Руйнівниця свого творця

Вона вже не помічала, як злегка погойдується вітрильник, мов пташеня, що вперше підкорило вітер й страшенно пишається собою. Вітерець продовжить цілувати її крила до останнього їх помаху, воно ж перестане цьому радіти. Польоти стануть для нього буденністю, якою ми, по незрозумілим мені причинам, не насолоджуємось.

Відзеркалюючися від моря, світ повного місяця потрапляв в кругленьке віконце — єдине в Стефановій каюті. Позбавити себе від спостереження за хвилями, гумор яких кожен складає сам, відштовхуючись від власного настрою, можливо, склавши квадратний столик, що був приєднаний однією стороною до стіни нижче від ілюмінатора, а з кутів протилежної виходили іржаві ланцюги, що кріпилися аналогічно, зараз він тримав на собі лампу з масляною свічкою, знаходячись у горизонтальному положенні. По кожен бік шибки стояли простенькі панцерні ліжка з доволі товстими матрацами, заправлені у вицвілу блакитну білизну. Сама ж кімната зроблена повністю з дерева, що блищало, оброблене  чимось спеціальним.

У дорогу Стефанія взяла тільки найнеобхідніше, взагалі не визнаючи якоїсь цінності одягу. Спідня білизна, двоє штанів, декілька блузок й майок, простора піжама, та величезний теплий светр — цього вона вважала достатньо. Останній був скоріше перестрахуванням, а не потребою: там, куди дівчина подорожувала, сонце плекало всіх своїми промінчиками цілий рік, наче мати, що остаточно відмовляється приймати дійсність, свою загиблу пригрудну дитину.

«Я беру його, щоб, якщо що, не вмерти від холоду, і з цієї причини», — бурчала Стефанія, поки намагалася запхати теплий одяг до сумки. Авжеж так і було…

Той светер — подарунок дівчинки з селища, де Стефанія проживала у свої одинадцять. Добродійка власноруч зв’язала його з білої пухнастої нитки, під’єднуючи де-не-де інші кольори — березовий, персиковий, нарцисовий. Стефанія неодмінно цінувала цей дарунок, але спершу їй здавалось, що отримала вона його через те, що він вийшов не як юна майстерниця планувала: надто довгі й широкі рукави, надто звужена талія з чудернацьким бантиком, надто дивацька довжина — навіть зараз він сягає коліна. Безумовно, через пройдені вісім років, Стефанія згадувала лише широку посмішку без декількох зубів, з котрою була простягнута одежина. 

«Не можна шукати усюди підступність» — часто карала вона себе за такі думки. Стефанія повністю погоджувалась, адже ми погоджуємось з тим, на що самі годні: люди здатні на безкорисне добро. Проте їй все одно було ніяково приймати таку ласкавість, усвідомлюючи, що вона не зможе, не встигне на неї віддячити.

Вони з Келлі постійно переїжджали з місця на місце — Стефанія навчилася не прив’язуватись до людей. Вона не мала друзів, зате багато знайомих, хоча Стефанія не тішила себе думкою, що останні згадають про неї, сидячи біля каміна чи ідучи під дощем.

Коли вони прийняли рішення купити житло, яке мало б стати постійним, Стефанія, очевидно, була занадто дорослою, звиклою до попередніх умов, тому так ні з ким і не зблизилась. Перевчитися завжди важче, еге ж? Маючи всі зручності філософствувати наодинці з собою, вона не поважала людей, як потенційних співрозмовників, настільки, щоб вважати їх конче потрібними. Вона не споминала про них, коли щось йшло не так — їй було легше впоратися власноруч. Та і щось не так йшло доволі рідко, адже свій порядок вона погоджувала лише з собою й всякчас дотримувалась його, позбавлена переживань, що через необережність другого, повільність третього, непостійність четвертого, чи ледарство п’ятого її власні старання змарнуються.

