Пролог

— Це було… Весело. — Сказав величний скелет в оніксовій мантії, зручно розташувавшись на обсидіановому троні.

У тронному залі витала атмосфера самоти. Але, попри свій флегматичний характер, Судзукі не отримував від цієї тиші жодного задоволення. Для нього вона була гнітючою; немов він перебував на покинутому цвинтарі, де поховані мерці і не сподівалися на чиюсь увагу, лише чекаючи повного забуття в згубному для всього сущого потоці часу.

Тиша також посилювалася тягучим почуттям очікування неминучого. Прямо зараз настане той момент, коли цілих десять років життя Момонги кануть у небуття, залишаючи за собою лише приємні спогади, що зігріватимуть, так і катуватимуть бідного раба сучасного світу: гріти ностальгічними думками про приємне проведення часу; та мучить нагадуванням того, що минуле вже ніколи не вдасться повернути.

— Справді весело.

Оглядаючи сумним поглядом склепіння чорних колон, Судзукі вдавався до тяжких думок.

“Десять років. Навіть не віриться, що такий неймовірний термін пролетів так швидко. — зітхнув він про себе.

Оглядаючи яскраво-червоні прапори своїх друзів, що рівними рядами були розвішані по обидва боки стін, на відстані навпроти Повелителя, Момонга подумки переживав найзапам’ятливіші моменти, пов’язані з його дорогими товаришами.

“Неймовірна удача, що з часів занепаду активності, і до сьогоднішнього дня, мені вдавалося підтримувати цілісність гільдії.” — зітхає про себе Судзукі.

Ось вже як два роки минуло з того часу, як останній член гільдії остаточно залишив гру, залишивши всі своє ігрові цінності на відповідальність Момонзі. Всі ці два роки він буквально батрачив на двох роботах: без відпочинку та вихідних. І якщо перша його хоч якось ще забезпечувала, то друга забирала все: особисте життя, гроші, час на відпочинок і сон; і внаслідок чого – здоровье.

Йому приходилось щодня, годинами заробляти ресурси і золото на підтримку гільдії. Одному брати участь у сотнях Івентів і щоденних активностях, багато з котрих навіть не призначалися для поодинокого проходження, внаслідок чого він часто гинув, втрачаючи дорогоцінні рівні, та час, який було витрачено на повернення до максимального рівня.

Але він ні про що не шкодував.

Кожна витрачена година, кожна витрачена Єна, коштувала цього моменту. Ніщо не було витрачено дарма.

Тепер він з гордістю міг сказати, що зумів зберегти спадщину своїх друзів до кінця.

Навіть якщо вони і не оцінять це ніколи належним чином.

Спіймавши поглядом прапор, у вигляді переробленого прапора Організації Об’єднаних Націй, зразка двохтисячних років, Мононга занурився в один із найяскравіших спогадів у своєму житті, що подарував ему друг.

Вісім років тому назад.

У тому ж тронному залі, один навпроти одного стояло двоє товаришів по грі.

— Блу-сан, ти вже як третій місяць нікого не пускаєш на територію шостого поверху, — суворим голосом звернувся Момонга до ента, що стояв навпроти нього, на цілий метр возвишаючись над досить великим по габаритам скелетом. — Я, звісно, ​​розумію, що проектування небесної ілюзії має тривати багато часу, але ти до входу не підпускаєш навіть Беллрівер-сана. А він, між іншим, разом з тобою облаштовував флору шостого рівня! — із награним обуренням заявив лич.

— Момонга-кун, я саме за цим до тебе і прийшов. Я вже вчора завершив проект, але оскільки більшість гільдійських, включно з тобою, були на роботі, мені довелося чекати до сьогоднішнього дня, — спокійним, утихомирюючим голосом відповів Блу-сан.

— Ти ж розумієш, що найближчим часом, поки немає новин про глобальні івенти, з високою вірогідністю гільдія не збереться у повному складі?

— Розумію, Момонга-кун, — сумно відповів ент. — І нас поки що лише тридцять гравців. Страшно уявити, що буде, коли ми доростемо до сотні.

