Розділ 25

Не сказати, що я з нетерпінням цього чекала, але рано чи пізно це повинно було статись.

Я збиралась покинути Коноху.

Поки готувалось моє весілля, я зібрала необхідні речі та заключила контракт із ніннеко. Коти-ніндзя чудово вміли маскуватись, а самі Учіхи не здивувалися б якби побачили біля мого дому купу котів, бо знали, що я часто їх підгодовую. Я навіть поверталась в квартал Учіха, лише щоб погодувати місцевих котів (за чим мене інколи ловили Старійшини).

Тож ніннеко повинні були забезпечити мені прикриття, поки я буду відсутня, а також багато інших речей таких як: забирати, перевіряти і доставляти мені речі, які мені приноситимуть (бо навіть якщо підчас усамітнення не можна було ні з ким бачитись і розмовляти, листи, їжу та новий одяг приносили регулярно, інколи також щось для розваг, якісь книжки або музичні інструменти). А також створювати видимість присутності в моєму «самотньому» будиночку, слідкувати за периметром і деякими людьми, звітувати мені раз на тиждень або якщо щось трапиться, а також переміщати мене за межі Конохи і назад (якщо це буде потрібно). Список послуг, які вони повинні були мені надати, був великим. Значно більшим, ніж звичайні домовленості між призивними тваринами та шинобі. Тому вони за це попросили плату, чомусь м’ясом і деякими ресурсами, а не грошима (хоча, навіщо котам гроші?), я не сперечалась, бо вимагала від них також дуже багато.

Весілля готували поспіхом. Вже на наступний день прибігли свахи, були принесені подарунки для обміну (онуки Старійшин, наприклад, такого не мали, але я ж виходжу заміж за голову клану, навіть, якщо самого клану вже нема) і звісно спроби призначити весілля за гаданням і гороскопом (чим розтягнути весь процес), але я заявила, що в кінці тижня піду в усамітнення, незалежно від того одружусь чи ні. Заяву я вже написала, і будиночок почали готувати, а усамітнення можна було переривати лише у випадку надзвичайних ситуацій (у список яких шлюб точно не входив). Заручини відбулись в середу, а саме весілля призначили на п’ятницю.

Окрім підготовки до весілля були й більш політичні проблеми: Старійшини всіма правдами і не правдами намагались поглинути клан Хатаке. Але звісно, ніхто б їм не дав це зробити. Особливо були проти Фугаку і Мінато з Кушиною. Врешті-решт, вони вирішили, що Какаші переходить в клан Учіха (хоча за всіма правилами це я повинна перейти в його клан, але бісові Старійшини згадують про традиції тільки коли їм це потрібно), а наш перший син продовжить лінію Хатаке. Нас із нареченим звісно ніхто не питав. Я ж для себе вирішила (поки костерила всіх цих політиків на чому світ стоїть), що Какаші доведеться знайти собі коханку, бо народжувати у шлюбі за розрахунком я не збиралась, а такого поняття, як сурогатне материнство, тут не існувало.

Підготовка до самого весілля була схожа на тортури. Мене підняли посеред ночі, і оскільки всі дуже спішили, то смикали мене в різні сторони. Результат вийшов дуже гарним, але с такими муками – пішло воно на фіґ.

Весілля вийшло дійсно дуже вишуканим, запросили представників інших кланів, щоб все було офіційно, та приготували великий банкет (як вони встигли зробити це за декілька днів, незрозуміло). Під час принесення обітниць мене змусили випити саке (звичаї у них тут такі). А Какаші виявився достатньо люб’язним щоб відступити від традицій, та одразу після того, як я закінчила свою клятву вірності, вирішив сказати свою, хоча міг і не робити цього (щось про те що жінка повністю належить своєму чоловіку). На виході, ми переступили поріг храму разом (що теж нетрадиційно, але він принаймні визнав наш шлюб рівним). Потім мене переодягнули і відправили на банкет, де мені довелось просидіти ще кілька годин. Коли весь цей жах, нарешті, закінчився, мені залишилось зібрати свої речі і відправитись в усамітнення.

Про всяк випадок, в «самотньому» будиночку я прожила тиждень, облаштувала все, щоб було зручно та обговорила останні деталі з Ніннеко. А потім із тихим «пух» зникла в хмарі диму і з’явилась в декількох кілометрах на схід від Конохи, куди мене викликав рудий кіт-ніндзя. Я ввічливо вклонилась, подякувавши йому і пішла.

