамнички висів маленький тонкоголосий дзвоник, аби заклопотаний справами кравець зміг дізнатись, що до нього прийшов клієнт.
Дзинь-дзинь!
— Вітаю, кравче! Як там наша сукня? Уже готова, я сподіваюсь? — З порогу почав говорити Володимир, бо брала його нетерплячка, хотів уже швидше побачити творіння за яке відсипав чималеньку суму грошенят.
— Доброго вечора, пане! Готова. Чесно кажучи, такої краси я ще не шив. Може це й самовпевнено, та я гадаю, що ви залишитесь задоволені. — Солодким як мед, улесливим голосом защебетав Абба.
— Годі уже розмов. Неси сукню, хай я сам побачу, що там у тебе вийшло.
— Ой-ой! Звісно, пане, уже несу! — Спритний кравець тут же зник поміж десятків суконь і костюмів. Деякі з них були обережно складені, одразу видно: робота завершена. А інші — лежали на столі, стільцях і на дверцях відиненої шафи. В деяких випадках, це навіть не можна було назвати роботами, бо виглядали вони, як порізані та помальовані крейдою шматки тканини. Певне, так воно й було.
Повернувся кравець уже із сукнею в руках. Вигляд у нього був дещо кумедний, адже бальна сукня важила трохи більше звичайної, а щоб вона не волочилась по землі через низький зріст чоловіка, йому доводилось тримати вбрання високо над головою. — О-ось вона. Що скаж-жете? — Трохи з притиском промовив кравець. Було видно, що тримати сукню — для нього ще те випробування. Володимир, стримуючи смішок, забрав її з рук Абби і прийнявся розглядати.
Крутив, вертів нею як годиться і врешті-решт урочисто видав: “Ай молодець, кравець! Ой же чудова! В Мілади і настрій підніметься, як побачить цю красу.” На радощах він потягнувся до своєї кишені і дістав звідти трохи грошей.
— Тримай. Це за гарну роботу. Заслужив. — Обличчя кравця аж засвітилось від похвали ( та додаткових чайових).
— Дякую, пане, ви дуже щедрі та великодушні. Якщо потрібен буде одяг, я завжди радий бачити вас у своїй скромній крамничці. — Єврей схилився в шанобливому поклоні і вирівнявшись, додав, — Постійним клієнтам роблю великі знижки.
— Запам’ятаю. Бувай, кравче, вдячний за сукню, та зараз мені ще по деяких справах потрібно пройтись.
— Гарних вихідних, пане!
— Навзаєм. — Кинув Володимир і вийшов на вулицю, знову потурбувавши дзвіночок на дверях.
Далі одразу вирушив в ювелірний магазин. Там довго не затримувався, забрав ще одне замовлення і поглянувши на кишеньковий годинник, мало не змарнів. Часу залишалось все менше і не відомо було, чи почали готувати майбутню наречену до балу. Він заскочив в екіпаж і суворим тоном звелів: “Рушай!” Лакей тісніше натягнув повідці, коні в супроводі монотонних звуків підков поспішили до маєтку.
Вийшовши з транспорту, господар дому перед тим, як відвідати покої доньки вирішив глянути, чи прибули музиканти для балу. Зайшов в головний зал і був приємно здивований. Музики не тільки прийшли вчасно, але вже й розмістились у вказаному місці і в будь-який момент готові були грати. Задоволено кивнувши самому собі, Володимир пішов до кімнати Мілади.
Чесно кажучи, йому було трохи лячно за стан дитини, та стараючись не забивати голову такими думками він навіть не помітив як дістався до потрібного місця. Обережно постукав.
— Заходьте! — Долинуло до нього. Тихо відчинивши двері, тато зайшов. Поки Мілада не розпочала говорити чи плакати (що було значно гірше), вирішив швидко заторохтіти.
— Дивись, я тут тобі нову сукню придбав. Навмисне для цього випадку. Ти поглянь, вона дуже гарна, тобі сподобається. — На його величезний подив, Мілада посміхнулася і взяла з рук вбрання.
— Дякую, татку, я обов’язково одягну це сьогодні.
— Як ти? Тобі вже краще? — Трохи винувато запитав Володимир. Хоч він і гадав, що все зробив правильно, та як би там не було, йому було шкода доньки. — Пробач мене за те, що накричав тоді і взагалі… Колись ти зрозумієш, що все буде добре і що я не хотів нічого поганого. Не хвилюйся.
— Все в номі, тату. Уже. Тому, не варто перейматись. Мені краще. До речі, хотіла запитати: наші родичі теж приїдуть на свято? — Мілада продовжувала посміхатись. Що правда, посмішка була кривенькою та натягнутою. Здавалося, її уже боліли щоки тримати губи у такому стані, але у напівтемряві кімнати цього було непомітно.
— Звісно, а чому ти питаєш?
— Просто подумала, що було б добре, аби на бал прийшли не тільки надуті павичі, а й наша родина. — Цю фразу дівчина промовила доволі неоднозначно. Тому, не було зрозуміло, це сарказм, чи щирість. Та питати у Володимира не було бажання. Якщо з’явилася надія на перемир’я, то не варто її втрачати.
— Ну добре тоді, дочко. Я піду, а ти збирайся. Позвати покоївку, щоб допомогла тобі?
— Не потрібно, вона щойно вийшла. Ми зараз зачіску будемо робити. — Уже стоячи на порозі тато попросив: “подивись на сукню, Міладо.” Вона кивнула і той з чистим сумлінням пішов по своїм справам.
Невдовзі, до кімнати забігла служниця Світлана, у її руках були різні шпильки та щипці для завивки волосся.
