Підводні рифи

– Хант, ну нарешті! — вигукнув губернатор Пірс, молодий темноволосий чоловік із борідкою, коли пірат після сніданку прийшов до його резиденції. — Я на тебе чекав іще вчора… невже причина твоєї затримки — відсутність новин?

Хант потиснув руку губернатору і сів на краєчок різьбленого дерев’яного крісла. Побачивши, як скуто поводиться пірат, як неприродньо прямо тримає спину і смикає чорне мереживо на манжетах сорочки, Пірс насупився, повільно перетнув кімнату і вмостився навпроти, за свій письмовий стіл.

— Що сталося, мій друже? — тихо й серйозно спитав Корнеліус.

– Адріана, – брови Ханта зневажливо смикнулися, а губи зігнулися в гіркій усмішці. — Притиснула мені хвоста.

– Що? – перепитав губернатор. — Виявили осередок у Гододдіні? Когось заарештували? Стратили?

– Ні, – похитав головою пірат. — Кайл по-дурному попався на крадіжці коштовностей у одного з дияконів. Він давно перебуває у розшуку, як мій спільник і брат, тому Адріана одразу пронюхала про арешт. І часу марно не витрачала.

– Він живий? — здригнувшись, уточнив Пірс.

— Живий… поки що, — хмикнув Ураган. — Вона вивела його на центральну площу, зв’язаного, побитого в кров і оголосила, що дає мені час до наступного ранку, щоб здатися. І я здався, Корнеліусе. Що мені лишалося робити?

— Чорт забирай, — вилаявся губернатор і в серцях стукнув розкритою долонею по столу. Чашка з недопитим чаєм жалібно забренчала, і він машинально притримав її рукою. — Що вона від тебе зажадала? Що ти розповів їй?

– За кого ти мене приймаєш? — насупився Хант.— Я б скоріше здох, ніж підставив би тебе чи когось із наших. Навіть якби вона запитала про це, я викрутився б, сам знаєш. Я збрехав би, а брешу я переконливо. Все життя цим займаюсь.

— Так, я знаю, вибач.

Пірс опустив очі і затих на мить, а потім спитав:

— Але я не розумію… якщо вона не питала про Опір, то що їй потрібно було?

Пірат зітхнув і похитав головою.

– Ти не повіриш. Темний Фоліант.

– Що-о-о? – вражено протягнув губернатор. — Стривай, вона… вона хоче, аби ти його дістав?

— Якщо ні — Кайла вб’ють, Корнеліусе, — втомлено промовив Хант. — І не просто стратять, а катуватимуть. Вона в подробицях мені все це розписала, повір. Я мусив погодитись.

— Повірити не можу, що вона досі не покинула цю витівку… — пробурмотів Пірс. — Скільки солдатів вона вже поховала, відправивши на той острів? І все марно. Хоча, про що це я? Хіба мою сестричку хвилюють невинні життя? Її завжди цікавила тільки влада, безроздільна та абсолютна. Знаєш… у дитинстві я свято вірив, що вона – підкидьок. Ну як у моїх батьків могло народитися таке чудовисько?

— Я… я взагалі не хотів тобі говорити, — сказав пірат, підвівся з крісла і підійшов до вікна, щоб Пірс не помітив приреченості в його очах. — Думав одразу плисти на Дан-Моррід, але ми збилися з курсу і напоролися на чортові рифи неподалік від вашого острова. Уявлення не маю, як Дін так напортачив… ми сотні разів плавали у цьому напрямі. Підозрюю, він так засумував за тутешніми дівчатами, що підсвідомо звернув у бік Інніс-Кроса, пропливаючи повз.

— Ми можемо витягнути його, — сказав Корнеліус, не зважаючи на спроби Ханта змінити тему. — Можемо зібрати команду найкращих воїнів Опору та визволити Кайла. Ти не мусиш плисти на вірну смерть.

— Я знав, що ти це скажеш, тому й не хотів запливати сюди, — безпристрасно заперечив пірат, не зважаючи на Пірса. — Я ж сказав — я не буду підставляти чи наражати на небезпеку когось із наших. Це моя особиста справа, і я впораюся сам.

Корнеліус хотів сказати щось різке, але змусив себе спинитися і зробив пару глибоких вдихів, перш ніж заговорити.

