Платформа 9 і 3/4

Почніть пис

Джинні Поттер стояла перед входом у вокзал і важко дихала. Перший день осені був надзвичайно задушливим, але не тільки в цьому була причина її самопочуття. Її всередині гнітила тривога. Проте з роками вона навчилась стримувати себе і ховати всі свої справжні емоції. Її бентежність видавали лише пальці, які міцно тримали дорогу сумку зі шкіри дракона та нещира посмішка на обличчі. Але це легко можна було списати на перший день осені і необхідність знову розлучатись зі своїми дітьми.

Роки явно шкодували Джинні. Її шкіра так і залишилась рівною, порцеляновою. Довге руде волосся додавало їй моложавості, а стан залишився таким же струнким. Кардинально змінився тільки одяг. Джинні насправді мала дуже витончений смак. Її темно-зелена сукня хоч і була простого крою, але прекрасно підкреслювала колір волосся та додавала їй харизми. Образ виглядав успішним завдяки туфлям на високих підборах.

День дійсно був паркий. Небо затягнули важкі хмари, але рятівний дощ не починався. Небо осяяла чергова блискавка, а за нею – гуркіт грому. Джинні Поттер здригнулася. Ніби прокинувшись від сну, вона подивилась на свого чоловіка, котрий стояв поруч. Його обличчя було нерухомим, ніби у статуї, губи щільно стиснуті, а погляд зосереджений на стоянці вокзалу.

– Гаррі, головне не наговорити зайвого, – обережно застерегла Джинні, але той тільки нервово скуйовдив волосся, яке й так було в повному безладді.

Гаррі Поттер змінився з роками. І в першу чергу це проявлялось не в сивині в його волоссі і не в маленьких зморшках. Проявлялось це в жорсткості погляду та у впевненості в його поставі. Війна зробила перший крок в його трансформації, а роки роботи аврором завершили свою справу. Він став чоловіком, якого нічим не налякаєш. Чоловіком, який впевнено рухається до своїх цілей. Впевненим і самодостатнім чоловіком.

– Гаррі, Джинні, рада, що змогла ваc зустріти в цій метушні!

Почувши знайомий голос, Джинні посміхнулася ширше, щоб сховати своє занепокоєння. Гаррі обмежився коротким привітанням.

До них прямувала приваблива блондинка. Вона навіть не звернула уваги на скупе привітання Гаррі тому, що звикла, що з нього і слова не витягнеш, тому її погляд був зосереджений на Джинні.

Поруч з нею під руку йшла смаглява дівчина. Їх схожість і одночасно відмінність відразу кидалась в очі: в жінки були біляві кучері та біла як полотно шкіра, в дівчини – темне пряме волосся та бронзова шкіра. Але в іншому вони були ніби дві краплі води. Вони вдвох були невисокого зросту, з майже ідентичними рисами обличчя, карими очима та пухкими губами. Та головне, що їх настільки споріднювало – це манера, з якою вони тримались. Всі їх рухи були настільки граціозними, осанка настільки рівною, а вміння тримати себе видавала аристократичні корені.

– Адель, ти як завжди чудово виглядаєш, – Джинні зі щирістю відповіла на дружні обійми. – А де Кінгслі?

– А він не розказував вам? Мені здається він всім уже встиг докладно докласти про своє нове хобі! – білявка театрально відкинула блискуче волосся назад.

– Батько захопився яхтами. Доброго дня, містер і місіс Поттер.

– Яхтами? – перепитала Джинні, повертаючись до Гаррі.

– Це магловський спосіб пересування по морю, – спокійно пояснив Гаррі, але вираз його обличчя не змінився.

– В мене є підозри, що його на це підбурив твій батько, Джин, – ніби по секрету сказала Адель. – Але як я можу заперечувати, якщо це робить його таким щасливим!

– О, це дуже схоже на правду! – засміялась Джинні, згадуючу колекцію магловських речей, яка вже не поміщалась в сараї за Норою. – Олівія, готова до останнього року в школі?