∞

Що цікаво, так це те, що на кордоні між країнами Вогню та Води я не побачила багато охорони, але всі вони мали надзвичайно хороші сенсорні здібності, тож мені довелось постійно пильнувати і приховувати чакру.

Клімат на всій території країни Води був дуже вологим. То тут то там йшли дощі, чи навіть сніг, а туман майже кожен ранок став звичним явищем.

Серед місцевого населення я не сильно виділялась. Я одяглась в потертий одяг меншого розміру, без знаку Учіха на спині, а через проблеми зі сном та постійний фарм я мала втомлений і непривітний вигляд. Тож за місцевого безхатька я цілком могла зійти.

Я витратила ще декілька тижнів обережно оглядаючи невеликі міста та села в країні Води, повільно підкрадаючись до Кірігакуре.

∞

Коли саме я вирішила послати канон в темне, глибоке і не дуже приємне місце? Не можу згадати, хоча вже три дні намагаюсь.

Почалось все з того, що я зайшла в одне невелике село. Воно, як і більшість інших в країні Води, було досить бідним і пошарпаним. Люди тут непривітні і похмурі. І безхатніх дітей ходило навколо досить багато. Але згадуючи всю цю історію з «Кривавим Туманом» та полюванням на клани із кеккей-ґекай, це зовсім не дивно.

Більшу частину часу безхатьки ховались, шукали залишки їжі та боролись за територію, то між собою то із собаками. Однак, дуже рідко комусь з них вистачало нахабства, або відчаю, красти у торговців. Деякі особливо охайні і здорові на вигляд, могли знайти собі роботу, за яку теж брали в оплату, переважно, їжу. За гроші ніхто з них не працював, місцеві торговці ніколи не сприймали гроші в руках безхатньої дитини, щоразу здіймаючи галас наче ті крадені. Одного разу і мені так дісталось, не подумавши, я вирішила купити у місцевих продукти, але я все ще маскувалась під вуличного щура, тож і галасу спричинили дай боже. На щастя, в середині «Вежі» були торговці у яких я могла купити собі все що треба, тож я не переймалась.

Так от, три дні тому, на мене налетіла худа дитина, яка намагалась втекти від розлюченого чоловіка. Це була досить стандартна ситуація, дорослі ганялись за дітьми досить часто. І не тільки за крадіями, інколи я зустрічала бандитів, работорговців, або навіть педофілів. Тож я вчинила, як звикла, опустила голову, щоб прикрити обличчя завісою волосся, і побігла на зустріч чоловікові, збиваючи його з ніг. Зазвичай це добре працювало, дитина продовжувала бігти вперед, а я, збивши дорослого з ніг, кидалась у протилежний бік. Тож навіть якщо він, або вона (бо іноді мені зустрічались і жінки), швидко вставав на ноги, все одно витрачав пару секунд, розмірковуючи за ким бігти, а за цей час, більш прудкі вуличні щури вже розбігались і ховались по провулкам, тож дорослі залишались ні з чим.

Однак не цього разу.

Дитина, замість того, щоб разом із, очевидно, краденим хлібом, побігти далі і заховатись у темних провулка Розвернулась і побігла за мною. Чоловік, мабуть, вирішивши, що ми із крадієм заодно, кинувся за нами. Якби я не прикидалась звичайним безхатьком, я б нізащо не дала себе наздогнати і побити. Або хоча б вміла накладати нормальне ґенджутсу, я б не дала себе побити. Але створювати нормальні ілюзії я досі не навчилась, а чутки в таких маленьких селах розповсюджувались швидко. Не вистачало ще, щоб мене розкрили, бо можуть і місцеві шинобі почути, а там і до Кірігакуре дійде. Тож, розлючений мужик відметелив мене за нас обох і за крадений хліб, про який просто забув, і пішов, задовольнившись моїм побиттям.

Я ж, незадоволено вирячилась на дитину невизначеної статі, пильніше її розглядаючи. Волосся трохи нижче плечей, заплутане і брудне. Одяг також був у жахливому стані. Ще й тонкий і потертий, абсолютно не підходящий для місцевого вологого і холодного клімату. Я могла ігнорувати його завдяки вогняній чакрі, що зігрівала мене, і сушила одяг, якщо треба, але ця дитина тремтіла всім тілом.

– Ну і чого ти за мною побіг?

– Ви вже рятували мене одного разу, я хотів Вам віддячити, але він наздогнав нас… – сумно відповів малий.

– Ну, слів було б достатньо, – я встала і стряхнула з себе пилюку. – Якщо це все, я піду.