— Добре. — Він підвівся з-за столу, взяв до руку чашку і сьорбнув холодного чаю, просто щоб дати собі час поміркувати над наступними словами. — Припустимо, що ти дістанеш цю прокляту книгу. І припустимо, що виживеш. З чого ти взяв, що Адріана дотримається слова і не стратить Кайла, й тебе заразом?

Хант повернувся до нього й обдарував глузливим поглядом.

– Сам поміркуй. Коли вона заволодіє Фоліантом, їй начхати буде на таку дрібну сошку, як мій брат. Її головна мета – завоювати Данн-Моррід, поневолити тіонде і використовувати їх для подальших завоювань, розширення її клятої імперії. Володіючи бойовою магією з книги, вона з легкістю все це здійснить, і жоден Опір не завадить їй. До того ж… я не вчора народився, друже мій. Я змусив її написати розписку. Кров’ю.

— Вона добровільно віддала тобі папірець із власною кров’ю, знаючи, що можуть зробити з нею відьми? — скептично вигнув брову Корнеліус.

— Якщо навіть вона і вірить в чари відьом, то явно думає, що в Стратклайді більше не залишилося могутніх чарівниць, — промовив Хант і посміхнувся. — Я й сам майже впевнений у цьому, але… блефував настільки переконливо, що вона повірила. Звісно, після того, як написала розписку і віддала її мені.

— Трясця, а ти молодець, — змушений був визнати губернатор. — Але, Ханте… я сподіваюся, ти розумієш, що не можна допустити, щоб Фоліант потрапив до Адріани? Ти сам сказав, що з ним вона непереможна. Що ж тоді стане із вільним народом Стратклайду? Надія для них буде втрачена.

— Сподіваюся, ти теж розумієш, Корнеліусе, що я маю врятувати брата, — холодно відповів пірат. — Я ще не придумав, як це зробити, але… докладу всіх зусиль, щоб Адріана не скористалася книгою. Я піду на будь-що заради цього, як тільки життя мого брата буде в безпеці.

Пірс кивнув і знову опустився в крісло, співчутливо і з захопленням дивлячись на Ханта.

— Якщо я можу хоч чимось допомогти, дай знати, — промовив він після недовгої мовчанки.

— Дякую, Корнеліусе, — кивнув чоловік і вперше за зустріч щиро посміхнувся. — Сподіваюся, я доживу до того моменту, коли ти сядеш на трон. Ти будеш гідним правителем.

— І я сподіваюся, що ми обидва доживемо, — усміхнувся Корнеліус і жартівливо підняв чашку, мов келих з вином. — Приходь якось, проведемо вечір за розмовою та випивкою. Ти ж лишишся на острові на деякий час?

— Так, щоб закрити дірку в днищі, і щоб смола застигла, потрібен щонайменше тиждень, — скрушно зітхнув Хант. – Мені до смерті хочеться виколоти Діну друге око за те, що він влаштував мені таку затримку… І так, я обов’язково навідаюсь в гості.

– Буду радий, – усміхнувся йому Пірс і провів пірата задумливим поглядом, поки за ним не зачинилися двері.

Губернатор, наслідний принц Стратклайда у вигнанні, не звик почуватися безсилим. Він уже багато років боровся з режимом Адріани, крок за кроком наближаючи перемогу Опору, але зараз, дивлячись у спину пірату, він вперше відчув, що нічим не може допомогти. І далеко не вперше відчув сором за те, що жінка, здатна легко розпоряджатися людським життям, шантажувати та загрожувати кривавою розправою лише заради наживи — його рідна сестра. Весь цей час він відчував свою провину в тому, що не розгледів, не зумів зупинити в зародку розвиток таких прагнень… і кожне діяння Адріани лягало важким тягарем на його плечі, як і зараз. «Треба передати послання столичним розвідникам, нехай дізнаються, де тримають Кайла. Якщо раптом їй заманеться стратити його до повернення Ханта … я не сидітиму склавши руки, – рішуче подумав Пірс. — Я не дозволю їй загубити ще одне молоде, безневинне життя. Принаймні на це я здатен».

