про хімію і сонце

Навколо відносно тихо.

Маша слабко посміхається на жарт Колі та знов повертає голову вперед. Вони сидять на останньому ряду актової зали, готуючись до вистави. Бачить високу дівчину у чорній гуді; вона сміється, голосно і широко, поправляє декорації та все повторює свої слова.

Маша не брала б участь у виставі, але за це поставлять дванадцять з географії, і тут є Соня. З її чорним коротким волоссям і широкими стегнами.

Вони не спілкуються вже три місяці, і, звичайно, справа не у оцінці за контрольну, через яку і виникнув конфлікт. Звичайно ні. Просто Соня усміхалась всім навкруги занадто сонячно, а Маша, боячись обпіктися, згоріла у полум’ї її серця. І зовсім то були не ревнощі до нездійсненної мрії, просто оцінку не поділили. А потім стало соромно і боляче підходити.

Тому зараз Маша із сумом сміється із жарту друга, поки Соня знов освічує всю сцену на репетиції. Ніхто не може судити її за те, що занадто довго дивиться на чуже обличчя і ледве помітно накручує пасмо каштанового волосся.

Брюнетка ловить погляд, і щоки трохи шаріють. Просто світло так впало.

*

Навколо шумно. Учні бігають туди-сюди, а вчителі змушують поводити себе тихо.

Цього року одинадцятий клас виступив найпершим, і Маша, замість того, щоб повертатися у залу до класу, повільно завертає від дверей наліво і прямує довгим коридором повз кабінети хімії і фізики. Тут вони з Сонею сиділи біля батареї та готувалися до тестів. Зараз вони не спілкуються.

Іноді, Маша дійсно ловила погляди сірих очей, але майже одразу відчуття зникало, а брюнетка радісно щебетала Аліні щось на вухо. Занадто близько, і серце неприємно стискалось. Але далі переглядок вони не дійшли.

Спускаючись сходами, дівчина поправляє довгу світлу спідницю та знімає обруч з голови; свято закінчилося, тож костюм вже непотрібен. Тепер треба віддати сорочку Каті, прикраси для шиї Вікторії Григорівні, а серце забрати від Соні. Як шкода, що останнє безповоротно вже лежить у чужих руках; самотнє, бідне і покинуте.

Скоро Новий Рік. Просто треба повторювати, що скоро Новий Рік. Можливо, хоча б під свято вона набере сили хоч слово сказати Соні. Авжеж, не набере. Не набирала до цього, не набере зараз.

Повз проходить десятикласник у костюмі Діда Мороза, а за ним біжить ще один з рогами на голові. Їхня вистава вже почалась, і навіть звідти чутно, як інші з їхнього класу кличуть цих двох. Власна вистава пройшла без проблем, якщо занадто довгі погляди Маші не вважати проблемами. Але ніхто нічого не знає, вони все ще колишні подруги, які посварились через оцінку. Вони ж відмінниці, що дивного.

Дівчина сідає біля їдальні, на велику залізну коробку попід стіною. Вона стояла тут все життя; там, здається, лежать якісь прилади для прибирання, а трохи вище висить поличка для пожеж і ще чогось. Це місце не для сидіння, але тінь занадто гарно приховує дітей, що вчителі вже і не зганяють їх.

У холі стоїть ялинка. Їхній клас якраз наряджав її кілька днів тому, і в той вечір Соня занадто довго і дивно дивилась на Машу, що навіть впустила кульку. Останній залишилось тільки зашарітися.

Іноді їй здається, що не все так невзаємно, що, можливо, варто тільки руку простягти і вхопити щастя. Але щастя занадто світиться і обпікає будь-кого, хто доторкнеться, а Маша вже і так майже згоріла. Хочеться прикласти льоду до серця, але від холоду воно починає горіти ще більше.

Вона не вмикає світло, так і залишаючись сидіти у цілковитій темряві. Збоку схоже на сцену з підліткового романтичного фільму, де в кінці всі щасливо тримаються за руки, але по правді рука від вистави на сцені занадто втомилась, і Маша вирішила дати очам відпочити. Хто б дав відпочити її душі.

Скоро вони випустяться. Зовсім скоро, це півроку, зно, випускний, і ось всі вони вільні робити все, що душа забажає. Особисто Маша вступає на економічний без якоїсь ідеї щодо майбутнього працевлаштування. Мабуть, піде бухгалтеркою. А Соня йде у театральний. Хоча Маша не гірше за неї ось вже майже рік грає свою роль; роль, немов це не вона без тями закохана у подругу і посварилась з нею тільки за якусь оцінку. Можливо, треба замислитися про майбутню професію ще раз. І обирати математику, може, не доведеться.