— Ось, все, що треба принесла. Зараз будемо зачіску робити. Готові?
— Ой, Світлано… Готова та й не дуже, але давай розпочнемо. Раніше сядем — раніше встанем. — Покоївка не зовсім зрозуміла, але вирішила промовчати. Кивнула. А Мілада, тим часом, уже сіла на ослін перед дзеркалом. Довгий процес творіння гідної зачіски вони розбавляли розмовами. Нарешті, через дві години, складна куафюра була готова.
— Як почуваєшся, Світлано? — Розминаючи затерплу шию мовила Мілада.
— Трохи втомилась, але загалом, нормально.
— Трохи втомилась? Серйозно? Я сиділа і мене все болить. Дякую за цей шедевр на голові. Мені дуже подобається. Трохи незручно просити, але я хотіла б, аби ти допомогла мені одягти сукню, а то корсет я сама не затягну.
— Це моя робота, пані, звісно допоможу.
— Це не твоя робота. Твоя робота — допомагати на кухні, а не тут зі мною сидіти і пів дня укладати мені волосся, та все ж, я потребую помочі.
— Давайте сукню, панночко. — З усмішкою мовила покоївка. — Ви навіть самі ще не бачили вбрання, як вже весь маєток гудів про його красу. Достатньо було пану Володимиру пронести сукню по дому, дівчата уже встигли все роздивитися і тепер, навіть вони чекають цього вечора, щоб побачити її на вас.
— Тобі, певне, теж цікаво? — З прищуром відказала Мілада.
— Ой, цікаво, пані.
— Ну тоді давай швидше роздивимось її. — Вона взяла сукню з ліжка і позвавши з собою Світлану, підійшла до вікна. Витягнувши руки подалі, вони з покоївкою забігали очима по вбранні. Як виявилось, не дарма про нього говорили молоді помічниці і не дарма так хвалив його кравець. Сукенка була темно-синього кольору, пишна, зверху мінімалістичний корсет, а знизу фатин по якому пошито золотими й срібними нитками. Проміння вечірнього сонця сором’язливо заглядало в вікно і тонкими струмками розливалось по коштовних нитках. Від того, плаття світилось і мерехтіло, як нічне небо.
— О-о-о яка краса! — Затамувавши подих мовила Світлана.
— Угу… Неймовірна.
— Вам не подобається?
— Подобається. Дуже. Якби ж воно було для мене, а не для тих, хто буде розглядати мене як товар… Вважай, що це чудова подарункова обгортка, не більше, не менше.
— Я не думала, що все так… Пробачте. — Покоївка замовкла й опустила голову.
— Та годі тобі, хочеш сказати ніхто не знає у маєтку для чого проводиться цей бал?
— Знають.
— Отож бо й воно. Тут ніколи й нічого не залишиться непоміченим, тому не бачу сенсу робити вигляд, неначе це якась новина. — Мілада зазвичай була спокійною й привітливою, але її незмінно дратувала одна річ: всі робітники жахливі пліткарі.
— Просто ми думали, що ви самі цього хочете, ось я і… — Здається, Світлана забула слова. Панянка видихнула і потерла трохи спітнілі від хвилювання долоні.
— Все нормально. Забули. Обоє. Не кажи нікому того, що сказала тобі я. Хай думають, що це так потрібно. Добре?
— Добре-добре! Я — могила.
— Ну дивись мені. А тепер… — Вона втягнула живіт — Давай будемо одягати цей корсет. — Щойно Мілада залізла в сукню, покоївка прийнялась затягувати на її спині шнурівку.
— Тісніше! — Скомандувала пані. Світлана послухалась. — Ще тісніше!
Ф-р-р-р!
Саме з таким звуком корсет затягнувся до межі. — Ще затягується?
— Фух! Ні, пані. Більше не може ні корсет, ні я. — Дівчина оглянула руки, на яких залишилися тоненькі червоні сліди від мотузок.
— Ну і цур з ним. Тепер ще потрібно одягнути ці залізні штуки… Ой, як же вони там? — Мілада почала клацати пальцями в повітрі, бо дійсно забула назву. Вона вважала: всі ці “куафюри” їй не потрібні, тому часто навіть не питала як що називається. Натомість, була уважна до того, що показував їй батько, або вчителі.
— Паньє, пані?
— О! Точно! Ти диви! Зовсім з голови вилетіло.
— Зараз одягнем. Підніміть сукню. — Дівчина підняла. Світлана тим часом швиденько закріпила конструкцію на талії панянки.
— Вельми дякую, ти мені дуже допомогла. — Мілада покрутилася, дрібненькі іскринки-зірочки застрибали по цупкій тканині.
— Не сприйміть за нахабство, та як би там не було, а сукня вам дуже пасує. — Обличчя панянки прикрасила усмішка. Покоївці було зовсім не обов’язково знати, що в тієї усмішки присмак полину.
— Дякую тобі за комплімент. Більше не смію тримати тебе тут.
Світлана кивнула і пішла по справах. Здається, вона вирушила на кухню, але не можна бути впевненими в цьому. Можливо пішла головний зал, а можливо… Ой, що це я? Повертаємось до Мілади.
Дівчина дуже хвилювалася, хоча намагалась не думати про бал. Єдине, що могло видати її стан — це холодні вологі руки, та бліде обличчя. Щоб приховати свою природну блідість, нанесла гарний шар пудри. За разом й нафарбувала очі та губи. На випадок, якщо хтось захоче з нею танцювати (а хтось точно захоче) і потрібно буде братися за руки, Мілада знайшла у себе серед чисельних аксесуарів біленькі рукавички.