***

Рифи, на які напоровся корабель Урагана, який, як не дивно, називався також «Ураган», служили додатковим захистом острова від небажаних візитерів. Тільки посвячені знали, в якому місці потрібно пропливти між рифами, щоб не отримати пробоїну. Ці відомості дуже обережно поширював Опір серед однодумців, які, своєю чергою, передавали їх потенційним втікачам. Зазвичай ті, хто хотів оселитися на Інніс-Кросі, сідали на звичайні пасажирські кораблі і добиралися до найближчого порту, а звідти вже пливли на шлюпках, човнах, рибальських суденцях — загалом, хто на чому здатен. Ось і сьогодні, коли Нейт нагодував постояльців сніданком і хотів був розповісти Ріні про свої нічні пригоди, в таверну прибігли дітлахи з криками «Човен! Човен!». Втомлений як собака й страшенно невиспаний, хлопець закотив очі і уткнувся чолом у барну стійку, яку саме протирав.

— Флі-і-ік, у нас хоч вільна кімната є? — жалібно запитав він.

— Біс його знає, — безтурботно відповів Флік, що розвалився в кутку на лаві, весь у хмарах сизуватого диму з самокрутки в його руці. — Треба піти, перевірити, брате.

— Ну, так піди перевір, горе ти моє! – обурено вигукнув Нейт, піднявши голову. — Люди зараз прийдуть, а вони пливли на веслах, стихії знають звідки! Їм захочеться відпочити!

– Та зараз піду, не заводься, брате, — так само спокійно промовив темношкірий хлопець і зробив чергову затяжку, продовжуючи сидіти на місці.

– Флік! — ще більше обурився блондин, і той нарешті підвівся з лави, крекчучи і бурмочучи щось під ніс.

— Та швидше, тюхтію, — посміюючись, крикнула йому вслід Ріна, зайнята протиранням столиків. — Поки ти перевіриш і підготуєш кімнату, до нас уже десять човнів встигнуть доплисти з самого Гвінедда.

– Я рухаюся зі швидкістю, пропорційною кількості поглинутої їжі, – з розумним виглядом заперечив Флік, піднімаючись сходами зі швидкістю равлика. — Годуйте мене краще, то й ходити почну швидше.

– Іди ти знаєш куди? – продовжив обурюватися Нейт. – Я тобі майже всі гребінці віддав на сніданок!

– Швидкість, пропорційна кількості, – незворушно повторив друг.

— І чому я досі не найняв іншого офіціанта? – простогнав Нейт, драматично закотивши очі.

— Бо ти мене любиш! — долинув зі сходів голос Фліка, і хлопець не зміг стримати посмішки.

— І справді…

Ріна тим часом домила столики й сіла на табурет біля бару, підперши рукою підборіддя.

— Як гадаєш, хто цього разу? — задумливо спитала вона.

– У човні? – здогадався Нейт. — Та будь хто. Я не здивуюсь, якщо до нас незабаром весь Гододдін переїде, з такими звірячими законами. Як там взагалі можуть жити нормальні люди? Ось Хант, наприклад… у нього, напевно, є сім’я. Батьки, інші родичі… невже вони й досі живуть у столиці?

— Любий, батьки не завжди поділяють погляди дітей, і навпаки, — заперечила дівчина. — Може, вони не проти законів Адріани. Може навіть підтримують її. Будь-що можливо.

— Я розумію, але… чорт, уявити не можу, що такий бунтар, як Хант, народився у звичайній, релігійній сім’ї, — похитав головою Нейт.

— То між вами щось було вчора? — спитала Ріна, легенько посміхнувшись.

— Щось було, — кивнув хлопець. — Я, щиро кажучи, не знаю, як це назвати.

– Тобто?

– Ну… він під страхом смерті наказав мені нікому не говорити про це, – пояснив Нейт. – Про те, що ми переспали. І взагалі він сказав мені від сили дюжину слів. Навіть про поцілунок мені довелося благати.

— О, любий… — співчутливо промовила подруга і поплескала його по руці. — Значить, ніхто не знає, що йому подобаються хлопці?

– Так. І, як виявилося, я не вмію зберігати таємниці, — засмутився Нейт, усвідомивши, що вже порушив обіцянку.

— Не хвилюйся, я нікому не розповім, ти ж знаєш, — заспокоїла Ріна. — Окрім Несси, можливо, але… ми — твої друзі. Нам ти можеш говорити все, що завгодно, і не турбуватися про свої таємниці.

— Ти маєш рацію, — трохи розслабився хлопець.

– Значить, він сухар, так? — так само співчутливо запитала Ріна і, дочекавшись ствердного кивка, продовжила: — Ну, а взагалі як було? Добре?

