Правильне рішення

Я кажу Ганнібалу, що знаю, що потрібно робити.

І Джеку кажу те ж саме.

А чи знаю я насправді, що роблю? Чи те, що я замислив, закінчиться добре? Чи буде взагалі щасливий кінець у цій історії?

Доки я сидів у психіатричній в’язниці Балтимора, спіймати Ганнібала здавалося правильним рішенням. Ганнібал – монстр, котрий ледь не довів мене до божевілля. Засліплений довірою й симпатією до нього, я не побачив чудовисько під маскою людини. Я жадав його убити, я майже це зробив…

То чому не зробив? Не треба було б тоді прикидатися кимось іншим, бачитися з Ганнібалом, вести з ним філософські бесіди за келихом вина. Все було би простіше.

Та правда в тім, що я дещо усвідомив: я не можу вбити Лектера. Бо нарешті побачив, для чого він робив усі ті речі. Я бачу Ганнібала не лише як доктора, з яким бачуся щодня. Я бачу людину, яка змінила мене, розкрила, перевтілила. Я бачу людину, з якою хочу пов’язати своє життя.

Я майже сказав йому це, коли застав Лектера за малюванням. Він розповідав про Ахілла і Патрокла, а я дивився йому в очі. І біль від того, що я мав зрадити Ганнібала, пронизав мене, як спис троянця пронизав Патрокла на полі бою.

Як я хотів розповісти йому все, що ми з Джеком задумали, а тоді впасти на коліна і благати забрати з собою на край світу, де ніхто й ніколи нас не знайде. Але я промовчав. Не сказав нічого. А хотілося кричати через те, що я постав перед вибором – зробити правильно чи зробити те, чого бажаю сам.

Чому я досі слухаю Джека? Я майже перестав прикидатися. Мені подобається бути з Ганнібалом. Все, що він каже, знаходить відгук у моїй душі. Я тягнуся до нього, як спраглий тягнеться до цілющого джерела. Дозволяю йому торкатися до себе. І його погляд – цей розуміючий погляд – більше мене не лякає.

Я хочу розчинитися у ньому.

За нашою останньою вечерею Ганнібал пропонує зникнути вночі – те, про що я нещодавно думав. Те, чого я хотів. Лектер дивиться на мене – проникливо і водночас ніжно. Ця ніжність морально вбиває мене, змушує відчувати провину за те, що я вже зробив і що маю зробити. Чому я повинен обирати?..

Насилу кажу Ганнібалу, що Джек має право побачити його справжнього. Слова обпалюють гортань, бо я мав сказати не те.

Лектер киває і продовжує їсти. Я витримую його товариство, а потім їду додому.

Що мені заважало послати Джека і його бажання спіймати Ганнібала? Що завадило прямо зараз їхати вдвох кудись удалечінь і не перейматися через ФБР? Я б неодмінно поцілував Ганнібала, бо не раз думав про його губи. Я б подякував йому за все, що він зробив для мене, бо я цього потребував, хоч і не усвідомлював.

Але я роблю все правильно. Лектера мають спіймати.

Радості від свого вчинку я не відчував.

І коли після дзвінка Алани я телефонував Ганнібалу, щоб сказати всього два слова, відчуття було таке, ніби я власноруч поховав своє щастя.