Повітря стало настільки важким, що його неможливо було вдихати. Легені палило вогнем. Перед очима все пливло, а в горлі застряг клубок. Незважаючи на вечірню прохолоду, вона відчинила велике вікно навстіж. В обличчя зараз же дмухнуло вітерцем.
“Вдих-видих, Міладо, вдих-видих. Просто дихай. І я ще просила Світлану затягнути корсет? Дарма, ой дарма.”
Думала вона і шукала підходяще до кольору сукні віяло. Стало трохи легше і лишень вона зачинила віконниці, в двері постукали, а потім зайшов тато.
— Яка ти красуня, доню! Вся в маму. Хоча… дещо і від свого старого взяла, та ми не про це. Тобі дуже пасує ця сукня, от тільки чогось не вистачає. — Веселим голосом почав Володимир.
— І чого ж? — Удавано, таким же голосом, відповіла донька.
— А от чого. — Він підійшов до неї зовсім близько і Мілада лише тепер помітила, що весь цей час одна рука тата була за спиною. Володимир протягнув їй гарненьку скриньку. Відчинивши її, вона помітила кольє і сережки із справжнісіньких сапфірів.
— Ого, тату! Та вони ж дорогі! Дуже дорогі, але дуже гарні. Дякую. — Мілада навіть присіла в реверансі.
— Це ще не все. Зігнись. — Вона виконала прохання, а Володимир одягнув їй на голову коштовну діадему увінчану таким же темно-синім камінням. Мілада випрямилась і перед ним постала неначе не його маленька донечка, а дуже знатна дама з витонченим станом, ніжними руками та гарячим поглядом карих очей. Чим не сама княгиня?
— Ой же гарна! Кого ти б там не обрала, а байдужим ти не залишиш нікого — це точно. А тепер ходімо. Деякі гості уже на місці.
— Як так? Ще ж не час їм бути тут. Ніякої ввічливості. Краще б уже пізніше з’явилися, чим передчасно.
— А це особливі гості. Хіба ти не будеш рада бачити родину, про яку ти сама ж і питала?
— Чого ж ти одразу не сказав?! Ходімо! — Настрій у Мілади трохи піднявся, щойно вона почула про родичів, та і хвилювання зникло. Заскочивши у гарненькі (та жахливо не зручні) туфельки, потягнула тата за руку і задріботіла по сходах на перший поверх.
— Привіт! Я так рада вас бачити! — Мовила Мілада щойно влетіла в головний зал, залишивши батька десь далеко позаду.
Зібрались усі: бабусі, дідусі, тітка, дядько та їх донька. Кімната зараз же заповнилась гудінням багатьох веселих голосів. Лунали вигуки про те, яка Мілада красуня, як вона виросла і, звісно, про те, що з неї вийде гарна наречена. От тобі й на, навіть родичі підтримували цю ідею. Такого підступу Мілада від них не очікувала. Гарячі очі потухли, а на обличчя повернулась журба.
Почувши гомін, у залу зайшла Вікторія. Одразу видно господиню дому. Пишна сукня кольору смарагдів, елегантна зачіска в якій вугільні, зазвичай, неслухняні пасма виглядали ідеально. Розсип коштовностей увінчував пальці і шию.
Далі пролунали вітання в її сторону, потім жінка, як і годиться, відвела любих гостей за стіл, на якому неначе розстелили чарівну скатертину-самобранку.
Лілія (так звали двоюрідну сестру Мілади) залишилась з нею.
— Ну, що, сестричко, розповідай: як справи? Як проходить твоє навчання? — Почала Мілада. Хоча питання були досить банальні, їй справді було цікаво, як зараз живе її молодша сестра, бо бачились вони досить давно.
— Відповідаю по порядку: справи чудові, останнім часом мене все частіше запрошують на різні заходи доволі впливові люди. З навчанням теж добре. Серед учнів я одна із найкращих. Як завжди, звісно. — Лілія зморщилась, наче згадувала щось надзвичайно важливе, — А… і не називай мене “сестричкою” будь-ласка. Так роблять тільки старці. Зараз всі кажуть “кузина” Як би ти вчилась зі мною, за такі слова засміяли б. Їй Богу.
Свмовдоводений вираз ще такого юного личка і зарозуміло піднятий пальчик, викликав відразу. Тільки тепер Мілада пробіглась по ній оцінюючим поглядом. Жовта сукня, оздоблена чорним мереживом, чудово поєднувалась з пшенично-білими локонами. Тоненька талія та підібрані кольори, робили дівчинку схожу на осу, що здавалося, відображало її характер. Розширені авантюринові зіниці виглядали штучно, ляльково. Мілада боялась лише одного: менша панянка капає в очі сік беладони.
— Ем… Добре, кузино, Ліліє. — З сарказмом пирснула Мілада. Лілія сильно змінилась, відколи залишила домашнє навчання і вирушила в заклад з дітьми аристократів. Раніше вони були мало не найкращими подругами, а тепер…
— До речі, я більше не Лілія, а Ліліт. Не хочу чути таке просте ім`я в свою адресу.
— Тітка Марія через дванадцять років вирішила змінити смак на імена?
— Дуже смішно. — Лідія закотила очі,— Ні, це я так вирішила.
— Ти, чи твої друзі-аристократи? — З крихтою насмішки, Мілада глянула на неї.
— Вони запропонували, а я погодилась. У них, наприклад, спочатку були іноземні імена. Це мені не пощастило. Розумієш, по найменні одразу видно статус!
