Сад художника в Живерні

Як добре жити на природі. Сонце яскраве і палюче, та це доказ того, що його проміння сягає самої землі. Вітер, який лине з поля, дає відчути приємну літню прохолоду. Дерев тут стільки, що не злічити й за життя. Їхнє листя густе та зелене, лише й чутно з-під них пташиний спів. Щодо пташок, то скоро вони потихеньку летітимуть до теплих країв, адже на вулиці серпень.

Ось, здається, бачу перший жовтий листочок, лише один із тисяч інших. Він виділяється, не такий як усі, наче художник випадково узяв не ту фарбу й зробив один малесенький мазок. Зараз він унікальний, та через певний час жовта фарба стане для них звичним кольором. Але до цього ще цілий місяць, а поки літо бере своє й вбирається у різноманітні квіти. Мабуть, уже розпустилися й іриси.

Йдучи додому із прогулянки, я навмисно йду довшою дорогою, аби поспостерігати за «тим» будинком, а точніше за його власником.

У «тому» будинку живе чудернацький чоловік, як мені казали – художник. Він переїхав сюди, здається, два роки тому, й з тих пір успів перетворити своє подвір’я на справжню казку. Як бачу ту красу, оті його рослини, лише й можу що роздивлятися із роззявленим ротом.

От і зараз, дійшовши до його маєтку, стаю за якимсь кущем, з надією лишитись непоміченою (принаймні раніше це працювало), і просто роздивляюся навколо. Перше, що я бачу, це іриси. Все ж таки вони вже розцвіли. Схоже, пан художник дуже добре за ними доглядає, адже за бутонами квітів не видно навіть їхнього листя. Вони схожі на хвилі океану, тільки фіолетового кольору.

Стою я так певний час, непорушно, думаючи, де ж подівся власник і творець садиби. Зазвичай він ходить десь коло будинку, шукаючи все нові місця для своїх квітів, та зараз його чомусь немає. Ну й нехай, і так пора давно додому.

Не встигла я зробити й кроку, як бачу, що хтось йде по містку. І звісно ж, це «той самий» художник. Він щось несе в своїх руках, здається це художнє знаряддя. Ти ба, стільки часу чую про нього як про митця, та вперше побачу за роботою. Від цієї думки дихати чомусь одразу стало важче.

Він ставить мольберта, розставляє фарби, дістає пензлі з пеналу й довго, неймовірно довго, дивиться на власними руками вирощені іриси. Таке враження, наче він хоче запам’ятати кожну квітку, кожну пелюстку, побачити кожен їхній відтінок і лише тоді приступити до роботи. Мабуть, так воно і є.

Цікаво, що відчуває «цей» художник? Він власноруч створив для себе цілий світ, а тепер намагається закарбувати його в світі вічності. Ці іриси загниють та зникнуть, та вони житимуть в картині, в ній житимуть «саме ці» іриси. Художник бачитиме їх навіть по їхній смерті. Певно, «ці» іриси бачитимуть навіть по смерті самого митця. З таких думок я відчуваю певну гордість, адже бачу квіти, коли ті ще живі.

Моє серце калатає: пан художник робить перший мазок. Його рука рухається так невимушено й впевнено, що й не постає жодного сумніву щодо його професіоналізму. Здавалося, що через фарбу передається частинка його душі, яка разом з ірисами лишиться на полотні. Та хіба віддаючи частинку себе для кожної картини, чи не лишиться в кінці лиш порожнеча? Хоча, від самого процесу збирається досвід й неймовірні спогади, які навряд чи зникнуть протягом життя. Це доволі рівноцінний обмін.

Минуло, певно, уже декілька годин, бо починало сутеніти. Художник збирає свої речі й кладе до вимащеної фарбою коробки. Він йде по містку прямісінько до свого будинку, перед тим востаннє на сьогодні поглянувши на океан фіолетових квітів.

А я й досі стою, непорушна, зачарована й абсолютно закохана у «ці» іриси. Разом із ними, я залишусь у світі вічності.