Не ті очі

Ленн Фаб’єн Меріар визнав себе непросвітним романтиком, коли лорд С, з котрим пощастило перетнутися на святі якогось-то Духа, прибув до родинного замку з нерозв’язаною проблемою.

В онука Архіваріуса теж така була. Власне лорд С. Або ж Іґніс.

Чому він запав у Леннову душу? Відповідь вимовлялася важко і так наївно, мов із казки чи забутої героїчної оповідки; Фаб’єн спершу не довіряв їй, та минувшина років, за яку він устиг перелопатити дюжину дідової бібліотеки і начитатись тих таки казок, сформувала остаточне переконання: Іґніс Еміліуш – той, хто змінить світ. Приведе до загибелі, врятує і змінить. І невимовна теплість охоплювала душу Ленна щоразу, коли він подумки карбував ці слова.

Той, що рятує світ, і він, невдаха-спадкоємець. Неправильне поєднання. Проте коли “герой” опинився в холодних стінах їхнього обійстя, молодший Меріар відчув свою помічність. Підірваний же фонтан засвідчив, що він не схибив і якась прихильність в лорда С проклюнулася. І ось тоді допустив помилку – не розкрив намірів щодо Селести Летти. То були нехороші, кажучи відверто, наміри, і Ленн готувався до будь-якої реакції Іґніса Еміліуша, та останньої миті… (вочевидь, під дією чорних очей – чи всі у їхній родині мають такі, магнетичні, жаскі?) еге ж, злякався. Розчаровувати “героя” було ніяково.

А потім наповзла ніч. Думки крутилися, як і їхній господар на постелі, просяювали спогади: перша обірвана розмова і пізніш м’який, хоч так само напружений тон Іґнісового голосу, розмови з Ґайєю – цією незвичайною людиною, чия усмішка здавалася подвійною й химерною. Горілий запах у бальній залі, темнота Леннових Декорацій і ось – обоє гостей тікають, а він нічого важливого так і не повідомив. Не розповів Іґнісу, що прагне зблизитися із Селестою, не зізнався в симпатії, не сказав, ким насправді є – скільки затаєно і заникано… І це ж так погано й нерезультативно, та хіба що вдієш? Ще є шанс – ось завтра потрібно віднести їхні речі, і він нічого не приховуватиме, не збреше, а старі звички вдасться побороти бодай на час нетривалої розмови. Ленн Фаб’єн Меріар збирався в усьому бути чесним.

А чесність давалася важко, й інколи він прагнув забути все: що народився “неправильним, несправжнім” чаклуном, що про таємницю знає тільки той, кого ніхто не знає крім самого Ленна. Що він не здатен покохати дівчину – стільки разів намагався й страждав від фальші, а жодної насправді не полюбив. Та й що об’єкт його закоханості з родини, яка завдала їхньому роду прикрощів, непримітний і невизнаний маг з людиною побіч – забути хотілося теж. Ленн стримувався і навмисно нагадував, що ще зосталося зробити. Наближчим часом – вдати зацікавленість Селестою Леттою. Тою, в якої такі ж чорні гіпнотичні очі – наче в брата.

***

 Удруге за життя йому зламали носа. Раніш він ще дитиною посперечався з сином одного з гостей, що прибули на якийсь врочистий захід у замку, і той вгамлесив його по обличчю. Опісля Ленна ніхто не втішив, а дід ще й гримнув, що встрявати у бійки негоже родичу самого Архіваріуса. Тоді Меріар застосував навички зцілення, до яких був здібний, а похвали все рівно не отримав.

 Тепер було по-іншому, і проблиск захоплення він помітив навіть в очах Іґніса Еміліуша. Серце приємно занило, а всю подальшу розмову він говорив так вільно й упевнено, що збоку, мабуть, видавався не тим, ким є. Ну, взагалі-то така правда – визнав подумки. Проте усмішки з лиця зганяти не став, аж доки основних питань не було вирішено, Ключа-Карту, прив’язаного до Летти, віддано, і Ґайя зненацька пурхнула до ванної з якимось приводом. Отак він лишився наодинці з ним.

 Ленн придивився до хлопчини. Блідий і виснажений, але з таким проникливим, у чомусь докірливим поглядом, котрим він оцінював гостя. Або його ніс.

