Акт 1

Рівно п’ята тридцять. Кімнатою пронісся звук будильника.

«Дзинь-дзинь» – пролунало з іншого кінця кімнати.

Фелікс насупився крізь сон і зарився носом у ковдру, та будильник від того не замовк – короткий різкий звук повторився.

Цього разу «дзинь-дзинь» пролунало немов голосніше, ніж у попередній.

– Курво-о… – зовсім хриплим від сну голосом протягнув Фелікс і скинув з себе теплу ковдру. Холод плеснув по оголених кінцівках, залишаючи по собі мурашки.

– Треба бути або геніями, або в край відбитими придурками, щоб створити цей звук, – Фелікс продовжував бубніти навіть тоді, коли зміг відкрити повіки, що злиплися, і встати з ліжка.

Чинний звук будильника він відверто ненавидів, але й віддавав йому (а точніше розробникам смартфонів iPhone) належне: зі своєю головною функцією він справлявся добре. Навіть не залишаючи його на комоді, можна було остаточно прокинутися вже за третім дзвінком. Залишати смартфон на комоді в іншому кінці кімнати – 99% гарантія швидкого підйому та бадьорого ранку.

Позіхаючи й обіймаючи руками свої передпліччя, він побрів у той кінець кімнати, з якого надходив звук; тицьнув пальцем по екрану, нарешті зливаючись з блаженною тишею і прохолодою кімнати.

Встаючи пізно (близько дев’ятої ранку), Фелікс прибирав щільні штори убік і відчиняв величезні прозорі двері, що вели на маленький балкон. З моменту переїзду пройшло достатньо часу, щоб створити затишок у квартирі, але Фелікс не вважав це справою першорядної важливості, а тому все відкладав її облаштування… І якщо у квартирі було створено щось на кшталт затишку, то балкон досі залишався недоторканим: ні декоративних рослин, ні столика зі стільцями, лише прозора попільничка на брудній кахлі й кілька недопалків у ній.

Встаючи рано (як сьогодні: о п’ятій тридцять ранку) сенсу розшторювати вікна не залишалося – що в кімнаті, що зовні стояла непроглядна темрява, яку розбавляло лише тьмяне світло коло ліжка.

Фелікс навпомацки дійшов до ванної кімнати, так само навпомацки знайшов кнопку вимикача і замружився від світла, що вдарило в очі. Сховав очі у згині ліктя, іншою рукою провернув вентиль убік і сунув руку під гарячі струмені води. Перші п’ять хвилин після пробудження у нього проходили тільки так – у мовчазних спробах зібрати себе до купи після сну. 

Потім він чистив зуби, приймав контрастний душ (щоб не засинати просто під час поїдання сніданку) і йшов на скромну кухоньку, терпляче витираючи мокре волосся.

Сам сніданок у нього починався зі склянки лимонної води, а продовжувався лате та чимось нехитрим і низькокалорійним. Наприклад, тостом із червоною рибою та авокадо. Нетипово для Кореї, але в Австралії та Європі таке мало виправдану популярність.

Збори на роботу завершувалися тим, що Фелікс натягував на себе джинси та кофту, застрибував у спортивні кросівки та вибігав із квартири, тягнучи за собою невелику валізу з усіма необхідними йому речима.

Його район – Добонг-донг1 – був частиною Сеула, здавалося, тільки за документами, адже його розташування було далеким від більшості благ цивілізації, якими володів центр. Добиратися до стадіону від Ганбук-гу2 було ще тією тортурою: з урахуванням заторів й усіх піших пробіжок від автобуса до автобуса, дорога забирала близько двох годин. Фелікс переїхав би з великою радістю, проте квартири в районах поблизу стадіону були йому не по кишені. Тільки якщо винаймати квартиру з кимось і ділити всі витрати на двох, як він раніше робив із Сойон… 

Загалом район його був непоганим: магазини знаходилися доволі близько відносно його житлового будинку, більшість ліхтарів добре справлялися зі своїм завданням у темну пору доби; вулиці рясніли деревами та форзиціями, всі сусіди були якщо не привітними, то як мінімум неконфліктними та тихими. Господар квартири, яку він винаймав, виявився говіркою і розуміючою людиною, а тому пішов Феліксу на зустріч, коли той не зміг внести всю заставу відразу. За чашкою чаю розповів, як діставатися стадіону аж на тридцять хвилин менше, ніж Фелікс міг би. Загалом Фелікс не скаржився на своє становище, однак з’їхати все одно хотів.

Під час дороги Фелікс не встигав зробити нічого. У забитому по самі нікуди автобусі, стоячи затиснутим між безліччю людей, поспати нормально не вдавалося. Заплющивши очі, одразу ж доводилося розплющувати їх: то на ногу наступлять, не вибачившись, то почнуть голосно обурюватися через його валізу. Приїжджі з валізами пересувалися на таксі, тому Фелікса переважно приймали за ненормального. Читати електронні листи з податкової чи інших служб виходило з різною періодичністю. Іноді, коли звільнялося стояче місце у дальньому кутку, йому вдавалося забитися там таким чином, щоб можна було дістати телефон. Єдине, що у нього виходило завжди – переслуховувати різні композиції з різних програм. «Ромео і Джульєтта, номер дев’ятнадцять», – під якою він не зміг стримати обіцянки, – він вважав за краще перегортати…

За щасливим збігом обставин другий автобус виявився напівпорожнім. Людей усередині було мало, вільних місць – багато, вибирай будь-яке. Феліксу подобалися ті, що біля вікна і вище, але для своєї ж зручності доводилося сідати на розкладні сидіння навпроти входу в автобус – там найкраще містилася його валіза.