Розвернулась, зібравшись йти, але дитина здається сприйняла мене буквально.

– Це не все. Я хотів віддати Вам хліб, на знак моєї вдячності.

– Мені не треба. Я цілком здатна знайти собі їжу.

– О… – малеча наче здулась.

– Як тебе звуть?

Не знаю нащо я це запитала, мені треба було просто піти далі, а не піддаватись сентиментальності.

– Хаку.

І ось з цього моменту, я не можу знайти відповідь на своє питання:  коли я вирішила викинути канон у вікно?

Я зробила дурницю: запропонувала йому піти зі мною.

∞

Ще через кілька днів мої запаси ресурсів для ніннеко катастрофічно знизились. І переді мною в повний зріст стала нова проблема: що робити з Хаку?

Рішення знайшлось швидко. За цей, майже тиждень, він мене зачарував.  Дитина була добра і турботлива, і я не могла не розтанути. Тож, в мені раптом підняв голову дух авантюризму, і я залізла в системний магазин.

∞

POV Хаку

З тих пір, як я виявив свою здатність до використання стихії льоду, нічого не йшло добре. Спочатку батько, разом із селянами, вбив мою матір, а потім спробував і мене. Я злякався. Я так не хотів помирати. І воно сталось само, купа крижаних шипів рознесла наш дім, а разом із ним тих, хто намагався мене вбити. З того часу я ховаюсь в провулках, як від дорослих так і від місцевих бродяг. Що, як хтось із них впізнає мене? Або дізнається, що я можу використовувати лід, і теж спробує вбити мене? Що, як я знову не стримаюсь і сам вб’ю когось?

Вперше, я зустрів Сецуко-сама коли шукав їжу в одному з місцевих смітників. Це було непогане місце, тут завжди знаходились ласі шматочки, і саме за цей смітник частіше за все бились інші бродяги, і не тільки між собою але й із собаками. Тож, мені треба було поспішати. Звісно, в мене не вийшло. Собаки оточили мене досить швидко, і саме тоді з’явилась Сецуко-сама, і прогнала їх. Вона навіть обробила укуси, які я встиг отримати.

Наступного разу коли я побачив її, вона виглядала ще більш втомленою ніж раніше. Синякі під очима були темнішими, а вираз обличчя похмурішим. Я вирішив, що повинен чимось допомогти Сецуко-сама. Їжа додала б їй сил. Але, хіба я міг принести їй брудні недоїдки зі смітника? Тому вперше, ризикнув вкрасти хліб в пекаря.

Місцева пекарня була геть невелика, та людей тут завжди було повно. Я скористався натовпом і своїм маленьким зростом, прослизнувши до прилавка і схопивши крайній батон. Це не пройшло добре. Продавець мене побачив. Я спробував втекти загубившись між будинками, як це часто робили інші діти, але в провулку врізався в Сецуко-сама. Вона схопила мене за руку, не даючи впасти, і штовхнула собі за спину. В наступну секунду вона кинулась на чоловіка, збиваючи його з ніг й далі між будинками.

Я вирішив, що не можу загубити її, а потім витратити ще декілька днів на пошуки, і кинувся за нею.

Це було поганим рішенням. Пекар побачив, куди я побіг. Нас наздогнали, і Сецуко-сама знову стала між мною і чоловіком, рази в чотири більшого за неї.

Її побили. Чоловік в своїй злості наче забув про мене й крадений хліб, і тепер виплескував злість на тій хто першим попався під руку. Коли йому нарешті набридло і він пішов, Сецуко-сама піднялась подивившись на мене.

Звісно вона розлютилась. Вона виглядала так, ніби сама мене зараз поб’є. Дівчина вже двічі захистила мене, а сама не отримала нічого, крім побиття та собачих укусів.

Однак, коли вона запитала моє ім’я, в її очах був сумнів, який потім змінився рішучістю.

– Хочеш піти зі мною?

Ми покинули село в той самий день.

∞

Виявилось, що Сецуко-сама була ніндзя. Напевно, саме тому вона могла діставати смачну і свіжу їжу, здавалося б, нізвідки.

Але я не розумів, чому вона дала себе побити звичайному пекарю (хоча сама зламала дерево поки вчила мене контролювати чакру)?

– Маскування, – це головна навичка шинобі. Зроби так, щоб всі навколо тебе недооцінювали. Однак, не смій недооцінювати свого суперника, чим краще ти підготуєшся, чим менше твої вороги будуть про тебе знати, тим більше в тебе шансів вижити і перемогти, – навчала Сецуко-сама. – Нехай тебе вважають слабким, цивільним, хворим, бідним, будь-яким. Поки це приносить тобі перевагу – це добре. Але ти сам завжди повинен знати свої межі, свої здібності і своє положення. І не давай себе принижувати своїм союзникам.