Найгірше і найкраще у цій ситуації якраз саме те, що Маша Соню більше не побачить. Вони не спілкуються, навіть у групі класу і слова не напишуть одна одній, тож з чого їм змінити це після школи, після зно і випускного? Вони навіть живуть не близько; доведеться пішки чимчикувати якийсь час. Немає шансу випадково перетнутися на вулиці чи у продуктовому магазині у черзі за чипсами. Абсолютно ніякого. Тільки якщо Соня сама захоче зустрітися, але такого не станеться, вони посварилися через оцінку за контрольну. Іронія в тому, що Маша вже і забула, з чого та контрольна взагалі була. Чи взагалі та контрольна була?

Але вони не спілкуються, а сімка стоїть у журналі.

Дівчина лягає на коробку.

Коли світло несподівано вмикається, Маша навіть не підстрибує; коли її не помічають, то вона просто припіднімається, дивиться на людину, що потурбувала її спокій, і ледве не охає.

Соня, вже не в костюмі сніговика, схиляється над раковиною і плескає воду на обличчя. Іншу людину вона не помічає, і Маша вдячна всім богам за можливість спостерігати за нею трохи довше, хоч на мить забути про ту сварку і необхідність прикривати очі від контакту.

Соня щось бубнить під ніс, а Маша до болю під ребрами хоче опинитися так близько, щоб почути всі слова з чужих вуст. Але доводиться сидіти у тіні та ловити найменші миті разом. Дівчина піднімає погляд, і на секунду здається, що сірий погляд ловить рух попід стіною, але вона тільки посміхається чомусь своєму та вимикає воду.

Тиша стає некомфортною, немов хтось ввімкнув неприємний фільтр. Який сенс отак радіти хвилинам разом, якщо вона не знає про присутність іншої? Якщо вона піде одразу, як тільки побачить.

Маша прочищає горло, тихо-тихо, та майже весело і безтурботно промовляє:

– Шо таке, Сонь?

Так, немов це не вони три місяці не спілкуються через оцінку. Так, немов це не вона горить від одного погляду сірих очей. Так, немов це не вона вже давно згоріла під його наглядом, а зараз просто збирала жалюгідні рештки душі.

Маша здригається, ледве помітно, але майже одразу розслабляється, коли бачить подругу (та чи подругу?). Посміхається. Вона посміхається, немов і не було тих клятих місяців ігнору та тихих страждань. Проте можливо, страждала тільки Маша, а Соня і не помітила цього часу за розмовами з Каріною та Владом.

Вона вже згоріла, а її рештки за інерцією готуються до контрольних і планують вступати на економічний. Туди треба математика. Рештки все так само в змозі виконувати складні математичні приклади, а обличчя не може видати неприродню емоцію. Можливо, буде краще, якщо вони розійдуться в кінці школи і побачяться тільки на зустрічі випускників років через десять.

– Йоб твою мать, Маш, ти чого так лякаєш?

Вона майже опирається на раковину, але та повністю усіяна краплями води, і Маша ледве втримує пропозицію присісти на її обличчя. Рот у неї завжди працював швидше за мізки.

Можливо, дівчина могла прочитати щось у карих очах, незважаючи на темінь, адже робить кілька кроків назустріч, зупиняючись майже біля коробки, де Маша все так само лежить і не планує вставати.

– Я сяду?

Питає так, немов це персональна лавка, на якій сидіти недозволено, але дівчина все одно ліниво сідає майже рівно, підбираючи ноги під себе. Соня віддзеркалює рух. Так просто зручніше. Нічого більше.

Вона знов у своїй чорній гуді, яка їй до дрижаків у ногах пасує. Але сказати це вголос – визнати свою поразку, згоріти заживо від сонця. Сонця, яке всіх зігріває, але у неї, здається, алергія.

– Ти чого не у залі?

Вона не дає надії зайти занадто далеко у голову. Просто Соня помітила, що її немає у залі, це нічого не означає.

– А ти?

Брюнетка сміється, і до болю хочеться зберегти цей вираз на її обличчі. Десь на підборідді стікають останні краплі холодної води з хлоркою.

– А я тебе шукала.

Вона повертає голову, але у тіні маленької лампочки абсолютно не видно її сірих очей, і цього вдосталь, аби піднятися і підійти до світла, так, щоб смішинки гуляли у м’якому сірому просторі чужих очей. Але вона так не робить. І навіть голову не повертає. Вона більше не стане горіти у сонці поряд.

– Там шумно, тож я буду тут сидіти.