– Наступного разу без попередження не ввалюйся, – промовив без видимої застороги. – Зламаний ніс, звичайно, то не прикольно, але я міг і груди тобі пробити.

 З горла Фаб’єна вирвався смішок.

– Іще раз хотів би перепросити.

– Та годі… Послухай, а де ж ти так навчився круто зцілювати?

– Перевага бути онуком великого Архіваріуса і шастати бібліотекою й архівами коли заманеться, – Ленновим тілом ширилося тепло – від змоги побути тут, а не під пильним оком діда, від можливості неприховано базікати про щось насправжки ціннісне. Інтерес, що ріс в чорних очах навпроти, підбадьорював. – О, там чимало чого можна здибати! Всілякі трактати, манускрипти… Щодо мене – змалку чую, який я турботливий і уважний до всього, тож це… могло вплинути на мої таланти, скажімо, – він зітхнув. Болюча тема. Та, якої Ленну кортіло за жодних обставин не порушувати, але мовчання чимраз поглиблювало біль, а що обговорити його не було з ким – він розрісся до неосяжних габаритів і із’їдав зсередини. А поки поряд був Іґніс, і Меріар не стримався: – Щиро кажучи, я од того стомився. Все ж більшість обов’язків роботи в замку висять на мені, от і мушу організовувати ці безглузді бенкети, розносити подарунки і миритися зі статусом восьмого спадкоємця. Але якби мені дісталася вся влада… Знаєш, та ж таємниця нашого роду, яку дід старанно затер, могла б вплинути на все – на взаємини нас із людьми, на наше прагнення панувати, ба навіть на мораль – що гідного у запереченні правди про себе? Я б перекроїв усе. Я б змінив усе. Але не можу. Принаймні наближчим часом.

 В Іґнісових очах збурилось легке здивування. А Ленн замислився, що лорду С, на відміну від нього, власний високий статус радше заважає. Імовірно, він не розумів жаги Меріара посісти місце шанованіше за наявне нині, і ця деталь увігнала в легкий смуток. Надто різні. Обоє вони надто різні й несхожі, а він такий дурень, що іще сподівається казна на що.

– Знаєш, Ленне, – відповів Іґніс урешті, – це тобі хіба відповідальності додасть. Ось ти ладен терпіти візити невдоволених голів інших родів і розбиратися з їхніми очікуваннями? А що, як самим чаклунам не здалася та правда? Вони ж від того поважати тебе не стануть, і тоді… одним словом, – вдихнув він глибоко, ніби гашачи роздратування, – добре, якщо усе, чим відбудешся – втрата повноважень.

– Але ж варто ризикнути. Варто струсити всіх цих пихатих старих пердунів, щоби вони узріли, наскільки змінився світ, який вони жадають підкорити. І я міг би це влаштувати.

– Для того іще треба до цієї пихатої старої верхівки увірватись. А в твоєму випадку таке можливе хіба за умови шлюбу.

– Про це не переймайся – маю на думці одну претендентку, – живіт скрутило, і Ленн заледве посміхнувся. Ось і ця мить. Ось і доведеться розповісти правду, осоромитись – не інакше, – в очах того, кому він щиро симпатизував… Ні, того, в кого безнадійно закохався. Наївний романтик та ідіот, а ще марнославний жевжик, що задивляється на неповнолітню з великого роду – забуцали десь в закутку свідомості насмішки Фабі. Клятий в-усьому-правий-Фабі.

 Чорні очі тепер по-справжньому палали нерозумінням, а на дні виблискували – також насмішкою. Ленн не відводив власних.

– Ти хоч з нею знайомий?

– Планую якраз зблизитися… Бач, вона… складна. Небезпечна, скажу чесно. Я й не певен, чи схвалить дід мій вибір…

– І хто це?

 Ленн Фаб’єн Меріар мав обирати.

 Втеча – гарний варіант. Можна викрутитись, удавши, що запізнюєшся, а на прощання пообіцяти усім поділитись наступної зустрічі. Однаково Іґніс Еміліуш до того часу забув би все, що намолов йому Ленн цієї ночі.