Нейт зніяковіло посміхнувся.

– Було чудово. Якось інакше, не знаю… раніше я ніколи такого не відчував. Він справді як ураган… такий вихор відчуттів викликає, що змітає все на своєму шляху.

— Я дуже рада за тебе, любий, — лагідно посміхнулася дівчина. — Ви ще раз зустрінетесь?

— Не знаю… не певен, — знизав плечима хлопець. — Але, думаю, я зацікавив його. Він сам сказав щось подібне. Що я не схожий на решту.

– Так і є. Ти в нас особливий, – підморгнула йому Ріна, і в цей момент у таверну увійшла Ванесса, а за нею – жінка і чоловік, обоє поважного віку, розпатлані і змучені, з невеликими торбинками за плечима.

– Проходьте, сідайте, зараз ми нагодуємо вас і напоїмо, – сказала їм Ванесса, вказавши на столики. — Нічого не турбуйтеся. Ви тут у безпеці, ми подбаємо про вас.

Майже відразу після прибуття на Інніс-Крос Ванесса почала займатися розміщенням і подальшим пристосуванням новоприбулих втікачів, адже на власній шкурі зазнала всіх цих перипетій, і дуже хотіла полегшити цей процес для інших. Ось і зараз вона метушилася навколо літньої пари, спочатку подавши їм по склянці води, а потім попросивши Нейта принести з кухні залишки сніданку. Коли новоприбулі відпочились і підкріпилися, Нейт з Ріною підсіли до них, щоб трохи розпитати.

– Здрастуйте, я Нейт, власник “Прихистку”, – представився хлопець. – А це Ріна. Вона керує баром. Мій друг Флік зараз нагорі, готує для вас кімнату… ми раді вітати вас на Інніс-Кросі й зробимо все, щоб ви почувались як вдома.

— Спасибі, любий юначе, — відповіла жінка. – Я – Лайла, а це мій чоловік Річард. Ми з Нортум-Клайда.

— Шлях неблизький, — зауважила Ріна. — Що ж змусило вас покинути дім?

Лайла опустила очі, а Річард зітхнув і промовив:

— Ми вже давно збиралися його покинути, та все не наважувалися. Чекали, поки син підросте, а потім… так шкода було залишати рідне гніздечко, де прожили стільки років, де покохали одне одного, одружилися, створили сім’ю. Справа в тому, що ми ніколи не вірили в Гелла-Творця. Ми наслідували старі обряди, шанували стихії та сили природи, вірили в магію і сина виховали в цій вірі. Коли йому виповнилося шістнадцять, він приєднався до Опору. Рік потому його заарештували, але він втік із в’язниці і довго ховався в лісах, поки ми з матір’ю готували втечу сюди, на Інніс-Крос. Ми хотіли приїхати сюди всі разом, але…

Чоловік замовк, не в змозі стримати сльози. Нейт і Ріна мовчали, затамувавши подих, передчуваючи якийсь страшний фінал цієї історії, поки не заговорила Лайла:

— Якісь злі люди дізнались, де ховається наш син, і донесли про це. Два тижні тому… церковники стратили нашого Джеймса. Приходили й за нами, але сусіди сховали нас і допомогли вибратись із міста непоміченими. Для втечі все було готове, ми сіли на корабель до Стратґріфа, там — на човен, і… ось ми тут.

— О, стихії… ми так співчуваємо, — прошепотів Нейт. — Повірте, губернатор змусить усіх церковників відповісти за їхні злочини. Тут, на острові, ви можете вірити у що завгодно, дотримуватися будь-яких обрядів — вас ніхто не засудить. І незабаром, коли Опір переможе, так буде у всьому Стратклайді. Ми житимемо у вільній країні, ось побачите.

— Щойно ви познайомитеся з губернатором, то зрозумієте, який він сильний і цілеспрямований, — додала Ріна. — Він допоможе вам створити новий дім на Інніс-Кросі, а поки що ви поживете тут. Ми дамо вам їжу, одяг, постільну білизну — все, що потрібно. Ні про що не турбуйтеся та відпочивайте, будь ласка.

— Дякую вам за все, ви не уявляєте, наскільки цінні для нас ваші слова підтримки та турботи… ми надто довго чули звинувачення та прокляття, — зі сльозами на очах промовила Лайла.

