Пролог

Ще змалечку Хіромі не була схожа на інших дітей хоча б своєю свідомістю. Погляд її бував настільки пронизливим, що батькам деколи здавалося, ніби вона ось-ось скаже щось розумне і непритаманне її віку. Вона відрізнялася й своєю спостережливістю. Хоч як би батьки не запевняли її в тому, що можуть дозволити собі ті, чи інші її забаганки, Хіромі чудово бачила, що бізнес, — виріб кімоно та інших його деталей, — не приносив багато грошей. І завдяки цій своїй якості вона швидко провела паралель з шинобі, яких регулярно бачила поруч з ізакая та іншими недешевими закладами. Згодом Хіромі почала розглядати цю професію як свою майбутню. Наважуючись на такий серйозний крок, вона усвідомлювала, що її можуть спіткати несправедливість, брехня, домагання і місії, після яких життя не здаватиметься солодким. Але в противагу всім “але” стояли вміння захистити себе і своє оточення, можливість мандрувати, спілкування з різними людьми та, само собою, гроші. Рано чи пізно Хіромі прийшла до мами з розмовою. 

— Мамо-о… — протягнула вона, нарізаючи огірки для салату.

— Що донечко? — спитала Акіко, — так звали жінку, — не відриваючи погляду від плити.

— А ти любитимеш мене незважаючи ні на що?

— Ну авжеж! — скрикнула вона і розвернулась. В її смарагдових очах читалася стурбованість. — Щось сталося? 

— Поки нічого, — пробурмотіла вона і на хвилину замислилась. Чи варто було говорити про це з мамою? Чи не краще та ефективніше б було поговорити про це з татом? — Я хочу піти в клас ніндзя. 

— Я не дозволяю, — Акіко промовила це швидко і чітко, ніби заздалегідь знала, про що буде йти мова. Вона була жінкою не менш уважною, ніж її донька, а тому давно помітила зацікавленість Хіромі у цій професії.

— Але мамо…

— Я сказала, що не дозволяю. До того ж в тебе нерозвинений кейракукей.

— Але звідки ж ти знаєш? — Хіромі відклала в сторону ніж і, схрестивши на грудях руки, насупилась.

— Бо в нашій родині вже багато століть не було ніндзя.

— Це не точно, люба, — до їх бесіди приєднався високий і худорлявий чоловік, з добрим поглядом і лагідним тембром голосу. Це був тато Хіромі, чоловік Акіко. — Про життя багатьох пращурів ні мені, ні моєму татові, ні моєму дідусеві невідомо. Можливо, хтось з них мав розвинений кейракукей і його кров з усіма її здібностями знайшла місце саме у Хіромі.

— Не треба мені це повторювати, — роздратовано сказала Акіко. — Я намагаюся її відмовити. Чи тобі хочеться відпустити її туди? До того ж ймовірність того, що вона дійсно схильна до керування чакрою низька. 

Поки між дорослими тривала суперечка, Хіромі намагалася збагнути, чому її мама була настільки занепокоєна. Вона знала більше за Хіромі, але що могло настільки налякати її? Чому одна лише думка про те, що Хіромі стане куноїчі змушувала її брехати? 

— Бути ніндзя, це один з мітіюкі! Як же ти не розумієш?! Вона надто мала, щоб приймати такі рішення!

— В Хіромі твоя вдача, і ти думаєш, що вона ось так полишить цю ідею? Давай для початку проведемо обстеження, а потім будемо забороняти чи дозволяти, гаразд? 

Трохи повагавшись, Акіко нарешті здалася: 

— Гаразд. 

 

***

 

Хіромі сиділа на стільці та, нетерпляче смикаючи спідницю, дивилась на ір’єніна. Жінка була зайнята перегляданням паперів з результатами обстеження. Час від часу вона щось бурмотіла, а потім записувала в майже пустий зошит — медичну картку дівчинки. 