– Так, але не віриться, що це останній рік, – посміхнулась дівчина. – До речі, не мала нагоди особисто подякувати за сережки – вони просто надзвичайні!

– Носи з задоволенням, головне, щоб тобі подобались.

– А Джеймс вже на платформі? – її карі очі засяяли, і Джинні знову щиро посміхнулась.

– Так, вже зачекався на тебе.

– Ох уже ця молодість! – Адель драматично махнула рукою. – Все літо провели разом, розлучились на кілька днів і вже заскучали. Ви йдете з нами?

– Ми за хвилину, йдіть без нас.

Як тільки Адель з дочкою відійшли, Джинні знову повернулась до чоловіка. Вона відпустила на мить ручку сумки, ніби хотіла взяти його за руку. Гаррі так і стояв, як статуя. Вона нервово закусила губу, але через мить знову повернула своєму обличчю невимушений вигляд.

– Головне не наговори зайвого, – як мантру повторила Джинні.

До вокзалу під’їхала чорна Фераррі. Джинні дуже добре знала цю машину і могла впізнати її із тисячі. Її серце прискорило темп, а руки затремтіли. Так же само як і чекала вона цього моменту, так і боялася його.

Її молодший син. Кажуть, батькам не можна вибирати собі улюбленця, але до Альбуса Джинні відносилась завжди з перебільшеною материнською опікою. Саме його згадувала, коли мова заходила за дітей. Саме його колдографії вона першими показувала гостям. Саме з ним любила сидіти зимовими вечорами біля каміна. Її серце було сповнено любов’ю до її трьох дітей, але лише Альбус викликав в ній тривогу і шалену теплоту водночас. Не дивлячись на свою природню інтуїцію та вміння читати людей, Альбус завжди залишався для неї таємницею. І в моменти, коли їй здавалось, що вона знає всі його грані, він міг їй сказати щось таке, що заставляло її знову і знову дивуватись.

Водій у фірмовому костюмі та кашкеті відкрив послужливо двері. З машини вийшов високий хлопець зі світлим, як платина волоссям, сірими очима і пухкими блідими губами. Він був просто копією свого батька Драко Малфоя. Хлопець недбало провів рукою по волоссю, поправив чорний піджак і розстебнув верхній ґудзик на білій сорочці.

Слідом за ним на тротуар вийшов хлопець, який не поступався йому по зросту, у такому ж ідеальному костюмі, але тільки в темній сорочці. У нього було чорне волосся підстрижене та укладене в акуратну зачіску, високі скули, рівний ніс та гостре підборіддя. Але найбільше виділялися очі – смарагдово-зелені.

– Скільки пафосу, – ледве чутно сказав Гаррі, але Джинні навіть не звернула на це уваги. На її обличчі запанував спокій і щастя. Цього моменту вона чекала кілька місяців.

Хлопці попрямували у бік вокзалу, поки водій закінчував вантажити валізи на візок. Блондин щось сказав своєму супутникові, і той дзвінко засміявся, але побачивши Поттерів, змінив сміх натягнутою посмішкою.

– Альбус, ти так виріс, – очі Джинні сповнилися сльозами, і вона припіднялась, щоб обійняти сина.

– Привіт, ма, – він обійняв її, але відразу відсторонився. – Батьку.

Альбус протягнув чоловікові руку для рукостискання, і той потиснув її, пильно вглядаючись сину в обличчя.

– Скоріус, а ти як змінився, – Джинні обійняла товариша свого сина. – Як ти? Як батько?

– Доброго дня, містер і місіс Поттер, – Скорпіус Малфой ніяково посміхнувся. – Все нормально. Батько працює. В нього також все нормально.

– Скорпіус, можеш залишити нас наодинці, будь ласка, – голос Гаррі був холодним і знервованим.

– Ал, зустрінемося в поїзді, я займу тобі місце.

Гаррі Поттер почекав доки Скорпіус відійде і повернувся до сина. Його груди тяжко здимались, але погляд став непроникний. Джинні добре знала цей погляд. Це був погляд досвідченого аврора.