– Якщо хочете, я допоможу влаштувати поминальний обряд для Джеймса, – тихо промовив Нейт. — Зробимо все на березі моря, на заході сонця… у нас тут дуже гарні заходи, ось побачите.

— О… ви це зробите для нас? — тремтячим голосом перепитав Річард.

— Так, я вже робив це раніше, — сумно усміхнувся хлопець. — Моя мама померла, коли мені було п’ятнадцять, тоді я займався цим уперше зі своєю бабусею. Вам слід познайомитися з нею, вона чудова.

— Красно вам дякую… Лайла дуже хвилювалася, що ми не провели сина в останню путь так, як слід, за нашими звичаями, — сказав чоловік і стиснув руку дружини у своїй.

Лайла змогла лише посміхнутися крізь сльози, і Нейт так само мовчки кивнув їй.

— Ну все, вам час відпочивати, — сказала Ванесса, що спустилася з другого поверху. — Флік уже все підготував, застелив ліжко, навіть запалив ароматичні палички, щоб вам спокійно спалося. Ходімо, я проведу вас.

– Ще раз дякую вам за теплий прийом, – подякував Річард, і вони з Лайлою пішли за Ванессою нагору, залишивши Нейта і Ріну в сумному і задумливому заціпенінні.

— Як же це все страшно… — після кількох хвилин мовчання промовив Нейт. — Втратити сина і тікати з власного дому лише тому, що слідуєш звичаям своїх предків.

– Так вже влаштований наш світ, – сказала Ріна у відповідь. — Поки церква і правителі роз’єднуватимуть людей, ділитимуть їх за якимись ознаками на нормальних та ненормальних — таким він і залишиться. А доти… ми можемо продовжувати створювати свій, маленький світ. Правда?

– Правда, люба, – підтвердив Нейт і, піддавшись пориву, міцно обійняв подругу. — Тут ми щасливі, ми в безпеці. Все буде добре.

Промовивши ці слова вголос, хлопець раптом зрозумів, наскільки егоїстично це звучить. «Якщо ми хочемо змінити світ… то треба щось робити, а не ховатися тут і жити в ілюзіях, поки решта страждає, чи не так?».

***

До самого вечора Нейт намагався чимось зайняти себе, щоб не думати про Ханта – добре, що справ було безліч. Кілька годин пішло тільки на збирання трав, які за давнім звичаєм використовувалися на поминках. Повернувшись із лісу, хлопець зв’язав трави в пучки та повісив на сонці — сушитися. Щоб вони добре просохли, потрібні кілька днів, а тим часом треба було виліпити пару десятків свічок з особливого, збагаченого зіллям воску, з дерев’яними ґнотами. Цим і займався Нейт до самого вечора, доки не настав час готувати вечерю в таверні. Але заглянувши на кухню, він виявив, що Ванесса вирішила взяти куховарство на себе, оскільки головний кухар був зайнятий такою важливою і благородною справою. Тому решту вечора хлопець провів, спілкуючись із Річардом і Лайлою і час від часу сумно поглядаючи на двері. У таверні було шумно, вся команда Ханта була тут, насолоджувалася відпочинком, пригощала кокосовим ромом дівчат, відпускала непристойні жарти і голосно над ними сміялася — загалом поводилася як пересічні пірати. Був тут і веселун Одноокий Дін, штурман «Урагану», і похмурий і мовчазний боцман Майло Болл, і статний лоцман Дейві Хікс, засмаглий до насиченого мідно-бронзового кольору, і матроси… були відсутні тільки капітан і старпом.

– Він навіть на вечерю не прийшов, – поскаржився Нейт Ріні, коли пара новоприбулих пішла відпочивати. — Невже не набридла корабельна баланда?

— Звідки ти знаєш, може, тамтешній кок – геній кулінарії, — посміхнулася дівчина. — А може, він навмисне тягне час, щоб ти засумував сильніше.

— Сподіваюся, він не передумав, — промимрив хлопець. — Я не здамся так легко, але… шкода буде, якщо всі мої вчорашні зусилля пропали даремно.

– Не хвилюйся. Від тебе ще ніхто так легко не йшов, — підбадьорила його подруга і поспішила на поклик піратів — вкотре доливати їм рому.

– Я піду подихаю, – крикнув їй навздогін Нейт і повільно попрямував до виходу, відчуваючи, як залишки гарного настрою випаровуються остаточно.

