розділ 1

примітки автора:

вперше викладаю фанфік і буду рада будь-якій критиці, коментарям і виправленням

продовження не планується, однак якщо хтось виявить бажання, то я з задоволенням напишу

також, роботу можна сприймати як ориджинал

…Ви коли небудь були справді самотніми? Самотніми настільки, що вже звикли, що вже й не хотіли мати когось в своєму житті. Самотніми настільки, що єдиними вашими “друзями” були цигарки і музика…музика і цигарки. Настільки, що відчуття спустошення всередині вже зникло, а замість нього утворилось прийняття. Прийняття того, що ви назавжди залишитесь самі. Прийняття того, що вам це почало настільки сильно подобатись, що навіть намагатись вилізти з цього не хочеться. Отож бо й воно, скоріш за все не відчували. Добре це чи погано? Я не можу точно сказати. Самі то як думаєте?

Поставивши знак запитання, чоловік повільно зняв окуляри і підніс пальці до переносиці, розтираючи її. Сьогодні він занадто сильно захопився написанням книги, яку ніколи і нікому не покаже, ні в якому разі. Вона берегла в собі його самого. Його душу і серце. Доступ до яких всім був закритий. Всім. Без винятків. Так само, не поспішаючи, він піднявся зі свого крісла і поглянув на годинник. Вже була 5 ранку і сонце за вікном почало повільно сходити. Чоловік підійшов до ліжка і дістав з під подушки пачку цигарок. Як він там писав? Єдиний друг? Ха, і справді. Саме так воно й було. Вийшовши на невеликий балкон, він одразу закурив першу дозу цього самовбивственого препарату. Перша тяга, друга, третя…дим заполонив його легені неймовірно швидко, поступово заполоняючи й кров, посилаючи до мозку імпульси спокою, комфорту…задоволення. Він все думав про закінчення передостанньої глави. Думав про те чи це справді чудове відчуття, чи просто прийняття неминучості. Прийняття того, що його “виживання” вже остогидло, що кожен день відчувається, як найжорстокіші мордування. І він сам же в цьому винен. То що йому залишається робити? Він точно знає що. Але…

Спогади миттєво пробирають голову, заполоняючи її повністю. Чоловік вже не знає. Може в нього ще є можливість..шанс? Останній шанс на життя, а не виживання. Що йому втрачати? Гірше ж не може бути? Чи може?…Він не дізнається, якщо не спробує. Але чи захоче він дізнатись? Чи захоче спробувати? Це складно.

Він знову й знову “переглядає” ті, мабуть, що найщасливіші моменти свого життя. Ні, там не було чогось особливого, принаймні для звичайних людей. Однак для нього, вони були справді важливими, може, навіть важливішими за все його «життя». Хлопець, який годится йому в сини. Хлопець, який за весь час свого перебування, зміг дати надію. Надію на щастя? Хоча ні, це гучно сказано. Та все ж таки, всі ті рази, коли хлопчина приходив, спілкувався…спілкувався без огиди?…Коли змушував його вийти на вулицю, прогулятись разом. Та хоч вночі, коли-небудь, головне, щоб чоловіку було максимально комфортно. Щоб він поступово боровся зі своїми страхами. Щоб вибирався з цієї броні, яку споруджував протягом всього свого “життя”.

Хлопчина, чудове сонечко, яскравий промінчик. Людина, чия посмішка була така заразлива, що щоб не посміхнутись у відповідь, приходилось покладати всі свої зусилля. Людина, яка стала єдиною причиною прокидатись зранку, яка піддала сумніву бажання нарешті закінчити цю муку.  І найголовніше, людина, яка досі не здалась, не закінчила це, а продовжила боротись..боротись за чоловіка, якому вже неможливо допомогти..чи може ще можливо?

Стук у двері різко перервав хвилі думок і повернув у реальність. Чоловік точно знав, хто це був. Зробивши останню тягу, він затушив вже 3 цигарку об попільничку і пішов відкривати двері своїй останній надії…

Як далі складеться його подальше життя ми не знаємо і може ніколи й не дізнаємось. Що ж, все залежить лише від нього. Чи скористається він цим шансом, чи ні? Чи все ж таки допише останню главу, поставивши останню крапку не тільки в книзі, а й в своєму існуванні? Чи може це чудове сонечко зможе його переконати й відігнати ці жахливі думки? Всьому свій час.