– Синку, як Італія? – Джинні швидко намагалася урегулювати ситуацію.

– Чудово. Ма, ти вибач, що я не зміг приїхати на сімейну вечерю. Містер Малфой не зміг вчасно оформити порт-ключ, він мав надіслати вам сову…

– Місяць! – процідив крізь зуби Гаррі. – Ти мав повернутися місяць тому! Додому!

– Так, я знаю, але обставини змінилися, якщо чесно…

– Які такі обставини? Ми мали договір: ти можеш провести канікули з Малфоями за умови, що останні чотири тижні проведеш удома. Тебе мати чекала, бабуся з дідусем турбувалися за тебе, твої сестра та брат…

– Ну так, особливо маленький Джеймі всі канікули лив по мені сльози у своєму ліжечку, – гірко посміхнувся Альбус, а Гаррі зробив різкий ривок до нього, але його вчасно зупинила Джинні.

– Гаррі, поїзд вирушає за двадцять хвилин і тут не місце для цих розмов.

У Альбуса з’явився недобрий вогник в очах, він стиснув зуби і швидким кроком пішов у бік вокзалу. Гаррі порівнявся з ним, і лише Джинні бігла за ними на підборах, ідучи на півкроку позаду.

– Я не дозволяв тобі іти!

– Не знав, що я маю питати в тебе дозволу. Може мені потрібен ще дозвіл, щоб дихати? – Альбус навіть не думав знижувати темп.

– Постій хвилину, – Гаррі взяв його за лікоть, і той нарешті зупинився перед самим бар’єром, який розділяв вокзал з платформою 9 і 3/4.

– Тут дійсно не місце, – почала Джинні, але очі Гаррі вже горіли, і він навіть не чув її слів.

– Я зрозумів, що ти користуєшся тим, що твоя мати тобі потурає у всьому. Але запам’ятай: на зимових канікулах я чекаю на тебе вдома, і, якщо я не побачу тебе на платформі взимку, Мерлін, я за себе не відповідаю. Так що закінчуй зі своїми витівками, бо прощай, Хогвартс. Я переведу тебе на домашнє навчання і…

– Батьку, – Альбус різко скинув руку батька. – Ти мене переплутав зі своїм іншим сином. Це Джеймс у нас фахівець по витівкам і порушенням правил школи. Я той син-невдаха, який вирушає до школи, щоб навчатися.

І з цими словами він зробив впевнений крок і зник за бар’єром. Джинні поспішила за сином.

– Альбус! Зупинись!

– Ма, якщо ти чекаєш від мене вибачень – то їх не буде, – він розвернувся до матері і в його очах була лють.

– Ал, я не чекаю від тебе вибачень, але ти маєш розуміти, що мають бути певні межі, – суворо сказала вона. – Батько хоче з тобою поговорити і твоя поведінка зараз занадто дитяча. Візьми себе в руки і поговори з ним. Ні він, ні я не бажаємо тобі зла.

Альбус сковзнув поглядом у неї за спиною. Гаррі вже пройшов бар’єр і відразу за ним йшов довгов’язий чаклун з яскраво-рудим волоссям, який штовхав здоровезний візок з валізами.

– Мерлінова борода, Герміона, чому ми не можемо найняти людину, щоб я не сам тягнув все на собі?

– Тому що я – Міністр Магії і не хочу, щоб люди говорили зайве, – зашипіла відьма, яка йшла поруч з ним.

В своєму сірому костюмі та з ідеально зібраним волоссям, вона взагалі не вписувалась в натовп, який, не розуміючись в магловській моді, вдягнувся в різнокольоровий одяг.

– Тільки цього мені не вистачало, – прошипів Альбус. – Можна мені вже сісти в поїзд? Чи мені чекати письмового дозволу від головного аврору?

Джинні поглядом зупинила Гаррі і відвела Альбуса на кілька кроків вперед. Вона міцно стиснула руку сина, ніби намагалась зігріти її. Не дивлячись на спекотний день, руки у нього були холодні.