Від зупинки, на якій він зазвичай виходив, до стадіону потрібно йти приблизно п’ятнадцять хвилин. Це так, якщо швидко і через добродушні світлофори. Якщо пощастить з останнім, то можна придбати каву в закладі з фастфудом поблизу.

Сьогодні зайти за кавою він не встиг. Автобус пропускав усіх на перехрестях та виїздах, зупинявся на кожному пішохідному переході (навіть якщо для пішоходів горів червоний). Тому, нарешті доїхавши, Фелікс буквально чкурнув з місця прямо до стадіону.

Близько турнікету, що вів всередину стадіону, він швидко витягнув із рюкзака пропускний (ніби охоронець не бачив його тут щодня вже протягом дев’яти років) і побіг в напрямку чоловічої роздягальні.

– Доброго ранку, Йонбок-а, – кивнув Чан, що сидів на лаві. Він зосереджено зав’язував шнурки правому ковзані, на лівому вони вже були зав’язані.

– Доброго ранку, хьон, – Фелікс приземлився поряд з ним, починаючи стягувати з себе кофту. – Всі інші вже на льоду?

– Ага.

Двері душових відчинилися. Звідти разом із парою вийшов Синмін.

– Майже всі, – пробубнив Чан, сердито дивлячись на Синміна. – Хтось прокинувся лише пів години тому.

– Що? – Синмін глянув на них з явними запитаннями й абсолютно незворушно сів на сусідню лаву, починаючи неквапливо переодягатися у тепле спортивне. – Мені, на відміну від вас, вже дали роль. І я з’являюся лише після тринадцятої сцени.

– Тобі дали лише короткі частини? – здивовано запитав Чан, поки Фелікс мовчки намагався відшукати у валізі рукавички.

– Ну, начебто так. Ще не точно.

– Ти не засмучений чи що?

– А з чого б? Чим раніше закінчу з тренуванням, тим краще.

– Поки що ти лише марнуєш час. Перші тринадцять сцен ще навіть не поставлені, а приходити тобі потрібно все одно до восьми, просто, щоб спостерігати за тим, як тренуються інші.

– Тому я ще у роздягальні. Нічого не буде, якщо я запізнюся на двадцять хвилин.

– Під час шоу це так не спрацює, ти ж розумієш?

– Шоу буде за чотири місяці. Знайшов про що поговорити.

– А чому так довго визначитись не можуть? – нарешті виявив зацікавленість Фелікс. Гьонхі-нім, який більшу частину свого часу приділяв тренуванням Фелікса, багато не розповідав. Напевно, щоби не завищувати очікування.

– Наскільки мені відомо, – почав Чан, встаючи з лави, – вони не знають, кому віддати головні ролі. З тебе, – він показав пальцем на Фелікса, – начебто, Ромео зробити хочуть.

Фелікс насупився, вмить напружившись. Він вже одного разу був Ромео. Закінчилося все відходом Джульєтти. Гаразд, воно і на краще, якщо тренери подумають двічі й все-таки не дадуть йому цю роль. Довіряти йому, Феліксу, чужі життя та здоров’я – не найкраща ідея.

– Але нічого поки що не точно, так що видихни, – після цих слів грюкнули двері роздягальні. У приміщенні разом стало гнітюче тихо. Незабаром Фелікс теж покинув роздягальню; Синмін залишився наодинці із самим собою. Фелікс на ходу зав’язав своє волосся в тугий високий пучок.

Неподалік виїзду на лід стояв Гьонхі-нім, зосереджено вчитуючись у якісь папери та сонно-протяжно позіхаючи.

– Доброго ранку, Гьонхі-нім, – Фелікс підійшов ближче, готуючись стягнути з ковзанів захист і виїхати на лід.

– Ранку, Йонбок-а, – він швидко дочитав останній абзац і опустив руку з паперами.

– Як пройшли ваші вихідні? – стримано поцікавився Фелікс. Дозвілля Гьонхі-німа його не сильно цікавило, але будучи з Сойон підлітками, вони виробили звичку питати свого сонсенніма про щось після вихідних.

– Ніяк. Усі вихідні довелося з хореографами провести, – сухо відповів Гьонхі-нім і позіхнув.

Власник їхньої ковзанки рідко організовував крижані шоу. Крижане шоу – штука затратна, довготривала і, напевно, було простіше залишити все це іншим. Чому цей рік став винятком, Фелікс не знав – в такі подробиці його не присвячували, а він ніколи й не цікавився. Факт є фактом: через чотири місяці вони мають тур по всій Південній Кореї з ненависним для Фелікса сюжетом. Шоу обіцяло бути грандіозним та прибутковим. І Феліксу було приємно, що йому знайшли у цьому шоу місце навіть після таких провалів. Точніше сказати, що йому шукають місце у шоу.