— Відколи це одне слово таке визначає? Взагалі не розумію чого ти з ними спілкуєшся. По них же видно, що престижна школа не допомагає. Логіка і елементарна ввічливість припадають порохом десь у старій шафі.
— Міладо, не лізь куди не просять. Добре? Сама розберусь. Я ж тебе не питаю, чому ти постійно водишся із всякими кріпосними, слугами та селянами. — Склавши ручки-соломинки, Лілія скорчила гримасу переможця, неначе згадка про селян була неабияким соромом.
— Лі…літ, я ж хочу як краще, — Міладу аж перекосило, щойно вона помітила за собою слова батька, — А взагалі… Роби, як знаєш. Та не забувай звідки ноги ростуть. Ми з тобою пані без п’яти хвилин. Нас не приймуть за рівних. Як зараз ти говориш про кріпосних, так і пани говорять про нас. Не віриш?
— Пф! Тепер зрозуміло чому твої друзі — слуги. Я, на відміну від тебе, несу себе, як має нести пані. Я — своя. Ти — ні.
— Он воно що. Думаєш, цим образила мене? Я не збираюсь підлабузнюватись до всіляких знахабнілих аристократів, а вже тим більше, бути однією з них. То ж, сприйму твої слова за комплімент. — Мілада уже збиралась йти, як тут додала, — І запам’ятай: перед Богом всі рівні. І селянин, і вельможа. На тому світі всіх будуть судити однаково. Бувай, Ліліт, сподіваюсь, колись ти зміниш свою думку.
Мілада вирушила на двір. У приміщенні їй стало надто душно, чи то від метушні, чи то від сестри — невідомо. Щойно вийшла, глипнула на темне небо, в надії сховатися, зануритися в чорний вир з головою, стати маленькою зіркою десь далеко-далеко. Подалі від усіх проблем і тривог.
Небо було не в гуморі, темні хмари розповзлися і вгору, і вшир, та так, що крім тонких променів місяця нічого пробитись не могло. Вітер перебирав струни трав, а, в голові у пані, табунами диких коней, бігали різні думки.
” О, Господи, невже спілкування з паничами настільки змінює людину? ”
” Добре дитині в голові “порядок” навели, нічого не скажеш. ”
” Цікаво, вона стала такою, чи завжди була, а я не помічала? ”
Ідилію ночі, як і роздуми Мілади, порушили багаточисельні звуки кінських копит. Вони відлітали від бруківки, розсіюючись в темряві. Одразу зрозуміло, що їде велика кількість карет.
” О, ні. Уже? Ну чому-у? ”
Думала панночка і набравши в оберемок поділ сукні, спішила в маєток. Вона вирішила попередити Володимира про прибуття запрошених. Знайшла його за столом. Він щось жваво обговорював з татом Лілії, захоплено махаючи руками.
— Приїхали твої гості, тату. Ти сам будеш їх стрічати, чи відправити когось із робітників?
— Ми будемо. — Він встав з-за столу, оптріпуючи костюм.
— Ем…Ні, дякую. — Мілада позадкувала.
— Думаєш це була пропозиція?
— Може й ні, та сьогодні я буду робити, що заманеться. Не забирай у мене цю можливість перед заміжжям. Коли ще випаде така нагода?
— Ич яка хитрунка? Не можу відмовити тобі. Йди поки, але не далеко. Придивляйся, може, хто сподобається. — Володимир підморгнув донці і вирушив до головного входу.
Мілада забилася в куток зали, аби її менше хто бачив. На що вона сподівалась, стоячи у величезній бальній сукні синього кольору, ми можемо лише здогадуватись.
Не збігло й двох хвилин, як за дверима пролунало багатсько грубих голосів, а потім один за одним до почали заходити чоловіки різного статусі та віку. Кожен тиснув Володимиру руку та обмінювався з ним почестями.
Найбільш поважні на вигляд чоловіки, прибули з не менш поважними на вигляд пані. Певне, наречену обирали для свого сина і не відомо, знав він про це, чи ні.
Мілада уже хотіла спробувати втекти, поки тато не бачив, та як на зло, він зустрів її погляд і жестом руки підізвав до себе. Нічого іншого не залишалось, як мовчки обурюючись, підійти до нього.
Володимир взяв її за руку, повів до гостей, які спілкувалися стоячи настільки рівно, що природність їх положення викликала неабиякі сумніви.
Якийсь хлопець, побачивши панянку, почервонів та штвохнув ліктем у бік свого співрозмовника, щось змовницьки шепчучи йому.
Господар дому почав говорити.
— Шановне панство, знайомтесь. Це — моя донька Мілада Вишневецька.
Володимир провів рукою згори вниз, демонструючи наречену. Вона присіла в реверансі.
Такої кількості компліментів як цього вечора, Мілада ще не чула. Виявила в собі із уст гостей, багато нових якостей. Та здивувало її зовсім не це, а те, що половину вітань, вона чула польською, або ламаною українською.
На таких заходах діяло правило “посміхайся та кивай” Мілада завжди його дотримувалась, але сказати, що воно було її улюбленим — не можна. Після завершення офіційної частини вітань, ясновельможні гості розбрелися по кімнаті, як вівці в загоні, а чиясь майбутня дружина відвела Володимира в бік, і пошепки, аби ненароком хто не почув, загомоніла.