— Це вже навряд, — задумливо відповів Момонга, потираючи підборіддя своєю кістлявою рукою. — За секретом тобі скажу, що Тач Мі-сан хоче висунути на голосування питання про обмеження складу гільдії до п’ятдесяти осіб. Все ж таки, Аінз Оал Гоун замислювався як лампова гільдія з самобутньою атмосферою. Складно уявити затишну атмосферу в тих же величезних гільдіях по тисячу людей, де навіть Гільдмайстер вже не пам’ятає, кого і коли він там приймав.

— Тому я й вступив саме у вашу гільдію, — сказав Блу-сан, обравши на панелі вибору емоцій усміхнений смайлик.

Відповівши таким же смайликом, Момонга відразу перейшов до справи.

— То що там щодо неба?

    Через годину

— Я ж зараз не сплю?! — уражено вигукнув гравець у вигляді гігантського краба з трьома клешнями.

— Ось братик за заздрить, що я без нього таку красу побачила! — Тонким голоском, голосно заспівала рожева купка фаршу.

— Це неймовірно… — безкомпромісно видихнув паладин-інсектоїд у блискучих латах.

Поки всі голосно захоплювалися бездоганною роботою свого товариша з гільдії, Момонга просто мовчки милувався неймовірною картиною, що постала перед його очима.

Міріади яскравих зірок, усіх можливих кольорів і розмірів, розкинулися по безпросвітному небесному полотну, ніби дорогоцінні камені розкидані по непроглядній темряві, як на столі ювеліра, що осліплює погляд кожного, хто на них дивиться.

Кожна зірка, періодично, буквально на коротку мить блимала яскравим світлом, створюючи ілюзію того, ніби маленькі з такої відстані небесні світила, грайливо підморгували своїм спостерігачам, показуючи, що їм ніколи не судилось дістатися до їхньої краси.

Особливими прикрасами небесного полотна служили різні туманності, що тут і там були розкидані по всьому зоряному небу. Виглядали вони, ніби митець мокрим пензлем провів по зоряному полотну, що нітрохи не псувало, а лише покращувало на порядок, усю космічну картину загалом.

Йому ще ніколи не доводилося бачити такого прекрасного нічного неба.

Хоч він це нікому й ніколи не говорив, але його покійна мати Хітоші завжди мріяла побачити таке небо. Не на картинках з інтернету, а в живу, на власні очі побачити чисту, не забруднену викидами з заводів і вогнями міста небесну твердь. Наслухавшись історій, які його дорога матінка розповідала про часи, до тотальної індустріальної епохи, які вона в свою чергу дізналася від своєї бабусі, Сатору згодом і сам перейняв мрію своєї матері.

Самотня сльоза скотилася по обличчю Сатору, минувши шолом підключення віртуальної реальності.

І нехай частково, але Блу-сану вдалося здійснити мрію його матері, за що той буде вічно йому вдячний.

***

Сатору, з ностальгічною смутою згадував цей момент.

Перебираючи своїми кістлявими пальцями золоту палицю гільдії, погляд Момонги впав прямо на суккубу, що стояла біля його трону.

Миловидне, злегка блідувате личко, витріщилося на нього своїми порожніми бурштиновими очима з вертикальною зіницею.

Будучи професійним письменником, Табула завжди дуже старанно ставився до прописування характеру та передісторії своїх непесів. Він міг місяцями обмірковувати різні сюжети, постійно носячи з собою в руках величезний шкіряний блокнот, що видавався всім гравцям як стартовий предмет.

“Напевно, він єдиний гравець у всьому Іггдрасілі, якому знадобилося розширювати блокнот для записів на ще десять тисяч сторінок.” — посміювався Момонга, згадавши, як Табула розпитував у всіх у гільдії, спосіб збільшення місткості стартового блокнота.

«Може все-таки не варто було залазити в налаштування Табули-куна?» — нерішуче подумав Сатору. — «Зараз, згадуючи, скільки зусиль він доклав для створення та прописування Альбедо… Як я міг так зганьбити її своїм егоїзмом!?» — присоромлено вигукнув Момонга.

