Розділ 3 (Супутник мого життя)

Я гуляв півночі, й тому наступного ранку прокинувся пізно. Першим, що я побачив після пробудження, були великі очі мого Супутника.

– Привіт, – буркнув я.

– Доброго ранку, – ввічливо відповів Деміан і присунувся до мене.

Я прийняв його в обійми, зауваживши, що він так і залишився абсолютно голим. Від моїх дотиків хлопець умиротворено зітхнув і заплющив очі, а я був надто сонним, щоб аналізувати його дії.

– Анетера, – раптом покликав мене Деміан, і я, стрепенувшись, глянув на нього. – Можна задати питання?

Я невдоволено зітхнув і, здається, навіть закотив очі.

– Не обов’язково просити дозволу, щоб запитати.

– Гаразд, – невпевнено промовив хлопець і замовк.

– Ну, то питай, чи що, – поспішив його я.

Деміан кивнув і, зосереджено насупившись, запитав:

– Ви мене ненавидите?

Мої брови, мабуть, злетіли до неба від такого питання.

– Що? – перепитав я.

– Ну, ви… так зневажливо про мене відгукуєтесь, і я подумав, що, мабуть, не подобаюсь вам, – зніяковіло пояснив Деміан. – Я дуже хочу стати для вас хорошим супутником, але … не зрозумію, як вам догодити. Якщо я щось роблю не так, ви просто скажіть, і я намагатимуся виправитися.

“Так, гаразд… схоже, настав час розкрити всі карти”, – подумав я і спробував зібратися з думками.

— Слухай, Деміане… — почав я. – Справа в тому, що мені не потрібний Супутник.

На обличчі у хлопця відбилося таке щире здивування, що я мало не вдруге закотив очі, але стримався і спробував пояснити:

– Тобто мені потрібний не Супутник, а людина. Просто нормальна людина, чоловік… який буде поруч не тому, що так треба, а тому, що цього хоче. Який підтримуватиме мене, допомагатиме у важку хвилину, розділятиме зі мною радості та негаразди, іноді – сперечатиметься зі мною, бунтуватиме… Скажи – ти на це здатний? Всередині тебе ще залишилася людина, Деміане, чи жерці витруїли його остаточно, і тепер ти – лише аскез?

– Я… я не впевнений, що розумію, – пролепетав юнак.

– Чому ти зі мною? – вже майже зневірившись, запитав я. – Чому ти готовий виконувати всі мої прохання, навіть найгірші? Чому ти зараз у моєму ліжку, чому вчора тремтів від моїх дотиків? Тільки тому, що вважаєш мене богом? Скажи мені чесно, Деміане: ти хочеш бути зі мною, чи тебе змусили, переконавши, що це велика честь?

Деміан сумно посміхнувся і опустив вії.

– Вперше я побачив вас, коли мені було п’ятнадцять, – промовив він. – Ви проїжджали вулицею на прегарному гнідому коні з пурпурно-золотою збруєю. Ваші очі… ваше золотисте волосся… ваші сильні руки, що стискають вуздечку… я не міг викинути все це з голови. Я – сирота, знаєте… і сам прийшов до тапаситів і попросився в аскези. Мене одразу прийняли… сказали, що я – напрочуд гарний і сподобаюся анетера. Я всі ці роки старанно вчився, старався щосили, дізнавався про вас багато всяких речей, щоб стати найкращим… для вас. Все, чого я хотів – знову побачити вас, заслужити шанс торкнутися до вас, бути гідним вашої прихильності. Коли мені вдалося пройти випробування, я був на сьомому небі від щастя. Але, потрапивши сюди… я розгубився. Я лише діяв так, як мене вчили, але вам це було не на радість. Я зневірився, не знав, як підступитися до вас, як зацікавити вас. І ось, учора… сталося те, що сталося. Не знаю, добре це чи погано, але принаймні ви до мене торкнулися. Хоч і називали всякими поганими словами. Тому… мене ніхто не змушував бути тут. Це була моя мрія. І коли я дивлюся на вас… моє серце тріпоче. Я ніби злітаю над землею і ширяю. І так, ви для мене – божество, але не тому, що мені так навчили. Я це сам знаю. Ви – мій особистий Бог, мій анетера. Я завжди хотів бути поряд з вами.

Я слухав усе це і не вірив власним вухам. Мені ніколи не говорили таких прекрасних слів, хоч і все життя я чув тільки лестощі. Ці слова були прекрасні через те, що були щирі. До болю, до сліз, до ломоти у кістках. Я гадки не мав, як на це реагувати, хоч і, безперечно, радів такому повороту подій.

– Ваші очі… – прошепотів Деміан і ніжно доторкнувся пальцями до моєї щоки. – Горіховий та аквамариновий. Я ніколи їх не забуду, навіть якщо ви проженете мене, і мене закриють у підземній келії до кінця життя для спокутування гріхів. Навіть якби я не пройшов випробування, я втік би і якось пробрався б до вас. Я хочу бути з вами і лише з вами.

– Так… – прохрипів я, взяв його за руку і відкашлявся. – По-перше, досить мені “викати”. По-друге… якщо хочеш залишитися зі мною, ти мусиш зрозуміти, що я – ніякий не бог. Я – людина, а мої особливості – просто жарт природи. Я не вирушаю в астральну площину і не черпаю там божественну мудрість, розумієш? Колись я все тобі докладно поясню, а поки що… просто повір мені, гаразд?

На обличчі у Деміана відобразився сумнів, але все ж таки він кивнув.

– Я постараюся.