– Бути людиною – в принципі досить важко, немає якоїсь конкретної відповіді на всі питання. Існує багато крихітних деталей, від яких відповідь постійно змінюється, тому думати і вирішувати, яка саме відповідь правильна, доведеться тобі. Чому я не переродилась кішкою? – філософствувала вона вечорами.

– Навчись ховатись серед цивільних. Шинобі сильно виділяються на їх фоні. Якщо придивитися, то ти побачиш, що вони всі рухаються як люди яких вчили битись, воювати і вбивати. Цивільні – не такі. Вони весь час працюють, займаються господарством, поспішають, йдуть швидко, косолапо чи навіть хромаючи, і не навчені бойовим мистецтвам. Їх рухи не витончені, вони втомлені, і дуже часто необдумані. Твоя задача навчитись вести себе як цивільний, при цьому залишаючись шинобі, – продовжувала вона, поки вчила мене готувати, шити і прати.

Сецуко-сама була турботливою. Вона годувала мене, знайшла мені одяг, вчила читати, писати і битись. Втішала мене, і допомагала, якщо щось не виходило. Але давалось, що вона не знала за що хапатись, з чого починати і що робити, тож все це проходило якось смикано, поспіхом і супроводжувалось розгубленістю на її обличчі.

– Діти повинні добре харчуватись щоб вирости, – бурчала дівчина.

Однак сама вона їла, пощастить, якщо хоча б раз на день. Чи це через те, що Сецуко-сама вважала себе дорослою, чи тому що віддавала свою їжу мені. Я намагався віддати їй хоча б половину своїх порцій, але зустрічав лише вперту відмову.

Ми йшли вже п’ять днів, постійно зупиняючись, бо Сецуко-сама вирішувала що вже час вчитись. Навколо були самі дерева, туман, і мокра трава, я не знав куди саме ми йдемо, але з тим як часто ми зупинялись, дійдемо ми не скоро.

Був вечір коли Сецуко-сама вирішила, що час для нових занять. Ми зупинились посеред лісу. Зазвичай, Сецуко-сама обирала якісь більш сухі місця, і бувало так, що ми ночували на деревах. Але сьогодні, вона просто зупинилась посеред лісу. Наказала мені робити фізичні вправи, а сама сіла під дерево, прямо на мокру після дощу траву, і почала щось розглядати перед собою.

Я закінчив вправи, почав шукати сухеньке місце для сну, бо дівчина все ще сиділа, і здається, не збиралась кудись йти.

– Готово! – раптово підскочила Сецуко-сама.

Це був найбільш схвильований тон, який я чув від неї.

– А тепер, давай спробуємо!

«Що саме?» – хотів спитати я, але вона виглядала такою схвильованою, що я вирішив не відволікати її.

– Я запрошую персонажа Хаку в свою групу!

Не встиг я здивуватись дивно сформульованій фразі, як переді мною з’явилась дивна синя табличка.

[Користувач системи 10648 запрошує Вас в групу.

Прийняти?

Так / Ні]

– Погоджуйся, – я так зосередився на дивній табличці, що зовсім забув про Сецуко-сама.

Я був не дуже впевнений, що саме мені робити, або що взагалі відбувається, але довіряти Сецуко-сам і виконувати її накази було єдиним, що набуло для мене значення, з тих пір, як загинули мої батьки. Коли я спробував натиснути на «так», моя рука просто пройшла скрізь табличку, і я розгубився ще сильніше. Але раптом я спіймав повний очікування та інтересу погляд Сецуко-сама, і зрозумів, що зараз не час для роздумів та вагань. Якщо я не міг торкнутись цієї таблички фізично, можливо я зможу зробити це розумом. Як тільки я подумки скомандував «так», табличка мигнула і зникла, а в полі зору, з краю, з’явились якісь дивні малюнки. Одне зображувало мене, інше – Сецуко-сама, Якісь сині та червоні смужки. Внизу було намальовано щось ще, але коли я спробував опустити голову щоб їх роздивитись, вони також пересунулись. Це дуже дивно. Від різних картинок в полі зору, які рухаються кожного разу, як я повертаю голову, у мене закружилась голова.

Раптом переді мною знову з’явилась табличка:

[Користувач системи 10648 запрошує Вас стати її учнем.

Прийняти?

Так / Ні]