Початок та новий знайомий

Ця довга історія почалася у непримітному містечку. Я їхав вже четверту годину в автобусі. В навушниках грає пісня Дзідзьо ,,Маршрутка,,. Під цю музику ми в’їхали в село Михайлівка. Саме тут і розпочалась наша дивовижна історія.

Я вийшов на зупинці повній людей, які зустрічали когось, але не мене( Чекаючи поки люди розійдуться, помітив невисокого юношу із світлим волоссям, який самотньо дивився в нікуди. Чомусь захотілося підійти до нього.
,,Ти чого це тут стовбичиш?,, – запитав я в нього. Він лише зиркнув на мене і пішов з зупинки.

Напевно треба розповісти навіщо я приїхав. Мене послали до родичів допомагати з господарством. Я ж їм нічого поганого в житті не скоїв, а мене змушують працювати на них.

Тож мені нічого не залишалося, як поплентатись до хати мого діда. Там мене зустріла бабуся. Після привітань мене запросили поїсти мого любимого борщика з салом. Ми розмовляли на різні теми в тому числі і моє навчання в універі. Після обЕда, мене знову послали, тільки цього разу до магазину за молоком.

Йшов я собі мовчки, на сусідню вулицю до магазину, нікого не чіпав, і тут на тобі, бачу цього прибацаного, якого зустрів на зупинці. Він зайшов до магазину, а я слідом за ним. Мене здивувало що він купив, а саме: желейних ведмедиків, фруктовий лід та сік ,,Садочок,,. Я купив те, що мене просили і пішов наздоганяти того дурбєдлика. Він стояв біля магазину не рухаючись.
– Ти на Юпітері з інопланетянами в карти граєш, чи що?
– Дивлячись з ким – зачаровано промовив він
– О, ти вмієш говорити, я навіть здивований. Ти чого мені не відповів на зупинці?
– Що?
– Що?
– Що ти сказав?
– Чому ти мене проігнорив минулого разу?
– Навіщо ти приїхав сюди, я тебе раніше не бачив – спитав він,прижмуривши очі
– Приїхав допомагати родичам на городі…(
– Добре добре, юначе, як тебе звати?
Що?Це хто ще з нас ще юнак! Він себе у дзеркало бачив!? Вертілося в мене на язиці
– Олег, а тебе?– відповів я, роблячи вигляд ніби нічого не помітив
– Кирил
– Приємно, напевно –пожимаючи його руку(а краще б ногу) вимовив я
– Взаємно
І ми потопали від магазину
– Де ти живеш?
– Ти ж не місцевий, давай покажу
– Даваай– охоче погодився я
І пішов біля нього.
– А ти що тут робиш?– запитав я, щоб не йти мовчки
– Уяви собі, живу¬ – явно було чути сарказм
Люди тут якісь дивні, чи це лише в нього огризатися в крові? Недоросток якийсь? Скільки йому взагалі? Я б 15 дав, не більше.
– Скільки тобі років? – не витримав я
– Скільки б дав?
– Років двадцять– глузуючи з нього, відповів
– Ти що, з глузду з’їхав? Скільки скільки??Смієшся?– майже кричав він, здається розлютився
– Так скільки ж?
– 17– буркнув цей недоліток
– А ВАМ скільки? – роблячи акцент, запитав новий знайомий
– 19
– …мені здавалось ти не такий старий. Вважай це за комплімент
– Який ще старий, я лише на два роки старший за тебе!– він починає мене бісити ще більше.
– Ану пельку на петельку. Не кричи на мене. Ти нищиш мою дитячу психіку!– якось, бо зна як, відповіло це бісеня.
І до мене дійшло, що так довго з ним розмовляти не зможу, треба скоріше дійти до пункту призначення.
– Не бісися так, турбедлик– подивившись на його обличчя, несподівано для себе сказав.
– Що що? Хто? Як ти мене обізвав? Мумія ти не домотана! Та я тебе заживо захороню! Зрозумів?– вже кричав хлопець, розмахуючи руками погрожуючи
– Та прикольно ж
– Ти вже мозок на повітрі розвіяв зовсім? Який прикольно? В якому місці це прикольно?– вже майже не на всю вулицю волав Кирило
– Це ще що за антикорупційний мітинг? Такий галас учинили, а бабки Галі поблизу нема– сказав якийсь чоловік, підходячи до нас – Хлопче, я тебе тут уперше бачу. Тільки но приїхав?– спитав він явно у мене
– Так, приїхав допомагати бабці з господарством
– А ти чий?
– Хоменків– сказав я трохи розгублено
– Передай діду привіт від Семена
– Добре, передам– намагаючись вгамувати напруження відповідаю
– Ну все, я пішов, поки все молоко не розкупили. Земля вам пухом дітки
– Вам також, дідько. Земля Вам бетоном!– Навздогін крикнув Кирило
А дід так біг, що аж п’яти блискали.( Здається хтось зтовптав підошву, жарт)
– Дурбедлик, навіщо ти привертаєш увагу своїм воланням?
– Що хочу те й роблю!
– Поводиш себе, як маленька тваринка
Тоді я й подумати не міг, що цього саркастичного парубка здихатись мені так і не вдасться. І біситися від його витівок мені доведеться ще дуже довго. Але це вже спойлери…тому

– А хто це був? – поцікавився я, бо цей пришелепкуватий його явно його знав
– Дід Улас– сказав, як відрізав
– Хто?– не дуже зрозумів його
– Ти що, у школі не вчився? Ніхто це. Якщо чесно, просто дід, як і всі інші, але зі своїми тараканами. Не звертай на нього увагу
– Добре– я був вражений, бо вперше він сказав щось серйозне
Врешті решт ми якось дійшли до хати Кирила.
Це був невеликий двоповерховий будинок із верандою. Дерев’яні двері та вікна добре гармонували з білими стінами. На другому поверсі був просторий балкон. Вазони з квітами робили його набагато красивішим, а трикутна форма даху візуально збільшувала розмір. Біля будинку стояв невеликий дерев’яний хлів. А на ганку розташували пару вуличних крісел із маленьким столиком.
– Яка заможня хата, не поділишся частиною?– жартую я
– Тільки якщо одружимся
– Що?
– Що
– Що ти сказав?– зробив вигляд що не почув його
– Воно моє і більше нікому не достанеться
– Ну дообре, я тоді вже піду, мабуть
– Зачекай. Ее…дай свій номер телефону
– Навіщо?– це було риторичне питання
– А, нуу, добре, я не наполягаю– якось соромно відповів блондин
– Я жартую, на– протягнув свій телефон, з написаним номером, бо запам’ятовувати свій номер мені було занадто лінь
– О, дякую. Мій **********(можу дати свій,якщо треба )
– Тоді до зустрічі
– До побачення– він помахав рукою, та переліз через паркан
Чому саме так, мабуть він і сам не знає. Може, так зручніше, хоча краєм ока я побачив, що хвіртка була відчинена.
,,Макака мала,,– подумав я і поплентався додому.