— Що ж, — урочисто мовила жінка і разом з батьками підвелася. — У вашої доньки вкрай придатна чакра. Якщо вправно тренуватиметься, то, запевняю вас, стане сильною куноїчі.

— Але ж як? В нашій родині вже давно не було ніндзя… — Акіко крадькома кинула погляд на доньку, очі якої палали заражаючим ентузіазмом, і одразу ж перевела його на чоловіка. Вона сподівалася отримати від нього якусь підтримку, але він зосереджено думав про щось своє, навіть не повернувшись до дружини.

— Значить, що гени когось із ваших пращурів нарешті змогли себе проявити. Це ж чудово! — жінка сплеснула руками, але не забачивши радості на обличчі Акіко вмить заспокоїлась. — Якщо в вас більше немає питань, то ви можете йти.

Розпрощавшись з ір’єніном, родина покинула стіни кабінету, а незабаром і будівлю лікарні. Якийсь час вони йшли мовчки, кожен понурений у свої думки. Хіромі уявляла собі, яким буде клас для шинобі, батько міркував над тим, чиє рішення підтримати: доньки, чи дружини? А Акіко готувалася до того, що ось-ось її почнуть вмовляти й просити, але тепер вже про вступ до класу шинобі. Вона ж, дурна, до останнього сподівалась, що її донька — звичайне дівчисько. Але те, що Хіромі мала притаманні шинобі здібності було зрозуміло ледве не з перших її кроків. А доля вирішила все наперед задовго до її народження. Проте Акіко все ще плекала надію відмовити доньку.

— Люба, даймо їй шанс? Якщо буде видно, що Хіромі погано дається навчання, то заберемо документи, а вона повернеться до звичайного класу.

— А як же бізнес? Якщо вона стане куноічі, то в неї просто не буде часу на це!

— Їй все одно не подобається в майстерні. А за бізнес не переймайся, щось придумаємо, — чоловік, обійнявши дружину за плечі, ніжно поцілував її в скроню. 

— Гаразд, — все ще сердито мовила Акіко.

 

***

 

Хіромі сиділа біля річки та кидала в неї камінці. Ті, падаючи, утворювали водяні млини, і це видовище вкрай заворожувало її. 

Через тиждень вона мала піти в клас для шинобі. Їй не терпілося вивчити на власному досвіді те, що прочитала в книжках. Найбільше її цікавили стихії. До якої з них схильна її чакра? До води — могутньої, тієї, що дає життя? До вогню — небезпечного, що нищить і залишає після себе лише попіл? До землі — найкращої захисниці? До вітру — всемогутнього і неконтрольованого? Чи може до блискавки — непокірної, яскравої, сильної? 

— Хіромі! Ти мене взагалі чуєш?! — скрикнула дівчинка з довгим синім волоссям і того ж кольору очима, коли вони бродили полем вздовж річки.

— Якщо чесно, то ні, — винувато відповіла вона і поклавши в кошик невелику жменю ягід, розвернулася до Юріко — так звали її подругу.

— Я так і знала, — вона тупнула по землі.

— Я піду в клас для шинобі. Тільки про це і думаю, — нарешті зізналася Хіромі, коли допитливий погляд подруги був ладний зробити в її спині дірку. 

— Що?! — здивовано вигукнула Юріко. Кошик з її рук випав, приземлившись на траву, а декілька ягід скотилися по схилу до річки. — Це ж ми зовсім не будемо бачитися!

— Ну, — Хіромі поклала вказівний палець подушечкою на нижню губу, замислившись. — Ми можемо бачитися на перервах. Або… ти, ну…

— Я піду в клас з тобою! — очі Юріко одразу ж наповнилися вогнем радощів і здоровим блиском. Нарешті опустивши погляд, вона побачила під ногами кошик і ягоди, що кількома хвилинами раніше були в ньому.

— Там обмежена кількість місць.

— Не хвилюйся, мій тато все владнає, — Юріко відмахнулася від репліки Хіромі, як від якоїсь комахи.