 Брехати – то ціле мистецтво, а Ленн хай як не вправлявся в ньому протягом усього свого короткого життя, мастаком величатися не міг. Так, навряд чи цей юнак, син другого спадкоємця, добре знається у внутрішніх чварах та інтригах інших родів, та ж звідки брати певність? Тоді б брехня була ганебною, а ганьбитись Меріар не хтів аніскілечки.

 Втім, правда чеснотами його б також не наділила. Усі його плани на Селесту Летту були й ненормальними, і егоїстичними, тут і реакція пересічного мага була б промовистою, а якщо мусиш відкриватися обранцю Вогняного Духа… Про зриви й водночас стійкість вогняних Ленн знав, як і усвідомлював незмогу задурманити Еміліушу голову, а наслідків власного зізнання побачити не прагнув. І розумів, все одно розумів дуже й дуже ясно, що має відповісти, видобути бодай примітивне пояснення а чи поганеньку брехню…

 Натомість – мовчав. Обдумував власну нікчемність і з тим запеклу переконаність в спроможності покращити цей світ. Не знаходив аргументів “за”, зате вдосталь “проти”. Присутність справжнього майбутнього героя, того, хто змінив би світ, була поміж них і пригнічувала.

– Не хочеш – не кажи, – а Іґніс просто знизав плечима й не став ні про що розпитувати. Ленн змусив себе похитати головою й вчергове за цю розмову (таку фальшиву) всміхнувся:

– Я… Я просто не хочу видатись тобі надто зухвалим щодо своїх смаків. Вона… належить до одного з Трьох родів.

– Невже із великої родини? Тільки в мене така величезна рідня, що тих наречених як греблю гати, – пирхнув Іґніс. – Що ж, повний промах – мої родичі не приймають тих, в кого ім’я починається не на “С”.

– Можливо я ще підберу нове. Або заміню першу літеру. Сенн Фаб’єн Меріар. Сенн Фаб’єн Меріар – як на мене, чудово звучить!

 Вони розсміялися: Іґніс Еміліуш – стримано, та ота стриманість йому личила, була настільки природньою, аж Ленн порівняв його зі снігом на гірських вершинах, що ніколи не тане. Але на споді душі відчував вогонь. Пломенистий, багряний, терпкий вогонь.

 Годинник на протилежній стіні стукнув пізню годину. Сміх затих, кудись заникався, повернулася тривога. Іґніс зиркнув на Меріара.

– Ленне, не моя це справа, одначе чи є в тебе дівчина?

– Дівчини нема, – вперше він допустив сум в словах й не став критися. – Але… дехто мені подобається. Той дехто навіть належить до могутнього й шанованого роду. І давно сидить мені в серці. Та разом нам не бути.

– Чому ж це?

 “Бо це ти. Але я тобі не потрібен… принаймні не як союзник”, – проскочило в голові. Ленн змовчав і підвівся, краєм ока зауваживши подив на обличчі Іґніса – той дивився убік. А там стояла Ґайя, усміхалася й позирала на них двох мов на нерозумних дітлахів – зі звичною іронією. Іґніс буркнув щось незадоволене, а людина тим часом кинулася до нього, і Ленн витяг Зв’язку. Бринькання ключів, поворот, сяйво, чисте й неземне, цілюще – і за Дверима зникла згорблена постать.

 І знов, знов наступала ніч, а Ленн не спав і розмірковував, чому ж іще з першої їхньої зустрічі сприймав Іґніса як героя, здатного перекроїти увесь світ. Зринав в уяві його образ, його чорні очі, а потім вони стали Селестині: так само пекучі й жаскі, але… але не ті. Не ті, в які він прагнув дивитися щодня, які так ніжно-в’їдливо його оцінювали і сяяли сторожко-приязним вогнем – тим, що рвався назовні із самого єства. Ці були крижані та порожні. І мов шепотіли ім’я ключа, шипуче, гостре, пронизливе: “А-ш-ше-рр”. А-шер. Ашер.

 Ленн Фаб’єн Меріар прокинувся і довго вагався, чи слід надалі уважати себе здібним до змін та ризиків, раз саме ім’я Темного Ключа вводить його в дрож. Думав за Іґніса Еміліуша й вже знав, що не помилявся в своїх судженнях. Той безумовно герой або котресь із його втілень – і духзна, чи наявність сестри-спадкоємиці Ашера тому не посприяла.