Сатору почав докоряти себе, за такий імпульсивний і егоїстичний вчинок.

Не витримавши почуття сорому, що так стрімко навалило на його свідомість, Момонга знову кинувся до консолі редагування эн-пі-сі.

Тонкий кістлявий палець упав на оздоблену старовинними вензелями панель інтерфейсу, прямо на кнопку «стерти».

Ганебна строчка з компрометуючим текстом, миттєво зникає з панелі опису, залишивши після себе лише мигаючу вертикальну смужку введення тексту.

Скелетна рука зависла над голографічною клавіатурою в нерішучій напрузі.

Як би Момонга не намагався, але він ніяк не міг змусити себе повернути Альбедо її оригінальні налаштування.

У його голові просто не вкладався безневинний, ангельський образ молодої суккуби, зовнішність якої більше схожа на ілюстрацію слів «чистота», і «непорочність», з фразою: «вона повія».

«Ех, краще б я взагалі нічого не чіпав…» — сумно видихнув Сатору.

Тому, як компроміс, він вирішив просто залишити все як є, щоб ще більше не споганити спадщину Табули. Нехай це й залишило б порожній рядок тесту, що дратувала б такого перфекціоніста як Момонга одним своїм існуванням.

Але краще так, ніж потім все життя жалкувати про цю, так звану, «маленьку витівку».

— Ех… — Важко зітхнув скелет своїми ефемерними легенями.

«До закриття серверів залишилося всього десять хвилин…» — подумав Сатору, глянувши на циферблат електронного годинника, розташованого у правому верхньому кутку інтерфейса. — Може, я ще зможу встигнути?… — з надією прошепотів Момонга.

Напередодні закриття Іггдрасіля, багато гравців, що ще остаточно не втратили інтерес, і не залишили гру, почали робити те, що кілька років раніше їм би навіть і на думку не спало – викладати на аукціон, буквально за безцінь, тисячі предметів різного ступеня рідкості, починаючи від легендарних і закінчуючи навіть світовими предметами.

Зайшовши вчора на аукціон, Момонга почав мало не кров’ю плюватися, побачивши таке блюзнірство на власні очі. Але трохи заспокоївшись, Момонгу зненацька опанувала нестримна жадібність колекціонера, і він почав панічно скуповувати всі предмети, що так чи інакше його колись цікавили.

Зупинився він тільки тоді, коли баланс на його акаунті остаточно досяг дна, і йому довелося відсмикувати себе від доната, в загалом практично мертву гру.

“Немає сенсу скуповувати весь аукціон. Адже я все одно не встигну випробувати всі ці предмети до закриття”. — Це був головний аргумент, який утримував його від нерозважливих дій.

За ті п’ятдесят тисяч ієн, що залишались на його акаунті, він встиг купити: вісім легендарних предметів, дванадцять божественних, і навіть один світовий, що був єдиним на продажі, і який він купив в першу же чергу.

І тепер, коли він нарешті згадав про всі ці раптові покупки, у нього, як на зло, залишалося всього десять хвилин на те, щоб протестувати куплені ним предмети.

«Яка прикро, що я так пізно зайшов на аукціон.» — журився Сатору. — «Через чергову догану від начальства, я зовсім забув про свої нещодавні покупки. Як я міг згадати про них тільки зараз?! — вигукнув він подумки.

«Добре, вдих… Видих.» — Протяг про себе Момонга. — «Краще пізно, ніж ніколи». — Адекватно розсудив він.

«Я не думаю, що буде гарною ідеєю робити це на території гільдії». — Подумав Момонга, чухаючи свою кістляву потилицю за каптуром мантії — «А я ж хотів провести останні хвилини разом із Назаріком, який на багато років став моїм другим будинком…»

Зіткнувшись з досить важким вибором, Момонга все ж таки зважився на перший варіант, і тому відразу перемістився на перший поверх, за допомогою кільця Аінз Уал Гоун.