 

***

 

Минув тиждень відтоді, як ця розмова відбулася між дівчатами. Батько Юріко дійсно все владнав. Хіромі не могла точно сказати, ким він працював і чим займався, але від Юріко знала, що він часто бачився з дівчатами й, поспілкувавшись з ними особисто, надавав хорошу роботу. Через це в родині Юріко дуже часто виникали сварки. А Хіромі не могла збагнути, що там за робота, через яку її подруга часто ходила похмурою. 

— Пообіцяй, — почала Юріко, поки вони йшли в сторону академії. — Що захищатимеш мене.

— Обіцяю, — механічно відповіла Хіромі. Вона не одразу збагнула, що подруга сказала це через хвилювання.

Будівля академії була зовсім поруч з вежею хокаґе. На величезному гіллястому дереві, що стояло неподалік від входу, самотньо висіла гойдалка. На ній ніхто не сидів, але від чогось вона слабенько хиталась. 

Ступаючи по коридору Хіромі, на відміну від Юріко, нервувала. Для неї цей день був важливішим, ніж для її менш зацікавленої в навчанні подруги. Тому Хіромі уважно вдивлялася в доволі просто облаштовані коридори: дерев’яні дошки, які монотонно скрипіли під вагою двох пар ніг; дешеві фусума, по іншу сторону яких чулися жваві балачки, сміх і суперечки; на стінах тут і там були розміщені васі з ієрогліфами “сачі”, “кічі”, “кенкоу”.

Посміхаючись, вони зайшли в клас. На декілька секунд всі погляди були прикуті до них, але вже через мить ґвалт відновився. 

— Привіт! — до них підійшов хлопчик їхнього віку. В нього було синьо-чорне волоссячко, яке трошки вилося, темні очі та доброзичлива посмішка. Але першим Хіромі побачила зовсім не це. На звичайній чорній футболці, лівіше від центру була вишита блакитна крапелька. Це стовідсотково була ручна й вишукана робота, через що Хіромі ненадовго застигла, розглядаючи її. — Мене звати Джіро, — побачивши зацікавленість Хіромі в фамільному гербі додав: — Мізу Джіро. 

— Я Юріко, — дівчинка простягнула руку, щоб привітатися. — А це моя подруга…

— Утсукуші Хіромі, — продовжила за неї вона і, щоб не здаватися нечемною, посміхнулася. 

— Не чув про такий клан.

— В мене немає клану. В Юріко також, — Хіромі вимовила це спокійно, без долі сумніву. Думка про те, що не маючи особливих здібностей і відомого імені вона могла стати сильною та успішною, викликала в неї дитячий азарт.

— Зрозуміло, — Джіро посміхнувся ширше і сповільнено пожав руку Юріко.

Через хвилину після цього він запропонував дівчатам сісти поруч з ним, на що вони охоче погодилися. З усіх присутніх він імпонував їм більше. Можливо через свою привабливу зовнішність, можливо через доброзичливу посмішку і спокійний тембр голосу, а може через все разом. 

— Яка твоя здібність? — наважилась спитати Хіромі.

— Ну, мій клан не має здібності як в Х’юга чи Учіха. В усіх нас чакра схильна до води й всі ми створюємо ніндзюцу за її допомогою. Це все. 

— А ти вже вмієш перетворювати свою чакру? Чи, точніше сказати, задавати їй форму.

— Авжеж, — він посміхнувся. — А ви?

— Я — ні,  — знуджено мовила Юріко. Вона сиділа, поклавши руки й голову на стіл. Всім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що не зацікавлена в розмові. — Мені здається, що я взагалі не вмію керувати чакрою.

— Ти ж навіть не пробувала! Звідки ти можеш знати? — Хіромі повернулася до подруги й одразу ж насупилась. — Я поки також не знаю, до якого елементу схильна моя чакра. Але хотілося б вогонь.

— Вогонь малофункціональний. Мені до вподоби земля і вода. Друге в мене вже є, а перше можна розвинути згодом.

— Це як? — здивувалася Хіромі.