– Ясно. Що сьогодні у нас?

– Поки що ролі не розподілені просто повторюємо елементи.

Фелікс кивнув, зняв захист із ковзанів, кинув його на одне з сидінь нижнього ряду трибуни та виїхав на лід.

Тіло обдало звичною прохолодою. Фелікс зробив кілька простих кроків, набираючи швидкість. Повз нього проносилися інші фігуристи – розминалися так само, як і він. На льоду було не так багато людей, як завжди. Напевно, якась їх частина займається розтяжкою в сусідньому залі, а інша, може, просто відходить удома після п’янок на вихідних і прийде пізніше.

«Значить, мене хотіли зробити Ромео, – почав міркувати Фелікс, роблячи лелеку3 на кутку ковзанки».

Він пішов із парного фігурного катання майже одразу після свого провалу на змаганнях. Гьонхі-нім твердив, мовляв «З багатьма фігуристами буває. Це не привід для відходу». Але Фелікс відчував, що так буде краще для всіх. Та й Гьонхі-нім особливо не наполягав на своєму – говорячи те, що говорив, напевно, розумів, що в діях Фелікса є сенс.

Він подивився на Чана, який підіймав невисоку фігуристку на ім’я Сакура. Дівчина перевелася до них наприкінці минулого року з Токіо. Корейською Сакура розмовляла побіжно. Тому в пару її поставили з Чаном, який поверхнево володів японською.

Нині вони тренували одну із п’яти груп підтримки. Фелікс примружився, роздивляючись – третя група, з хватом за стегно – і відвернувся, зосереджуючись на своїх рухах. Чіткого плану не було, тому він вирішив продовжити розминку стрибком сальхов. Реберні стрибки давалися йому легко, коли він був повністю з головою занурений у тренування. Фелікс підняв праву ногу і, зробивши нею мах довкола своєї осі, підстрибнув. Закінчивши обертання, Фелікс спустився спочатку на праву ногу.

Ні. Тільки не роль Ромео. Тільки не підтримки, тільки не парні кроки… Він втратив звичку того, щоб тримати щось чи когось важче за гантелі у спортзалі. Якщо його з якихось причин вважатимуть гідним цієї ролі, це буде цілковитим провалом і, швидше за все, кінцем його кар’єри.

Ні, Гьонхі-нім точно не дурень. Він скаже – обов’язково скаже – що Фелікс не може повернутися до парного фігурного катання…

Ні, ні, ні… Точно не ця роль. Пропав він, якщо директор та тренера підуть на цей ризикований крок.

Фелікс поставив другу ногу, ледь не ковзнувши убік. Майже впав.

– Йонбок-а, – Гьонхі-нім махнув рукою, підкликаючи до себе.

Фелікс під’їхав до борту, мовчки дивлячись собі під ноги. Серце продовжувало шалено битися, здавалося, воно зовсім не збиралося приходити в норму. – Спробуй зараз повторити вступну частину «Ромео і Джульєтти».

– Перепрошую? 

– З вашого з Сойон виступу, – пояснив сонсеннім.

– У мене немає для цього партнерки.

– Я бачу, – тихий хмик із розтягнутих в усмішці вуст. – Тільки свою частину. Підтримки можеш схематично зобразити.

Запитання «Чому саме ця програма?» так і наривалося злетіти з язика, але Фелікс вчасно прикусив його і відвернувся, поринаючи в роздуми. Пройшло досить багато часу, щоб він почав плутати послідовність елементів. Але, якщо включити першу композицію, тіло напевно засувається рефлекторно, по м’язовій пам’яті.

– Якщо не можеш, то спробуй узяти щось із «Дон-Кіхота».

– Ні, я думаю, що зможу.

– Чудово, – Гьонхі-нім слабо усміхнувся. – Мені треба подивитися, що можна взяти із цієї програми. Може, тобі доведеться кілька разів проїхатися перед хореографами, – на останні слова Гьонхі-німа він лише кивнув, одразу ж озвучивши те, що його цікавило набагато більше:

– Ви не могли б увімкнути першу композицію? Мені буде легше згадати.

– Інші вже закінчують із розминкою. Музика відволікатиме їх від тренування.

– А… Вибачте, я не подумав, – хвилювання било по ребрах, тому Фелікс негайно розвернувся і поїхав до центру ковзанки. В іншому кінці відточували обертальну підтримку Чан та Сакура.

Плечі, рондо, закинути голову – і витягнути вперед руки, ніби хтось має в них зараз упасти.

– Чан, – проїжджаючи повз їхню пару, Фелікс почув, як Чана покликав його тренер, – більше життєвості. Біль-ше, бо ти зовсім як робот.

Розвертаючись під час зміни кроків, Фелікс мимоволі задивився на них. Чан відірвав Сакуру з льоду, почав виконувати обертання, поклавши одну руку їй під коліна, іншу під лопатки.

«Не відволікайся, – про себе промовив Фелікс і зробив глибокий вдих для здійснення оберту».