– Чудово, – посміхнувся я. – А тепер прояснимо ще один нюанс. Ти більше не молитимешся біля мого ліжка, зрозуміло? Це безглуздо, і кумедно, і… загалом, не треба цього робити. Домовилися?

– Я молився щоранку протягом багатьох років, – насупився юнак. – Як мені це припинити?

– Ну от бачиш? Ти вже сперечаєшся, – зрадів я. – Можеш молитися, якщо хочеш, у будь-якому іншому місці, але не в цій кімнаті. Тут ми займатимемося приємнішими речами.

Обличчя Деміана висвітлила радісна посмішка.

– Добре, тоді я згоден.

– І останнє, – продовжив я. – Просто будь собою, якщо можеш. Перестань бути безсловесною прислугою, боязкою та покірною тінню. Мені начхати, що тебе так вчили. Я хочу дізнатися, який ти насправді.

– Я дуже старатимуся, Златане, – пообіцяв юнак.

– І ми не поспішатимемо з церемонією, гаразд? – додав я, маючи на увазі церемонію одруження. – Ми дізнаємося один одного краще, поговоримо… може, з’їздимо в невелику подорож. А якщо раптом у нас нічого не вийде… я знайду спосіб відпустити тебе так, щоб ніхто не замкнув тебе в келії.

– Ні, – раптом похитав головою Деміан і притулився до мого плеча. – У нас все вийде. Я це знаю. Я все зроблю для цього.

– Ну гаразд, – усміхнувся я. – Подивимося. До речі, я НЕ ненавиджу тебе. І пробач мені за те, що я образив тебе вчора.

– Мені вчора було добре, – заперечив юнак і багатозначно посміхнувся. – Дуже добре.

«Недолугий монах з тебе вийшов, крихітко», – скептично подумав я і прошепотів:

– Іди до мене, розпуснику малий.

Він охоче підібрався ближче до мого обличчя, а я ніжно провів великим пальцем по його чарівних вустах.

– Поцілуй мене, – шепнув я, не маючи змоги відірвати погляд від западинки над його верхньою губою.

Деміан чомусь забарився, знову опустивши вії.

– Златане, я… я не вмію. Тобто мені показували, але я сам ні з ким не цілувався. Нам не можна.

– О… це нічого, – підбадьорив я хлопця. – Я навчу тебе. Просто підстав мені свої губки, а я все зроблю сам.

Деміан послухався, і я доторкнувся губами до його губ. Хлопець майже відразу все зрозумів, і почав відповідати на поцілунок, і… це було неймовірно. Розряди задоволення пробігали моїм тілом від кожного руху його губ, від кожного несміливого дотику язика… ні з ким раніше я такого не відчував. Мій член почав виявляти неабиякий інтерес до того, що відбувається, і я перевернув Деміана на спину, опинившись зверху.

– Ти незайманий? – спитав я в нього, зазирнувши у бездонні темні очі.

– Ну… так, я ж аскез, – знітився хлопець. – Тобто… мене готували, звичайно. Я знаю, що та як.

– Яким чином готували? – поцікавився я. Мені треба було знати напевне, щоб не налякати хлопця і не зробити йому боляче.

– Всілякими пристроями, – почервонів від збентеження Деміан. – І ще дивитись змушували, як інші це роблять.

– Пристроями? Тобто… у твоїй попці вже побувало щось більше, ніж пальці? – здогадався я.

– Так, – видихнув юнак.

– І тобі сподобалося? – уточнив я.

– Мене не питали, – знизав плечима хлопець. – Та й не старалися мене задовольнити… тільки вчили, як правильно рухатися. З тобою вчора було зовсім інакше. Приємно.

– Я радий, що тобі було приємно, – розплився я у задоволеній усмішці. – То ти готовий? Спробувати це зі мною?

– З тобою я готовий на що завгодно, – прошепотів Деміан і обійняв мене за шию.

– Скажи, що хочеш мене, – промимрив я, втопивши пальці в м’яку плоть його стегон.

– Я хочу тебе, анетера, – видихнув хлопець і одразу ж прикусив язика. – Пробач, будь ласка. Я хочу тебе, Златане.

– Як же шикарно це звучить, – промимрив я і вп’явся губами в його губи.

…Далі все було ідеально. Коли, після тривалої підготовки, я увійшов до нього – повільно, дбайливо – його очі стали чорними, як ніч, і величезними, наче бездонні озера, і я втонув у них остаточно й безповоротно. Ми рухалися разом, у такт один одному, і з кожною секундою я все більше вірив у те, що Деміан – юнак темної, таємничої, фантастичної краси – насправді призначений мені долею. Я дуже сподівався, що в душі він – такий самий бунтар, як я, і що колись ми з ним перевернемо цей світ, збудований на брехні. А поки що… почуття, яке зароджувалося між нами, гріло моє серце і робило мене щасливим. Безумовно, попереду нас чекало безліч перешкод, сварки, суперечки… але той, перший шепіт на вухо «я кохаю тебе, Златане» назавжди залишився в моїй пам’яті. Я знав, що Деміан закохався не в мій штучно створений образ, а в мене самого. Все інше було другорядним.

Вже набагато пізніше, на церемонії одруження, я відповів на зізнання в любові, осмислено, дивлячись у вічі своєму чоловікові. Мама ридала, сестра зі своїм Супутником ридали (так-так, обоє), тато теж крадькома пускав сльозу, а я був найщасливішою людиною в Найянарі… або навіть у всьому світі. І я остаточно повірив у те, що знайшов того єдиного. Знайшов свого Супутника життя.