«Можливо, я ще встигну повернутись до закриття. Тож варто якнайшвидше розпочати випробування.» — Подумав Сатору, перш ніж відкрити портал на відстані від антителепортаційних бар’єрів гільдії. Хоч він ніяк і не обмежував самих членів гільдії, але звичка про заборону на телепортацію за допомогою воріт на території гільдії, без вагомого приводу, залишилася ще з часів активності Назарика.

Опинившись на краю смердючих боліт Хельхейма, Момонга, щоб йому ніхто не завадив, одразу застосував заклинання, під назвою «Велике залякування», яке відлякувало всіх ворожих мобів до сімдесятого рівня, від заданної заклиначем області. Винятком, звичайно ж, була нежить, яка мала повний імунітет до подібних ефектів.

Повернувшись обличчям до вже обридлих пустельних луг Хельхейма, що своєю сірістю і неживістю так нагадували йому про реальний світ, Момонга зробив характерний жест рукою для відкриття інвентарю, витягаючи перший куплений ним предмет.

«Думаю, варто пропустити легендарні предмети і відразу почати з божественних. Бо боюся, часу у мене на все не вистачить. — вирішив Момонга, дістаючи з інвентарю золоту рукавичку, що була прикрашена п’ятьма дорогоцінними каміннями.

***

— Ех, як шкода, що ми познайомилися тільки зараз, в самому кінці… — Протяг Сатору, дивлячись на срібне кільце з елегантною печаткою у вигляді блискавки, яке розташовувалося прямо на його безіменному пальці правої руки.

Колись Момонга вже чув про це кільце. Кільце Танія є божественним екіпіруванням оберігального типу, яке відзеркалює будь-яку магічну атаку, аж до дев’ятого рівня, назад в атакуючого.

Якби не перезарядка в тридцять секунд, то це кільце можна було б з невеликою натяжкою охрестити світовим предметом.

В описі зазначено, що за легендою, в кільці була запечатана частина сили оберігаючої блискавки, яка входила в набір з одинадцяти блискавок етруського бога — Тіна.

Ще раз помилувавшись кільцем, Момонга помітив, що до закриття серверів залишилася лише одна хвилина.

«Дідько,» — вилаявся Момонга, — «мабуть, не судилося мені випробувати всі свої придбання». — з досадою подумав він.

За тей час, що залишився до закриття, він встиг оглянути лише шість із дванадцяти ним куплених на аукціоні предметів. І це якщо не рахувати легендарні предмети.

“В принципі, я ще зможу встигнути …” – Протягнув він. — «Але тоді, кінець гри мені доведеться зустріти посеред Хельхеймської пустки.»

Постоявши кілька секунд у нерішучості, Момонга простяг свою кістляву руку прямо до іконки відкриття інвентарю.

«Немає часу на довгі роздуми.» — Вирішив Сатору — «Якщо я зараз же на щось не наважуся, тоді не бачити мені ні того, ні іншого.»

Після того, як Момонга вибрав потрібну іконку , в його руку перемістився потрібний предмет.

— Ось ми й знову зустрілися… — Протягнув Момонга, роздивляючись оніксову каблучку очима свого ігрового аватара.

Незважаючи на свій нехитрий, в порівнянні з іншими світовими предметами, дизайн, у вигляді чорної змії, що ковтає свій хвіст – це кільце давало своєму власнику досить-таки читерські переваги. Як на думку Момонги, так і на думку решти гравців.

То був Уроборос. Найсильніший одноразовий предмет у всьому Іггдрасілі.

А сила його така, що при активації кільця можна відправити запит розробникам на виконання будь-якого бажання, яке не зачіпає основні механіки гри.

Момонзі вже доводилося особисто стикатися із силою цього кільця. Коли Іггдрасіль тільки починав набувати популярності, його гільдії майже вдалося повністю монополізувати видобуток рідкісних копалин у всьому Хельхеймі. Але конкуруюча гільдія не допустила такого результату, застосувавши Уроборос, щоб повністю стерти присутність Аінз Оал Гоун із світу на цілий місяць.

За фактом, їх гільдія, разом із усіма її учасниками пробули в місячному бані, через що зазнала масштабних збитків, зрушивши в топі з дванадцятого місця, прямо на двадцять дев’яте.