– Не піде. Зроби ще раз, – з іншого кінця ковзанки крикнув Гьонхі-нім, поки Фелікс продовжував мимоволі вслухатися у слова тренера Сакури та Чана. – Йонбок-а! – голосніше крикнув Гьонхі-нім і Фелікс, різко обернувшись на звук, знову мало не збився в угрупованні.

«Трясця. Не відволікайся».

– Спробуй зробити наступну комбінацію: бауер4, потрійний оберт, допустимо… Аксель5 і знову бауер. Зможеш зробити сьогодні чи ні? – Гьонхі-нім по-доброму усміхнувся. Бачив, як важко дається Феліксу та партія.

Весь час, що Фелікс намагався відтворити задану комбінацію, він постійно відволікався: або звуки падіння, що переважно надходили з боку Сакури та Чана і супроводжувалися щедрою порцією лайки, або в останню секунду починав боятися робити третій вирішальний оберт в акселі.

– Йонбок-а, треба продовжувати, інакше зовсім розслабишся, – дивлячись на Фелікса, який важко дихав і спітнів, Гьонхі-нім вичавив з себе усмішку і простяг йому пляшку з водою.

– Т-так, – Фелікса дрібно трусило, тремтів і його голос. Потрібно заспокоїтися і виконати цю частину разом із заданою комбінацією. Тоді й подальше тренування піде легше. Він глянув на годинник на стіні: без десяти дванадцять. І коли час пролетів?

Фелікс виїхав на лід. Бауер на правій, угрупування… Десь ззаду почувся вереск Сакури, але він не обернувся на нього, впевнено продовжив. Розгін, стрибок. Він приземлився, зробив коло на місці, виконав бауер на лівій нозі. Знову приземлився – нога трохи з’їхала вбік – і завмер, важко дихаючи й на всі очі витріщаючись на Чана: одна з калош штанів частково порвана лезом ковзанів, стегно кровоточило. Кланяючись, вибачалася Сакура і щось кричав їх тренер. Фелікс заплющив очі, спробував видихнути, але груди наче грудою каміння придавило.

Чому він не міг просто взяти та виконати не найвищої складності комбінацію? Аксель – буквально його коник. Візитна картка та ключ до успіху, як люблять зазвичай говорити. Бауер просто добре виходив. Тоді чому зараз нічого не виходить? Чому він забивається, чому відволікається?

– Час перерви! – хтось засвистів; Фелікс не обернувся. Побрів до виїзду з ковзанки до свого сонсенніма.

– Спробуй ще раз після перерви. Відпочинеш, перезавантажишся. Може, нарешті вийде зробити нормально.

– Я залишусь на час перерви, хочу повторити.

– Ти зараз нічого нормально не зробиш. Відпочинь і повертайся з новими силами та тверезою головою.

– Перепрошую, – у розмову втрутився тренер Сакури та Чана. Він окинув спокійним поглядом підопічних, що йшли геть з ковзанки. – Йонбок-а, зайди, будь ласка, після перерви в офіс. Пан директор хоче поговорити з тобою.

– Вибачте? – Феліксу точно не почулося: його викликають на серйозну розмову. Але йому дуже хотілося, щоб таки почулося.

– Власник стадіону зараз не в Сеулі, тож з тобою розмовлятиме пан директор. Думаю, справа стосується… як би коректніше сказати, – чоловік повернув голову вбік, підбираючи слова, а Фелікс завмер напружившись. – Справа у твоїй здатності продовжувати кар’єру фігуриста. Я не хочу лякати, проте ти маєш бути готовим до будь-якого вердикту, – з цими словами він побіг за своїми підопічні, наганяючи їх у коридорі.

– Йонбок-а, – попрощавшись із колегою, Гьонхі-нім відвів Фелікса убік і поклав широкі долоні йому на плечі. – Не панікуй, гаразд? Якщо добре постараєшся, то зможеш утриматися на місці. Як раніше не вдасться бути фаворитом, але можна принаймні залишитись у шоу, – він ненадовго замовк, щось обмірковуючи. – Ти приносив нам багато перемог, тебе точно просто так не залишать. Тримай це в умі й не бійся того, що тебе виженуть.

– Я цього не боюся, – Фелікс не збрехав, сказавши це. Він сам до кінця не розумів, що зараз відчуває і чого має боятися.

– Ось і добре.

– Я залишуся на час паузи, – твердо сказав Фелікс, і додав м’якше: – Будь ласка.

Лід був місцем болю та страждань. На самому льоду фігуристи плакали рідко – поплакати можна і в подушку, лежачи на ліжку. Свої емоції вони вкладали в оберти, кроки. Стрибали, видихаючи уривчасто і драматично.

Повторюючи рухи з тієї фатальної програми, він не відчував нічого, крім легкості в кінцівках та порожнечі в думках. Навіть збиваючись, підіймався і продовжував, щоб не відставати від композиції, що грала в голові. Закінчивши, він стомлено сів на лід. Підтиснув до грудей коліна, обійнявши їх тремтячими руками.

