Невдале побачення. Невдалий день.

– Розслаб руки, – втомлено промовив Янович.

Суббота їхав, міцно вчепившись в кермо, і це відчувалось під час руху. Авто буквально виляло по дорозі, аніж їхало прямо.

Нещодавно він купив новий автомобіль, чорний Ніссан, і тепер опановував навички водіння. Водійські права у нього були, однак добре їздити він так і не навчився. Спартак взяв кілька уроків у інструктора, але сьогодні попросив про допомогу Женю. Той, хоч і не мав водійських прав, але досить не погано кермував. Спартака завжди дивувало, як без особливих зусиль, Яновичу все вдавалось краще. Навіть трішки заздрив йому.

Вони вже давно не проводили час разом. Останнім часом на Спартака навалилось дуже багато справ. Суббота бачив, як Женя сумує, хоч і нічого про це не каже. Він і сам вже скучив за своїм курчавим сонечком, але не міг покинути всі справи та виділити час для зустрічі.

Вони їхали вулицями Києва вже більше години. Женя кожного разу поправляв кермо, бо Суббота часто досить близько під’їжджав до сусідньої смуги. Актор нервував, коли Спартак завжди призупинявся перед пішохідним переходом.

– Такі правила, Жень, – спокійно пояснював хлопець, не відриваючи погляд від дороги.

– Але ж там нікого немає! – не вгамовувався старший, і поліз щось шукати у телефон. – Ось! «Водій повинен зменшити швидкість перед пішохідним переходом, коли на ньому перебувають люди». Ти бачиш тут людей?

Спартак лиш відмахнувся. Що би там не писали у тих правилах, він краще зупиниться. Оленів на дорогах вистачає. Як серед водіїв так і серед пішоходів.

Янович вже шкодував, що погодився допомогти. Коли Спартак попросив його покататися з ним в авто і допомогти у водінні, він сподівався на якусь романтичну поїздку. Радісно киваючи головою, у той момент він був схожий на цуценя, якому господар нарешті приділив увагу. А тепер Женя сидів, схрестивши руки перед собою, прицмокуючи язиком кожного разу, як їм сигналили інші автомобілі.

Все це зовсім не схоже на романтичну поїздку. Спартак сприймав їхню «прогулянку» як реальний урок водіння.

Хлопець їхав надто повільно, як для дороги з інтенсивним рухом. Йому часто сигналили, іноді навіть матюкали. Але він не звертав увагу, концентруючись лише на дорозі. На всі коментарі Яновича, відповідав однією і тією ж фразою: «Треба їхати за правилами!».

– Ти можеш швидше? Нас уже всі на цій дорозі ненавидять! – Женя сидів роздратований.

– Якщо вони поспішають – нехай обганяють, – спокійно відповів Спартак. – Я не можу перевищувати швидкість 70 км/год.

– Ти і 30 не перевищуєш! – Янович тикнув пальцем в спідометр. – Нас зупинять не через перевищення швидкості, а через те, що ми рухаємося як черепахи!

Суббота лиш важко видихнув. Всю дорогу Женя незадоволено буркотів. “Спартак, вліво”, “Спартак, вправо”, “Швидше їдь!”, “Викручуй кермо краще”. Хлопець не хотів зізнаватись, що йому просто страшно. Загалом швидкість не лякала Спартака, але не у тому випадку, коли він сам за кермом. Він свідомо купив машину з автоматичною коробкою передач, щоб бути більш зосередженим на дорозі і не відволікатись.

Виїхавши за межі міста, Янович продовжував тиснути на Спартака, щоби той збільшив швидкість. «Ми вже не в місті, Спартак! Тут ПОТРІБНО їхати швидше!». Суббота, не витримавши стількох докорів в свою сторону, надавив на газ. Женю різко відкинуло на спинку крісла.

– Ай, – потерши потилицю, буркнув Янович, – попереджати треба!

– Слухай, – Спартак розвернувся до нього обличчям. Яновичу все ж вдалось вивести його з себе. – Тобі не догодиш! То заповільно, то зашвидко! Мені й так страшно, Жень! Я вперше за два роки сідаю за кермо. Попросив тебе допомогти, а ти всю дорогу лише кричиш на мене. Це зовсім не допомагає, знаєш!

– Тому що ти… – Янович хотів вже виплеснути гнівну тираду, але щось попереду привернуло його увагу. Зіниці розширилися від страху і він закричав. – Обережно!

Побачивши перед собою масивне дерево, Суббота різко вдарив по гальмах. Авто зі скрипом зупинилось буквально за кілька сантиметрів від неочікуваної перешкоди.

