Прощавай, я

Холодний сніг падав з неба. Брудно-синьо-сірого неба. Колись воно було символом свободи. У дитинстві здавалося, що якщо простягнути руку достатньо виско і стрибнути – спіймаєш хмарку. Коли в світі ще все було гаразд, люди любили ходити на новорічні базари. Там було усе: в’язані шкарпетки, глінтвейн, дерев’яні ложки, а іноді навіть якісь страви. Але головними була атмосфера тисячі вогників і любові у повітрі. Сімейної, дружньої, пристрасної. Але після “кінця світу” про таке навіть не говорили. Коли виживання – головне, то про які масштабні свята може йти мова? Вони просто не мають сенсу. Хоча деякі врятовані змогли організувати собі прості милі посиденьки біля вогнищ. Із хлібом та гарячим чаєм.

Лі Гюк відкрив очі. Все навколо було знайомим, але немов не таким. Все було, як раніше, але відчувалося пустим.. Цікаво, що це за відчуття на спині? Немов мішок висить. Але нічого нема.

Він зробив декілька кроків вперед. Абсолютно голий як ззовні, так і в душі. Чистий, мов лісний струмок. Без думок і внутрішнього диктора. Вперше за, мабуть, все своє життя, він не чув постійного базікання в голові. Зараз він є ідеальним. Кмітливим, впевненим. Він такий самий, як і всі, хто відкрили очі і вийшли з коконів. Всі, хто досягли “еволюції” Без бажань і мотивації. І хіба це не щастя, коли всі бажання здійсненні? Лі Гюку часто бажали таке на дні народження, на що він ніяково посміхався і дякував. Зараз же, посмішка здавалася лише особливими рухами м’язів, які зараз були ні до чого. 

Він рухався пустими приміщеннями житлового будинку. Колись він тут жив із сестрою. І колись вони разом протистояли монстрам і людям, гіршим за монстрів. Колись. Але сімейні стосунки – лише соціальний конструкт, так? Так. 

Чим далі він ішов, тим частіше билося його серце. Але він не розумів чому. Базові знання з психології та біології дозволяли припускати, що це неідентифікований гнів вбо страх. Але чого тут боятися? А де взявся привід для злості? Мабуть, тахікардія. Єдина раціональна думка. Але… хіба вона може бути як 

Лі Гюк підняв очі на вікно, але погляд зачепився за те, як пил гармонічно зливався зі снігом. Перший мабуть просто був одомашненою версією другого. М’язи щок чомусь напряглись, але декілька рухів щелепою допомогли їм розслабитися. Незвичайно, але це не має значення. 

Чим нижче він спускався, тим сильнішою ставала тахікардія, аж ось щось блиснуло трохи далі від нього. Зір, на жаль, не покращився у “коконі”. Крок за кроком і він на секунду навіть не повірив собі. Це був  щит. Щит, який тримав Санук. Це ним він закривав його від зла. Це ним він рятував його сестру та всіх інших.

Раптом, він згадав дещо. Дещо важливе. Монстри майже знесли барикаду тоді. Санук їх хотів відвести подалі, і Гюк благав залишитися. Вони не впораються без нього. Він не впорається. Він обіцяв, що впорається. І стримав обіцянку.  В серці кололо,а по очах кипятком лили сльози. То що ж в біса діється? Навіть на ногах стояти більше не було сил. Гюк стояв на колінах посеред будинку, де він зрозумів ціну життю. Допоміг зрозуміти і не загубити своє. І помер. Втратив сестру. Санука. Все. Пил повільно падав йому на обличчя, груди і закриті на декілька хвилин очі. Або годин. Час після нового народження більше не існував. Були лиш він, його спогади і почуття.