Ні, він пам’ятав, що призначив Урагану опівночі, а до неї було ще далеко, але хлопець сподівався, що зможе поспілкуватися з піратом у неформальній обстановці, познайомити його з друзями, нарешті… «Про що ти думаєш взагалі, ідіоте? — запитав він сам себе, зачинивши двері і вдихнувши свіже морське повітря. – Він ховається, забув? На людях тобі доведеться вдавати, що ви з ним ледве знайомі, і жодного знайомства з друзями не відбудеться».

– Чорт… – пробурмотів собі під ніс Нейт і сів у плетене крісло під квітучим кущем. — Ми лише познайомилися, а все вже так складно. Що ж буде далі? І чи буде щось взагалі?

— Ей, — раптом почув він тихий оклик і, обернувшись, побачив у сутінках силует Ханта. Його частково приховували квітучі гілки вейгели, і він не поспішав виходити з-за них.

— Мене звуть Нейт, а не «ей», — трохи в’їдливо нагадав хлопець, намагаючись не показувати, наскільки радий його бачити. – Ти загубив пару літер.

– Іди за мною, – безпристрасно промовив пірат, розвернувся і пішов, навіть не озирнувшись, аби подивитися, чи йде за ним Нейт.

«От гівнюк», — майже з любов’ю подумав хлопець, зітхнув і, підвівшись, поплентався за ним у темряву.

Прямував Хант, звичайно ж, до лісу — туди, де не було сторонніх очей. «Поперся в хащу за малознайомим мужиком, який до того ж і найнебезпечніший пірат королівства, — знову подумки звернувся сам до себе Нейт, намагаючись не відстати і й не загубити з виду темний силует. — Що я роблю? Ще не пізно покликати його і сказати, що я нікуди не піду, що хочу повернутися в таверну…».

Похитавши головою у відповідь на свої думки, хлопець продовжив іти, майже машинально переставляючи ноги, доки Хант не зупинився біля якогось старого дерева з об’ємним стовбуром. Крізь густе листя ледь пробивалося світло молодика, і Нейт завмер за пару кроків від чоловіка, не знаючи, чого саме від нього чекають, і готуючись бігти назад, раптом що. Але тут Хант сам ступив до нього, взяв за руку і потягнув до себе, і… стало неважливо, чи небезпечна ця витівка, чи нерозсудлива його поведінка і чи доречна. Опинившись у теплих обіймах пірата, Нейт забув про все, що його оточувало, як і минулої ночі. Бажання, яке тліло вже від першого звуку голосу Ханта, спалахнуло до пожежі. У темряві хлопець знайшов його губи, і Хант відповів на поцілунок так само жадібно і рвучко, відображаючи силу його бажання. Нейт гарячково чіплявся пальцями за гудзики на сорочці пірата, відчайдушно прагнучи доторкнутися до оголеної плоті, відчути її жар, міцні горбики м’язів під нею, затверділі соски… Хант же впіймав його за руки і завів їх за спину, не дозволяючи керувати ситуацією. На шию Нейта знову обрушився град поцілунків-укусів, чоловік прикушував чутливу шкіру майже до крові, гарячими губами вгамовуючи біль, і хлопець зовсім загубився в суперечливих відчуттях, здавшись у владу нестримному пірату. Він не знав, що буде далі, і не думав про це, і повністю віддати комусь контроль виявилося настільки приємно, що Нейт ніби провалився в якийсь транс, більше не думаючи про себе, а існуючи тільки заради коханця, заради його дотиків і поцілунків, дотримуючись його безмовних вказівок.

Отямився хлопець, уже стоячи перед ним навколішки, відчуваючи на губах обпікаючу плоть і її солонувато-терпкий смак. Нейт не змусив Ханта довго чекати і обхопив губами його напружений член, просунувшись до половини. Чоловік здавлено застогнав і запустив пальці в розпатлані кучері Нейта, відчутно смикнувши за них, і хлопець зрозумів натяк — почав рухатися, намагаючись захопити якомога більше плоті, щоб голівка при кожному русі прослизала все глибше в горло. Хант не тиснув на нього, не квапив, а лише приглушено порикував, коли Нейт вміло ковтав. Минуло зовсім мало часу — дуже мало на думку Нейта, адже він не встиг насолодитись тим, що відбувається, — коли хлопець по тремтінню в пальцях Урагана зрозумів, що пік насолоди близько. Хант не дозволив йому відсторонитися і, шумно видихнувши, вилився йому в горло, вже майже трахаючи його рот. Нейт стійко терпів і ковтав, доки хвилі оргазму не перестали струшувати тіло пірата, і хватка в його кучерях не ослабла.