«там ти, тож я буду тут сидіти»

Але Соня читає це з її очей, відвернутих у сторону стіни, тому тільки сідає зручніше, трохи ближче до чужого боку. Він починає горіти, плавитися, але від цього не піти, не сховатися, адже маленька мотузочка все ще веде прямісінько у її руки. Туди, де лежить серце.

– Тоді і я.

Маша відчуває, як проти волі куточки губ припіднімаються у посмішці. Мізки поплавилися, напевне. Але Соня сидить, зовсім поряд, її персональні сонце і смерть, та посміхається тепло-тепло, немов нічого і не було, немов вони все ще подруги з сьомого класу.

Проблема в тому, що Маша не хоче бути подругами. А через щось більше вона і так майже згоріла.

Проте щось у посмішці навпроти змінилось; щось зовсім невловиме, але воно сталося. І посмішка стала іншою, лагідною, не такою легковажною. Маша відчуває, як починає горіти, вся із самої середини, але сказати нічого не може, всі її гострі слова закінчились ще з початком вистави, тож зараз вона мовчить, і майже не відчуває чужої руки поряд. Вони просто сидять поряд, місця мало.

Але місця було вдосталь для чотирьох.

Напруження спадає. Немов під Новий Рік, останній Новий Рік у цих стінах, сталося маленьке чудо, і місяці поодинці зникли, просто перестали бути важливими. Але вони все ще були.

– Що там була за контрольна?

Питання вилітає несподівано, але Соня не дивується. Просто підсідає ближче, майже притуляється до боку, і він нестерпно горить, палає. Заради жалюгідних хвилин поряд Маша вже готова згоріти, повністю віддатися моменту і не думати про завтра.

Соня сміється, легко і майже непомітно.

– Хімія, здається.

– Хімія, — тільки і повторює Маша, відчуваючи дурний осад на язиці, — ненавиджу хімію.

Темне волосся обережно лягає на чужі плечі, перемішується з каштановим волоссям, проте у темряві кута цього не видно, не розрізнити волосся, і вони стають одним цілим. Хоча б один раз.

– Хімії і в житті вистачає.

Соня кидає це кудись у повітря, поки її щока притискається до плеча і відчуває вібрації тіла, коли Маша сміється, вперше за цей час сміється, а не усміхається на жарт Колі.

Відчуваючи чуже серце поряд, живе, здорове, ціле і не згорівше, Маша робить спробу. Спробу доторкнутися до сонця, спробу не згоріти заживо. Рука лежить поряд, і ніщо не заважає взяти її у свою. Та лежить так привітно, наче тільки й чекає на це, і Маша відпускає себе. Обрізає ниточку до свого серця, щоб воно так і залишилось у руках брюнетки.

Коли ж Соня стикає руку у відповідь, то Маша вперше відчуває, що не горить. В боці тепло, плече гріється від посмішки, а серце не викидають куди-подалі. Вона гріється, дихає теплом, і рештки збираються у повноцінне ціле.

– Ми зможемо виправити ту сімку?

Маша навіть не замислюється, коли питає. Не тоді, коли чужа рука так легко водить кола на долоні та гріє холод і біль душі. І ніяка сімка за контрольну з хімії цього не змінить. І це абсолютно точно.

– Тільки якщо будемо готуватися вдвох.

Соня не закінчує. Вона лише повертає голову з каштановим волоссям у свій бік за підборіддя, і навіть у темряві можна розгледіти сірі смішинки у очах. Стиснувши руку, вона присувається ближче. Не змушує, не палить своїм сонцем, а тільки дає можливість простягти руки до світла, до тепла. І Маша майже врізається носом у чужий. Посміхається. Так сонячно, немов вона сама те світло, і брюнетка має тягтися до нього.

– Тільки вдвох.

Соня видихає продовження майже у губи, і дівчина плавиться остаточно. Плавиться, аби через секунду повернутися до справжньої себе і легко провести пальцями до чорному волоссю. Воно м’яке, як хмаринка, де і літає сонце. І не занадто для одної Маші. Абсолютно точно.

Коли вона притискається до чужих вуст, стається це. Вони згорають. Вони згорають удвох, згорають, аби знов переродитися на нове життя. А потім знов згоріти. Але не обпектися.

Вони плавляться одна в одній, волосся перемішується, поки палкі та тендітні серця тримають у руках та обіцяють зберігати якнайдалі від інших. Так, щоб точно не зламати та пошкодити.

– Тоді нам треба позайматися хімією.

І Соня знов цілує Машу.

У актовій залі всі аплодують дев’ятому класу, а Коля тільки посміхається і простягає ноги на два порожні стільця.