— Поляки, тату? Серйозно? У нас зараз з ними, взагалі-то, війна, а ти хочеш видати мене за одного з них? То чому вже не московити чи татари? Невже інших кандидатів не знайшлося? — Володимир став злодійкувато озиратись навкруги. Впевнившись, що на них ніхто не звертає уваги, відповів:
— Не зрозумів. Чого це ти перебираєш? Як так буде і надалі, то навмисне за поляка видам. — Навіть пошепки можна було вловити всю суворість його голосу. Він не жартував.
— Жоден лях мене по своїй волі не візьме. — Донька склала долоні, в одночас кровожерливо посміхаючись.
— А це ще чого?
— Ну знаєш, минулий рік… Славна битва під Жовтими Водами і прекрасна перемога Хмельницького над їх побратимами. Як гадаєш, комусь приємно буде про це слухати? А я скажу. Скажу всім і кожному, якщо це буде потрібно. Скажу про невмілість головнокомандувача війська, про сліпучу самовпевненість, через яку велику найману армію перемогла маленька самостворена, скажу про те, що не довго лишилось жити Посполитій: Хміль в’юнкий оточить її шию і вона помре у страшних муках. Я ж знаю, що вони жінок в політиці не люблять. Ще й тих, що такі речі говорять. — Мілада поклала руку на бік. Вона була задоволена собою, бо політика, здавалося, була непоганим варіантом віднадити від себе непрошених гостей.
— Тільки спробуй! — Тремтячий палець тата наблизився до обличчя.
— Спробую, якщо ситуація до цього дійде. Я можу йти? — Груди Володимира зробили настільки важкий вдих, що здавалося прилягаючий до них костюм, затріщав.
— Іди, але про війну мовчи. Чула?
“Побачимо” долинув обривок слова. Мілада уже пішла. Обернулася, щоб подивитись на реакцію тата і вдарилась у щось тверде.
— Перепрошую! Я не навмисне. Не бачила куди йду. — Панянка підняла очі на того, в кого врізалась. Перед нею стояв рудий парубок в дорогому костюмі і лакованих туфлях. На них виднівся слід від тоненької ніжки.
— Мужіш зайзеч под ноґі. Вжьовем нове буті, жебі ньє була тептана преж дєвчинє. Кошма-а… А.. То ти? Тераз пшепрашам. Ньє розпознавам. — Роздратування змінилось подивом з легкою ноткою незручності, але вона була настільки легкою, що помітити її було важко.
— Не хвилюйтесь, це дівчисько не стане більше топтатись по ваших чоботях, але і на більше не розраховуйте. — Поляк хотів би щось додати, але Мілада висунула долоню вперед і легко поклонившись, дала знати, що розмову завершено.
Він її сильно роздратував. Не стільки, своєю грубістю, як тим, що у неї в гостях, чудово розуміючи українську, не перейшов на неї. Для Мілади це був один із найбільших проявів неповаги.
Вона знов зосталась сама, але і цього разу ненадовго. До неї підійшов гарненький русявий хлопчина і запросив на танець. Панянка, заради пристойності (і аби тато лишній раз не гримав), погодилась. Удача вирішила трішки усміхнутись — хлопець виявився гетьманським(!) паничем.
Дівчина подала музикантам знак і мелодія легкого вальсу плавно поплила по кімнаті. Чоловіки, що приїхали зі своїми дамами теж вирушили до танцю, а Мілада не гаючи часу, стала заводити розмову. Не заради цікавості, а щоб побачити кого ж любий батько вважає за гідного їй чоловіка…
— Ви не погано танцюєте, пане… — Вона зробила багатозначну паузу.
— Марк’ян. — Тихо промовив парубок.
— А де ж це так гарно вчать мистецтва танцю, якщо не секрет?
— Вдома, пані. — Хлопець був спокійний.
Занадто.
Слова він розтягував і говорив з напівзаплющеними очима, неначе коноплю використовував не тільки для виготовлення тканини.
— Певне, ви станете добрим артистом. Думали про театральну діяльність?
— О, ні, що ви. Я ж не мавпа яка, щоб скакати перед публікою за винагороду. І не раб. Як кажуть: “Світ поділяється на дві частини. Одні правлять — інші коряться”. Я ж не такий. Не належу до жодного із станів. Гроші у мене є, то ж, я можу годинами просиджувати в бібліотеках і годувати свій розум культурою.
Поки панич відвернувся, Мілада закотила очі, а коли повернувся назад, побачив сяючу посмішку.
— Не сприйміть за грубість, та, здається, гроші є у вашого батька, а не у вас особисто.
— Хіба є різниця?
— Звісно. Він може просто припинити фінансування. Що тоді?
— Тоді подамся у якісь Карпати і стану відлюдником. Постійного життя з недалекими особами я не витримаю.
— Що ж, доволі цікава позиція. Приємно було поспілкуватись…
” Ні ”
Бувайте, пане Марк’ян. Можливо, ще зустрінемось. Дякую за танець.
Швидко відкланявшись, Мілада повернулась у свій рятівний куточок. Спостерігаючи за гостями, в середині щось неприємно дряпало. Хотілося взяти віника із престарого сухого вінича й повимітати їх з дому.
“Е-е-е, ні, не піду я за таких. Що завгодно зроблю, а не піду! Якщо вони всі такі, як ці, що я зустріла, то я краще сама залишусь до глибокої старості. Й так в селі старою дівкою кличуть, можна вже не поспішати.”
І знов не дають дівчині спокою, цього разу підійшов чоловік, в рази два старший від Мілади. Вона сподівалась, що він прибув замість сина і слухати його не хотіла ще з самого початку. Не дарма. Пізніше виявилось, що він вважав жіноче навчання повною маячнею.