І ні, вона не була відлюдкуватою грубіянкою, котра вважає себе кращою за оточуючих, які, за її думкою, ні на що не здатні. Їй було приємно випадково зустрічатися з кимось поглядами або знаходити однодумців, вона з легкістю та деякою насолодою вела суперечку, розповідала першу-ліпшу історію з життя, переконана, що на наступному тижні слухач буде на іншому континенті фізично або серцем. Тому що вона була б. Вона не потребовала від когось завжди бути поруч, підтримувати у горі, поділяти радість, змінювати, відкриваючи кращі сторони. 

Вона не потребувала того, чого сама не планувала давати.

А хто, як не інші люди пов’язують нас з минулим? Показують, що воно в нас є? І однаково, були вони для нас ворогами, коханцями, друзями, як і те, чи належать вони до нашого теперішнього — достатньо, що якийсь проміжок часу, хай навіть наймізерніший, вони пройшли разом з нами. Стефанія могла не повертатися до них, точно так же, як хтось, скориставшись декількома шпаркими поглядами, міг звернутися до неї таким чином: «Дівчинко без минулого, котра не віддає данину тому, що з нею сталося, ніби того й не було». Та друга справді думала, що, свідомо обравши свою життєву політику, Стефанія не забуде її, пустившись в наступний танок під жваву мелодію свого розуму?

В рюкзаку було четвірко соковитих зелених яблук й печиво, виготовлене по рецепту Келлі. Останнє розмокло й стало солоним — Стефанія швидко розпрощалася з ним, доки її міркування не повернулися до лаяння парубка.

Їй не хотілося про нього думати. Взагалі.

Та вона не змогла вговтуватися, як помітила, що постраждали щоденники — вона взяла два: один, де Келлі писала про специфічність Стефанових сновидінь, другий вже вела сама Стефанія, записуючи туди наслідки, чи то власних здібностей чи то все ж таки такого собі доручення Келлі. Літери втратили свою чіткість, від них, наче від дірки у розбитому склу, розходилось безліч чорнильних ліній. Після того, як нотатник висохне сторінки набудуть хвилястості, що чудово б виглядала на сукні, — дівчина здригнулася, збагнувши цю картину.

Звеселяючи себе тим, що, прижмурившись, вона спроможеться читати записи й, що її квиток перевіряв той, хто був не проти бачачи на борту юну дівчину, попри намочений  клаптик, який вона марно прагнула врятувати від подібної участі, тримаючи той над водою, Стефанія розвісила сире манаття на ліжку та гачках, пам’ятаючи, що половину з них слід залишити вільними для користування сусіду. Останній, власно кажучи, сповістив про себе: зайшовши, підозріло вилупившись на дівчину, ніби та була лисицею в його зайчачій норі, потупцював по кімнаті, спитав ім’я своєї супутниці й куди та прямує, та, вийшов у похмурому настрої, перед цим глянувши на своє ліжко так, що Стефанія гадала, що він от-от гучно заскиглить: «Візьми мене, загорни у ковдру, і я вік так лежатиму на тобі — як же я втомився!».

Стефанія сама з ніг валилась, тому вирішила не чекати, покіль висохне щось, у чому б можна спати. У кімнаті було тепло та й не хотілося застудитися у перший же день, тому вона, знявши все з себе, крім медальйона на срібному ланцюжку, що його вона перейняла від Келлі, стрибнула під покривало.

Не вважайте нашу героїню безтактною — вона майже не ворушиться уві сні, тож не прокинеться від погляду свого сусіда на своєму нагому тілі. Та й це не сильно її турбувало, особливо зараз, коли Сонне Королівство, відчиняючи свої двері, запрошує зайти всередину й прожити історію довжиною всього в одну ніч. Або ж історію, яка колись проживалась кимось іншим. 

*****

Смерділо кров’ю, яка зволожувала суху від спеки землю.