Тоді Фелікс не просто впав. Він із гучним тріском провалився на самісіньке дно, з якого фігуристи вибираються або нестерпно довго, або не вибираються взагалі.

Йому потрібна рука, здатна витягти його з цього дна. Йому потрібна допомога. Але що робити, якщо цю допомогу він ніколи не вмів приймати? Чи зраджуватиме собі та своїм клятим принципам, щоб врятувати кар’єру?

Він не знав. А невідомість завжди лякала. Ось чого він насправді боявся: невизначеності та невідомості.

Фелікса знову трясло. Знову в шаленому ритмі стукало серце – і повітря з кожною хвилиною ставало все менше.

«Ні-ні-ні… Будь ласка».

Він голосно втягнув повітря через ніс, судомно стягнув рукавичку і торкнувся рукою холодного льоду – контраст температур зазвичай допомагав легше справлятися з панічними атаками.

Дихати, дихати, дихати…

Встати та заглушити паніку фізичною активністю вже не вийде, а якщо вийде, то тільки з чиєюсь допомогою.

Щоразу Феліксу хотілося перемотати чи заморозити час, аби не відчувати всепоглинаючої паніки – цієї задушливої тяжкості та вразливості… О, більше невизначеності та невідомості Фелікс боявся бути вразливим.

Скільки хвилин минуло від початку панічної атаки Фелікс не знав. Встати зважився тільки тоді, коли дихання почало приходити в норму, а в голові не залишилося нічого, крім спустошення та думки: «Потрібно прилягти».

Чоловіча роздягальня пустувала, коли Фелікс увійшов до неї. Тому він зміг спокійно вмитися і заново зав’язати в пучок волосся.

Лава, на яку він ліг, була тверда і своїми дощечками впивалася йому в лопатки. Таке собі для відпочинку. Проте зараз це був єдиний спосіб прийняти горизонтальне положення…

– Хьон, спиш? – за голосом Чоніна почулися важкі звуки кроків і хлопок дверей.

Так, схоже, він задрімав. Перерва добігала кінця.

– Я приніс тобі айс-американо, – Чонін сів обабіч Фелікса, чекаючи, поки той підніметься.

– Дякую, – айс-американо він не любив. Як і всі напої, що починаються на «айс». Та й кофеїн підвищував нервозність та чутливість до стресу. Людям із панічними атаками лікарі рекомендували по можливості утримуватися від кофеїну.

Але зараз у Фелікса цієї можливості не було, тому він вдячно прийняв із рук Чоніна пластиковий прозорий стаканчик.

– Щось не так?

– Ні-ні, все в нормі. Дякую за турботу.

Чонін окинув уважним поглядом спочатку Фелікса, а потім вже стаканчик. Примружився по-лисячи, як робив завжди, обмірковуючи щось. Раптом Чонін ахнув, розтягнувши губи в ідеальній букві «о», і одразу ж сховав їх за долонею.

– Точно! Ти ж… Я все переплутав, Боже! Це Чан і Синмін зазвичай п’ють айс-американо, – Чонін кілька разів ударив себе по лобі й голосно промимрив (мабуть, від злості на самого себе). Чан і Синмін, які стояли всього за кілька метрів від них, просто проігнорували Чоніна, адже не вперше, а от кілька інших фігуристів обернулися і подивилися, чи то з осудом, чи то просто як на дурня. – Пробач, Хьон, – заспокоївшись, прошепотів Чонін і різко впустив голову собі на груди.

– Все гаразд, – до яскравих сплесків емоцій Чоніна Фелікс встиг звикнути. Він, мабуть, багато до чого звикав швидко. Тому у відповідь він лише посміхнувся по-доброму і поплескав рукою по плечу, як завжди робив Гьонхі-нім.

– Ти на мене не в образі?

– Ні, звичайно! – Фелікс покуйовдив Чоніна по волоссю, влаштовуючи на голові ще більший безлад, ніж раніше. – Як я можу ображатись на свого милого донсена?

Вони ще з п’ять хвилин просиділи в роздягальні, поки не настав час покидати її. За планом було тренування на розтяжку, а потім тренування з хореографії. Всі надягнули пуанти, хтось навіть змінив тренувальний костюм, один Синмін продовжував з чимось неквапливо вовтузитися. Фелікс за це нічого казати йому не став; залишив цю роботу на Чана. Попрощався і попрямував до офісу одразу з усіма своїми речами. Імовірно, що після розмови з директором буде пізно йти на тренування і доведеться одразу їхати додому.

За відчуттями (а почувався Фелікс, як вичавлений і нікому не потрібний лимон) пройшов цілий день. Ноги запліталися, трохи хилило в сон. Втягнувши ковток айс-американо з трубочки, він впевнено постукав у двері. Негайно увійшов, лише почувши приглушене «заходьте».

Їх офіс не являв собою нічого особливого: кілька великих кімнат, розрахованих відразу на двох, а то й трьох співробітників, стоси різних паперів, полиці, переповнені різнокольоровими папками та скорозшивачами, новенькі комп’ютери зі старими й зовсім вбитими життям клавіатурами, тьмяне освітлення, що складалося з сонячних променів, які ледь проникали всередину. За одним із таких столів сиділа літня бухгалтерка, заповнюючи електронний журнал видатків. Чемно привітавшись з Феліксом і потурбувавшись про його здоров’я, вона вказала на двері ліворуч від тих, через які він увійшов.