“Бо єдина турбота повинна бути у баби — благополуччя родини. Вумна жінка — гірше чорта. ”
Потім підійшов ще один і ще, і ще… Багатсько їх було, але жоден не підходив. Кожен обов’язково повинен був ненавидіти українців, або розумних жінок. Це означало, що Міладу було за що ненавидіти подвійно, бо вона підходила по обох критеріях.
Аж тут, її хтось зачепив за руку. Мілада повернулась і побачила Лілію. Брова піднялась догори. Дівчина точно не очікувала побачити малу панянку вдруге за вечір після їх дискусії.
— Що ти робиш, кузино? — Тонкий голос Лілії став ще тоншим, вдаривши по вухах батогом.
— Не розумію про що ти. — Прикривши очі, Мілада сперлась до стіни.
— До тебе уже з десяток хлопців підійшло, а ти носа кривиш! Крутиш ними як хочеш. Для чого?!
— Можу і Кручу. А що? Є якісь претензії?
— Якби для мене влаштували такий бал, то будь певна, я б не сиділа у кутках, як ти.
— Ну от колись, як для тебе влаштують таке “свято”, будеш вести себе там, як захочеш. Ти і тут можеш це робити, тож… Чому я ще тебе бачу? Бігом танцювати!
— А нема як танцювати. Нікого нема. Всі ж біля тебе.
— Ліліт, була б рада допомогти, чесно, та не можу. Думаєш, я хочу, щоб біля мене бігали? — З впевненим виглядом Лілія кинула, Мілада схопилася за серце. — Та не хочу я! Вони мені набридли, як гірка редька. Забирай собі хоч усіх, тільки мене залиште.
Довго б ще старша панянка билася в груди, доводячи, що не має бажання знаходитись на балу, але побачила Володимира, що наближався до них і притихла. Потерпели кінчики пальців на ногах.
— А ну ж бо, доню, за мною. — Дійшовши злегка кривою ходою, веселеньким голосом мовив тато. Було видно, що він уже п`яний.
— Куди?
— Пісеньку нам зіграєш. — Не чекаючи відмови, він взяв Міладу за руку і повів до блискучого чорного піаніно.
Прибувши до місця призначення Володимир урочисто вигукнув:
— Зараз моя донечка, аби прикрасити цей вечір, заспіває нам! Прòшу, Міладо!
Гості повільно стали сходитись до інструменту, а панянка, обережно поправивши сукню уже готова була грати, але в голову нічого не йшло. Неначе, за цей день вона забула усі мелодії та пісні, які раніше вивчала. Люди все стояли, хтось навіть почав тактично покашлювати, чекаючи на початок. У пам`яті Мілади спливали лише пісні, що співали в селі.
Народні пісні.
Такі прості для розуміння, чутливі й емоційні. Здавалось, обрати одну було непоганим рішенням.
Тонкі пальчики застукали по клавішах. Дзвінка мелодія залила залу, ноти розпускались квітами в уяві, що невпинно малювали картини для тих, хто розумів слова.
” Цвіте терен, цвіте терен. А цвіт опадає. Хто в любові не знається, той горя не знає… ”
Ніжний кришталевий голос ідеально доповнював музику. Звучало це гармонійно та вишукано, бо пісня створена на надзвичайно дивовижній мові. У польських гостей повідвисали щелепи, та і не тільки в них. Володимир стояв з витріщеними очима, бо аж ніяк не очікував почути українську народну. Зазвичай, на балах співають німецьку, або французьку класику.
І от, пісня підійшла до кінця. Мілада встала з-за інструменту, поклонилась. Для того щоб підвести голову потрібно було кілька секунд, аби зібратись з духом.
Гості просто стояли. Вони не знали, що робити, чи захоплюватись, чи морщити носа, аж тут роздалися одинокі хлопки. Аплодував чоловік середнього віку. Жінка, що стояла поруч з ним зробила те саме, а потім рідкі оплески переросли в овації, бо усі присутні вирішили повторити цю дію.
Напевне, вони просто чекали сміливішого і не важливо для чого: або заклювати, або піднести до небес. Хтось навіть запитав: “А чия це така гарна пісня, хто композитор і хто автор слів?” Інші підхопили і це. Тепер зал гудів вихваляннями мелодії.
Коли Мілада сказала: “український народ”, в кімнаті зараз же стало тихо, настільки, що якби в ту пору літав метелик, було б чути кожен помах його тендітних крилець.
— Зналазуа цо для нас до заспєванья. Фу, ньє содзе жебем кєдиколвек о нєй слишал. Цуш, очевіще аристократи теґо ньє слухайом. — Кинув знайомий для нас поляк-шанувальник свого взуття, який певне, був ображений на панночку за швидку відмову.
Мілада не витримала і вигукнула:
— Ньє обході мне чего слухаш. Подоба мі шье, це й заспєвам. — Схаменувшись, спокійніше додала, — Якщо бажаєте послухати щось з вашого стилю, то моя кузина може вам таке влаштувати. Ну ж бо, Ліліт, ходи сюди, заспівай замість мене, як я гостям не подобаюсь.
Лілія точно такого повороту подій не очікувала. Уже й пошкодувати встигла, що кілька хвилин тому жалілась на недостачу уваги. Засоромилась, не знала куди себе подіти. Аж тут Мілада не втерпівши, пішла до неї, взяла під лікоть і повела на своє місце.
— Удачі, Ліліт, ти ж цього хотіла. Твоя компанія аристократам буде приємнішою. — Старша панянка підморгнула меншій, потім повернувшись до гостей, подякувала за увагу, різко поклонилась, широко розводячи руками, і пішла геть.