– Я просто хочу бути впевненою, що з тобою все гаразд. Я не бачила тебе майже все літо. Ти не відповідав на мої листи. Я взагалі не зрозуміла, що скоїлось. Твій батько мені не каже через що була ваша сварка, але я не думаю, що це щось настільки серйозне, щоб ти відрікався від нас.

– Мам, тут дійсно не місце, – холодно відповів Альбус.

– Синку, сім’я – це саме головне, що може бути…

– Дивлячись яка, – презирливо сказав Альбус, розглядаючи свого дядька Рона.

Біля нескладної фігури Рона вже стояла тендітна дівчина. Здавалось, що вона взагалі невагома. Її кучеряве руде волосся було заплетене в косу, бліда шкіра вкрита розсипом ластовиння, а ясні сині очі ніби світились.

Роза, зустрівшись поглядом з Альбусом, потупила погляд. По її реакції було зрозуміло, що його ім’я на слуху в сім’ї.

– Не смій так казати! – суворо сказала Джинні. – Ти ще цього не розумієш, але твоя сім’я – це ті люди, які завжди тебе підтримають. І твій дядько Рон – герой. Як і твій батько. Те, що вони зробили свого часу…

– Правильно ти кажеш – «свого часу». Але не можна постійно виїжджати на подвигах минулого.

– Ал…

– Мам, я краще піду. Я обіцяю, що буду відповідати на твої листи. Але я не хочу наговорити тобі зайвого.

Альбус не чекав відповіді. Він швидко розвернувся і сів в найближчий вагон. Джинні просто заклякла. Іти за сином вона не наважилась – занадто крихкі стосунки були зараз у них. Якось непомітно кудись відійшла їх близькість. Її син ставав дорослим, але вона не готова була до цього. Її син віддалявся і від неї, але вона навіть не могла зрозуміти, що спонукало його. Альбус часто сварився з Гаррі, але це ніколи не накладало тіні на її з ним стосунки. Крім цього разу. Такої гучної сварки в сім’ї Поттерів ще не було. І Гаррі навіть не пояснив їй причину. Альбус же просто ігнорував її.

– Що він тобі сказав? – з роздумів її вивів голос Гаррі. Джинні повернулась і зустрілась погляд зі стурбованим поглядом Герміони і Рона, які тихо перешіптувались.

– Ми його втрачаємо, Гаррі, – вона сказала це тихо тому, що в горлі в неї засіла вся та тривога і занепокоєння, що турбували її зранку.

– Джинні, я знаю, що це моя вина…

– Тут справді не місце для цього, – холодно відрізала вона.

Платформа вже була заповнена людьми, поїзд давав попереджувальний гудок, усі вантажили свої валізи, діти махали з вікон своїм батькам. Цей момент розставання завжди був складним для Джинні. Особливо коли її діти йшли до школи вперше. Вона добре пам’ятала, як Джеймс в перший свій рік весело сміявся і потішався над братом і сестрою, що він їде в школу, а вони ще малі. Як Лілі плакала і не хотіла відпускати Гаррі. І пам’ятала як Альбус стояв на платформі розгублений і наляканий. Наляканий тим, що може потрапити в Слізерин. А Гаррі втішав, що буде його любити, не зважаючи на факультет. І стільки любові було в очах його чоловіка, і стільки надії в очах сина. А зараз в їх очах тільки лють і образа. Це не має так бути.

– Мамо, – до Джинні підбігла дівчинка-підліток з довгим рудим волоссям і рисами обличчя, як у матері. – Як добре, що ти тут. Я хотіла тобі сказати, що Міранда Філіпс на святковий бал йде теж у червоній сукні і теж купила його в магазині мадам Жизель. Мамо, мені терміново потрібна нова сукня, я не можу піти в такій же, як у цієї Філіпс…

– Люба, все купимо, – жінка на автоматі погладила дочку по щоці. Її думки були ще далеко.

Джинні знайшла в натовпі неслухняне темне волосся свого старшого сина. Він прямував в її бік. Джеймс йшов і щось гучно розповідав Розі, при цьому активно жестикулюючи однією рукою, а іншою тримав за руку Олівію.