Фелікс знову постукав, хоч і знав, що на нього вже чекають.

– Сідай, – директор привітно усміхнувся, мабуть, щоб здаватися більш доброзичливим, махнувши рукою в бік вільного крісла. На кріслі ліворуч від Фелікса вальяжно сидів Гьонхі-нім, уважно стежачи за кожним рухом свого підопічного.

– Кава може викликати панічні атаки. Ти ж знаєш про це, Йонбок-а? – запримітивши в його руках пластиковий стаканчик, Гьонхі-нім вирішив першим почати розмову. Феліксу хоч і була приємна турбота, проте було зовсім неприємно отримувати її у форматі догани, ще й перед директором, на розмову з яким він прийшов. Те, що сказав сонсеннім, могло зачекати.

– Так, знаю, – спокійно промовив Фелікс і прибрав стаканчик з поля зору Гьонхі-німа, поставивши під стілець. – Від мого району до стадіону дві години дороги. Доводиться рано вставати, тож без кави ніяк.

– До речі, про твої панічні атаки. Наскільки я зрозумів, вони почастішали?

– На жаль, так, – Фелікс тримав руки складеними в замок у себе на колінах. Мимоволі, але після слів директора він почав смикати край кофти. 

– Погано, – промимрив директор і перевів погляд на вікно.

Про їх директора Фелікс знав рівно стільки, скільки йому дозволили знати: шістдесят років, проживає в Сеулі й начебто є дружина. Фелікс колись пам’ятав ім’я цієї людини, але на прохання директора називав його просто «Пан директор», тому згодом забув його справжнє ім’я.

– Ти почав все частіше партачити. Сьогодні, зі слів твого тренера, ти завалив комбінацію бауер-аксель-бауер. Це погано, ти ж розумієш?

– Так. Я справді став гірше справлятися.

– Я радий, що ти це визнаєш. Визнання своїх проблем – перший крок до їх викорінення.

– Я поки не знаю, що з цим робити, – попри те, що директор намагався усміхатися і за рахунок цього виглядати дружелюбнішим, Фелікс відчував дискомфорт від перебування тут. Чи то пропалюючий погляд Гьонхі-німа тиснув, чи то кава справді була зайвою.

– Шкода. З таким складно продовжувати кар’єру фігуриста. Пам’ятаєш, чому Сойон тоді поставили в пару з тобою?

– Так.

Сойон була успішною фігуристкою в одиночному жіночому катанні. Найкращі тренери Пусана, в якому вона народилася і прожила до п’ятнадцяти років, з радістю бралися за її навчання. Згодом її запросили до Сеула – рідкісна і воістину цінна можливість. У свої п’ятнадцять Сойон була багаторазовою переможницею різних змагань, а у шістнадцять – незадовго до переїзду Фелікса з Австралії до Південної Кореї – пройшла на міжнародний чемпіонат. Все пішло шкереберть, коли під час прокату з зачіски почало вибиватися волосся, застилаючи очі. Дезорієнтована Сойон впала, сильно вдарившись головою і зламавши собі спину. На два місяці їй довелося призупинити тренування, а коли ті відновилися… Вона почала припускатися помилки за помилкою. Приблизно в цей же час Фелікс переїхав до Кореї. Сойон була потрібна підтримка, адже це був єдиний оптимальний вихід із ситуації, а йому була потрібна партнерка, яка розуміє англійську. Сойон вільно говорила англійською.

Виходить, зараз він на місці Сойон?..

– Тоді вона була на межі того, щоб вилетіти, тренери бралися за навчання неохоче. І тоді її врятувала підтримка у твоєму обличчі.

– Я не витягую, так? – Фелікс миттю глянув на Гьонхі-німа, намагаючись якнайдовше залишатися в спокої.

– Так, Йонбок-а, ти на межі того, щоб вилетіти не лише з шоу, а й з-під мого крила.

Клацання, дзвін у вухах – і всередині щось неприємно почало щипати, пекти…

– Ти відмінний фігурист, «віжуал номер один»; публіці все-таки потрібні гарненькі обличчя. А ще ти приносив нам багато нагород і прибутку раніше…

– Ти мені вже давно як рідний, – знову втрутився Гьонхі-нім. – Я не можу просто взяти та залишити тебе.

– Тому я пропоную тобі наступне: або ти забираєш документи та йдеш, або повертаєшся до парного фігурного катання.

– Йонбок-а, – Гьонхі-нім потягнувся до нього і заспокоювально поплескав по плечу; Фелікс і не помітив, як машинально обсмикнув руку вбік.

Так, йому потрібна підтримка, але тоді виходить, що йому дістануться жіночі частини. Він не мав нічого проти, останні років тридцять одностатеві пари зустрічалися у парному фігурному катанні дедалі частіше. Але виконувати чоловічу роль в парі з іншим чоловіком – це одна справа, а виконувати жіночу роль, будучи чоловіком, зовсім інше.