— Ну, ось так, — відповів Джіро. — Згодом можна навчитися задавати чакрі будь-яку форму. Правда це дуже складно. Ані-сан каже, що треба бути сильним шинобі, щоб цьому навчитися. 

— А твій оні-сан вміє так робити? — зацікавленість Хіромі в розмові та новому знайомстві зростала з кожною миттю. Вони розмовляли не більше десяти хвилин, а вона вже дізналася стільки цікавого.

— Авжеж! — з якимось захопленням скрикнув він. — Він володіє суйтоном і катоном. Від нього і знаю стільки багато.

— Зрозуміло… — пробурмотіла Хіромі, подумки знаходячись вже поза межами товариства і бесіди. 

— Юріко, а ти чого нудьгуєш? — поцікавився Джіро і нахилився трошки вперед, щоб краще бачити знайому, яку закривала собою Хіромі.

— Не знаю, — вона знизала плечима і сіла рівно. — Хіромі, а ти часом не хочеш сісти скраю? 

— З чого б це? 

— Ти все одно десь у своїх думках. Нам через тебе не зручно розмовляти.

— Ну, вибач. До цього ти не цікавилась.

 

***

 

Минуло чимало часу відтоді, як дівчата прийшли в академію та познайомились з Джіро. Скінчився перший навчальний рік, протягом якого вони здружилися і дізналися багато нового. Точніше Юріко з Хіромі дізналися, а Джіро вже давно знав програму першого класу.

— Слухай, Джіро, я можу тебе попросити про одну послугу? — спитала Хіромі, коли вони йшли з лісу. На вулиці потемніло, та й вони знаходилися далеко від дому, тому Юріко тримала Джіро за руку і час від часу озиралася.

— Гадаю, що так.

— Я хочу потренуватися з твоїм оні-саном. Можеш запитати, коли йому буде зручно?

— Я навіть не знаю… — Джіро тяжко видохнув і, відвівши погляд, запустив п’ятірню в волосся. — В нього місії ледве не через день. У вільний час тренування або зустрічі з іншими шинобі. Але я спитаю, якщо це дійсно для тебе важливо.

— Це дійсно дуже важливо. Я хочу дізнатися, до якого елементу схильна моя чакра і навчитися нею керувати. Цьому, на жаль, в академії не вчать. А чекати поки зірка з неба впаде я не хочу, — вона підвела погляд до згаданого неба, але серед тисячі зірок так і не побачила ту саму, що падає.

— А ти, Юріко, не хочеш разом з Хіромі? — спитав Джіро, повернувшись лицем до подруги.

— Ні, — категорично відповіла вона.

— А чого?

— Того що вона лінива, як о той кіт під магазином, — посміялась Хіромі.

— Ні! — обурено скрикнула Юріко, але підійти до неї, попередньо відпустивши руку Джіро, не наважилась.

— Ти крім “ні” якісь слова знаєш? — знову посміялась Хіромі.

— Ні! — всі дружно посміялися, а Юріко навіть наважилась відпустити Джіро і підійти до подруги, щоб дати потиличника. — Як каже моя мама: “Всьому свій час”. Якщо ми не вчимо цього в академії, значить, що на це є свої причини.  

— І то правда, — витерши сльози сміху мовила Хіромі. 

 

***

 

Хіромі разом з Джіро стояла навпроти невеличких воріт, що вели на територію кланового помешкання. На них різьбою були нанесені численні малюнки, більшість яких присвячувалась стихії води: дівчина дивилася на шинобі в старовинному одязі самураїв, що намагалися контролювати воду; також там були дракони, які дихали не полум’ям, а водою, акули й морські коники, каппи, фунаюреї, ґанґі козо… Були зображені й інші відомі істоти, такі як: танукі, бакенеко, кодама на деревах. Серед цього різноманіття сюжетів і героїв було важко зачепитись за щось конкретне, але Хіромі це вдалось. Її очі, блукаючи, натрапили на малюнок кіцуне. Вона відрізнялась від того демона-лиса, якого зображували в книжках з історії. Хоч двері мали один колір, з казок Хіромі пам’ятала, що ця невелика лисичка мала біле хутро по всьому тілу, а червоне на лапках і морді. Що очі в неї були зеленими, схожими на два камені малахіта. 