 А ще пригадував Ґайю та як успів помітити останній її погляд, допоки не зачинив Двері. У ньому таїлося співчуття.

***

– Нам потрібна твоя допомога, Ленне.

 Він видихнув. Ця зустріч не була ніяковою а чи неприємною – він, напроти, передчував шанс проявити себе по-справжньому. Допомогти. Підтримати. Що-небудь зробити, аби остаточно запевнити Іґніса Еміліуша у власній користі. Він вже такими можливостями користався, але ця… оця була особливою. А ще вперше віддавна вони були майже наодинці – Ґайя у розмову надто не втручалася і поряд не було Селести. Про Іґнісову сестру Фаб’єн праг не думати.

 Та ще ця зустріч минала без неакуратних виправдань, а як же він познайомився з нею і навіщо створив отой Ключ-Карту. Іґніс явно злився, коли про все дізнавсь, і раніше Ленн встиг відчути ту злість в уїдливості й зайвих розпитуваннях. Еміліуш навіть пожартував (хоча це скидалося радше на погрозливу цікавість), чи то не з нею йому кортить одружитись. Двічі можна було зізнатися. Меріар це обмірковував і не розумів, мусить жалкувати або вдавати надалі непричетність. Боліло однаково.

 Панувало затишшя, тож поки вибір був найочевидніший – не провокувати бурі. І Ленн лише кивнув:

– Я на твоєму… на вашому боці.

 А потім вони роздумували про сотні маячків, щоб при вибуху всюди було чутно Ґайїну ауру, про ключі – Іґніс питав за Магрір-Легенду, і Ленну знов посмутніло, що він, на відміну від цих двох (кольнули ревнощі), чимало чого не знає. Вони обговорювали найсвіжіші плітки й вісті чаклунського світу, крихкі плани, яких дотриматися нині було непросто. То були, може, кілька хвилин, однак він пообіцяв їх собі запам’ятати навік – бо почувався тоді цінованим, радів, що до нього прислухалися. Що Іґніс, його… ні, просто Іґніс – хотів знати його думку. Звертав увагу. Адже не можна було сподіватись на почуття значно глибші й сильніші.

 Розмова стала текти тихим, неперервним потічком. Ґайя всміхалася:

– А як у тебе вдома? Дід докучає?

– Усе як є і як було, – відмахнувся він. – Маю ганяти по прийомах та балах, так що й часу на себе не лишається – певен, це гарно видно.

– А ота дівчина з якогось великого роду? Ти ж згадував, що намагаєшся до неї наблизитись.

 Ленн Фаб’єн Меріар усвідомив, наскільки чіпляється жалюгідність: усього раз він, замість поділитись правдою й щирими намірами та зустріти праведний гнів, збрехав – то вже бажання й надалі ховатися тільки дужчало. Він глядів на Ґайю, і її усмішка гострішала й неначе тицяла носом у власні вигадки. Ясно й дурню, на кого напрямлена симпатія Іґніса Еміліуша. Він би його не зрозумів і доклавши гору зусиль; у цьому від інших спадкоємець С не одрізнявся. Ніхто не був спроможний осягнути Леннову проблему – інтерес до хлопців, а не дівчат, тим паче визначити, чи насправжки це проблема, чи він, Меріар, мав би прийняти се нутро? Фабі належав до других, хоча глузувати з брата не пипиняв. А Іґніс… Іґнісова героїчність його всього не становила. Та й рятують герої світи, а не нездар-спадкоємців з навалою негараздів.

 Ленн прогнав тупі думки і рівно відказав:

– Вона поки ні про що не здогадується. Де там, інколи мені видається, що ліпше було обирати когось піддатливішого.

– І ти нічого їй не розказав?

 Він знизав плечима. Справді, що б розказати Селесті Летті? Про шлюб, вигідний першочергово йому? Про давнє бажання здобути авторитет у магічній спільноті? Викрити брехню? Хтозна, чи не доклала б вона про те брату, а він… А він дивився чорним поглядом, і Ленн мріяв в нього зазирати без остраху, що пітьма звідти давно все знає. Зазирати й милуватися, як оце на коротку мить зробила Ґайя. На дні її очей він досі міг розпізнати подобу співчуття.