Зашипівши від болю, Спартак потер свій лоб. До вечора може вискочити гулька. На щастя, хоч окуляри не розбились. Почувши тихий стогін збоку, розвернувся до Жені. Той сидів, нахилившись вперед, закривши обличчя руками.

– Женька! – Суббота не на жарт розхвилювався. – З тобою все в порядку?

Янович відкинувся на спинку крісла і задер голову. Лише коли він прибрав руки зі свого обличчя, Спартак побачив, як з носа потекла кров. Суббота кинувся до бардачка у пошуках якихось салфеток. Знайшовши декілька, хотів допомогти зупинити кровотечу.

– Сам впораюсь! – різко сказав Женя, висмикнувши салфетки з рук Спартака. – Ти нас чуть не вбив!

– Вибач, ти всю дорогу бурчав на мене і я… – почав Спартак, але Янович його перебив.

– То це я ще й винен? – істерично закричав старший. – Ти розізлився і вирішив нас убити!

– Господи, Женя! Ти неможливий просто! – хлопець стукнув кулаком по керму. Стоїцизм? Асертивність? Дихотомія контролю? З Женею усе це пішло в нікуди. – Краще б я попросив Антона чи Колю!

– Вони б тобі не допомогли, – Женя не збирався вгамовуватись. – Спартак, водіння – не твоє! Не варто намагатись бути у всьому ідеальним. Іноді це бісить.

Проігнорувавши чергові докори, Спартак лише похитав головою.

– Це мало бути побачення, – тихо промовив Суббота більше про себе, ніж звертаючись до Жені.

– Побачення? Побачення? – повторив Янович голосніше. – То ось це в твоєму розумінні побачення? – він пальцем показав на свій розбитий ніс, з якого стирчали дві вже закривавлені салфетки. – Чудове побачення, Спартак! Дякую тобі! Ти так за мною сумував, що вирішив вбити в цій клятій машині!

Висловивши все, що хотів – відвернувся до вікна.

Дивлячись в різні сторони, кожен думав про своє. Кожен був розчарований поїздкою через власні очікування від неї.

Спартак хотів провести довгоочікуваний час зі своїм хлопцем. Ідея попросити у Яновича допомоги, здавалась психотерапевту вдалою. Сподівався, що той зможе відчути себе важливим. Він прагнув показати наскільки йому довіряє і може покластись у всьому.

Женя у свою чергу сподівався, що вони весело проведуть час. Розмовлятимуть на різні цікаві теми, заїдуть кудись пообідати. І лише час від часу Янович даватиме якісь поради щодо водіння. Жені було приємно, що Спартак, який цінує свій комфорт, не покликав інструктора, а попросив про допомогу його. Закусивши губу, він заплющив очі. Не варто було так гніватись на Спартака. Все просто через те, що він, трясця, дуже сумував за ним. Тому ця невдала поїздка так його розізлила. Видихнувши, він повернувся обличчям до Спартака.

– Вибач мені, будь ласка, – майже одночасно вимовили хлопці і засміялись.

– Вибач, за це невдале побачення.

– І ти мені вибач, я погарячкував трохи.

Янович притискається до чужого лоба своїм і заривається пальцями у чуже волосся. Від задоволення Спартак заплющує очі. Раптова біль змушує його скривитись. Чоло трохи ще боліло. Женя акуратно притискається губами до болючого, вже досить почервонілого місця, ніжно цілуючи. Він опускається з поцілунками нижче, але Спартак відхиляється і дивиться на нього дещо незадоволено. Женя розгублено кліпає. Не розуміє, що не так.

– Ти збираєшся цілувати мене з оцим?

Хлопець зрозумівши, що досі не витягнув з носа салфетки, захихотів. Висмикнувши їх, кинув кудись під ноги. Ігноруючи невдоволений погляд Спартака, який так і промовляв «Не сміти в моєму авто», Женя тягнеться за поцілунком. Ледь торкнувшись чужих губ, здригнувся від неочікуваного звуку. Оглянувшись назад, вони побачили як до них під’їжджає поліцейське авто.

– Сьогодні явно не наш день, – пробурмотів Янович, відсторонюючись.

Невдоволений, що їх перервали, Суббота різко притягує Женю до себе і дарує йому короткий, але такий довгоочікуваний поцілунок.

– А якщо б хтось побачив? – почервонівши, буркнув Янович.

– Яка різниця, що вони подумають. Вони сторонні люди, – стенув плечима Суббота, – А я дуже скучив за тобою.

Перш ніж поліцейські підійшли до їхнього авто, Спартак тягнеться за ще одним поцілунком.