Розділ 1 (Супутник мого життя)

Про те, що мені призначили Супутника, я дізнався останнім. У цьому не було нічого дивного – такий був звичай, і нікого не хвилювало те, що я вже два роки мав постійного коханця. «О, синку… – млосно обмахуючись віялом з павичого пір’я, говорила матінка. – Це все несерйозно, правда? Ти ж чудово знаєш, яке майбутнє тобі приготоване. Саті – хороший хлопчик, але поруч із тобою має бути аскез, спеціально навчений служити тобі».

Так, я це чудово знав, і проклинав той день, коли народився в сім’ї Богоподібних. Нас вважали божествами, влаштовували свята на нашу честь, приносили нам дари… ми були об’єктом поклоніння культу Ананда-Марґ – Шляхи Радості. А все завдяки двом безглуздим фамільним особливостям, що передаються у спадок: гетерохромії та… розпорошенню, як я це називав. Саме так – у всіх чоловіків у нашому роді були очі різного кольору, і вміння розчинятися у повітрі, стаючи невидимими. «Дурна та марна здатність» – скажете ви, і я з вами погоджуся. Принаймні, мені вона за двадцять один рік життя не знадобилася жодного разу (за винятком ігор у ліжку, звичайно).

Історично склалося, що такі, як ми, стали вищою кастою, що стояла на сходинку вище за інших. Колись давно моїм хитромудрим предкам вдалося вразити легковірних простаків своїми здібностями та незвичним зовнішнім виглядом. Культ починався з невеликої групи людей, які увірували в «Богоподібних» і під керівництвом мого пра-пра-дідуся створили матеріальну базу: священні тексти, ритуали поклоніння та безліч інших способів лизання наших дуп. Культ поширювався Найянарою з неймовірною швидкістю. Простолюд увірував у те, що наш дотик зцілює, благословляє, дарує вічну благодать після смерті і бака знає, що ще. Під час розпилення ми нібито потрапляли в астральний вимір і там бачили майбутнє, отримували божественні знання та насичувалися божественною енергією. Загалом, люди охоче поглинали все, що підносили їм наші жерці – тапасити – з подачі мого винахідливого предка. Філософія Шляху Радості, яку він вигадав, називалася «тапас». Послідовники та жерці обирали один із трьох видів тапаса – тапас тіла, тапас мови або тапас серця. У першому випадку вони позбавляли себе плотських радощів, у другому – прирікали себе на вічне мовчання, а в третьому – давали обітницю прихильності до всього живого, незворушності та душевної гармонії. Вважалося, що, наслідуючи такий шлях, можна було досягти вищого блаженства і в наступному житті переродитися в Богоподібного.

Саме мій пра-пра-дідусь, людина з дикою і невичерпною фантазією, вигадав цю напіврабовласницьку систему, через яку мені треба було няньчитися з вісімнадцятирічним молокососом. Йому, бачте, захотілося молодого тіла. Тому тапасити почали нишпорити країною у пошуках батьків, готових віддати своїх дітей-підлітків на навчання і в майбутньому – «віддане служіння божествам». Звісно – за щедру винагороду. Таких батьків виявилося чимало, адже, як я вже згадав, культ швидко набирав обертів, і люди були тільки раді, коли у їхньої дитини з’являвся шанс стати Супутницею або Супутником Богоподібного. Їх називали аскезами, і всі вони вибирали тапас серця – щоб стати покірними та жертовними служителями Культу. Простіше кажучи – виконувати будь-які забаганки Богоподібних.

Ну, ви зрозуміли.

З часом Супутники стали обов’язковою складовою нашого життя, перетворившись з іграшок на справжніх чоловіків і дружин. Богоподібні стали пов’язувати свої долі лише з аскезами, яких спеціально готували для цього та піддавали найскладнішому випробуванню наприкінці навчання. Той, хто проходив випробування найкраще, і ставав супутником чергового спадкоємця – такого, як я – коли тому виповнюється двадцять один рік. Вважалося, що тільки аскези варті того, щоб прожити життя пліч-о-пліч з Богоподібним. Тому, закрутивши роман із Саті – норовливим і нахабним блондином, що одного разу прив’язався до мене прямо на вулиці – я знав, що з цього нічого не вийде. Саті не був послідовником Шляху Радості, але був розумним хлопцем і знав, з ким найвигідніше закрутити роман. Ми не любили одне одного, просто користувалися: я – його тілом, а він – моїми привілеями, але з ним вже точно було краще, ніж із запобігливим, напханим релігійними нісенітницями хлопчиком з провінції. Мама моя і сама вірила у всі ці нісенітниці й чути не хотіла про моє бунтарство. Тому ми з Саті домовилися зустрічатися потайки, якщо мені стане зовсім нудно зі Супутником. А це, на мою думку, було неминуче.

***

Привезли його до нашого палацу наступного ранку після того, як мама повідомила про завершення відбору серед аскезів. Я встиг втекти зі своїх покоїв і розпорошитися, щоб поспостерігати за ним збоку. Його супроводжували двоє тапаситів у полотняних рясах. Мати, димлячись від злості, вимушено збрехала їм, що в мене важливі справи, і сама прийняла аскеза.

Хлопчик виглядав виснаженим і наляканим. На відміну від жерців, він був одягнений у білу шовкову робу, що виглядала безформною на його тендітному тілі. “Або я чогось не знаю, або у нас з’явився четвертий тапас голоду”, – подумав я, відчувши бажання нагодувати хлопця. Його темні очі здавались величезними через тіні, що запали під ними, губи виглядали знекровленими, а тонкі пальці нервово смикали підколотий величезною брошкою поділ роби. Незважаючи на видиму втому і виснаження, хлопець мав досить яскраву зовнішність. Темні, неслухняні кучері ледве закривали вуха і лоскотали витончену шию, довгі вії відкидали тіні на ідеальні вилиці, ніс був невеликий і прямий, а губи, хоч і втратили колір, виглядали досить спокусливо. Хлопець намагався дивитися в підлогу, але раз у раз його вії сторожко злітали догори, і він з побоюванням оглядав розкішно обставлений коридор з позолоченими світильниками, м’якими килимами та оббитими оксамитом стінами.