– Необов’язково, що жіночі частини дістануться саме тобі, Йонбок-а. Тобі просто потрібний хтось поряд.

Йому, чоловічі частини? Випадок із Сойон, схоже, нікому ні про що не говорив. Фелікс настільки розгубився, що взагалі перестав розуміти, надають йому допомогу чи намагаються остаточно добити.

– Ніхто не знайом із Шекспіром так само добре, як ти; ти чудово відчуваєш композицію та її настрій, тому ми хочемо дати одну з головних ролей саме тобі. Якщо ти не справлятимешся навіть із підтримкою, то, на жаль…

У Фелікса затремтіли руки, починаючи активніше смикати край кофти.

Його поставили перед складним вибором. І складність цього вибору полягала в тому, що вибору як такого він не мав. Піти він не міг, інакше всі роки тренувань, усі травми, усі пропущені ним заняття у школі… Це все перестало б бути значним. Все було б дарма. Варіант залишався один: погоджуватися.

– Тобі треба навчитися відпускати минуле, Йонбок-а. Інакше воно буде тугіше й тугіше затягувати петлю на твоїй шиї, з цеглою на іншому кінці мотузки, поки й зовсім не задушить. Розумієш про що я?

Фелікс кивнув у відповідь – на більше він зараз не здатний.

– За пів години розпочнеться кастинг на головну роль. Фігуристи нам все одно потрібні, навіть якщо ти обереш піти.

Феліксу вже шукають заміну. Він без перебільшень у повній дупі.

– Можеш спостерігати за кастингом. Хоча кінцеве рішення все одно за мною, ти можеш просто подивитись на своїх потенційних партнерів.

– Дякую вам, – Фелікс нахилився вперед, продовжуючи сидіти на місці.

Думки в голові самотні, розсіяні – розбігалися в різні сторони так, що не зібрати до купи. Не все втрачено, але може загубитися будь-якої хвилини. Скільки шансів на помилку залишилося? Один? Два? Чи залишилися взагалі? А що, як піти? У найкращому випадку влаштується тренером для дітлахів – «майстер» у Фелікса давно є. У гіршому – буде розфасувальником на виробництві чи офіціантом у забігайлівці. Вихід, напевно, не такий поганий, як йому здається… І все ж, нічого не зрозуміло. Все, що він розуміє в цю мить: потрібно на свіже повітря й – обов’язково – закурити.

– Поки що вільний. Чекатимемо за пів години, – директор усміхнувся, проводжаючи його поглядом аж до дверей.

Як вийшов і попрощався із бухгалтеркою Фелікс не пам’ятав. Цілком занурений у свої роздуми, він не помічав навколо себе нічого. Чув щось через раз.

Йому б зараз поговорити з Сойон, запитати, як тоді змогла погодитись. Чому вирішила відстрочити своє залишення, довірившись йому?.. Він глянув на свій смартфон і одразу відігнав настирливі думки подалі, сховав назад у задній кишені джинс.

У коридорі він зустрів спочатку Чоніна, а потім і Синміна з Чаном. Вони щось спитали. Здається, це було щось на кшталт «Як все пройшло?». Але Фелікс не хотів говорити про це зараз, тим більше тут. Боявся, що не стримає емоцій, що рвалися назовні, поки буде переказувати те, що сталося. Тому він просто відповів «Все добре» і пообіцяв розповісти про все якось потім.

За пів години Фелікс повернувся на ковзанку.

Докуривши дві цигарки, він зміг нарешті зібратися і заспокоїтися. Гьонхі-нім все ще схильний до нього, хоч Феліксу часом і здавалося, що ні. Директор дав йому другий шанс, який він точно не повинен втратити.

Фелікс зайняв місце на другому ряду трибун, з якого відкривався найзручніший вид на лід. Не доведеться мружитися від того, що занадто високо, або витягувати шию, намагаючись зазирнути за борти, що затуляють огляд. Гьонхі-нім і директор стояли внизу, біля бортів, що відокремлювали їх від льоду. У руках вони тримали папери, імовірно, це були резюме всіх фігуристів, яких їм треба було побачити.

Невдовзі увімкнулась музика – «In my feelings» Лани Дель Рей. На лід виїхав перший кандидат: руда дівчина, на вигляд років двадцяти. Гнучка, приємна на обличчя, але не жива. Цікаво, завжди так погано зображує емоції, чи це просто мається на увазі програмою, що, з урахуванням пісні, було малоймовірним… Фелікс ненадовго відволікся, аби попросити у Гьонхі-німа її резюме (те, що вони тримали в руках дійсно цим і було). Пробігшись за результатами інших змагань, висновок напрошувався один: артистизм – не її. Тому за її виступом Фелікс продовжував стежити, але без особливої зацікавленості, тихо потягуючи свій недопитий айс-американо з трубочки.

Незацікавлено стежив він і за наступними фігуристами. Усі вони були в чомусь хороші й в чомусь погані – і це абсолютно нормально, так у всіх. Рік тому Фелікс вирізнявся вивіреністю та точністю своїх рухів. Сойон відрізнялася своїм артистизмом і точним почуттям ритму… Перед прокатом кожного кандидата йому вручали резюме для ознайомлення, щоб Фелікс бодай приблизно розумів, як оцінювати фігуристів. Але він майже не зважав на деталі. Кого оберуть директор і сонсеннім, той нехай і буде його партнером.