Грудь тяжко здіймалась під рваним мундиром. Віддаляючись, топіт гулом відтворювався у вухах. Юнак відчував, як по його венах поширюється яд. Якщо він не рухатиметься, можливо, застане свій останній світанок. Парубок підняв очі вгору — вітки з широким зеленим листям розкинулися надто щільно, щоб бачити крізь них небо. Хлопчин хриплий смішок обірвався, як і почався, різко, віддавши болем у лівому боці. Рана там була досить глибока, але не смертельна, якщо вдасться зупинити кровотечу; наразі головне протидіяти яду.

Зброя Дому Місячних всякчас змочена в отруті — вони славетні своєю пристрастю до цього — але от в якому саме на цей раз? Вмираючий не знав, як діяти: він не відвідував відповідні заняття, тож не міг по симптомах визначити, що саме розповсюджується його артеріями. Малоймовірно, що дівчина, мати якої він полонив, вела бій мечем, який був у несмертельному яді.

Він, мабуть, не встигне вже й до лазарету доповзти. 

Здалеку долинули чиїсь невпевнені, наче перші, кроки, тому юнак вирішив піднятися й обпертися спиною об старе похилене дерево: так він виглядатиме менш жалюгідно, коли його знайдуть.

«Дев’ятеро проти двох — я, батько та ще семеро вартових — то чому я єдиний живий серед своїх? Де ми помилилися? Як та клята Іола взагалі знайшла нас, невже хтось виказав? — отакі думки павутинням плелися у хлопця, одна тільки тішила його: — Навряд чи вона зможе врятувати свою мамцю; мабуть, та померла ще коли Адольф ніс її на руках. Іола точно не встигла попрощатися з нею, ха-ха!»

Сторонній припинив свій рух, очевидно, забачивши трупи. Але половина тіла особи вже визирнула з-за пагорба й поранений миттєву впізнав прийдешнього.

—Знов ця докучлива діваха… — вилаявся він собі під ніс. А через мить, коли пазл, що був рішенням для продовження його життя, склався, радісно вигукнув: — Вчасно, як ніколи раніше!

Та й дівчина вже побачила коханого свого. Виронивши плетений кошик з лісовими ягодами, вона кинулась до нього.

—Анінусе, це ти? Що тут скоїлось? Дякувати Матері, ти живий!

—Сядь поруч мене, Аліно. Я маю дещо тобі сказати, — мовив він, не стримуючи акулячу посмішку. 

Вона, з очима, котрі все більше заповнювалися слізьми, послухавшись, опустилась біля нього навколішки. Анінус навіть поклав долоню на її щоку, змусивши знітитися від такого ніжного, безперечно бажаного жесту.

—Я кохаю тебе; завжди кохав, — гірко почав хлопець. — Весь цей час я хотів лише тебе, але відштовхував свою палку любов, адже так велів мій батько… Ти не уявляєш, як я страждав, коли був змушений так чинити з тобою, Аліно… — він обвів великим пальцем її вуста, намагаючись не звертати уваги на пронизливий біль у боці. 

Ах що то за картина була! Молодята серед мертвих зізнаються один одному у глибокій приязні. Замість пелюстків троянд — кров, замість свічок — сяючі криниці в округлених очницях дівчини. І байдуже було, що діву ту насправді звали Еліна, й що поряд валялося ще неохолоджене тіло того, хто породив блакитноокого Анінуса зі свого сім’я. У нашому випадку — який батько, такий і син, тому марно сподіватися, що він засудив би своє дитя, якби бачив зараз його діяння, скоріше тільки роздратувався б через те, що воно, на відміну від  нього, має шанс на спасіння.

—Аліно, моя люба Аліно, я помираю… — він прилинув до її м’яких губ; вона, схлипуючи, відповіла на омріяний поцілунок. Його рука пробралась під її сорочку, прокладаючи доріжку до грудей, покритих сиротами; її власна ж лягла йому на плече несміливо, чи то від страху зробити боляче, чи то від досі шокового стану.

—Хоча ти можеш поділитися зі мною своїм життям, — шепотів він їй на вухо.— Звісно, якщо твоє кохання до мене по-справжньому щире… Розумієш про що я говорю?