“Мабуть, зроду такого не бачив”, – з легкою поблажливістю подумав я.

Нарешті матінка відправила тапаситів додому, завела хлопця до моїх покоїв і наказала служниці принести чогось поїсти. Потім, щільно прикривши двері в кімнату, вона тихо промовила:

– Я знаю, що ти тут, негіднику. Досить ховатись і піди, заспокой хлопчика, він наляканий. Не забувай – тепер ти за нього відповідаєш.

Я промовчав, стримуючи невдоволене зітхання, і явився тільки після того, як вона покинула коридор. «Я не просив про цю відповідальність, втім, як і про його жертву, – подумав я, майже з ненавистю дивлячись на двері своїх покоїв. – Все життя прожити з релігійним фанатиком, послідовником фальшивого культу, який мене шанує, як бога? Може, комусь іншому це видалося б веселим, але не мені. Я мушу змусити його зірватися, а вже тоді… матиму право відправити його назад через непридатність. Хочу сам вибирати, з ким ділити ліжко і брати шлюб, бака вас забирай!». Зібравшись із духом і скорчивши незадоволену міну (що не потребувало надто багато зусиль), я навіщось прочесав пальцями копицю русявого волосся, рішуче штовхнув двері і переступив поріг.

Цей нещасний стояв навколішки біля маленького вівтаря в куточку і молився, навіть не озирнувшись на стук дверей. «Оце так… що може бути нудніше? – похмуро подумав я. – Не встиг приїхати, а вже б’є чолом. Гаразд… спробуємо його розворушити».

– Ось як ти зустрічаєш свого анетера? – суворо й голосно спитав я.

Хлопець здригнувся всім тілом і блискавично схопився на ноги.

– О, вибачте, благаю… я увійшов у молитовний транс, мені сказали, у вас важливі справи, і ви не прийдете, і я… – зачастив він і бубонів ще щось, але я вже не слухав.

– Ой, замовкни, заради всього святого. Бурмочеш, нічого не розібрати. Як звати тебе хоч?

Пацанчик перевів дух і відповів:

– Деміан, мій пане.

«А щоб тебе розірвало… – роздратовано подумав я. – Починається, бака тебе забери. А мене хтось запитав, чи я хочу бути паном, божеством і святістю?».

– Ім’я хоч справжнє? – буркнув я, украй поховавши свої надії на адекватність аскеза. – Чи тапасити вигадали, щоб звучало гарно?

– Що ви, пане! – здивовано округлив очі хлопець. – Я не став би вам брехати, мені не можна!

– Гаразд, вірю, – відмахнувся я.

У двері постукали, і ввійшла служниця з їжею, розсипавшись у вибаченнях – мабуть, подумала, що чомусь завадила. Я зі зростаючим обуренням зачекав, поки вона не забралася із покоїв, грубо схопив застиглого на місці Деміана за руку і посадив за стіл.

– Їж давай. Бо кістками гримиш тут. А коли поїси, то пошукаємо тобі кімнату. Ти тут не житимеш.

– Н-не житиму, анетера? – вражено перепитав юнак.

– Бачу, ти маєш проблеми зі слухом, – уїдливо промовив я. – Як же ти пройшов випробування?

– Ні-ні, я все чую, – наївно запевнив мене Деміан. – Мій слух у повному порядку, пане. Я пройшов випробування, я навчився і буду для вас хорошим Супутником. Сподіваюся.

– Якщо все так піде і далі, то я в цьому дуже сумніваюся, – промимрив я. – Починай вже їсти… і поводься тихо, я хочу подрімати.

– Так, анетера, – покірно схилив голову хлопець і незграбно взяв до рук срібну вилку.

Я закотив очі і побрів до ліжка, раптом відчувши себе абсолютно виснаженим навіть після такої короткої розмови. Що буде далі – я навіть уявляти не хотів.

– Ти хоч в курсі, що я ім’я маю? – втомлено поцікавився я, впавши на м’які подушки.

– Так, анетера, – з тією ж інтонацією слухняного хлопчика повторив Деміан і, ніби школяр у відповідь на запитання вчителя, перерахував усі мої титули та імена: – Хему Сінкел Златан Айджавар’я Богоподібний.

– Якщо ти щоразу так до мене звертатимешся, ми витрачатимемо півдня на порожню балаканину, – знову розсердився я. – Вибери щось одне. Сподіваюся, ти знаєш, яке з цих імен – для повсякденного вжитку?

Деміан кивнув головою.

– Златан, пане.

– Добре. Отак до мене і звертайся, вкурив?

– Так, анетера, – звично відповів Деміан, але одразу виправився: – …Златан.

– Чудово, – буркнув я. – Хоч із одним розібралися.

Хлопець зніяковіло опустив очі і почав колупатися виделкою в тарілці з курячим ачар гошт, а я продовжив будувати плани щодо того, як роздраконити його, та ще й при свідках. Без свідків мені ніхто не повірить, і вигнати цього Деміана з палацу не вийде. «Ти поглянь, який він милий, – гидко пропищала підсвідомість. – Не хочеш скористатися шансом і насолодитися свіженьким, незіпсованим тілом?». Я шумно видихнув, послав свою підсвідомість подалі й відвернувся до стіни. Але чомусь перед очима й досі стояли темні кучері, що лоскочуть ніжну, білу шкіру на шиї.