— Подобається? — спитав Джіро, коли Хіромі торкнулася кіцуне і провела по ній пальцем.

— Дуже. Скажи, в чому різниця між кіцуне і девятихвостим лисом? В обох по дев’ять хвостів.

— Кіцуне — це невелика лисиця, — пояснив він. — Також в неї зовсім інший колір хутра. І вона живе лише в казках для дітей. А девятихвостий демон… Він більший і сильніший за неї. Він існує в реальному житті й має інакший зовнішній вигляд. Гадаю, що в цьому і різниця, — він підійшов до неї й подивився в очі дерев’яної кіцуне. — Якщо цікаво, то пізніше я відведу в бібліотеку клану. А зараз нам треба йти, ані чекає.

— Так, авжеж, — Хіромі трухнула головою і відвела від кіцуне погляд. Мить тому, коли вона дивилася в самісінькі очі цієї істоти, їй здавалось, що вона знаходиться в якомусь ґенджюцу: ані поворухнутись, ані щось із цим вдіяти. 

Тим часом Джіро почав складати печаті. Пробурмотівши щось собі під ніс (Хіромі була впевнена, що він зробив це навмисне тихо, щоб вона нічого не зрозуміла), торкнувся рукою порожнього кола посередині воріт. Разом з цим жестом пішов звук роботи механізму, а всі герої та сюжети ожили, щоб сховатися в стінах по обидві сторони воріт. 

— Це дивовижно! — з захопленням вигукнула Хіромі, дивлячись на вже відкритий прохід. 

— Даремно Юріко не пішла. Їй би також сподобалось.

— Це сімейне фуін-джуцу? — спитала Хіромі, хоч і знала, що відповідь буде позитивною

— А чиє ще? — посміхнувся він і, переступивши генкан, увійшов на територію свого клану. 

Коли вони лишили взуття на одній із поличок гетабако, Хіромі почала розглядати ділянку, на якій в класичних помешканнях знаходився теєн. Але там, замість струмків і квітів, був великий майданчик, призначений для тренувань. Єдине, що прикрашало його — декілька стовпів, покоцаних зброєю. А поруч із ними стояв високий юнак, одягнений в сірі хакама і темно-синє хаорі, з гербом клана на спині. Джіро гукнув його іменем “Ясуо” і той одразу повернувся до них. На вигляд йому було не більше сімнадцяти. Його зовнішність була майже ідентичною зовнішності Джіро: чорне хвилясте волосся, доброзичлива посмішка… Тільки погляд відрізнявся. Від довготривалого зорового контакту ставало лячно, бо в очах відзеркалювалось щось страшне. На щастя, Хіромі не могла збагнути що саме, а тому швидко направила свою увагу в інше русло.

— Я — Мізу Ясуо, — він звернувся до неї, коли вона разом із Джіро підійшла ближче. Ясуо простягнув руку і, для зручності обох, нахилився нижче. — А ти… Юріко? 

— Утсукуші Хіромі, — з серйозним виразом обличчя виправила вона. Через усвідомлення того, що вона знаходиться в клановому помешканні та стоїть поруч із могутнішим за неї шинобі, в неї тремтіли коліна і було зовсім не до жартів. Але подумки Хіромі посміхнулася тому факту, що Юріко тут знали краще за неї. Напевно із розповідей Джіро. 

— Точно, — Ясуо посміхнувся ширше. — Що саме ти хочеш дізнатися?

— Я хочу дізнатися, до якого елементу схильна моя чакра; як перетворювати її у свій елемент і використовувати в техніках.

— Забагато хочеш, як для маленької дівчинки. Ти хоч печаті складати вмієш? — він питав це не для того, щоб покепкувати, але сумнів ясно простежувався в його голосі.