Наступним мав виступати Хван Хьонджін: хлопець одного з ним року народження, з Канвондо – столиці зимового спорту, в якій проходитиме їхній другий виступ, через тиждень після виступу в Сеулі.

Повернувши папери Гьонхі-німу, Фелікс сів на сидіння і спробував зробити ковток зі спорожнілого стаканчику. Коли в центрі ковзанки зупинився хлопець (він встиг забути його ім’я), резюме якого він кілька секунд стискав пальцями, Фелікс мимоволі відставив стаканчик з-під кави вбік.

Хлопець у центрі ковзанки був симпатичним. Сказати більше: вишуканим, прекрасним – неначе лебідь. Про це говорила розслаблена поза: зухвало задерте підборіддя і бешкетний вогник в очах. Однак Фелікс зустрічав таких «лебедів» надто часто, щоб не ковзати по його фігурі флегматичним поглядом. Упередження він вважав за краще відкидати подалі, щоб оцінювати людину по справедливості, але думка про те, що після першої ж комбінації стрибків хлопець «перетвориться» на незграбну сороку все-таки проскочила.

Хлопець завів одну руку собі за голову, нижню частину обличчя сховав у згині ліктя іншої. Заграла музика – вже знайома Феліксу «Битва лицарів» – і хлопець зробив різкий поворот, доповнивши його такими ж різкими рухами рук. Фелікс продовжував дивитися незворушно, але уважно. Напевне, вперше за весь час кастингу. Напевне, через знайому музику.

Щось знайоме було в рухах цього хлопця… Фелікс не міг дати форму враженню, що склалося в нього. Не міг описати навіть у себе в думках. Багато поворотів, багато стрибків – всі різкі, повністю наповнені настроєм музики. Емоції на обличчі яскраві, але не надто. Майже ідеальне поєднання.

«Ідеальне поєднання» – так Гьонхі-нім називав їх із Сойон пару.

І до Фелікса прийшло усвідомлення. Хлопець виглядав так, як якби Фелікс із Сойон були одним цілим. Окремою людиною, що поєднує у собі їх головні якості. У Фелікса подих сперло від цього усвідомлення; наскрізь дрібним дробом пробило від того, як хлопець завершив виступ: виконавши дзигу і не перестаючи обертатися, він взявся за ковзану і підняв вільну ногу вище голови.

Він виконав більман, доступний мало комусь із чоловіків. А потім проїхав невелике коло і, «встромивши» собі в живіт невидимий ніж, завмер з високо задертим підборіддям.

Директор схвально кивнув хлопцю і крикнув, що той може йти; через пару секунд лід спорожнів.

– Бачив? – з усмішкою кинув Гьонхі-нім, підходячи ближче до заціпенілого Фелікса. – Приголомшлива розтяжка. Не дивно, що він виграв таку кількість змагань.

– Ніколи про нього не чув.

– Тому що після прокатів треба не в гримерній закриватися, а за програмами решти фігуристів спостерігати, – хмикнув Гьонхі-нім і присів поруч, відставивши порожній стаканчик з-під кави убік. – Жоден фігурист так не робить. Навіть Сойон іноді залишалася, а вона за тобою завжди хвостиком бігала, – він посміявся так, що Фелікс не зміг розібрати з відтінком чого цей сміх був: чи то з глузуванням, чи то з ностальгією.

І все ж Феліксу було легше повірити у друге, посміявшись у відповідь для твердості свого переконання.

– Пан директор наполягає на кандидатурі Хван Хьонджіна, – точно, цього хлопця звуть Хван Хьонджін. – Я його у цьому підтримую. Так що роби свій вибір виходячи з цієї інформації, – Гьонхі-нім поплескав його по плечу, перш ніж встати з місця; пластиковий стаканчик, що стояв у нього під боком, впав, покотившись униз трибуною. – Викинеш. До завтра, – і пішов, поки Фелікс прокручував у голові отриману інформацію.

 

 

 

Дошка: https://pin.it/3G1YTUeDk

Тгк: https://t.me/zatyshnakhatka

1. Dobong-dong – Донг, район Добонг-га в Сеулі, Південна Корея
2. Один із 25 гу що складають Сеул
3. Лелека – при ковзанні на одному ковзані п’ята піднятої ноги збоку торкається ікри опорної ноги, кінець ступні спрямований вниз, стегно паралельно поверхні льоду. Руки розведені в сторони на рівні плечей. В ковзання на кожній нозі входять після розгону по прямій.
4. Бауер – різновид спіралі. Є сполучним елементом. Одна нога фігуриста витягнута вперед із зовнішнього ребра, а інша знаходиться позаду внутрішнього ребра і розташована паралельно першої.
5. Аксель – один із стрибків у фігурному катанні. Є реберним стрибком. Єдиний стрибок, що виконується з руху вперед, через що в ньому «не ціле» число обертів.