 Та чи не слід звіритися бодай у чомусь?

– Іґнісе… – чорняві очі, так схожі до Селестиних, втупилися в нього. – Я… Я давно думав, як нам пощастило зустрітися.

 Брови мага здивовано вигнулися.

– Авжеж, нашої найпершої зустрічі ти не пригадаєш, проте й тоді чимось ти виділявся… не знаю, от тільки, чим саме. Та я був радий знов перетнутися на свято Духа Води й допомогти тобі – відчував, як це правильно, потрібно. Ти наче покликаний… ну, не знаю, все змінити? Цей світ, нас самих або щось до того непорушне. Давно над цим роздумую, і…

 Ось – він скаже правду. Він не збреше цього разу і визнає власну поразку. Так краще, аніж тупцювати там, де й до того, осягаючи безцільність намагань. Принаймні дихати буде легше.

 Ленн Фаб’єн Меріар не відводив очей від темряви поруч і здавався. Страх затьмарював розум, калатало серце, а руки мов вивернули й відрізали, щоб відірвати від того, що могло усе зруйнувати. І доки ще вдавалося мислити самостійно, він з дурною посмішкою закінчив:

– Добре, що ми так класно порозумілись.

 Недовго витала зусібіч тиша. А згодом Іґніс теж вичавив кривий, але найсправжнісінький усміх, пролунало кілька незграбних жартів, які Фаб’єн завчив дуже давно – і зустріч, котра мала стати доленосною для нього, вичерпалася. Скрип Ключів і Зв’язки, тепло енергії на пальцях, сяяння Дверей та задуха Декорацій не хвилювали. Не могло щось незначуще хвилювати того, хто проґавив усі шанси нарешті зізнатись в найболючішому – комусь, хто був причиною болю.

 Тієї ночі він укотре лежав на постелі й більше не крутився. Не покидало передчуття, що незабаром не буде ні Ґайї, ні Іґніса, а всі ті майбутні маячки виявляться марними, і через те біль пожадливо роздирав шкіру – назовні, йому хотілось назовні. “Пізно, – шепотів Ленн, – вже пізно”. Він міг про все розповісти удосталь разів, а продовжив брехати й убивав правду. То й що дадуть подальші зусилля? Чого він досягне, зламаний та зморений? Чого він завжди так сильно прагнув?

 Він снив і бачив чорні очі: спочатку – Іґнісові, а пізніш холодні Селести. І щось обпікало язика, та не зістрибувало з нього, фальшиві слова виплітались у речення й майстерні усмішки, аж раптом чорнота поглинула його і кинула до безодні. Ленн чув свист, шипіння й крик, але продовжував мовчати.

 Все одно було пізно.

***

 Ленну Фаб’єну Меріару не хотілося бачити здійснення найтемніших передчуттів. І Селесту – ще тихішу, ніж зазвичай, іще похмурішу, – також. Провина гноїла зсередини.

 Іґніса й Ґайю знайшли мертвими. Достеменно, бо поблизу було багато крові – Іґнісової, авжеж. Новина сполошила усе чародійство, встигли розростися чутки й химерні оповіді, поз’являлися свідки, котрих до того не було, і кожен прагнув представити власну єдиноправильну версію “а що ж сталося”. Ніхто навіть не припустив, що трупи – підробка.

 Ленн міг би позирати на той переполох з усміхом, якби не відчуття причетності до іншої біди: батьки Еміліуша й Летти зникли. Ні, спершу простір їхнього дому заполонила тьма Ашера, і Селесту повалило додолу, а коли вже вона отямилася – була сама. Геть сама, бо й будинок під натиском темної сили не вистояв. Довкола простягалися страшні руйнування, Ленн бачив це в газеті, в людських новинах, і обоє чаклунів – відступників великого роду С, – зникли. А з ними й Ашер, могутній темний ключ. Той, який мала б успадкувати Селеста.

 Вони стояли пліч-о-пліч у коридорі Хейлю пізньої пори, і Фаб’єн шепотів квапливі роз’яснення:

– Селесто, він писав мені. Писав, що створить ілюзії їхніх трупів, аби ввести всіх в оману, але насправді вони зникнуть – не казав як, та мали зникнути. Я не… я не думаю, що то була брехня.