«Цього прикрого випадку можна було уникнути, якби ми тоді володіли хоча б одним світовим предметом.» — Зітхнув Сатору. — «Але зробленого не повернеш. Або точніше – не зробленого? — хмикнув він.

Сорок секунд.

Момонзі знову довелося обривати свої роздуми, оскільки часу залишалося зовсім нічого.

«Чого ж мені такого загадати?» — задумався Момонга. — «Та чи є в цьому сенс? Наївно вважати, що розробники відкладуть закриття серверів для виконання мого запиту.»

Тридцять п’ять секунд.

«Напевно, вони вже й не читатимуть моє бажання. Та й взагалі, цілком можливо, що розробники вже встигли закрити тематичну пошту для запитів.» – Розсудив Момонга.

Двадцять п’ять секунд.

«Виходить, я даремно залишився?» — приречено видихнув Сатору. — «Я міг би вже зараз вмоститися на Троні Королів, і спокійно чекати на закриття. Але ні, натомість, я зараз стою посеред довбаної пустелі, і розглядаю це довбане кільце!» — роздратовано вилаявся Момонга.

Двадцять секунд.

Сплюнувши з досади, Сатору трохи заспокоївся, і знову перевів погляд на чорний перстень.

«Добре, знову ж таки – зробленого не повернеш. Краще варто подумати, чого можна такого побажати, перш ніж годинник проб’є північ.» — Задумався Момонга — «Може воно й залишиться непочутим, і мій запит буде порівняний з відправкою різдвяного листа Санті-Клаусу, але ніхто ж мене не дорікне за невелику віру в чудеса?» — промимрив під ніс Сатору.

П’ятнадцять секунд.

«І чого мені побажати? Безсмертя? Щоб вічно жити в вмераючому світі, без можливості померти? Ні, це більш схоже на якесь прокляття. Тоді що – грошей? Було б непогано, але тільки навряд чи податкова повірить моїм запевненням про чарівні кільця.» — посміхнувся Момонга.

Десять секунд.

— Може, побажати Іггдрасіль 2? — Мрійливо простягнув Сатору — «Оновлений Іггдрасіль на сучасному движку, та з максимальною деталізацією, ще й озвученням ен-пі-сі штучним інтелектом… Буку-Буку Чагама точно вбила б мене за такі думки.» — весело подумав Сатору.

Чагама-чан часто скаржилася своїм согільдійцям на штучний інтелект. А точніше, на віртуальних сейю, які досить часто крали її роботу, як у актора озвучення. Так що за такі думки вона б точно серйозно образилася на Момонгу, назвавши того зрадником. Нехай і не надовго, зважаючи на свій дитячий характер.

«Скільки ми вже не бачилися? Три роки?» — задумався Саторові. — Як же швидко лине час… — сумно зітхнув він.

П’ять секунд.

«Здається, я знаю що загадати.» — Подумки простяг Момонга.

Екіпірувавши світовий предмет Уроборос на вказівний палець правої руки, Момонга прокрутив його навколо своєї мармурової кістки рівно три рази за годинниковою стрілкою, виконавши одну з необхідних умов активації.

Чотири секунди.

Включилася анімація активації кільця, при якій змія піднімає повіки, оголюючи свої очі, що сяють яскраво-рубіновим світлом.

Піднявши праву руку віч-на-віч, для драматичності ефекту Момонга і сам збільшив інтенсивність сяйва своїх малинових вогників у очницях, хоч і розумів всю безглуздість цієї дії.

Три секунди.

— Ім’ям дев’яти світів Іггдрасіля, — чітко промовив Момонга початок ключ-фразу.

Дві секунди.

— Я, Момонго, звертаюся до верховних Богів Іггдрасіля.

Закінчивши задовольняти его розробників гри, Момонга драматично, як він думав, заплющив очі, через що сяйво вогників у його очницях зменшилося до трохи видимого блиску.

Одна секунда.

— Нехай моя Велика Пригода ніколи не скінчиться.

Видихнувши ці слова, Момонга повільно розплющив очі, зустрівши на своєму шляху яскраво-зелене сяйво, що повністю застелило його погляд.