Піднімаючись на другий поверх, вона трохи зупинилася. До слуху донісся фрагмент якоїсь опери, що грала Лілія. Всього мить і знов тонкі підбори зацокотіли по сходах, як на початку вечора. От тільки тепер кроки були сердитими та важкими.
Мілада швидко дійшла до своєї кімнати, але промайнула повз. Лиш завіси біля вікна похитнулися, від швидкої ходьби. Йшла вона по коридору, минаючи перші, другі, треті двері. Коло одних спинилася. Це були покої батьків.
Влетівши туди, дала собі ляпаса. Планувала легкого, але щока почервоніла й почала палати. Нічого. Це на краще.
“От, дурепа, тут же могла бути матір… І що б ти тоді їй сказала? Гм? Що ж, як то кажуть, дурням щастить. На наступний раз буду обачнішою. Напевно…”
Говорила вона сама до себе і під тихенький шорох одягу рилася у шафі.
“Костюми? Серйозно, тату? В тебе, що іншого одягу немає? Лише фраки й самі піджаки, тьху! Та ще й жодних нормальних штанів. І що тепер робити?”
Руки почали тремтіти, а у скронях пульсувала кров. Дерев’яними пальцями Мілада запхала всі речі назад. Вийшла так само швидко як і зайшла.
Якщо у тата л`юдських штанів не було, то нічого не залишалось, окрім як взяти їх у когось іншого.
Варіантом номер два стала тісна кімнатка з одягом робітників. От тільки біда в тому, що вона замкнена на ключ, бо потреби в ній зараз не було. Ключ у тітки Килини, як у найстаршої працівниці дому, а отже і на кухні. Як його забрати, щоб не виникло питань? Думати було ніколи. Панянка пішла на кухню через запасний вхід.
Уже на місці прожогом кинулась до відра з водою. Кухарки з подивом витріщились на неї. Одна підійшла. Чудово. Те що треба.
— Панночко, вам чимось допомогти? — Дівчина з поглядом маленької ягнички поглянула на Міладу. Стало її трішки шкода за те що станеться.
— О, ні-ні. Я просто уже зморилася в залі сидіти. Так душно, а води немає, одна випивка. Ви ж не проти якщо я тут побуду?
— Ох, що ви. Залишайтесь, звісно, як бажаєте!
Мілада посміхнулась і кивнула, а потім різко повернулася, неначе її дуже зацікавило нарізання моркви і “ненавмисне” зачепила відро з якого пила. Холодна вода облила від поясу молоду служницю. Вона пискнула й відскочила. Панянка сплеснула руками, на її лиці відображався сором та переляк.
— Боже! Я не хотіла! Пробач-пробач мені! Я зараз все виправлю. Тітонько Килино, а нуж бо дайте мені ключа від кімнати з одягом! — Замерзша дівчина зблідла.
— В-ви що, пані! Не пот-трібно. Я сама.
— Я винна, а ти тремтиш. Відмови не приймаються. — Мілада підійшла до тітки й протягнула руку. Та мовчки поклала в неї ключ. Прохолодний метал приємно холодив шкіру.
Щойно пані отримала бажане, її уже і слід простиг. Взяла суху спідницю та фартух, а собі штани, що мали приблизно підійти по розміру. Останні ледве запхала між фатином і паньє та молилася, щоб не випали. Коли усе занесла, заскочила до себе.
Опинившись в кімнаті, Мілада хотіла зняти сукню, та от корсет цього не хотів. Він тісно обійняв її талію і не бажав відпускати.
— Уже другий раз за сьогодні я шкодую, що просила тісно затягнути цей клятий корсет! Треба робити висновки…
Вона лютувала, паралельно намагаючись чимось розірвати мотузки на спині. Нічого кращого від ножика, який лежав на тарілці, де ще зранку був сніданок, вона не знайшла. З горем навпіл, Мілада зуміла побороти шнурівку, мало не порізавши спину.
Швидко одягнула пишно розшиту вишиванку (іншого виду у неї й не було), злощасні важко добуті штани і червоні чоботи, які ще донедавна носила зі спідницею. Волосся зібрала у тісну косу, закрутила в равлика. Накинула атласний плащ.
Стало зовсім погано. Нудило. Мілада підійшла до столика з дзеркалом, де лежали гроші. З відображення на неї поглядала радше якийсь блазень, ніж панія. Опудало теж так одягають: в різномастні клаптики із самого різного вбрання. Оговтавшись, запхала гроші в чобота.
Побігла до кабінету батька, на цей раз знаючи напевне, що його там немає. Знайшла папірець, перо та чорнильницю. (Чесно кажучи, це було не важко зробити, бо найчастіше використовувані речі лежали просто на столі) Швидким почерком, без чисельних завитків та прикрас, вона почала писати.
” Дорогі Мамо й Тату, хочу повідомити вам про моє відбуття з маєтку. Я зрозуміла, що після цього балу не зможу жити спокійно. Прошу вас не шукати мене. Аби не хвилювались, по можливості буду надсилати листи. Бувайте. Я вас дуже сильно люблю.
З повагою ваша дочка Мілада Вишневецька.
(Підпис) ”
На останок вона поцілувала важливий для себе лист, що хвилини дві тому був звичайним папером, залишаючи там відбиток червоної помади. У першу ліпшу сумку запхала трохи аркушів. Тричі перехрестившись Мілада покинула отчий дім.
Надворі накрапало. Проходячи під вікнами маєтку, панянка глипнула в середину. Гостей значно побільшало, так само як і кількості порожніх фужерів.