Зовнішністю Джеймс був копією Гаррі Поттера, якщо не рахувати очей – очі у нього були карими, як у матері. Він був не таким високим, як його молодший брат, але широкоплечим і кремезним, а волосся його було в жахливому безладді.

– Роза, треба зібрати всіх, – почула Джинні розмову Джеймса. – Де Ірен? А де Фред? Я вигадав нову стратегію гри, треба сісти в одному купе, обговорити. Цього року я хочу ще раз надерти зад слизеринцям, щоб змієнята знали…

Джинні блиснула очима, і Джеймс різко замовк. Скільки вона не намагалась знайти рівновагу між її такими різними синами – все було дарма. Ворожба між факультетами Гріфіндор і Слізерин невпинно переносилась в їхню сім’ю.

– Я мав на увазі, що це важливий матч, – сконфузився Джеймс і опустив очі. Така незвична для їх сім’ї напруга між батьками також накладала на нього слід.

Пролунав гудок поїзда, і всі заметушилися, почали по черзі обіймати та цілувати дітей, допомагати вантажити валізи, плакати та давати останні настанови.

Джинні обійняла Лілі і поцілувала її в щоку.

– Все купимо, люба, – тихо повторила Джинні, знову притискаючи дочку до себе. – Побачимось на зимових канікулах. Гаррі, допоможи з валізою!

– Татусю, допоможи, – защебетала Лілі, і обличчя Гаррі вперше за весь день осяяла щира посмішка.

– Джеймс, – Джинні обійняла старшого сина. – Не доводь професора Макгонагал.

Гаррі справився з валізами і повернувся до Джеймса. Він обійняв сина і прошепотів йому на вухо:

— Синку, прошу, потурбуйся про Лілі, — і ледве чутно додав. – І про брата теж.

Пролунав гудок поїзда, який ніби пройняв її. Вона так довго чекала цього дня – чекала зустрічі з Альбусом. Але все вийшло не так, як вона хотіла. Джинні не сказала головного – що вона любить і скучає за ним. Джинні не переконалася, що він знає це. Що не дивлячись на сварку з Гаррі – і не важливо через що сварка – в нього є рідний дім, де його завжди чекають. Джинні не сказала йому, що вона на його боці, навіть якщо він зробив щось погане. Що вона готова його підтримати.

Джинні швидко йшла по перону, заглядаючи в вікна поїзда, і, мабуть, була схожа на божевільну. Але їй було все одно. Їй вже було однаково, що про неї можуть щось не те подумати. Джинні шукала свого сина, щоб переконатися, що він не самотній. Нагадати, що він не безрідний і йому є до кого прийти. Але ні в одному із вікон вона не бачила гострого профілю свого молодшого сина.

Джинні вже майже бігла, розштовхуючи людей, а її очі наповнились сльозами. І ось лишилося три вагони, два, один… Потяг дав останній гудок. І нарешті Джинні побачила у тамбурі останнього вагона: стоїть він – її син. Стоїть, спершись спиною об стіну, зі своїм звичайним байдужим виразом обличчя.

– Альбус, – Джинні відчувала, що земля йде із-під ніг, – будь ласка, будь обережним!

– Я завжди обережний, – сказав спокійно Альбус.

– Ще, синку, – поїзд тихо починав рух, і Джинні йшла за ним. – Я не встигла сказати…

– Все нормально, мам. Бережи себе.

Двері зачинились. Потяг розпочав свій рух. Джинні вже не могла зупинити сліз, до неї підійшов Гаррі і огорнув її своїми обіймами. Навколо було так багато людей, всі оглядалися на них, але це вже не мало значення.

– Це я в усьому винен, – прошепотів Гаррі. – Я виправлю свою помилку.

Джинні не відповіла Гаррі. Їй було байдуже, хто винен і чому. Їй було все одно через що була сварка. У її голові й серце била набатом думка. Вона втрачає свого сина. Вона втрачає Альбуса.

ати…