Не встиг Нейт як слід ковтнути повітря, як Хант підняв його на ноги, притягнув до себе і нагородив довгим і вологим поцілунком. Тієї ж миті пальці чоловіка спритно розплутали шнурівку його штанів, ковзнули всередину і обвилися навколо його члена. Нейт зрозумів, що навіть над власним оргазмом не владний, і йому нічого не лишилося, крім як вчепитися в плечі коханця, відповідати на його поцілунки, стогнати від кожного руху, як хтива повія, і … всього через пару хвилин кінчити, тремтячи і кусаючи губи від дивовижно сильних розрядів насолоди, що пронизували його тіло. Коли розряди вщухли, у Нейта підігнулися коліна, і він потягнув Ханта за собою на м’яку підстилку з моху і трави.

Деякий час вони просто намагалися віддихатися, притулившись до стовбура, а потім Нейт присунувся до Ханта й несміливо поклав руку йому на стегно, побоюючись знову бути відштовхнутим. Але пірат лише тихо, якось умиротворено зітхнув і повторив його жест, також поклавши долоню на стегно Нейта. Хлопець тріумфально всміхнувся і помовчав ще хвилинку, подумки святкуючи невелику перемогу над цим «сухарем», а потім наважився запитати:

— То як же тебе звуть насправді, га?

– От причепився, – буркнув Хант, але руку не прибрав. — Чим тобі Ураган не догодив?

– Ну, знаєш, якось безґлуздо шепотіти “о так, Урагане” в пориві пристрасті, – посміхнувшись, помітив Нейт.

— Чого це безґлуздо? – обурився пірат. — Раніше ніхто не вважав це безґлуздим, а ти вважаєш?

— Так, саме так, — зовсім осмілів Нейт.

– Знаєш що, хлопчику? — повернувся до свого уїдливого тону Хант, але чомусь не продовжив і замовк, роздратовано сопучи.

Нейт почекав хвилинку, щоб не потрапити під гарячу руку, і присунувся до чоловіка впритул, обійнявши за талію і притулившись щокою до грудей. Хант не розгнівався, але й не обійняв його у відповідь, лише невдоволено зітхнув, ніби напоказ.

— Радій, що я не маю сил з тобою сперечатися, — пробурмотів він. — К’яран мене звуть.

Нейт стрепенувся, але спробував стриматись і спокійно відповів:

– Дуже гарне ім’я. Я раніше такого не чув… К’я-Уран.

– Не так, – роздратовано промовив пірат і відсунувся від нього. — Там тверда «р», а ти говориш надто м’яко. К’я-рран, ось як треба.

– К’я-раан, – спробував повторити хлопець, але вийшло лише подовжити другу голосну.

– Тверда “р”, Нейте. Хіба це так складно? – підвищив голос Хант. — Ось чому я так рідко користуюсь справжнім ім’ям… ніхто його до ладу навіть вимовити не може, дістали всі, чесне слово…

— К’яран, – тихо промовив блондин, раптом вимовивши букву так, як треба, і Хант замовк на півслові.

— Так краще, — за мить спокійно промовив він. – Набагато краще. Мені подобається.

– Дякую, – шепнув Нейт і в напівтемряві якимось чином відчув на собі погляд пірата.

На мить хлопцеві здалося, що він навіть чує биття його серця, бачить, як пульсує кров у його венах, і що він зараз поцілує його, але… марево минуло, коли К’яран різко встав на ноги і заявив:

– Мені пора.

– Що? Стривай, ми ж провели так мало часу разом! – не витримав і обурився Нейт.

– Думаю, ти сам знайдеш дорогу назад. Ти ж народився на цьому острові, — ніби не чуючи його, промовив Хант, розвернувся і пішов геть.

– Я побачу тебе знову? — крикнув йому навздогін хлопець, але відповіді не отримав.

– А щоб тебе в Відьмину Яму затягнуло, суджений, – сердито прошипів Нейт, ледве піднявся на все ще ватяні ноги, абияк поправив одяг і пошкандибав у напрямку таверни. — Ну, нічого… зі мною такі штучки не пройдуть.