Не бажаючи більше затримуватись, забігла в конюшню, одягла на Агата накидку, похапцем осідлала і вирушила в сторону Зеленого лісу.
Погнала коня так, що мокрий пісок летів у всі сторони. Під вагою тварини залишалися глибокі вм’ятини.
Піднявся вітер. Він шалено бив в лице, неначе осуджуючи за такий вчинок. Було важко навіть вдихнути. Маленькі крапельки здавалися тонкими холодними голками, що безжально різали щоки й рвучко падали за комір, та Мілада не помічала цього. Вона взагалі мало що помічала, міцніше вчепившись в поводи.
Незначний дощ перетворився на справжню зливу, коли Мілада була уже під покривом ялин. Весняні грози — одні із перших в році та одні з найсильніших. Десь майнула блискавка, слідом за якою послідував грім. Землю, зазатрусило — гроза завітала в Гаївичі. Перед Агатом упало дерево. Наляканий, він встав на диби. В поспіху закріплене сідло нагадало про себе: ремінці розв’язались і Мілада, як та спіла груша, чвахнула в багно.
Переляканий кінь кудись втік, а Мілада не могла й поворухнутись. Спина сильно забилася й нила. Усі сили та рішучість змило дощем. Он вони, потоками зливаються із брудом, втікаючи геть… Вставати не моглось і не хотілось, але іншого виходу не було.
“Так не піде. Я ж не хочу, аби моє незаміжнє життя закінчилось так рано! Вставай, м’якушко! Нікому подати тобі руку. Давай вставай!”
Раз по раз вовтузячись, тіло вперто не хотіло виконувати наказ. Міладу з головою накривала паніка, сльози котились шаленим потоком мішаючись із дощовою водою та страхом. Незважаючи на палаючу біль, дівчина спиралася руками на вологий та слизький ґрунт. Руки розповзлися, залишаючи за собою рівчаки з болота.
Зібравши останні сили, вона одним ривком піднялася. Більше дозволити собі звертати увагу на біль Мілада не могла. Намагатись розгледіти що-небудь у темряві. Марно. Перед очима поставали лише високі сосни на витягнуту руку. Далі — темна ніч.
Блискавка розрізала небо. Знову. На долю секунди освітила простір. Мілада помітила скелю, а в ній, на висоті метрів десяти, печеру. Не гаючи часу вирушила до неї. Ще не вистачало отримати подарунок від Перуна.
Серце скажено колотилося, як у зайця, що зачув мисливців. Гірською козою панянка лізла вгору. Йти було незручно, але не неможливо. З горем навпіл залізши, Мілада віддихалася.
Печера була великою. Мабудь. Її не можна було роздивитися — темно, хоч в око стрель. Вирішила пройтися. Під ногами щось неприємно хруснуло. Черговий спалах блискавиці надворі і стало ясно, що це якісь кістки, а печера не занадто далеко йде в глибину. Трохи далі залишились сліди від вогнища: кілька сухих прутиків та попіл. Отже, цю печеру знають люди і не одна Мілада взяла її за прихисток.
Відпочивши та заспокоївшись, згадала, що зараз її Агат десь мокне під дощем, та як би не хотіла, вийти шукати його не могла. Лише вглядалася в темряву, намагаючись побачити його.
Якби кінь був повністю чорний, то може б і залишився непоміченим, але його білі ноги та морда дуже виділялися. Панянка кинулась за ним. Мало не скотилася згори послизнувшись на камені. Коли була на землі, позвала коня, та він не йшов. Злякався. Добре, що хоча б не втік. Ледве змусила його йти. Він постійно впирався, крутився й обертався. Затягти його в печеру здавалось чимось нереальним.
Дощ все не вщухав. Періщив так, наче всі хто зараз надворі — його вороги. Мокра накидка прилипла до тіла, а капюшон закрив огляд. Хотілося швидше сховатися, та вони йшли повільно й обережно. Нога Агата зіскочила з вологого каміння і він мало не впав. Це допомогло зібратись з кінським духом і він швидко проскочив решту шляху сам.
Коли обоє були в безпеці, Мілада спробувала розвести багаття за допомогою двох каменів. Виходило поганенько, слабкі іскорки ледве жевріли в темряві, яка тут же поїдала їх, але дівчина не здавалася. Довго й нудно, раз за разом стукала камінці один об одного. Скільки вона просиділа над цим заняттям, обіцяючи собі, що “ось цей удар останній! ” — Не знаю. Думаю довго, бо іскра роздратування спалахнула швидше, ніж вогонь.
Мілада добряче гупнула каміння з усієї сили. Нещасні залишки гілочок освітились слабким сяйвом. Звісно, його вистачило б ненадовго, але це краще, ніж нічого. Вона сіла біля коня, аби було тепліше. Тиша спонукала до роздумів.
Панянка прокручувала події усього дня від ранку і до тепер. Хотілося закричати що духу, але горло стис клубок. Якийсь незрозумілий розпач взяв гору над всяким розумом. По холодних щоках покотились гарячі сльози.
Що буде далі? З нею? З батьками? О, бідна мама! Її ж удар схопить, коли вона знайде записку, якщо уже не знайшла. Тато, напевне, поставить на ноги пів Овруча… А все чому? Бо мала аристократа поїхала дахом і втекла з дому? Ні… Тому що дівча сковане рамками жорстких правил та панських інтриг зажадало свободи.
Дрімота запрошувала в гості, коли Мілада почула дивний шорох, а потім побачила темну тінь у ще темніший темряві. Довго її роздивлятись не довелося. “Тінь” зайшла в печеру.
То був вовк.
0 Коментарів