– Іґніс нездібний брехун, – стенула Летта плечима. – Та й що вони, разом скоїли самогубство? Яким би романтичним наївним дурнем не був мій брат, життя йому дорожче за патосні вибрики, котрих можна нахапатись з міських легенд. Щоправда… – вона зморщила чоло – бліда, така бліда й зморена. – У легендах цих неодмінно спалахує любов між чаклуном і якоюсь людиною. А вони ж зблизилися, ти сам це бачив, коли востаннє ми стрічалися. Між ними щось розквітло. І утекти, провернути цю авантюру з трупами мій брат точно насмілився задля неї.

 Сталь у Селестиному голосі черкнула Меріара. Закралися роздуми, давні й неприємні – про невисловлену симпатію цих двох одне до одного, про погляди між ними й слова, про все, що всі бачили… Він теж бачив. І щоразу хотів забути – не споглядання чужої близькості, а свої почуття до нього.

– Ну, – спробував усміхнутися, – це теж по-своєму романтично.

– Романтично? – стрепенулася Селеста. Чорні очі, витесані з криги, колючої криги, затисли його в лещатах. – Ти знав це. Знав Іґнісів план, мав од нього листа з просьбою попередити мене й наших батьків, щоби ми не переймалися – чи то пак не настільки сильно… Аби ми теж знали. Але натомість – мама з татом зникли. У неї стався зрив – в Хранительки Ашера. І тепер їх немає. Мого дому немає. Є Хейль і велика родина, в якої точно на мене визріли плани. Стрей гасає світом і навряд чи кинеться мене стерегти, а Іґніса повіяло духзна-куди з тою людиною. І це романтично, на твою думку? – розгнівана Летта глибоко вдихнула й зашипіла: – Чому ти не попередив мене?

 По самий вінець Леннове горло сповнила нудота. Чому він не попередив? О, стільки назбиралося причин і збіглося несприятливих факторів – він знесилився, доробивши останні маячки, що вибухнули прямісінько в руках і навели метушні в родинному замку. Архіваріус кинувся розпитувати онука (по правді – просто гаркати), що в Пітьму відбувається, і лист, надісланий Іґнісом, ледве вдалося сховати під подолом жакета. Потім він відлежувався, не здатен навіть скласти докупи калейдоскоп подій, і ось тільки тепер, густої ночі, зміг проникнути в Хейль – на зустріч із Селестою Леттою замість Фабі. Клятий Фабі мав рацію завжди – він ніколи не вмів щось доводити до ладу.

 Ленн хотів сперечатися, доводити невинність, однак це не змінило б нічого. Не стерло б його закоханості в Іґніса Еміліуша – невзаємної, болючої й безперспективної. Не пролило світла на правду про зникнення а чи його й Ґайї, а чи Сайлена Арістела та Самаели Ар’рін. Не прогнало з очей Селести лють і біль. Ні на що б не вплинуло.

 Тому він схилив голову і шепнув у покорі:

– Пробач, Летто, – і з силою й твердістю, яка зчерпувалася, докинув: – Я винен у цьому, так. І я допоможу. Ми знайдемо їх, Летто – Іґніса з Ґайєю й ваших батьків. Усе, що можна зробити, я зроблю. Ти можеш на мене покластися… якщо, звичайно забажаєш.

 Вона на нього пильно глянула – так, що шкіру скував холод. Ленн Фаб’єн лише подумав, наскільки вони з братом все ж не схожі, навіть оці очі – чорні й глибокі, мов теє провалля: Іґнісів погляд був кольору жарини, що раз по раз загорялася й сяяла зіркою в пітьмі; Селестин – інший. Це була пустота, звідки віяло памороззю січневої днини, і ніч, беззоряна й німа. Сама темрява визирала з-за чорних-чорних зіниць. Оцієї миті темрява звузила очиці, та більшої емоційності не проявила. Ленн подумки попрохав себе звикнути до неї, здушити тваринний страх – бо ж очей, таких бажаних і любих, поряд не було. Чужі були. Не ті. Не ті.

 Не ті очі пообіцяв покохати Ленн Фаб’єн Меріар.