— Я так не вважаю, — впевнено відрізала вона. В академії їх не вчили ані печатям, ані всьому іншому, що вона перерахувала раніше. Проте їх навчили впевненості та пояснили її важливість. — Печатям, якщо треба, я навчусь, — тихіше додала вона.

— Після тренування я дам тобі підручник, де все детально пояснено. А зараз,  — він дістав із прихованої кишені багато листків і простягнув їх Хіромі. — Ти маєш сконцентрувати чакру в руках і направити її в листочок. Згниє — значить земля; намокне — вода; згорить — вогонь; пом’ється — блискавка; розірветься навпіл — вітер. Якщо стане погано, то припиняй. 

Хіромі кивнула. 

Згодом виявилось, що її чакра схильна до землі — найцікавішої з усіх стихій.

 

*** 

 

Хіромі стояла навпроти хлопчика зі старшого курсу. Вона мала випускатись через два роки, але через успіхи в бою її було поставлено в пару з сильнішим. Проте вона почувала себе добре і була впевнена у своїх можливостях.

— Один, — мовив сенсей і вона склала праву руку в печать. — Два, — разом із цим вона нахилилась вперед. — Три!

Хіромі побігла на противника з метою вдарити в груди, але він виявився швидше, того їй довелося швидко прослизнути в нього між ногами.Опинившись в нього за спиною, Хіромі зробила замах ногою, щоб вдарити по хребту, але хлопець обернувся і поставив блок. Вони кружляли по полігону з десять хвилин. За цей час Хіромі вдалося вдарити його по щелепі й колінам. Аж раптом він склав якісь печаті, і поки вона намагалася збагнути що то було, вдарив її по животу. Гострий біль пронзив її зсередини. Вона вперше відчувала щось таке, хоч і неодноразово виходила з бійки пораненою, тому пропустила удар в груди. Впавши на бік, вона зігнулася навпіл і спробувала стримати сльози. Одразу ж до неї підбігли друзі, а сенсей щось кричав хлопцю, який, очевидно, порушив правила бою, використавши техніку. Але їх діалог вона вже не чула, бо від болю втратила свідомість. 

Прийшла до тями вона від приємного тепла в животі. В роті було сухо, хотілось пити, а ще боліла голова. Сфокусувавши погляд, Хіромі побачила перед собою ір’єніна, яка тримала свої руки над нею і вливала світло-зелену чакру. Напруживши себе, вона зосередилась на чакрі. І тільки тоді до неї дійшло, що вона бачила цю дівчину на майстер-класі по шосендзуцу. 

— Як самопочуття? — з посмішкою спитала ір’єнін.

Хіромі ковтнула в’язку слину. Крім цього факту і головного болю її більше нічого не турбувало.

— Добре.

— Я Юміко. А тебе як звати? 

— Я — Утсукуші Хіромі.

— Як офіційно, — вона знову посміялась. — Будеш просто Хіромі-чан. Ти ж не проти?

— Анітрохи, — вона продовжувала дивитись на те, що робила Юміко, аж доки та не зупинилась і не спитала на пряму:

— Тебе цікавить медицина?

— Можна і так сказати. Вмію бинти накладати, розбираюсь в травах і анатомії. Володію шосендзуцу, але дуже погано. Навіть маленьку подряпину не можу вилікувати.

— Здається, що ми бачились раніше, — Юміко напружила пам’ять.

— Так. Ви проводили майстер-клас в академії.

— Точно! І як я тебе не впізнала! — весело скрикнула вона. 

— Я хочу стати вашою ученицею, — серйозно сказала Хіромі й сіла, без долі труднощів. Від того пронизливого болю не лишилося нічого.

— Ну, якщо так… — протягнула ір’єнін. — Приходь в суботу в кабінет гінекології, — вона підморгнула і, помахавши рукою, вийшла з палати, лишивши щасливу Хіромі наодинці.

 

PS. значення термінів можна знайти в моєму тгк (https://t.me/zatyshnakhatka)