Початок

Небезпечні ігри бувають різні. Але навіть у кошмарах я ніколи не могла уявити саме такий розвиток подій. Ніколи моя тривожна і передбачлива до проблем натура не могла і подумати про такий розвиток подій. І зараз я просто у відчаї. Що робити? Як вижити? Як витримати? Як виграти? Чи взагалі тут є виграш? Чи хоча б…

Мої очі знову звертають увагу на небо, піднімаю голову і дивлюсь на сьогоднішнє сіре похмуре небо. Буде дощ, хоча прогноз не передавав але небо ніколи не бреше. Воно завжди попереджає про його мінливий настрій і дає зрозуміти його наміри на сьогодні.

Ідучи у автобусі з розрядженим телефоном як ніколи стає цікаве небо. А ще люди, і їх поведінка. Озираюсь попереду себе і дивлюсь на пасажирів. Більшість скорлять стрічки соцмереж та просто сидять у миротворному настрої. Хоча з моєю тривожною натурою ніколи не могла зрозуміти другий тип людей. Як можна просто сидіти і думати. Чи не думати?

Легкий кашель сусіда по сидінню перепиває мої думки, і я звертаю увагу на біг борд на передостанній зупинці перед моїм домом. Я бачила його уже десятки раз, але тільки сьогодні зауважл останні цифри номеру готелю, який рекламувався на ньому. 4444. Саме такі були останні цифри. І вони була яскраво вибілені червоним кольором контрастним від зеленого, яким було написано решту цифр.

В Японії здається саме ця цифра вважається нещасливою. Щось на кшталт нашої двійки на смерть та нещасливого 13.

Швидко забуваю про готель «з дорослими розвагами», так як написано на рекламному стенді. І переключаюсь на голосний плач дитини в маршрутці. Коли не має чим зайнятись (читай телефон розряджений), ти починаєш справді замічати все навколо. І цей різкий звук звертає на себе максимум уваги. І люди реагують кардинально по різному. Хтось включає повне ігнорування, хтось очима і поблажливою посмішкою пробує допомогти, хтось засуджує або мимоволі махає головую, хтось підходить і трясе смартфоном і як от дивний чоловік у чорному.

І дитина заспокоюється, але зовсім не радісно. Важко пояснити саме ті емоції які виникли у мене, але ця людина скоріше випроменила загрозу, а не дружелюбність. І здається саме дитина замітила це.

Я теж. І тут його погляд метнувся на мене.

По моїй шкірі пройшов невеликий електророзряд. Такого я не відчувала ніколи.

Мої блакитно-зелені очі зустрілись з неймовірно темними роговицями. Можливо вони карі аде з відстані декількох метрів і реакції мого тіла здались такими глибоко темними, проникливими, пекельно чорними…